До 40-ліття заснування Української Гельсінської групи: як «в’язні сумління» йшли до Незалежності крізь двері карцеру Друк

У Львові 10–11 листопада відзначали 40-ліття від заснування Української Гельсінської групи (УГГ) та одночасно проводили ІІ Кримський форум. Під час трьох круглих столів колишні та дійсні представники гельсінського руху з України, Росії, Литви та Вірменії обговорювали здобутки і втрати авангардного правозахисного руху другої половини ХХ ст., дискутували на тему результатів їхньої діяльності в сучасних пострадянських країнах.

b_300_0_16777215_0___images_stories_uhs_1.jpg

Ще не так давно цих людей називали «в’язнями сумління», адже вони за власним сумлінням намагалися відстоювати права та свободи Гельсінського акта, прийняті в 1975 р. у СРСР де-юре, які проте де-факто так і залишалися дріб’язком слів на папері, що для радянського урядовця не мав жодного значення, окрім «показухи» на світовій політичній арені. Відтак правозахисники ставали не в’язнями власного сумління, але в’язнями через власне сумління та відчуття обов’язку захисту міжнародного і внутрішнього права. Нагадаємо, що того ж 1975 р. Гельсінкський акт підписали всі держави Європи (крім Албанії), Канада та США. Цей документ діяв на рівні державного законодавства, а тому надав право захисникам різних республік Радянського Союзу легально і законно боротися з порушеннями прав людини, використовуючи офіційний юридичний документ.



Гельсінкська угода: український досвід впровадження

Якщо подивитися на УГГ крізь призму історичних механізмів, то це була одна з небагатьох ініціатив у різних точках колишнього СРСР, які в сумі стали своєрідним «всесоюзним» важелем, що зрушив із місця трухляву країну-барак, котра довгий час видавала себе за непохитну фортецю. Гельсінські групи гуртували молодих дисидентів-правозахисників із геометричною прогресією: 12 травня 1976 р. створили Московську групу сприяння виконанню Гельсінських угод; 9 листопада 1976 р. почала діяти подібна Українська Гельсінська група; 25 листопада 1976 р. – ініціативу підтримала група в Литві; 14 січня 1977 р. – у Грузії; 1 квітня 1977 р. – у Вірменії. У Польщі з вересня 1976 р. діяла організація з подібними завданнями щодо виконання Гельсінського акта – Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту. У січні 1977 р. підтримала рух група «Хартія-77» у Чехословаччині. У той самий час у США була створена спеціальна комісія Конґресу.

Очевидно, що правозахисний рух із такою широкою географією центрів навряд чи можна було би спинити звичними та зручними для радянських керманичів репресіями й шантажуванням, хоч, звичайно, цими методами не погребували і вдалися до них відразу ж. Щоправда, насильницькі методи придушення будь-якого «інакомислія» на цей раз не спрацювали, а навпаки – спричинили зворотну реакцію. Попри те, що членів Гельсінських груп ув’язнювали, лави правозахисників все одно поповнювалися. Чому люди так безстрашно ставали членами цієї організації, знаючи, що їх чекає в’язниця? Відповідь проста: бо левова частка учасників були дисидентами ще з когорти шістдесятників, а отже, для них репресії не були новими та страшними. Така поведінка правозахисників не була показовою чи нарочито героїчною, це швидше можна назвати усмішкою перед Пилатом. Радянська репресивна машина на той час вже була настільки передбачуваною та навіть комічною, що дисидентів, політв’язнів, родини політв’язнів навряд чи щось могло налякати чи здивувати.

b_300_0_16777215_0___images_stories_uhs_2.jpg«Я належу до дисидентів так званого останнього призову, – пригадує події 1980-х Ірина Чернявська-Набока, колишня політбранка. – Ми фактично прийшли в той час, коли доля СРСР була на межі, нас теж могли арештувати, але, здається, гра вже продовжувалася на більш високих рівнях. Нас було небагато, але ми надихалися думкою, що духовна боротьба дієвіша за фізичну. Наслідуючи цей принцип, тепер я можу сказати, що Українська Гельсінська група була тою маленькою мишкою, без якої не могли витягти ріпку. Сама група була малою, але підтримка та дух волонтерства – великим. Думаю, наша діяльність була не останнім чинником у процесі розпаду СРСР».

Усього протягом 1976–1987 рр. до УГГ вступила 41 особа, а в 1982 р. до групи увійшли навіть 2 іноземці – естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус. У 1987 р. приєдналося ще шість активістів. Фактично половина (24 особи) членів цієї ініціативи була засуджена. Правозахисники відбували покарання в концтаборах, в’язницях на засланні, деяких запроторили до психіатричних лікарень. Якщо скласти роки покарання усіх засуджених, то в сумі вийде 550 років – півстоліття неволі. У таборі особливого режиму ВС-389/36 (с. Кучино Пермської обл.) загинуло 4 членів УГГ: Олекса Тихий (5 травня 1984 р.), Юрій Литвин (4 вересня 1984 р.), Валерій Марченко (7 жовтня 1984 р.) та Василь Стус (4 вересня 1985 р.). Один з учасників – Михайло Мельник – не витримав тиску і напередодні неминучого арешту (9 березня 1979 р.) наклав на себе руки.

Та навіть попри такий очевидний тиск УГГ продовжувала діяльність, розповсюджуючи інформацію про реальний стан із дотриманням Прикінцевого акта Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ) – Гельсінського акта. Документи виходили навіть із неволі, звідти ж передавали щоденники та спогади ув’язнених. Закордонне представництво УГГ видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні», діяв вашингтонський Комітет гельсінкських гарантій для України, Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка видавало документи групи української та англійською мовами, повідомлення поширювало радіо «Свобода». Важливо, що діяльність цієї правозахисної ініціативи не стала підпільною, а навпаки – її члени діяли відкрито, підписуючи документи й ухвали власними іменами. Головним аргументом і єдиним їхнім захистом, який, на жаль, у більшості випадках не спрацював, був факт підписання Гельсінської угоди керівництвом СРСР, а отже, дія загальноєвропейських прав і свобод на території «великої імперії».

b_300_0_16777215_0___images_stories_uhs_3.jpgДіяльність УГГ була дуже добре відома та виглядала логічною для світу, який був по той бік залізної завіси, чого не скажеш про суспільство СРСР, для якого Гельсінські групи в Україні, Литві, Грузії, Вірменії та столичній Москві радянські медіа подавали під соусом провокаторства та державної зради. У вересні 1981 р. під час доповіді на ХІІІ Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий український дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький зауважив: «…Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські та національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

До Незалежності залишалося чекати 10 років. Іван Павлович помер своєю смертю в Едмонтоні (Канада) 25 квітня 1984 р. За 10 днів у камері помер Олекса Тихий – перша втрата УГГ. За ним – Юрій Литвин, Валерій Марченко. Останнім пішов із життя Василь Стус – у карцері…

Був 1985 р. Радянські жорна «інакомислія» виходили з ладу. Утопічність терористичного режиму показала свої гнилі зуби вже тоді, і нібито всім все мало стати зрозумілим. Та, як бачимо, ця хвороба продовжує паразитувати в мутованому вигляді.


Декілька думок і спогадів учасників нещодавньої конференції у Львові

Головним меседжем усіх трьох засідань була роль Гельсінського руху, який підтримали дисидентські кола СРСР і який став передвісником та водночас каталізатором розпаду «імперії зла». Одним із найбільших завдань і водночас викликом перед активними правозахисниками в той час було питання органічного поєднання універсальних прав людини з культурними цінностями та надбаннями окремого народу. Зрештою, це питання не втратило актуальності дотепер. Тільки раніше в опозиції до унікальності кожного народу та людини в ньому була радянська система пропаганди універсалізму й спрощення.

Цікаво простежити, як Гельсінські групи в різних на той час радянських республіках мали різний вимір і пріоритети. За словами сучасників, Московська група виступала здебільшого за свободу слова як право людини, у Литві в 10 завдань входило питання релігії та свободи віросповідання, у Грузії та Вірменії теж дотримувалися правозахисного напряму. Українська сторона поставила перед правозахисною діяльністю надзавдання – незалежність.

b_300_0_16777215_0___images_stories_uhs_4.jpg«Відмінністю української групи серед інших було те, що, крім загального дотримання прав людини, які задекларувала ООН, українські активісти ставили серед пріоритетних напрямів досягнення незалежності України на світовій політичній арені. Крім того, особливо вагомими були питання вільної торгівлі, що передбачало економічну самостійність», – розповів під час першого круглого столу Володимир Овсієнко, колишній політв’язень, член УГГ.

Необхідно зауважити, що діяльність УГГ, яка на початках налічувала до 10 учасників, яких поступово ув’язнювали, стала одним із перших сигналів антирадянської боротьби для української діаспори в час брежнєвського «застою». Президент УКУ єп. Борис (Ґудзяк) пригадав, що навчаючись у Гарвардському університеті, він брав участь у студентських акціях на підтримку заарештованих правозахисників в Україні. Тоді студенти влаштували на території всесвітньо відомого університету своєрідний ГУЛАГ.

В УГГ не встигали вступати, як вже нові кандидати отримували повістки в суд або їх перестрівали на вулиці чи на роботі відповідні виконавчі органи влади. Комусь давали короткий строк, комусь – виправну колонію, когось відправляли на спецпоселення. Деяким після кількох років ув’язнення давали папір із проханням про амністію, який правозахисники зазвичай відмовлялися підписати. Така принциповість та «упорність» не тільки посилювала інший бік люб’язності т. зв. правоохоронних органів, але й унеможливлювала одержання гідної праці «на волі».

b_300_0_16777215_0___images_stories_uhs_5.jpgОрися Сокульська, сестра та вдова політв’язнів і членів УГГ о. Ярослава Лесіва й Івана Сокульського, поділилася спогадами про один із візитів до табору, де відбував ув’язнення її чоловік Іван:

«Нашій донечці вже було п’ять років. Дитина росла без батька, але вона знала, що її татусь десь далеко будує міст і дресирує диких тварин. Настав час нам усім побачитися. Ми довго готували дитину для зустрічі з татом, який насправді відбував покарання за свою правозахисну діяльність у таборі особливого режиму в Пермській області. Зустріч, звичайно, була короткою і за решіткою. Але наша донечка все розуміла, адже тато був у клітці з дикими звірами. Зрештою, так воно і було буквально, а не тільки по-казковому метафорично».

Людям «на волі» складно не те що описати, а навіть уявити життя у в’язниці, на виправних роботах чи «виховні години» в карцері, тому наразі, як зазначила Орися Сокульська, яка також є головою Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, готують до видання епістолярну спадщину деяких членів УГГ, планують видавати їхні творчі доробки: поезію, публіцистику, прозу, спогади. Зрештою, із творчим доробком одного з правозахисників – Василя Стуса – український та закордонний читач був ознайомлений якраз у сам пік подій «перебудови».


Здобутки та прорахунки на фоні сучасності

Наразі залишається відкритим питання реабілітації не тільки членів УГГ, а й усіх репресованих у радянський час політв’язнів. Попри офіційні дифірамби з боку влади про неоціненний вклад дисидентів у розвиток громадянського суспільства в Україні й тому подібне ці люди подекуди не отримують банальної фінансової підтримки, пільг тощо.

b_300_0_16777215_0___images_stories_uhs_6.jpg«Це просто жахливо, – обурено прокоментував цю ситуацію багаторічний політв’язень, член УГГ, народний депутат України Юрій Шухевич. – У незалежній Україні борці за волю цієї ж держави є серед найбільш упосліджених верств населення. Це просто боляче усвідомлювати. Якщо ми сьогодні так завзято боримося за гідність, то повинні боротися проти ганьби, і цієї також! На засіданнях Верховної Ради я вже неодноразово порушував питання щодо надання фінансової допомоги політв’язням, які зазнали переслідувань у радянський час, проте результату поки що жодного. Хіба що поволі просуваються справи з амністіями».

Аналізуючи здобутки та недоопрацювання діяльності Української Гельсінської групи, учасники правозахисної ініціативи виокремили такі плюси: діяльність групи показала реальний приклад незалежної громадської думки, що вже було викликом терористичному режиму; у правозахисних колах наскрізним було питання не тільки дотримання державним законом прав людини, також особливої ролі набувала ідея незалежності України, тобто, як уже було згадано, УГГ була правозахисною і політичною організацією водночас. На думку Василя Овсієнка, УГГ здійснила своєрідний революційний переворот у свідомості українського населення, що піддалося системній пропаганді «світлого майбутнього» СРСР: «Незалежність для нас була гарантією свободи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтелігенція зорганізувалася і заговорила на увесь світ про безправ’я, що стало нормою в СРСР. Можливо, через це внутрішнє бажання свободи, Гельсінкський рух в Україні виявився найстійкішим», – повідомив Василь Овсієнко під час засідання круглого столу.

Втім, якщо говорити про недоліки чи прорахунки діяльності УГГ, то треба звернутися до сучасності. Актуальність правозахисної діяльності сьогодні не втрачена, а подекуди ще більше підсилюється, проте злагодженої діяльності всіх правозахисних структур й організацій в Україні спостерігати складно, радше – неможливо. УГГ наразі існує швидше як меморіальна структура, ніж як активна правозахисна платформа, хоч і провадить таку діяльність на більш локальному рівні. Звісно, не можна оминути увагою активний антикорупційний рух у нашій державі, який теж можна зарахувати до плеяди правозахисних, хоч подекуди полювання на корупціонерів скидається на модні перегони за трофеями, які додають лоску та честі мисливцю, а не за хижаками, що залишаються на волі й призвичаюються до тактики звіролова.


Ніна Поліщук

Фото – з сайту Українського католицького університету (ucu.edu.ua)


Рейтинг статті

( 8 голосів )
Теги:     політика      постаті      свідчення
( 3560 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 Chillipepper 18.12.2016 17:13
“… малі держави не можуть ефективно покладатися виключно на стримування в якості основної стратегії і повинні розглянути питання про перетворення своїх військових в експертів асиметричної війни.”
http://newssky.com.ua/asimetrichni-viyni-maybutni-viyskovi-strategiyi-dlya-malih-derzhav/
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити