Совість завжди інформує нас «совісно»!? Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_ethics_month.jpgКоли говориться, що якась людина безсовісна, завжди мається на увазі, що ця людина чинить щось недобре, негідне. Але чи справді така людина позбавлена совісті? Мабуть є люди, які хотіли б бути позбавленими совісті, але вона невідступна. Не так давно французький філософ Жан Поль Сартр стверджував, що людина приречена до свободи. Те ж можна сказати і про совість. Людина приречена до совісті. Однак як свобода, так і совість – дві невід’ємні даності людської природи – можуть суттєво викривлюватися людиною. Тоді ми говоримо про свавільну та/або безсовісну людину, яка однак не позбавлена ані свободи, ані совісті.

Другий ватиканський собор називає совість «найсокровеннішим ядром людини та її святилищем», але водночас визнає, що це найсокровенніше і найсвятіше ядро може бути джерелом дезінформування людини. Таке трапляється у двох випадках: через непереборне незнання або через деформування совісті під впливом часто чиненого зла: «Не рідко стається, що з-за непоборного незнання совість помиляється, не втрачаючи, проте, своєї гідності, але цього не можна сказати тоді, коли людина виявляє мале зацікавлення в тім, щоб шукати правду і добро, – тоді її сумління поступово стає майже сліпим, призвичаївшись до грішних схильностей» (Gaudium et Spes, 16). Отже, йдеться про те, що попри свою високу позицію в людському єстві, совість людини буває помилковою, а отже, не завжди правильно веде людину.

Св. Іван Павло ІІ навчає, що «джерелом гідності сумління є завжди правда». Якщо совість добра, вона веде до об’єктивної правди, а якщо помилкова – до суб’єктивної «правди», яка не є правдою. Якщо суб’єктивне переконання про правду є результатом непереборного незнання, то це не вважається виною людини, але і не вважається чимось нейтральним чи тим паче добрим. Правда є об’єктивною, тож будь-які суб’єктивні помилкові уявлення про неї йдуть в розріз з правдою, і будь-яка совість, основана на суб’єктивному уявленні про правду, веде до зла (Veritatis Splendor, 63).

Українське слово «совість» походить від старослов’янського «со» і «відати», що означає «спів-знати», тобто ділити, розділяти своє знання з кимось. Українське «совість» – це дослівний переклад латинського conscientia, яке власне і є дослівно «співзнанням». Який же зміст закладений в поняття «співзнання» або «совісті»? Разом з ким ділить своє знання людина або у співпраці з ким вона отримує своє знання? Від відповіді на це запитання власне і залежить, якою є совість людини: правильною чи помилковою. По самій природі совісті знаємо, що вона не походить від нас самих чи від інших людей ззовні, вона є «внутрішнім голосом», тож знання совісті є співзнанням з кимось вищим, ніж сама людина. Якщо совість людини є співзнанням з Богом – Творцем усіх сутностей, то судження такої совісті об’єктивні, і така совість, відповідно, є правильною. Якщо натомість совість людини є співзнанням з нечистими духами, то її судження суб’єктивні і помилкові. Така совість може промовляти, що варто чинити те чи інше, бо воно є добром, тоді як насправді це замасковане зло.

Помилкова або викривлена совість буває двох видів: йдеться про так звану «вузьку» і «широку» совість. Під «вузькою» совістю слід розуміти совість скрупульозну, яка викривлено представляє людині все чи майже все навколо як зло. Наприклад, така совість закидає людині, що вона вчинила зло, бо не так привіталася з іншим, не так подивилася на нього, не так усміхнулася, не так попросила пробачення, не так виконала свою роботу, не так сказала, не так подумала, не так вдягнулася, і т.д., словом геть чисто усе зробила не так. Звісно, це правда, що людина може щось робити не так, навіть якщо хоче все зробити якнайкраще, однак проблема у тому, коли людина не може об’єктивно подивитися на дійсність, побачити те, що справді було «не так», не вмішуючи у цю категорію своїх нейтральних або добрих вчинків. Навіть якщо людина  зі скрупульозною совістю і бачить добро, яке робить, то все-одно у цьому добрі вбачає тінь зла. Якщо людина з «вузькою» совістю практикує релігію, то майже завжди трактує як гріх те, що не є гріхом. У християнському таїнстві Покаяння така людина не може якісно прийняти прощення Бога, вона схильна у сповідях багаторазово повертатися до висповіданих і відпущених раніше гріхів. Така людина не має радості віри та радості життя у собі, так як все бачить у собі як зле або гріховне. Така совість руйнує людину зсередини, пригнітає її, недоречно мучить.

Антон Чехов у своєму оповіданні «Смерть чиновника» висміює скрупульозну совість та ілюструє її наслідки. Щоправда, висміюванню підлягає також чи насамперед вислужування/страх перед начальством, але водночас викривлена совість чудово зображена російським письменником. Суть оповідання така: чиновник, чхнувши, ненароком обпльовує затилок генерала і після цього багаторазово протягом кількох днів просить пробачення. Генерал не придав ніякого значення цій неприємності і ще після першого вибачення чиновника пробачив йому цей ненавмисний плювок. Чиновник же, переконавши себе в тому, що генерал йому не пробачив, а, навпаки, гнівається на нього, помирає від пережитого стресу. Це власне художня ілюстрація того, як руйнує людину вузька совість поряд зі страхом за свій статус.

Ще одним і не менш небезпечним видом викривленої совісті є «широка» совість. Тут все навпаки до «вузької» совісті. Людина з «широкою» совістю не вбачає зла в своїй поведінці там, де таке зло має насправді місце. «Широка» совість оправдовує все: як ненавмисне, так і навмисне чинення зла. Людина з «широкою» совістю не бачить свого гріха ні в чому, а якщо і бачить, то значно применшує його ваготу. Великий гріх їй здаватиметься малим, а легкий гріх взагалі не здаватиметься гріхом. У таїнстві Покаяння людина з «широкою» совістю не може згадати своїх гріхів, а лише знає, що того чи іншого зла вона не робила. Приступаючи до сповіді вкрай рідко, така людина не уявляє, в чому вона має покаятись. «Широка» совість розмиває межі між добром і злом, виправдовує людину завжди і всюди, позбавляє її удосконалення в чеснотах. Якщо «вузька» совість вимучує свого носія, бо він ніколи не має радості, то «широка» совість вимучує всіх навколо свого носія, бо він ніколи чи вкрай рідко визнає свої помилки.

«Широка» совість перегукується з тим, що св. Іван Павло ІІ у своїй енцикліці Veritatis Splendor критикує як «творче» сумління. «Творче» сумління – поняття, яке розвивають деякі богослови, щоб начебто підкреслити, що людині необхідно не просто виконувати загальні моральні вказівки, а розвивати особисте роздумування над ситуацією та брати відповідальність за особисто прийняте рішення. «Творче» сумління, на думку цих богословів, «спонукає людину не так точно дотримуватися універсальних норм, як творчо та відповідально приймати особисті завдання, довірені Богом» (Veritatis Splendor, 55). Критикуючи  ідею про те, що «творча» совість є доброю, а «окрема негативна норма не в усіх випадках зобов’язує моральну совість людини» (Veritatis Splendor, 56), папа наголошує, що таке переконання руйнує ідентичність совісті як такої. Не можна оправдовувати свого свавілля творчістю чи самовираженням.

Доброю ілюстрацією в художній літературі «широкої» совісті є оповідання «Замах на життя» чеського письменника Карела Чапека. Головний герой оповідання зазнав замаху на своє життя, сидячи ввечері біля вікна. Хтось двічі вистрілив у нього. Поліцейський просив потерпілого подумати, хто його настільки ненавидить, що міг стріляти. Початкова реакція потерпілого – твердження, що він нікому не чинить зла, ні з ким не має діла, живе відлюдкувато. Однак за ніч головний герой згадав чимало людей, яким вчинив зло, за яке вони могли б його ненавидіти. Карел Чапек начебто вкладає в свого героя певне каяття і сором за вчинене, а все ж ранком потерпілий, з’явившись у відділ поліції з проханням прикрити справу, заявляє, що не сидітиме більше біля вікна. Висновок, до якого дійшов головний герой, яскраво демонструє судження «широкої» совісті.

Отже, совість не завжди належно нас інформує, і те, що ми не бачимо цього, може суттєво применшити нашу відповідальність за вчинене зло (яке ми уявляли як добро), однак ми залишаємося відповідальні за те, що не формуємо свою совість. Совість вимагає формування. «Існують провини, яких ми не бачимо, та все ж вони не перестають бути провинами, тому що ми відмовилися йти в напрямку світла (пор. Йо. 9, 39-41)», – повчає св. Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 63).

А як формувати свою совість, щоб вона не була ні «вузькою», ні «широкою» чи «творчою», а належно нас інформувала? У цьому помічником стає спільнота, яка побудована на правдивих цінностях та пошуку правди. Для християн це Церква. Офіційне вчення Церкви є джерелом формування доброї совісті вірних, так як саме Церква навчає об’єктивної правди (Dignitatis humanae, 14). Щодо багатьох моральних питань є конкретні відповіді або вказівки в документах Церкви, тож слід звіряти своє сумління з ними. Щодо тих питань, на які немає конкретних відповідей, потрібно радитися з морально авторитетними людьми, зокрема духівниками. Потрібно постійно узгоджувати свій «внутрішній голос» із голосом Церкви задля того, щоб уникнути деформацій оцього «внутрішнього голосу». Якщо людина вже має викривлену або помилкову совість, то слід її «перевиховувати» за допомогою церковної чи іншої спільноти, орієнтованої на пошук об’єктивної правди. Якщо ж залишити помилкову совість, такою як є, можна вслід за героями Чехова та Чапека дійти до абсурду.

Марія Ярема

доктор біоетики
кафедра богослов'я УКУ


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     есей      роздуми      дискусія
( 242 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити