Християнське Передання: сучасний погляд віруючої людини |
Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням? Бог посилає Свого Єдинородного Сина і Святого Духа, вчинивши людину співучасником Його життя, даючи їй можливість перебувати у сопричасті з Ним, усиновивши всіх людей, «щоб ми стали синами через Ісуса Христа» [1]. У цьому полягає Його предвічний задум. Бог об’являється людині, передаючи Себе їй у Своєму Сині. Христос – Богочоловік і є досконалим і остаточним Об’явленням [2]. Він, перебуваючи поміж людьми, здійснюючи Своє земне служіння, поручає проповідь Євангелія – Вістки про Царство Боже, до якого Бог кличе кожну людину, – Своїм апостолам. Те, що Господь обіцяв пророкам – «нове серце» [3], Він дає у день П’ятидесятниці, коли посилає Свого Духа в людські серця. І вибрані Ним апостоли понесли євангельську Вістку по всьому світу. Життя, Смерть і Воскресіння Сина Божого стають основою апостольської проповіді. Земне життя Спасителя, Його Хресний Подвиг і їх значення і велич були описані ними, або їх учнями. Таким чином виник Новий Завіт – писане слово Боже. Але тоді виникає нове запитання: чи Святе Письмо є єдиним способом присутності Христа в Його Церкві, історії, людях? В контексті цього сучасний православний богослов А. Кураєв запитує: «Що тлумачать справжні християнські богослови: Писання чи Досвід? Екзегетами чого вони є: текстів чи глибини серця, що обновлена Христом в них самих?» [4]. Іншими словами, чи Христос є лише у «букві» євангельських текстів? Що заставляє горіти серця сотень поколінь християн впродовж віків? Це не може бути тільки написане слово про Христа, а лише Сам Христос. Тобто, щоб апостольська проповідь – навіть у тому вигляді, в якому вона записана у Писанні – знову і знову лунала, апостоли повинні були залишати в учнях щось «некнижне»: Дух и Радість Христову. Тільки Дух Святий – «Єдине Джерело Об’явлення […], перший творець і носій Передання» [5]. Тому Передання є, завдяки Духу, постійно новим и живим досвідом присутності Христа в Церкві. Досвід життя у Ньому – і є Переданням, яке народжує у кожній точці історії нове й нове свідоцтво – «Про те, що ми чули, що бачили нашими очима, що розглядали і те, чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя з’явилось, і ми бачили і свідчимо, і звіщаємо вам це життя вічне» [6]. І тільки тому, що Передання бере початок у живому спілкуванні з Богом, воно несе вічно нову и радісну звістку. Живе свідоцтво віри у Триєдиного Бога і Боголюдськість, яке несе у собі Передання, може стати тією платформою на якій сучасна людина – людина третього тисячоліття може віднайти Христа, а значить віднайти себе. Адже, «тільки вдивляючись в особистість Христа, можемо ми навчитись тому, що означає бути людиною» [7]. Людина, подорожуючи заплутаними лабіринтами буття, шукаючи себе у координатах часу і простору, може несподівано знайти себе у Переданні, у Церкві, де вона побачить Того, Хто як вона є людиною у всіх відношеннях, але людиною, котра повністю, до останку пронизана Божеством. Він став тим, ким покликана стати кожна людина – Богочоловіком. Передання – це літопис переображень людських сердець протягом тисяч років, коли ці двоє – Бог і людина зустрічають Один одного. Передання – це роман, що описує Любов. І цей роман ще не закінчений, а продовжує писатись у нашому нутрі, тому апостол Павло промовляє до нас через віки: «Ви – лист Христа, виготуваний нами; написаний не чорнилом, але Духом Бога живого, не на кам’яних таблицях, а на тілесних таблицях серця» [8]. Поняття Передання Слово «передання» – переклад з грецької слова παράδοσις – передання, передача, передавання в спадок, традиція [9]. Дієслово παράδιδω [10], від якого походить іменник «передання», в текстах Нового Завіту має надзвичайно велике смислове навантаження, і означає, не стільки процес передачі, тобто дію, але те, що передається, тобто предмет передачі. Адже передається, щось дуже важливе – вістка про спасіння Бога, про можливість і спосіб Його пізнати, через передання живого свідчення тих, хто зустрів Воскреслого [11]. Цей живий досвід Богоспілкування, якраз і міститься у самому Переданні, «основна ціль якого – актуалізація подій минулого, для об’явлення віруючій людині спасительного діла Бога» [12]. В латинській мові відповідником цього терміну є слово traditio, тобто Традиція [13], і тому використовується, переважно, у богословській думці Заходу. Ці терміни є синонімами і означають «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найлюб’язніше так уклав, щоб воно назавжди зберегло цілісність і передавалося з покоління в покоління» [14]. Співвідношення між Переданням і Святим Письмом Відомий православний богослов В. Лоський, свого часу, говорив про те, що питання первинності між Писанням і Переданням, саме по собі, є беззмістовним і абсурдним. Адже і Святе Письмо і Передання є лиш двома різними способами висловлення одного й того ж Божественного Об’явлення. Тому, говорячи про Передання і Святе Письмо слід розуміти, що обидві ці реальності містять всю плерому, всю повноту Божественного Одкровення, але при цьому залишаються двома різними способами, різними формами відображення Богоодкровенної Істини. Проте, ці дві скарбниці віри нероздільні одна від одної, бо мають спільне Джерело – Третю Особу Пресвятої Трійці – Святого Духа [15], а також спільний онтологічний елемент – Слово [16]. Святе Письмо не існує окремо від Передання, оскільки «воно міститься в самому Переданні» [17]. Писання настільки невіддільне від Передання, що воно, за словами відомого католицького дослідника Біблії Луї Буйє: «складає його [Передання] частину, − його основний елемент, його ядро» [18]. Говорячи про єдність і взаємодію Святого Писання з Переданням, слід відзначити три важливі аспекти, що постають перед нами: 1) Передання – це безперервний від апостольських часів досвід Богоспілкування, що несе у собі всю суть Об’явлення. У цій повноті Таїнства нашого спасіння, що передана нам Христом – Він Сам, таїнственно присутній в Таїнствах Церкви, в першу чергу в Євхаристії. Саме це має на увазі св. Василій Великий, коли каже, що цей досвід Богоспілкування черпається «від письмового настановлення, і […] від Апостольського Передання, що в тайні» [19]. 2) Хоча історично, усна проповідь Євангелія існує паралельно з першими письмовими свідченнями, але онтологічно вона є первісною по відношенню до них. Задовго до виникнення новозавітного канону, благовістя Христове звіщалось апостольською керигмою [20]. Тому, св. Іриней Ліонський свідчить: «Істина передана не через письмена, але живим голосом» [21]. 3) Від часів апостольської Церкви, Передання завжди було, завдяки постійно триваючій дії Духа Святого, єдиним критерієм істинності тих, чи інших писань, і, мало вирішальний вплив на формування новозавітного канону. За словами сучасного православного дослідника Біблії Теодора Стиліанопулоса: «Саме в цьому потоці Передання виник Новий Завіт, причому між переданнями усним і письмовим або між Писанням і Переданням не існувало жодних протиріч» [22]. Питання пріоритетності між Писанням і Переданням виникає раніше епохи протестантських дискусій. Так, учнем апостола Йоана був св. Полікарп зі Смирни, в свою чергу його учнем був Папій Ієрапольський, чий досвід християнського життя відобразився в його словах, збережений першим церковним істориком Євсевієм Памфілом: «Я гадав, що книги (ta ek ton biblion) не принесуть мені стільки ж користі, скільки живий голос, який залишається в душі» [23]. Проте, найгостріше це питання постає з виникненням протестантської контраверсії в XVI ст. Адже, одним з головних принципів Реформації був принцип «виправдання особистою вірою», а, отже, заперечення ієрархії і важливості Передання: Річ у тім, що наголос на особистому ставленні християнина до Бога змінив ставлення до попередньої традиції. Єдиним джерелом християнської віри залишилось Слово Боже – Біблія. Це був ще один наріжний камінь протестантської доктрини – принцип sola Scriptura (лат. „лише Писання”). Головним таїнством стало „чутне таїнство” − проповідь слова Божого, явленого у Біблії. Кожен віруючий може читати і тлумачити Біблію [24]. Католицька Церква, захищаючи життєдайне джерело віри – Передання, «обезцінене» закидами протестантських реформаторів, від часу Тридентського Собору починає говорити про «два Джерела» Божественного Об’явлення – Писання і Передання. Тобто, Священне Писання і Священне Передання являли собою два самостійних, відмінних способи зберігання і розповсюдження Божественного Одкровення, два взаємодоповнюючих один одного джерела віровчення. Суть цієї думки зводиться до наступної богословсько-історичної схеми. Частина богооб’явленого вчення, що була отримана Церквою від апостолів, ще в апостольський період історичного буття Церкви була поміщена в книги Святого Писання. Інша, котра не увійшла в Писання, частина передавалась шляхом усної проповіді і була зафіксована пізніше, вже в післяапостольську епоху. Ця частина і складає, власне, зміст Передання. Дана концепція була сформульована латинським богослов’ям, як вже було сказано, в період контрреформації, в XVI-XVII століттях, і була сприйнята і православним богослов’ям. Подолання цього погляду на співвідношення Писання і Передання в православному богослов’ї починається щойно з середини XX століття. Справа в тому, що такий погляд на взаємовідношення Святого Писання зі Священним Переданням, як на два взаємодоповнюючих джерела віровчення, зроджує цілий ряд запитань, на які важко знайти відповідь. Бо в такому випадку слід визнати, що ні Писання, ані Передання не містять у собі всієї повноти Богооб’явленої істини кожне окремо, а тільки разом. Однак, ця думка не знаходить жодного підтвердження ні в Писанні, ні в навчанні Ранньої Церкви. Тому, сутність змін у погляді на співвідношення Писання і Передання, яка відбулася в богослов’ї Сходу в середині XX-го століття, полягає в тому, що Священне Писання почало розглядатись не як самостійне, незалежне джерело віровчення і навіть не як частина Передання, а як одна з його форм. Писання, отже – лише одна з форм Передання. Рівно ж, і богословському сприйнятті Католицької Церкви після ІІ-го Ватиканського Собору починає відроджуватись цей патристичний підхід до проблеми співвідношення між Святим Письмом і Переданням, як до Першоджерела з якого витікають різні форми спасенної дійсності – Писання, Таїнства, ікона. І саме з Передання Церква «черпає свою впевненість щодо всього об’явленого» [25], і у ньому, як у благодатному середовищі голосить свою віру. Проблема богонатхненності Святе Письмо існує в двох вимірах: Божественному і людському, або есхатологічному та історичному. При цьому, воно залишається непорушною Єдністю, запорукою якої є Святий Дух, бо: «Все Писання є натхнене Богом» [26], оскільки «промовляли його святі люди Божі, спонукані Святим Духом» [27], тому кожна подія, кожен факт, що описується в Святому Письмі, безперечно, мав своє місце і свій момент. У той же час вони характеризуються метафізичною широтою, яка іноді виходить за рамки історичної науки [28] (що є особливо актуальним для деяких книг Старого Завіту, які, як видається, не мають жодного іншого сенсу, окрім історичного, або, навпаки, мають досить сумнівну історичну вагу). Що стосується Нового Завіту, то, як вже було сказано, Церква здійснювала відбір і кодифікацію різноманітних надбань, що вже були чи з’являлись, щоб відділити суто людське від богонатхненного, бо «священні книги – не людські писання, але написані і дійшли до нас по натхненню Святого Духа» [29], як зазначає Оріген. Цей відбір книг Нового Завіту здійснювався вже в апостольські часи і ключову роль у цьому процесі відігравало Передання. Так, не увійшли в канон ще два послання, що приписувались Павлові, а також Євангеліє, яке написав, нібито, співробітник Павла – Варнава. Відкинуті були також всі гностичні «євангелія». Тільки Божественним Промислом, безперервним перебуванням Божественної сили Святого Духа у створеній і веденій Ним спільноті можна пояснити, чому ці та багато інших творів не були прийняті Церквою. Таким чином, відбувався відбір, і відбір цей здійснювався авторитетом та інтуїцією всієї Церкви, або її «духовним інстинктом» [30], як висловився відомий католицький богослов Ів Конгар. Адже, Той Самий Дух, що говорив через пророків у Старому Завіті, надихає письменників Нового Завіту, оберігаючи Істину. Завдяки Йому, Церква сформувала канон Нового Завіту, бо, за словами А. Кураєва: «Не істинність, а святість відчула Церква в канонічних книгах» [31]. Таким чином, можемо сказати, що «Бог є Автором Святого Писання» [32]. Але яка ж тоді роль людини у написанні Біблії? Тут існує небезпека вважати, що людина стає лише «інструментом» у Божих руках. Адже, «механічне записування продиктованого – θεοπνέυστια кожної букви робить з авторів пасивних записувачів. В зм’якшеній формі той же автоматизм випливає з поняття причиновості: Бог Єдиний Автор, causa principalis – Першопричина, а людина causa instrumentalis – вторинна причина [33]. Догматична Конституція Dei Verbum так говорить про це: «Для того, щоб укласти ці Святі книги, Бог вибрав людей, до яких звернувся, повністю використовуючи їхні здібності і сили, щоб, за Його співдії, в них і через них, вони виклали на письмі як справжні автори, усе і тільки те, що Він хотів» [34]. Богонатхненість (teopnevstia), таким чином, є безпосередньою творчою дією Святого Духа в людині, що не виключає її власних зусиль. Про природу богонатхненності Писання, яке засвідчується Переданням сучасний православний дослідник Писання Касіян Безобразов пише так: Свідченням Передання про Писання є свідчення його богонатхненності […]. Православне розуміння богонатхненності міститься у тому, що книги, які входять до складу Писання, визнаються накресленими священними письменниками за вказівкою Святого Духа, Котрий посилає на них особливий дар Божественної благодаті, що ним ці письменники були захоронені від можливих помилок і, взагалі, поставлені в якнайсприятливіші умови для виконання покладеного на них служіння. Але благодатний дар Святого Духа не виключає і людського зусилля богонатхненного письменника, свідомого застосування всіх засобів, що доступні йому за його людськістю, для осягнення цілі, яка вказана йому з висот і розумно ним сприйнята [35]. Проте, говорячи про богонатхненість мусимо визнати, що тут – Таємниця. Адже, визнаючи Бога Автором Святого Писання, рівно ж, як і людину його співавтором, все таки неможливо розумом осягнути «механізм» цієї творчої співдії. Власне про це, з притаманним для богослов’я Сходу апофатизмом, каже Георгій Флоровський: Що таке богонадхненість, ми ніколи не зможемо точно визначити – тут таємниця. Це таємниця спілкування Бога з людиною. Ми не можемо до кінця зрозуміти, як саме „святі Божі люди” чули Слово Господа, як могли вони виразити його словами власної мови. Але і в людській передачі звучить голос Божий. Слово Боже в словах людських: тут лежить таємниця і чудо Біблії […]. Бог розмовляв з людиною; але людина повинна була вислухати і зрозуміти Його. Надприродне не знищує природного. Мова людини не спотворює і не применшує слави Одкровення. Слово Бога можна точно і вірно відтворити в словах людських. Слово Боже не тускніє, коли звучить по-людськи. Бо людина сотворена по образу і подобі Божій, і цей зв’язок „по подобі” робить можливим спілкування […]. Писання – являється, одночасно, і Словом Божим і відповіддю людини: Словом Божим, переданим через повний віри відгук людини [36]. Питання богонатхненості не обмежується лише Писанням. Бо Дух Святий продовжує жити в Церкві. Творче діяння Бога не закінчується в якийсь історичний момент [37]. В Переданні Спаситель продовжує Своє діяння у світі: «Отець Мій донині творить, і Я творю» [38]. Тому, після апостолів цей досвід Богоспілкування не перервався, не зник, бо апостоли якраз і трудились заради того, щоб долучити до цієї можливості Богоспілкування інших людей. Про передачу цього досвіду згадує апостол Павло: «І що ти чув від мене при багатьох свідках, ти передай вірним людям, які спроможні і інших навчити» [39]. Наступники апостолів – святі Отці – також були напоумлені Тим же Самим Святим Духом, що й апостоли, вони стали продовжувачами динамічного свідчення Духа і апостольської віри. Але, Святі Отці – це не лише певні хронологічні рамки [40] чи якісь критерії, як от: святість життя і православність вчення, але в першу чергу духовна спадковість, коли вирішальною умовою у визначенні істинності вчення того чи іншого отця Церкви є апостольська віра, адже Церква наша є апостольською, а не святоотцівською. При цьому вся Церква, все Передання стають тим критерієм, що може відмежувати апостольську віру, яку Святі Отці тлумачили своїм сучасникам, від помилок і протиріч, які мали місце в житті християнських спільнот. Тому отже Отці писали, постійно перебуваючи в благодатному середовищі Церкви, передавали і пояснювали віру, яку отримали від апостолів [41]. Інші форми Передання Передання, як живий досвід Богоспасенної дійсності, містить у собі всю повноту Об’явлення. Завдяки благодатному диханню Святого Духа у всіх своїх проявах, формах Переданням звіщалась одна Божественна Істина. За словами православного мислителя і аскета Софронія Сахарова: Життя Церкви […] – життя в Дусі Святому і Священне Передання […] – безперервна дія Духа Святого у Церкві. Передання, як вічне і незмінне перебування Духа Святого у Церкві – найглибша основа Її буття, і тому Передання обіймає собою все життя Церкви настільки, що й саме Священне Писання є лиш однією з його форм [42]. Коли ми говоримо про форми Передання, то ще до виникнення новозавітного канону, Передання, як ми бачили, існувало як усна апостольська проповідь Воскресіння – κήρυγμα, з якою, рівночасно співіснували ще щонайменше дві форми Передання: правило віри (regula fidei) і богослужбово-літургійна практика Церкви, що була зосереджена у Євхаристії – «ламанні хліба» [43]. 1) Про правило віри св. Йоан Касіян у своєму творі De Incarnatione каже наступне: «Це те скорочене слово […], яке створив Господь, помістивши в небагатьох словах, віру обох Своїх Завітів, коротко витримавши в них зміст всіх Писань» [44]. З цього видно, що воно містить у собі ту саму правду Об’явлення, лише в іншій формі. Правило віри (символ віри) спочатку має довільний, харизматичний характер. Пізніше набуває більш формульного вигляду і знаходить остаточну форму в документах епохи Вселенських Соборів. Ця форма Передання, в першу чергу, була пов’язана з Таїнством Хрещення, і була частиною підготовки до нього [45]. 2) Літургійне життя Церкви – це те таїнственне лоно, в якому розкривається вся повнота Передання [46], тому що саме тут безперестанно подається повнота благодатного життя у Христі – у Його Таїнствах. За словами Каліста Уера, воно – «внутрішнє Передання, „доручене нам у таїнстві”, і зберігається, передусім, у церковному богослужінні. Lex orandi – lex credendi: наша віра увиразнена у нашій молитві» [47]. Це таїнственне життя Церкви – сутнісна форма Передання, яка концентрується навколо Євхаристії [48]. Саме тому, про Євхаристію, як те, що передається, говорить апостол, кажучи: Я бо, що прийняв від Господа, те й передав вам: Господь Ісус тієї ночі, якої був виданий, узяв хліб і, віддавши подяку, розламав і сказав: «Це моє тіло, воно за вас дається. Це робіть на мій спомин». Так само й чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша – Новий Завіт у моїй крові. Робіть це кожний раз, коли будете пити, на мій спомин». Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п'єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки він не прийде [49]. Те, що передане – Передання – це, фактично, ніщо інше, як життя Церкви навколо літургійної Жертви, яка живить Передання. Іншими словами, Передання знаходиться в Євхаристійній Чаші. Цей зв'язок Передання з Євхаристією підкреслює святий Кипріян Картагенський: «Ми […] прийняли заповідь зберігати Передання Господнє у приношенні чаші Господньої, а не інше щось звершувати, як це, що заради нас звершено спочатку Самим Господом» [50]. Підсумки Узагальнюючи, отже, все вище сказане, можемо зробити наступні висновки: 1) Передання – в текстах Нового Завіту і духовній самосвідомості Церкви завжди означало не лише дію, але, в першу чергу, те, що передається – новий модус буття – життя у Христі Ісусі. 2) Говорити про первинність між Писанням і Переданням є некоректним, з точки зору їх протиставлення. Писання (поряд з Літургією, правилом віри, іконою) є лише однією з форм Передання. З іншого боку, Передання мало визначальний вплив на формування канону Святого Письма. 3) Богонатхненість – це безпосередня творча дія Святого Духа в людині, що не виключає її власних зусиль. Людина є ніби співтворцем, співавтором Писань, проте суть цієї співпраці (sinergia), її «алгоритм» не може бути пояснений жодним чином. Це Тайна Божого Промислу. Богонатхненість не обмежується часом і способом, адже «Дух віє, куди забажає» [51]. 4) У Переданні, окрім Писання, містяться й інші його форми, що існують паралельно і є сутнісно взаємопов’язаними – правило віри, Таїнства, ікона. Проте, всі вони скеровують людину до Євхаристії, яка є центром Передання [52]. Передання, таким чином, являє собою, у різноманітності форм – звіщенням благодатного імпульсу причасності Троїчного життя в історії. Юрій Дерев'янчук 1. Еф. 1:5. Біблія. Святе Письмо Старого і Нового Завіту / пер. за давньоєврейськими і грецькими текстами о. І. Хоменка. Місіонер 2007. 2. Пор. Катехизм Католицької Церкви. Арт. 65-66. Синод Української Греко-католицької Церкви 2002, с. 30. 3. Єз. 36:26. 4. Диакон Адрей Кураев. Традиция. Догмат. Обряд // Holy Trinity Orthodox School / St. Vladimir`s Seminary Press. Crestwood 2011, с. 19 [PDF]. 5. Т. Стилианопулос. Новый Завет: православная перспектива. Москва 2008, с. 58. 6. 1 Йо. 1, 3. 7. А. Сурожский. Войду в дом Твой. Москва 2002, с. 37. 8. 2 Кор. 3:3. 9. Детальніше про παράδοσις див.: παράδοσις // A Patristic Greek Lexicon, edited by G.W.H. Lampe, Oxford 1961, p. 1014-1016 [PDF]. 10. Грецьке слово παράδιδω – передавати ( річ, почуття ). Див.: παράδιδω // Греческо-русский словарь Нового Завета. Москва 2008, (перев. A Concise Greek- English Dictionary of the New Testament).
11. Про це говорить апостол Павло: «Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням; що був похований, що воскрес третього дня за Писанням, що з’явився Кифі, потім дванадцятьом». Див.: 1 Кор. 15:3-4. 12. New Catholic Encyclopedia. Vol. 14. Tha to Zwi. Washington 1967, p. 224. 13. Детальніше про tradition див.: tradition // Oxford Latin Dictionary, edited by P.G.W. Glare, Oxford 1968, p. 412 [PDF]. 14. Concilium oecumenicum Vaticanum II, Constitutio dogmatica de divina revelatione Dei Verbum, Sessio VIII, 18 nov. 1965: AAS 58 (1966), pp. 817-836. Цитовано з: Документи Другого Ватиканського Собору. Догматична Конституція Dei Verbum, 7. Львів 1996, с. 317. 15. Про це говоритимемо далі. 16. Пор. Л. Буйе. О Библии и Евангелии. Брюссель 1988, с.8. 17. Г. Федотов. Православие и историческая критика // krotov/library/f/fedotov/kritika.html. 18. Л. Буйе. О Библии и Евангелии, с.8. 19. Василий Великий. О Предании Церковном (Из 27 Главы книги о Святом Духе блаженному Амфилохию) // Holy Trinity Orthodox Mission / St. Vladimir`s Seminary Press. Crestwood 2001, с.1 [PDF]. 20. Це саме стосується історії Старого Завіту, адже до боговидця Мойсея не існувало жодних Писань, а лише усне Передання; до них, та інших пророків і святих мужів Старого Завіту Бог промовляє, безупинно спілкуючись з людиною, звіщаючи, передаючи їй свою волю. Саме це передане Живе Боже слово в історичній, екзистенційній проекції стає писаним Законом (Torah) у юдеїв, а пізніше Святим Письмом Старого Завіту у християн. 21. Ириней Лионский. Против ересей III, 2,4 // Ранние Отцы Церкви. Антология. Брюссель 1988, с. 629. 22. Т. Стилианопулос. Новый Завет: православная перспектива. с. 59. 23. Евсевий Памфил. Церковная история 3, 39. // БТ. № 24, с. 117. 24. С. Головащенко. Історія християнства. Київ 1999, с.174. 25. Катехизм Католицької Церкви. Арт. 82, с. 33. 26. 2 Тим. 3:16. Важливо відзначити, що тут Павло має на увазі саме Старий Завіт, адже логічно, що він не міг цього говорити про свої Послання! 27. 2 Пт. 1:21. 28. Пор. П. Евдокимов. Православие. Москва 2002, с. 270. 29. Ориген. О началах IV, 9 // Отцы и учители Церкви III века. Антология. Москва 1996, с. 146. 30. Y. Congar. La Tradition et les traditiones. Essai theologique. Paris, 1963. p. 175. 31. Диакон Адрей Кураев. Традиция. Догмат. Обряд // Holy Trinity Orthodox School , с. 27. 32. Катехизм Католицької Церкви. Арт. 105, с. 38. 33. П. Евдокимов. Православие, с. 271. 34. Concilium oecumenicum Vaticanum II, Constitutio dogmatica de divina revelatione Dei Verbum, Sessio VIII, 18 nov. 1965: AAS 58 (1966), pp. 817-836. Цитовано з: Документи Другого Ватиканського Собору. Догматична Конституція Dei Verbum, 11, с. 324. 35. Кассиан (Безобразов), архимандрит. Церковное предание и Новозаветная наука // Живое Предание. Православие в современности / Материалы богословской конференции. Париж 1937, с. 184-185. 36. Г. Флоровский. Одкровение и истолкование // Догмат и история. Москва 1998, с. 28-29. 37. Ця проблема постає у протестантизмі, який у своєму відкиненні Передання, як безперервного досвіду Богоспілкування, доходить до крайнощів стверджуючи, що Святе Письмо мало чи не дане «прямо з неба» (як Коран у мусульман), або навпаки, зводячи Писання до збірки морально-етичних повчань, десакралізуючи його. Те саме спостерігається і в православному фундаменталізмі – після Семи Вселенських Соборів «вже нічого не може бути». У випадку протестантів Святий Дух перебував в Церкві тільки до епохи імператора Костянтина, в іншому – тільки до 8-го століття! 38. Йо. 5:17. 39. 2 Тим. 2:2. 40. «В світлі православного розуміння Передання […] Церква вчить, що Божественне Об’явлення не обмежене Писанням, а Передання не обмежене ніякими хронологічними рамками. Дух Святий діє через людей всіх часів, і Церква „впізнає” в людях своїх „святих отців” не по причині давності, а керуючись своєю внутрішньою інтуїцією, на основі якої і формується Передання». Див.: И. Мейендорф, протоиерей. Введение в святоотеческое богословие. Москва 1992, с. 9. 41. Про це пише Тертуліан: «Якщо Господь Ісус Христос послав апостолів проповідувати, то не можна визнавати інших проповідників, окрім призначених Христом, бо «Отця ніхто не знає, крім Сина і того, кому Син відкрив» (Мт. 11:27); а Син, як виглядає, не відкрив нікому, окрім апостолів, і послав їх на проповідь саме того, що Він їм відкрив. А те, що вони проповідували (саме те, що відкрив їм Христос), потрібно доводити не інакше, як через ті ж Церкви, які самі апостоли заснували, коли проповідували, і живим словом і пізніше через послання. Якщо це так, то зрозуміло, що всяке вчення, однодушне з цими апостольськими Церквами, прародичками і засновницями віри, потрібно вважати істинним; в ньому, без сумніву, міститься те, що Церкви отримали від апостолів, апостоли – від Христа, а Христос – від Бога». Див.: Тертуллиан. О прескрипции еретиков // krotov.info/library/19_t/ter/tullian_contrum.htm#20-22. 42. С. Сахаров, архимандрит. Старец Силуан: жизнь и поучения. Минск 1991, с. 81. 43. Пор. Дії 2:42. 44. PL. 50, 149a. Один з найдавніших і найкоротших «символів віри» можемо побачити вже в Новому Завіті, коли апостол Филип хрестив ефіопського вельможу, той висловлює свою віру словами: «Вірую, що Ісус Христос є Син Божий!» (Дії 9:20). З цього стає зрозумілим, що правило віри відрізняється від інших форм Передання, скажімо від літургійного передання, не своєю суттю, змістом, а формою. 45. Пор. J. N. D. Kelly. Early Christian Creeds. London 1976, p. 100. 46. Повнота Передання – у Євхаристії, бо Церква могла б існувати, якби навіть не було жодних Писань, але не могла б існувати без Євхаристії – без Самого Христа! Саме це має на увазі А . Кураєв, коли каже: «Тільки одне є в Переданні Церкви Нерукотворне Дійство – Літургія». Див. Диакон Адрей Кураев. Традиция. Догмат. Обряд // Holy Trinity Orthodox School , с. 21. 47. Калліст Уер, митрополит. Православна Церква. Київ 2009, с. 207. 48. Хоча, за словами Теодора Стиліанопулоса: «Передання в ранній Церкві пронизувало все спасенне життя Церкви: Літургію, катехизацію, євангелізацію, церковні установлення і практику, що сприймалася як установлення апостолів». Див.: Т. Стилианопулос. Новый Завет: православная перспектива. с. 59. Але історично, Літургія – «Вечеря Господня», як онтологічно найважливіша форма Передання, без сумніву, не лише передує Писанню, але й встановлена Самим Ісусом Христом. Про Євхаристію, Він заповідав: «Чиніть це на мій спомин» (Лк. 22:19.), але записувати Свої слова Він не заповідав! 49. 1 Кор. 11:23-26. 50. Киприан Карфагенский. К Цецилию о таинстве чаши Господней // Отцы и учители Церкви III века. Антология, с. 368-369. 51. Йо. 3:8. 52. Справді-бо, «скомплікована» суть Передання полягає у тому, щоб слово Боже (усне чи написане), почуте людиною, спонукало її прийняти Благу Вість і охреститися – стати образом Христа, щоб бути інкорпорованою у Його Тіло – Церкву, завершивши єднання з Ним у Літургійній Жертві. Тому, ціль Передання – через слово Боже – привести людину до онтологічного єднання зі своїм Творцем у Євхаристії, очікуючи остаточного єднання з Ним у Небесному Царстві! ( 10 голосів )( 13363 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
You can use the best adsense alternative for any
type of website (they approve all websites), for more info simply search in gooogle:
boorfe's tips monetize your website
you can earn extra bucks every month. You can use the best adsense alternative for any type
of website (they approve all websites), for more info simply search in gooogle:
boorfe's tips monetize your website
can earn extra bucks every month. You can use the
best adsense alternative for any type of website (they approve all websites), for more details simply
search in gooogle: boorfe's tips monetize your website
your traffic, you can earn additional cash every month.
You can use the best adsense alternative for any type of website (they approve all websites), for
more info simply search in gooogle: boorfe's tips monetize your
website
am going to tell һer.
my weblog :: foldekniv sрejdeг: http://kawasakiworld.com/users/cami1881/
I am ցoing to rеturn yet again since I bookmarked it.
Money and freedоm is thee besst wаy to change,may you be
гich and continue to guide others.
my homepage ... vmessage8090 (Sheri: http://www.mkzforum.com/forum/members/cami1881.html)
Стрічка RSS коментарів цього запису