"… Де правда, перемога – це лише питання часу", - Павло Табаков |
Розпочався вже новий 2015 рік, а війна досі триває. Тому не дивно, що продовжуємо роздумувати над проблемою, яка торкнулася, напевно, чи не кожного з нас. Дехто зі співаків, музикантів, юристів і колишніх нардепів вирішив поділитися з нами баченням цієї проблеми. Тож, пропонуємо Вашій увазі їхні коментарі.
Павло Табаков, співак, композитор, переможець телепроекту «Голос країни»: – Як можна ставитися до агресора? Тільки як до агресора! Розуміти це і відповідно до цього розуміння діяти. Причому, на мою думку, лише силового протистояння тут замало. Українці повинні захищатися і боротися з країною-агресором й усіма іншими способами: політично, культурно, економічно, зокрема бойкотувати російські товари і послуги. Особисто я ще рік тому навідріз відмовився від російських товарів, десятими дорогами оминаю російські заправки. У межах концертного туру «Підтримаємо своїх» разом з іншими українськими артистами я побував у кількох військових частинах Півдня України. Ми виступали перед моряками і вояками Національної гвардії. Знаєте, я бачив там різних хлопців. Так, у когось був страх в очах. Але хіба це дивно? Ми дали концерт, а за п’ять годин хлопців переправили в зону АТО. Вони не знають, чого їм чекати від завтрашнього дня, тому страх – природна людська реакція. Але водночас я побачив в обличчях наших захисників силу та мужність. Серед них є чимало тих, які рвуться в бій, і впевненості їм додає одне: правда – на боці України. А там, де правда, перемога – це лише питання часу. Тому від усієї душі бажаю нашим воякам витривалості й хоробрості. А ми, артисти, як і всі небайдужі українці, допомагатимемо нашій армії, чим зможемо.
Олена Мацелюх, концертмейстер Львівської філармонії, солістка Органного залу: – Офіційну позицію Кремля підтримують не всі мешканці Російської Федерації. На мою думку, нам не варто ототожнювати агресію владної верхівки країни з усіма жителями Росії. Це споконвічне протистояння. Щоб переконатися в цьому, варто заглянути в історію. Як би парадоксально це не звучало, проте зовнішня агресія згуртовує державу. Сьогодні питання Сходу і Заходу в Україні стоїть дуже гостро. Ціна надто висока – гинуть люди. Маємо усвідомити всю відповідальність перед нашим поколінням й мужньо сприймати життєві обставини. Як, захищаючи Батьківщину, переступити через внутрішній страх перед вбивством іншої людини? Насправді важко говорити на такі теми… Це особистий вибір кожного. Єдине, про що маємо пам’ятати, – обов’язок перед Батьківщиною та нашими близькими. Думаю, кожен вояк ототожнює захист країни найперше із захистом свого дому. Андрій Костюк, юрист і магістр філософії, серед академічних зацікавлень виокремлює соціальну етику та соціальну філософію: – Щодо військової агресії, то позиція Церкви більш-менш чітка протягом уже двох тисячоліть історії. Військова агресія дає право на «справедливу війну» (обов’язок самооборони й оборони невинних людей, які можуть стати об’єктом тої агресії). Християнинові дозволено братися за зброю тоді, коли йому необхідно захищати себе чи свою сім’ю, близьких, рідну країну. Тоді вина за війну повністю лежить на агресорові. А той, хто обороняється, перебуває в ситуації необхідної оборони, тобто змушений до застосування сили для припинення посягання. Однак захист треба здійснювати в певних межах, щоби він не перетворився в агресію. Середньовічні каноністи говорять про кілька передумов «справедливої війни»: 1) агресія має бути очевидною; 2) лише військовими засобами можна протидіяти їй; 3) наслідки від військових дій мають бути меншим злом від того, яке хочемо уникнути, наприклад: окупація, винищення народу, геноцид тощо. Надія на перемогу – це також дуже суперечливе для розуміння понять. Війну можна вести не просто з відчаю чи з бажання помститися, а тільки тоді, коли є переконання, що її можна виграти, що це справа не безнадійна. Приблизно такими концепціями Церква керується до ХХ століття, а тоді утворюються нові, які випливають, по-перше, з того, що війна стає все більш і більш технологічною, а отже – жорстокішою, і все більше невинних людей, представників мирного населення, може постраждати внаслідок бомбардування, артилерійських обстрілів. З’являється також зброя масового знищення, яка завжди, згідно із вченням Церкви, недопустима, тобто застосування ядерної чи хімічної зброї, яка призводить до численних жертв серед мирного населення, – морально недопустиме. Ще одне, на що Церква звертає увагу, – міжнародні інституції. Вони також несуть відповідальність за ведення «справедливої війни». Зокрема Ліга Націй та Організація Об’єднаних Націй творять певне середовище, яке могло би на міжнародній арені дати можливість вирішувати конфлікти мирним способом, наприклад, через переговори, міжнародні судові інституції, Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Але, якщо агресор достатньо цинічний і почувається надто сильним, то він може ці всі інституції ігнорувати і, як показує наш досвід, продовжувати «гнути свою лінію». Тоді об’єкту агресії, яким сьогодні стала Україна, просто не залишається іншого вибору, як оборонятися або сподіватися на милість переможця чи на милість агресора і виконувати його забаганки, жити за його правилами. Але можна спробувати самому відстояти свою свободу та право на існування, тобто робити те, що сьогодні Україна пробує робити. Відповідно до суспільного вчення Церкви те, що відбувається зараз в Українській державі (маю на увазі мобілізацію, патріотичний порив до захисту Батьківщини) – абсолютно морально виправдане. Оксана Білозір, народна артистка України, колишній народний депутат: – Ми зараз маємо дуже велику проблему. Це – проблема цілого суспільства. Вона стосується не тільки безпосередньо наших воїнів, які йдуть у бій, а й кожної християнської української сім’ї, що віддає свою дитину на військову службу. Наші діти зростали в незалежній державі, жили у спокійній, мирній країні, де не було війни. Натомість сьогодні спостерігаємо дуже різку трансформацію від мирного до воєнного часу, яка супроводжується сильним психологічним перенапруженням. Знаємо, що в перші тижні неоголошеної Росією війни з Україною ця проблема поставала дуже серйозно. Перша хвиля антитерористичної операції на Сході країни забрала дуже багато життів молодих воїнів, наших бійців і солдат тільки через те, що вони не могли першими вистрелити. Пригадую, як разом з ансамблем «Ватра» мала гастролі в Афганістані під час бойових дій (близько половини року ми провели там), як побувала на війні батьків тих, що зараз воюють на своїй землі. Будучи людиною, яка бачила трупи, смерть, поранених, каліцтво, хочу сказати, що коли ти потрапляєш у таку атмосферу, в тебе перестає існувати моральний сумнів. Натомість людина наповнюється сильним духом захисту від цієї нечисті і того всього злого, що навколо неї і її друзів відбувається. Активізується механізм захисту власної сім’ї, рідного народу, своєї території від потенційної загрози. Тому в такій ситуації маємо справу із зовсім іншими психологічними чинниками. Зараз, коли війна триває вже доволі довго і люди психологічно зрозуміли, що це – війна (особливо ті, яких вона безпосередньо торкнулася, і ті, яких зараз відправляють на фронт), вони стали морально готовими. Мало того, що вони стали морально готовими, в них ще є бажання помститися за вбитих під час війни друзів, рідних, близьких, є бажання вразити ворога, знищити його. Мені, як християнці, здається, що ми зараз переживаємо жертовну місію. Українська нація складає свою жертву – проливається наша кров. В Україні є прислів’я: «Якщо б ми не гинули, то ми б загинули». Кожне покоління мусило щось віддати, щоб залишатися на рідній землі, і ми маємо показати ворогові, що спроможні в умовах небезпеки стати на захист Батьківщини; спроможні, окрилившись, одухотворившись духом бійця-визволителя, бійця-місіонера, бійця-героя, захищати свою землю. Бо земля нам дана Господом! Наші традиції, звичаї – для прослави Господа нашого! І тому ми тут переходимо в іншу філософську категорію, а саме: захист від нечистот і зла наших святинь, якими виховані, які повинні передати наступному поколінню. Маємо сьогодні ситуацію, коли на території України воюють терористичні угрупування, оснащені та фінансовані Росією. Це – чеченці. Це – абхазці. Це – серби, на жаль… Тобто ми маємо на своїй території терористичні угрупування людей, в яких є тільки одна професія – вбивати. Тому ми до них повинні ставитися як до агресорів. Бо вони забирають найдорожче – життя. Вони посягають на Боже. Отож, у нас не залишається іншого виходу, як зачистити свою територію від цих терористичних угрупувань. Як ми повинні ставитися до Росії? Як до країни-агресора, а до її громадян – як до таких, що тотально підтримують політику свого президента Володимира Путіна, бо несвідомі того, що роблять. І винна в цьому пропаганда, яка зараз зростає. Знаю, що багато родичів, друзів, одні з яких живуть в Україні, а інші – в Росії, не можуть знайти спільної мови. Російське суспільство не готове сьогодні зрозуміти, що робить його президент на території України. Тому, звичайно, до російського суспільства ми повинні ставитися як до хворого, як до несвідомих людей, що через пропаганду поки що підтримують агресивну політику свого президента. Але, думаю, Росія також проходить свій шлях очищення, а отже, на неї чекає покаяння і жертва, яку вона повинна скласти перед Богом за все, що наробила сьогодні у світі. Розмовляла Марія Всяка ( 4 голосів )( 3653 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису