Зустріч Папи Венедикта XVI з митцями Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_cerkvapro_93283776.jpgВисокодостойні Кардинали
Достойні Єпископи та Священики!
Шановні Митці!
Дорогі Пані та Панове!

З великою радістю вітаю Вас у цьому величному місці – такому багатому мистецтвом та історією. Щиросердечно вітаю кожного з Вас зокрема та дякую, що прийняли моє запрошення. На цій зустрічі я би хотів висловити та відновити дружбу Церкви зі світом мистецтва – дружбу, яка тільки зміцнилася із плином часу. Справді, християнство, від початків визнавало цінність мистецтва та розумно використовувало його різноманітну мову для вираження свого незмінного послання про спасіння. Таку дружбу потрібно постійно заохочувати та підтримувати, щоб вона була автентичною та плідною, пристосованою до різних історичних періодів та уважною до соціальних та культурних змін. Це властиво і є причиною нашої сьогоднішньої зустрічі.

Я щиро дякую архиєпископові Джанфранко Равазі, Голові Папської Ради у справах культури та Папської Комісії щодо культурної спадщини Церкви, а також всім його працівникам за сприяння та організацію цієї зустрічі і дуже вдячний за слова, з якими він щойно звернувся до мене. Я вітаю присутніх кардиналів, єпископів, священиків та різних достойних осіб. Також дякую хорові Сикстинської Каплиці за його внесок у це зібрання. Сьогоднішня подія зосереджена на вас, дорогі та достойні митці з різних країн, культур та релігій. Дехто з вас, можливо, віддалений від релігійного життя, але все ж зацікавлений у підтримці зв’язків з Католицькою Церквою, оскільки не звужує горизонтів існування тільки до матеріальних реалій, до редуктивного та банального бачення. Ви представляєте різноманітний світ мистецтва і тому через Вас я би хотів передати всім митцям моє запрошення до дружби, діалогу та співпраці.

Приблизно в цей час ми згадуємо деякі знаменні річниці. Як-от десяту річницю від часу, коли мій, блаженної пам’яті, Попередник Слуга Божий Папа Йоан Павло ІІ опублікував «Лист до Митців». Вперше, напередодні великого ювілею 2000 року, Папа, який сам був митцем, звернувся до митців, поєднуючи урочистість папського документу з дружнім розмовним тоном серед всіх, хто, як ми читаємо на початку, «пристрасно присвятив себе пошуку нових «епіфаній» краси». Двадцять п’ять років тому цей же Папа проголосив Блаженного Фра Анджеліко покровителем митців, представляючи його як приклад досконалої гармонії між вірою та мистецтвом. Я також пригадую як 7 травня 1964 року – 45 років тому – відповідно до чіткого бажання папи Павла VI, на цьому ж місці відбулася історична подія – підтвердження дружби між Церквою та мистецтвом. Слова, які він виголосив з тієї нагоди, звучать ще раз сьогодні під склепінням Сикстинської Каплиці, заторкуючи наші сердця та розум: «Ми Вас потребуємо, – сказав він. – Ми потребуємо Вашої співпраці для здійснення нашого служіння, яке полягає, як Ви знаєте, у тому, щоб в умах та серцях людей уможливити розуміння духовних речей, невидимого, невимовного, речей Самого Бога. І в цих діях... Ви майстри. Це Ваше завдання, Ваша місія і Ваше мистецтво полягає в розумінні цінностей небесної сфери духа та вдяганні їх у слова, кольори, форми, щоб зробити доступними». Пошана Павла VI до митців була такою великою, що це спонукало його навіть до використання відважних висловів. «І якщо б нас позбавили Вашої допомоги, – додав він, – то наше служіння стало б невпевненим і, можна сказати, потребувало б особливих зусиль для того, щоб зробити його мистецьким, навіть пророчим. Щоб розширити висоти ліричного вираження інтуїтивної краси, священство мало би співпадати з мистецтвом». У зв’язку з цим Павло VI зобов’язався «відновити дружбу між Церквою та митцями» та запросив митців зробити подібне спільне зобов’язання, серйозно та об’єктивно аналізуючи чинники, які порушили цей зв’язок, та закликаючи до особистої відповідальності – мужньої і пристрасної – для нової та глибшої мандрівки у взаємному знайомстві та діалозі для досягнення справжнього «ренесансу» мистецтва в контексті нового гуманізму.

Як я вже казав, та історична зустріч відбулася ось у цій святині віри та людської творчості. Тому не випадково ми зібралися саме в цьому місці, відомому своєю архітектурою та символікою, а понад усе фресками, які роблять його унікальним: від шедеврів Перуджіно і Ботічеллі, Ґірландайо і Козімо Роселлі, Луки Сіньореллі та інших до подій з Книги Буття та Страшного Суду Мікеланджело Буонаротті, який подарував нам тут одне з найдивовижніших творінь у всій історії мистецтва. Тут неодноразово було чути універсальну мову музики завдяки генію великих музикантів, які поставили своє мистецтво на служіння Літургії, допомагаючи духові в його сходженні до Бога. Одночасно, Сикстинська Каплиця дивовижно наповнена історією, оскільки вона є урочистою та невблаганною сценою подій, які залишають свій слід в історії Церкви та людства. Тут, як Ви знаєте, Колегія Кардиналів обирає Папу; тут я сам з трепетом, проте з абсолютною довірою до Господа зазнав привілейованого моменту мого обрання на Наступника апостола Петра.

Дорогі друзі! Дозвольмо цим фрескам промовляти до нас сьогодні, наближаючи до кінцевої мети історії людства! Страшний Суд, який Ви бачите позаду мене, нагадує нам, що історія людства є рухом та сходженням, постійною напруженістю в напрямку до цілісності, до людського щастя, до горизонту, який завжди перевищує момент сьогодення, навіть якщо вони й збігаються. Проте драматична подія, зображена на цій фресці, також показує ризик остаточного упадку людини – ризик, який загрожує поглинути її, як тільки вона дозволить силам зла ввести себе в оману. Тому ця фреска видає міцний пророчий лемент проти зла, проти будь-якої форми несправедливості. Для вірних, проте, Воскреслий Христос є Дорогою, Правдою і Життям. Для Своїх вірних послідовників Він є Дверима, через які ми приходимо до того «віч-на-віч» бачення Бога, від Якого течуть безмежні, повні та досконалі потоки щастя. Тому Мікеланджело представляє нам Альфу та Омеґу, Початок та Кінець історії і запрошує крокувати дорогою життя з радістю, сміливістю та надією. Драматична краса твору Мікеланджело, його кольори та форми, стають проголошенням надії, запрошенням підняти наш погляд до кінцевого горизонту. Глибокий зв’язок між красою та надією був основним змістом звернення, яке Павло VI скерував митцям на закінчення ІІ Ватиканського собору 8 грудня 1965 р.: «Всім Вам – сказав він урочисто – Церква Собору заявляє нашими устами: якщо Ви є друзями правдивого мистецтва, Ви є нашими друзями!» І додав: «Цей світ, у якому ми живемо, потребує краси, щоб не впасти у відчай. Краса, подібно до істини, приносить радість людському серцю і є тим дорогоцінним плодом, який протистоїть ерозії часу та який об’єднує покоління і дозволяє їм бути об’єднаними в захопленні. І все це завдяки праці Ваших рук... Пам’ятайте, що Ви є хранителями краси у світі».

b_300_0_16777215_0___images_stories_cerkvapro_dsc00522.jpgНа жаль, сьогодення позначене не тільки негативними елементами в соціальній та економічній сферах, а й послабленням надії через певну відсутність довіри у міжлюдських стосунках, що призводить до ознак резиґнації, які постійно зростають, до агресії та розпачу. Світ, у якому живемо, ризикує бути зміненим до невпізнання через нерозумні дії людей, які замість того, щоби плекати його красу, безсовісно експлуатують його ресурси задля користі небагатьох, і нерідко спотворюють дива природи. Що, як не краса, спроможне відновити ентузіазм та довіру? Що як не краса може заохотити людський дух віднайти свою стежку, підняти свої очі до горизонту, до мрії життя, гідної покликання? Дорогі друзі! Як митці Ви добре знаєте, що досвід краси – краси, яка є автентичною, а не тільки перехідною чи штучною – аж ніяк не додатковий або вторинний фактор у нашому пошуку сенсу та значення; досвід краси не відвертає нас від дійсності, а навпаки, спонукає до безпосередньої зустрічі з повсякденною реальністю нашого життя, звільняючи його від темряви, перетворюючи, роблячи осяйним та красивим.

Справді, однією з основних функцій справжньої краси, як наголосив Платон, є те, що вона викликає в людини здоровий «шок», забираючи її від самої себе, вириваючи від резиґнації та від задоволення буденним, іноді змушує страждати, пронизуючи немов стріла, проте при цьому «будить» людину, заново відкриваючи очі її серця та розуму, що дає людині крила, несе її вгору. Слова Достоєвського, які я зараз процитую, зухвалі та парадоксальні, проте вони запрошують до застанови. Він каже таке: «Людина може жити без науки, вона може жити без хліба, але без краси вона вже не може жити, тому що в такому випадку вже більше не потрібно буде нічого робити для світу. Тут весь секрет, тут вся історія». У художника Жоржа Брака є відлуння цьому сентиментові: «Мистецтво повинно хвилювати, наука – заспокоювати». Краса різко зупиняє нас, але при цьому вона пригадує нам наше кінцеве майбутнє, вона повертає нас на нашу стежку, наповнює нас новою надією, дає нам сміливість прожити наш неоціненний дар життя вповні. Прагнення краси, яке я описую тут, очевидно не означає втечу до ірраціональності чи до естетизму.

Дуже часто, однак, нав’язана нам краса – ілюзорна та оманлива, поверхнева і сліпуча, така, яка приголомшує глядача; замість того, щоб забрати людину від неї самої та відкрити її горизонтам справжньої свободи, що піднімає, ця краса ув’язнює людину в собі, а це призводить до подальшого поневолення, оскільки позбавляє надії та радості. Така краса спокуслива, але облудна, вона знову розпалює бажання, волю до влади, яка полягає в тому, щоб мати та щоб панувати над іншими; це краса, яка швидко перетворюється на протилежність, набуваючи вигляду непристойності, поганої поведінки чи непотрібної провокації. Справжня краса, проте, відкриває прагнення людського серця, глибоке бажання знати, любити, йти до Іншого, сягнути Потойбічного. Якщо визнаємо, що краса глибоко зачіпає нас, ранить, відкриває очі, то ми віднаходимо радість бачення, радість можливості розуміння глибинного сенсу існування, частиною Таємниці якого ми є; з цієї Таємниці можемо черпати повноту, щастя, пристрасть – займатися мистецтвом щодня. Відповідно до цього папа Йоан Павло II у «Посланні до Митців» цитує такий вірш польського поета Кипріана Норвіда: «Краса повинна спонукати нас до праці, а праця – підносити» (№ 3). І пізніше додає: «Мистецтво за своєю природою є своєрідним закликом до таємниці тією мірою, якою воно прагне краси, плоду уяви, що вивищується над повсякденним життям. Навіть тоді, коли митець досліджує найтемніші глибини душі чи найбільш тривожні сторони зла, він, можна сказати, дає голос загальному прагненню бути відкупленим» (№ 10). І на кінець Папа пише: «Краса – ключ до таємниці та заклик до трансцендентності» (№ 16).

Ці міркування спонукають зробити ще один крок у наших роздумах. Саме тому, що краса – байдуже, чи це краса природного Всесвіту, чи краса, виражена в мистецтві – відкриває та розширює горизонти людської свідомості, скеровуючи нас поза самих себе, внаслідок чого ми опиняємося віч-на-віч з безоднею Безмежності, ця краса може стати шляхом до трансцендентності, до кінцевої Таємниці, до Бога. Мистецтво (в усіх формах) у тому місці, де воно стикається з важливими питаннями нашого існування – основними темами, які надають життю свого сенсу – може набути релігійного характеру, перетворюючись так на шлях глибокого внутрішнього відображення та духовності. Про цю близькість, цю гармонію між мандрівкою віри та шляхом митця свідчить безліч мистецьких творінь, які ґрунтуються на особистостях, історіях, на символах того безмежного «фігурного» вкладу (в широкому сенсі), а саме на Біблії, на Святому Письмі. Великі біблійні оповідання, теми, образи та притчі надихнули на незліченну кількість шедеврів у всіх сферах мистецтва так само, як вони промовляли і до сердець вірних кожного покоління через роботи ремісництва та народного мистецтва, що є не менш промовистими та такими, які надихають.

Тут можна говорити про via pulchritudinis – шлях краси, що водночас є мистецькою та естетичною мандрівкою, мандрівкою віри, богословського дослідження. Богослов Ганс Урс фон Бальтазар починає велику працю «Господня Слава – Богословська Естетика» такими багатозначними спостереженнями: «Краса є словом, яким і почнемо. Краса є останнім словом, яким мислячий інтелект наважується промовляти, тому що краса формує ореол, недоторкану корону навколо подвійного сузір’я істини і добра та їхніх нероздільних відносин між собою». Тоді він додає: «Краса – безкорислива, без неї стародавній світ відмовився розуміти себе, вона є словом, яке непомітно та одночасно бездоганно попрощалося з нашим новим світом, світом інтересів, залишаючи його з його жадібністю та печаллю. Її, красу, більше не люблять і не плекають навіть релігії». І він закінчує: «Можемо бути впевнені, що той, хто знущається над її іменем, вважаючи ніби вона була окрасою буржуазного минулого – хоче він цього чи ні – вже не може більше молитися, а незадовго вже й не буде здатний любити». Тому шлях краси спонукає нас до зрозуміння Всього у фрагменті, Нескінченного у скінченному, Бога в історії людства. Симон Вайль з цього приводу написав: «У всьому, що пробуджує в нас чисте і справжнє почуття краси, дійсно присутній Бог. Там існує свого роду воплочення Бога у світі, знаменням чого є краса. Краса – експериментальний доказ того, що воплочення можливе. Власне тому все мистецтво першого порядку за своєю природою релігійне». Герман Гессе наголошує на цьому навіть більш наочно: «Мистецтво означає виявлення Бога у всьому, що існує». Відлунням до слів Папи Павла VI, Слуга Божий папа Йоан Павло II ще раз ствердив бажання Церкви до відновлення діалогу та співпраці з митцями: «Щоб проголошувати послання, довірене Христом, Церкві потрібне мистецтво (№ 12). Проте одразу ж запитав: «Чи мистецтву потрібна Церква?», – запрошуючи так митців знову відкрити для себе джерело свіжого та обґрунтованого натхнення через релігійний досвід, через християнське одкровення та через «великий кодекс», тобто Біблію.

Дорогі митці! На прикінець я також би хотів щиросердечно, по-дружньому та палко звернутися до Вас, як це зробив мій Попередник. Ви є хранителями краси: через Ваш талант маєте можливість промовляти до серця людства, заторкувати особисті та спільні почуття, формувати мрії та сподівання, розширювати горизонти знання та людської участі. Тому будьте вдячними за дари, які Ви одержали та будьте цілковито свідомі Вашої великої відповідальності передавати красу та спілкуватися у красі та через красу! Через мистецтво ви самі повинні бути вісниками та свідками надії для людства! І не бійтеся звернутися до первинного та остаточного джерела краси! Не бійтеся вступити в діалог з вірними, з тими, хто, як і Ви, вважають, що вони мандрівники у цьому світі та історії на шляху до безмежної Краси! Віра не забирає нічого ні від Вашої геніальності, ні від Вашого мистецтва. Навпаки, вона звеличує та живить їх, заохочуючи перейти межу і роздумувати із завзяттям та хвилюванням над кінцевою і остаточною метою, над сонцем, яке не заходить, над сонцем, що освітлює сьогоднішній момент та робить його красивим.

Св. Августин, який любив красу та оспівував її, написав ось ці слова, роздумуючи над остаточною ціллю людини та пояснюючи майже ante litteram подію Страшного Суду, яку Ви бачите сьогодні перед собою: «Тому, брати мої, ми будемо свідками певного видіння, якого не бачило жодне око, не чуло жодне вухо та не уявляло жодне людське серце – бачення, яке перевершує всю земну красу: золота та срібла, лісів та полів, моря та неба, сонця та місяця, зірок та ангелів. Причина: це бачення є джерелом всієї іншої краси» (In 1 Ioannis, 4:5). Я бажаю всім Вам, дорогі митці, щоб Ви несли це бачення в очах, у руках і серці та щоб воно принесло Вам радість і продовжувало надихати Ваші прекрасні роботи. Благословляю Вас від всього серця і, як Павло VI, прощаюся з Вами єдиним словом: аrrivederci!


Сикстинська каплиця, Ватикан, 21 листопада 2009 р. Б.

*Переклад з іт. о. Любомира Жибака


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     мистецтво
( 6039 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити