Християнство і влада у свідченні ранніх Отців Церкви Друк

Л.Джером.Остання молитва християнських мучеників
Л.Джером.Остання молитва християнських мучеників
Ранні Отці Церкви часто заторкували проблему відносин між державною владою та християнством, адже відомо, що впродовж перших ІІІ ст. християнство, яке у Римській імперії було забороненою релігією, зазнало жорстоких переслідувань від поганської влади. У Римі релігійне життя було невід’ємною частиною політичного життя. Релігія відігравала важливу роль у державі, бо, на думку римлян, вона гарантувала її могутність і славу. Політика держави вимагала на рівні закону дотримуватися державного культу і тому відмова християн поклонятися римським богам було рівнозначним невиконанню закону. Окрім того, християни ще й не визнавали культу імператора, що виражався в обожненні його особи і обов’язку регулярно приносити жертву на його честь. Влада ставила християн перед вибором – або вони відмовляться від своїх переконань і поклоняться імператорові і римським ідолам, або будуть віддані на мученицьку смерть. Однак, попри жорстокі переслідування, позиції перших християн у відношенні до політичної влади характерна терпимістю. Адже у переслідуваннях вони вбачали сповнення пророцтва Ісуса Христа: «Тоді видадуть вас на муки й уб’ють вас; вас будуть ненавидіти народи імені мого ради» (Мт. 24, 9). Християни, які усвідомлювали себе єдиним народом, що його покликав Господь, мали єдину мету – іти за Христом, розп’ятим і воскреслим, у кожній ситуації і в кожну мить свого життя, залишаючись Йому вірними аж до мученицької смерті.

Акти мучеників із Сціллі, один з небагатьох документально засвідчених протоколів судового процесу над першими християнами у 180 році, дають нам прекрасне свідчення того, якою була відповідь ранніх християн поганській владі. Цей документ засвідчує, що перші християни визнають права імператора, світську владу і її закони, чесно сплачують податки, але відмовляються визнати імператора господом, оскільки цей титул належить тільки Богові і виражає абсолютність влади. Бути християнином означає залишатися непорушними щодо цього пункту, навіть ціною життя. Тут чітко виписано моральний принцип, якого твердо дотримувалися перші християни: освячення культу імператора і вшанування його як бога розцінюється як зміна єрархії цінностей, на верхівці якої ніколи не може бути ані людина, ані закони, тому вони відмовляються визнати імператора господом. І хто приймає «Царя над царями та імператора усіх народів», той не може поклонятися імператорові цього світу, тобто перестає визнавати ті його повноваження, якими той насправді не володіє.

Роздуми ранніх Отців Церкви про відносини між християнами і політичною владою не є теоретичними – це завжди відповідь на конкретну ситуацію. Загалом вони дотримуються принципу, встановленого Ісусом Христом і апостолами: земна влада дана Богом і тому правителів треба шанувати і молитися за них, а держава повинна керуватися законом вищої правди та істини (Йо. 19, 11; Рим. 13, 1–7; 1 Пт. 2, 13–17).


Божественні витоки світської влади

Їх особливо підкреслює св. Климент Римський. Звертаючись до християн м. Коринту близько 96 року, св. Климент передає літургійну молитву за владу, яку варто навести повністю:


Подай злагоду і мир усім жителям землі, як дав нашим батькам, які тебе свято призивали у вірі та істині, щоб ми підкорилися твоєму всемогутньому найсвятішому Імені і нашим головам і правителям на землі. Ти, Господи, дав їм владу управління твоєю чудесною та невимовною могутністю, щоб, пізнавши славу та честь, якою ти їх наділив, ми підкорилися їм та не противилися Твоїй волі. Дай їм, Господи, здоров’я, миру, злагоди, стійкості, щоб вони виконували без перешкод ту владу, якою Ти їх наділив. Тому що Ти, о Господи, небесний царю віків, даєш людським синам славу, честь, владу над земними речами. Керуй, Господи, їхньою радою, згідно з тим, що є добре в твоїх очах, щоб виконуючи з побожністю в мирі та покорі владу, якою Ти їх наділив, вони здобули твою прихильність.


У цій молитві папа Климент висловлює позитивне ставлення до державної влади і в дусі Послання до Римлян 13 підкреслює її божественне походження: влада є даною «царем віків». Підкоритися земному правлінню означає прийняти Божу волю. Визнання, що Бог може керувати рішеннями поганської влади, допускає Боже втручання в загальнолюдську історію, і тому навіть поганська влада може сповняти Божу волю.

Св. Іриней Ліонський (†140) розвиває ідею історії спасіння, наголошуючи, що всесвіт і людина сотворені одним Богом і що від початку Бог турбується про людину, враховуючи і її тілесні потреби, і з цією метою встановив земну владу, через яку виконує свою волю. Ґрунтуючись на Посланні до Римлян 13, 1–7, стверджує, що світ і усе сотворіння належить Богові і Бог ним управляє через земну владу. Він спростовує теорію гностиків, головних ворогів християнства у ІІ ст., що земна влада начебто має диявольське походження: «Бо не він (диявол) розмежував царства цього світу, але Бог: бо «серце царя є у Божій руці» (Прип. 21, 1)».


Причини встановлення світської влади

На думку Іринея Ліонського, причина встановлення конкретних засобів людської влади (закони, покарання, податки тощо) закорінена у людської історії, а конкретно – у первородному гріху, внаслідок якого людина втратила страх Божий. Встановлення людської влади є наслідком первородного гріха, а також засобом проти зла. Як наслідок первородного гріха, державний устрій є другорядною дійсністю, непритаманною людській природі, але все ж необхідною, щоб надолужити брак Божого страху страхом покарання. Тому страх не є природним, але служить, щоб виправити гріх, який ставить людину за межі власної природи. У такому світлі державний устрій має божественне походження, тому що поміщений в божественний план спасіння. І з причини тієї виправної, тобто позитивної функції, вона заслуговує на повагу і лояльність, навіть, коли переслідує. Оскільки земна влада дана Божим провидінням, то їй треба підкорятися, але її ніколи не можна полюбити, як і не можна справедливо повстати проти неї.

Іриней припускає, що для християн, які мають в собі страх Божий, втрачений Адамом, політична влада вже виконала свою педагогічну і дисциплінарну функцію, що ще потрібне для поган. Така інтерпретація політичної влади переконує, що Бог провадить історію через людей: добрих Він нагороджує добрими правителями, а злих карає поганими правителями. Отже люди отримують від Бога таких правителів, яких вони заслужили: «Деякі з них дані для виправлення і користі підлеглих і для захисту справедливості, інші для страху, помсти і гноблення, ще інші для глуму, нахабства і гордості, як вони заслуговують, тому що справедливий Божий суд, як ми сказали, сягає усіх однаково».


Державна влада і християнство – два протилежні світи

Св. Ігнатій Антіохійський (Богоносець), який був засуджений на мученицьку смерть за правління Траяна (98­117 рр.), вважає, що не може бути співпраці між політичною владою, яка є засобом дії «князя цього світу», і християнством, бо вони перебувають у постійному конфлікті.

Цей конфлікт св. Ігнатій представляє двома моментами, епізодами, які символізують ці протилежні світи: «одна – Божа, інша – світська; і кожна з них має знак: невірні – знак світу цього, а вірні в любові – знак Бога-Отця через Ісуса Христа». Тому св. Ігнатій позитивно розцінює переслідування християн світською владою. Терпіння, християн свідчить, що вони обрали правильний шлях. Бо «годиться нам не тільки називатися християнами, але й бути ними». Прийняти смерть за Христа Ігнатій вважає кращою участю, ніж володіти усіма земними царствами. Бо смерть – це народження для вічного життя, що і є єдиною метою правдивого християнина. Ненависть світу до християнства ще раз переконує, що йдеться не про «людське діло, але про Божу велич». Утім, св. Ігнатій закликає до мирного ставлення до поганської влади: «Перед їхнім гнівом – будьте покірні, перед їхньою велемовністю – смиренномудрі, на злослів’я їхнє відповідайте вашими молитвами, перед їхнім заблудженням – будьте несхитні у вірі, перед грубістю їхньою – лагідні: не намагайтесь наслідувати їх. Будьмо вирозумілими до них, брати мої!». Він заохочує молитися за всіх людей, бо «є і в них надія покаяння, щоб прийти до Бога».

Також автор книги «Пастир Єрми» (ІІ ст.) наголошує на протилежності двох дійсностей або, як він каже, міст: міста теперішнього, яке ототожнюється з Римською імперією, і міста майбутнього, громадянами якого є християни, і тому в теперішньому місті вони живуть тимчасово і є тут тільки подорожніми. Єрма визнає, що теперішнім містом управляють закони і тому володар цієї країни цілком справедливо може вимагати від християн зробити вибір: підкоритися її законам або покинути її. Він наголошує, що не можна буди водночас громадянами обох міст і застерігає християн, щоб вони надто не прив’язувалися до матеріальних благ, бо ризикують підпасти під закони теперішнього міста. Однак Єрма не вимагає цілковитого залишення світу, але заохочує використовувати його для вищої цілі і примножувати добрі діла. Загалом, він схильний до негативного ставлення до виконавців влади і до влади як такої.


Християнство як запорука розквіту імперії

На цілком протилежних засадах ґрунтується християнський апологет ІІ ст. Мелітон Сардійський (†190 р.), висловлюючи думку про тісний зв’язок доль Римської Імперії та Церкви. Звертаючись до імператора Марка Аврелія із закликом ознайомитися із вченням християн і не переслідувати їх, він водночас висловлює свою повну покору владі: «Якщо це діється за твоїм наказом, то добре, нехай так буде». Він запевняє, що імперія не повинна боятися християн, бо вони є мирними і попри переслідування вони не стали ворогами держави, але і далі вважають її своєю державою. Єпископ висловлює довіру до вищої політичної влади і знаходить ідеологічне підґрунтя у стосунках між Церквою й імперією, констатуючи факт, що саме на час, починаючи від Августа (27 до н. е. – 14 н. е.), припадає період особливого розквіту і добробуту імперії, і це тісно пов’язують з поширенням і утвердженням християнства на теренах Римської імперії. Він твердить, що християнство стало «щасливим благом» для імперії, бо її могутність з того часу зросла і набула величі. На його думку, це не випадковість, але Божий план спасіння, у якому також імперія має своє гідне місце. Згодом, у ІV ст., цю ідею розвине Євсевій Кесарійський, для якого Константин, перший християнський імператор, є представником Христа на землі, а імперія – образ Царства Небесного.

Отже, позиція Отців Церкви перших ІІ ст. Ранньої Церкви у ставленні до політичної влади відрізняється у деяких аспектах, і часто це залежить від середовища і обставин, в яких їм довелося писати твори. Утім, їх об’єднує одне: перші християни рішуче відмовилися від почитання культу імператора і загалом влади з її претензіями на тоталітарність, а їхня позиція у стосунку щодо поганської влади завжди лояльна, вони ніколи не закликають до збройного повстання чи навіть опору, але переконливо просять молитися за правителів і виконавців влади.



Мар’яна ГОРІШНЯ
закінчила філософсько-богословський факультет
Українського католицького університету та
Патристичний інститут «Августиніанум» (м.Рим)

Tеги:

Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     №2
( 6134 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити