Головна зброя нації-переможця – солідарність! Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_solidarnist.pngНосіте тягарі один одного
й тим робом виконаєте закон Христа

 Послання апостола Павла до Галатів 6, 2


Що свідчить про приналежність до спільноти? Яка сила дає внутрішнє єднання, що сильніша за будь-які зовнішні впливи і демагогію? Це та сила, що глибоко закорінена одночасно і в генетичному коді нації, і в духовному коді віри, що робить з етносу спільноту. З одного боку, це є тим, що формує res publicae (лат. публічна річ), а з іншого – liturgia (грец. літургія, спільна справа народу). Цим об’єднавчим фактором перед лицем загрози «русского міра» стала потреба спасіння як фізичного, так і духовного, що є набагато важливішим. Тоталітарна ідеологія «рашизму», складовими якої є експансія, імперіалізм, «рускоговорящий» шовінізм, ксенофобія, а духовно-моральним кодом є збочена форма політичного православ’я, перш за все намагається зруйнувати і викривити духовний вимір жертви агресії, її цінності, культуру, історію, віру, традиції. А методи і засоби є все ті самі і відомі здавна: пропаганда, деспотизм, терор, автократія, мілітаризм і ін.

Що можна протиставити такому фронту, спрямованому на розпорошення? Єдиною протидією є сила єднання, фізичного і духовного. Якщо в своїй більшості росіяни (за різними соціологічними даними – понад 80%) підтримують свого лідера, рішення президента путіна, маючи в центрі своїх переконань ідею всемогутності свого тирана-автократа, вирощену на тяглій історичній канві ординського культу особи правителя, то в українців центральною об’єднуючою силою є соборність рівних, народне віче, де правитель є радше знаком такого народного єднання і консенсусу, вершителем, гарантом і виконавцем народної волі.

В результаті початку війни і зростаючої загрози винищення в світовому масштабі фактор єднання і взаємодопомоги виглядав кволим контрзаходом в очах «світових експертів», нездатним протистояти рашистській навалі. Нам давали на спротив кількадесят годин до повної окупації. Однак, недооцінена слабкість стала силою, довкола якої згодом об’єднались усі ті, хто шукають Божу правду і керуються правдивими цінностями. «Бо, нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості, і немічне Боже міцніше від людської сили … і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних…» (1 Кор. 1, 25-27). Ця сила в єдності називається солідарністю, що є складовою християнської моралі та частиною соціального вчення Католицької Церкви і є сповненням заклику носити тягарі один одного. «Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (Гал. 6, 10).

Солідарність завжди пов’язана з процесом формування, розвитку і вдосконалення суспільної свідомості стосовно міжособистісних зв’язків та виникаючих потреб. Таким чином утворюються соціальні групи для встановлення і досягнення спільних цілей суспільного, економічного, політичного і релігійного спрямування та формування більш ефективних форм протистояння суспільним загрозам з метою їх усунення та зміни. Найкращим прикладом таких процесів є злагодження і діяльність різних волонтерських груп, які переслідують некомерційну суспільно-орієнтовану мету. Саме слово «солідарність» пробуджує в багатьох бажання долучитися та зробити свій внесок в забезпечення допомоги потребуючого ближнього, а особливо якщо від цього залежить його фізичне і духовне благо, його життя і здоров’я, можливість залишитись непокривдженим та неушкодженим. Стрімке поширення шляхів і засобів комунікації «в режимі реального часу», надзвичайні досягнення в галузі інформаційних технологій, зростання обсягів міжнародних зв’язків і обміну інформацією дають сьогодні змогу ставати свідками і учасниками найтрагічніших та найдраматичніших подій по цілому світу. А це в свою чергу може викликати дві протилежні реакції – погодитись на співучасть та співпережиття з жертвами насильства і жорстокості з одного боку, чи з іншого – дистанціюватись, шукаючи прихистку в занепокоєнні, або й поготів шукати розуміння чи навіть оправдання ситуації. Якщо для одних звірства в Бучі стали одкровенням жорстокості і нелюдяності, то для інших – приводом пошуків доказів достовірності чи звинуваченням в постановці та імітації. Та нерв болю, безпорадності, безповоротності та трагічності відчувається настільки сильно, що земля втікає з-під ніг, голова паморочиться, а в грудях бракує повітря. Це не фільм, це не фікція, не постановка режисера-апокаліптика, це все діється тут і зараз, наяву і насправді, це пережиття і досвід наших рідних, друзів, знайомих, співбратів, співгромадян, це наш біль.

Жертва, що сьогодні приноситься українським народом в цій «спільній справі» є знаком нового життя, воскресіння, відродження та встановлення нового миру, основаного на вічній Правді. Сьогодні економічно слабка країна, що останні 30 років лише те й робить, що весь час розвивається, стала щитом для всього могутнього і розвиненого Заходу, для якого загроза втрати комфортного життя виглядала непоборною обставиною. Як сильно змінюються пріоритети? Повільно, але змінюються. Війна сколихнула Захід, щоб пригадати ті правдиві цінності, на яких він розквітнув. Щораз то більше неповороткий, але все ще потужний західний світ солідаризується зі сміливим, безстрашним та жертовним українським народом.

Нові відносини взаємозалежності між людьми і народами, які фактично є формами солідарності, повинні орієнтуватися на справжню етично-соціальну солідарність, як соціальний принцип і як моральну чесноту [1]. Солідарність, насамперед, слід розглядати як соціальний принцип, який визначає устрій суспільних інститутів. Згідно цього принципу мають бути очищені, подолані всі «структури гріха», що панують у відносинах між народами і людьми і перетворені на структури солідарності [2]. Про цей принцип солідарності згадує папа Іван ХХІІІ у енцикліці «Мир на землі» (1963), зазначаючи, що потреби народів, пов’язаних між собою правами і обов’язками, потрібно узгоджувати між собою на основі істини, справедливості, солідарності і свободи. А це передбачає, що для досягнення свободи має бути встановлена істина, де чорне і біле називається своїми іменами; потверджена справедливість через засуд агресії та визнання права на захист; і, на кінець, реалізована солідаризація з потребами скривдженого. Солідарність, як соціальний принцип, справедливо може вимагатись для його дотримання, особливо у тих суспільно-політичних інститутів (держави, міжнародні організації тощо), які офіційно задекларували свій демократичний устрій, побудований на загальновизнаних людських цінностях, що в своїй суті відповідають цінностям християнським. У разі відсутності реакції на таку вимогу, її ігнорування, применшення чи заперечення, справедливим є осудження такої постави ухилянта. Справедливість такої вимоги є підтверджена у численних офіційних документах Католицької Церкви (і не тільки) соціального спрямування. 

Інша ознака солідарності є та, що вона належить до моральних чеснот особи у сфері справедливості, таким чином підносячись до рівня фундаментальних соціальних чеснот. Ця чеснота, як і інші моральні чесноти, потребує певної динаміки: формування, розвитку, дозрівання і вдосконалення. Вона орієнтована, здебільшого, на спільне благо та полягає у «прагненні блага для ближнього і готовності, в євангельському сенсі, “втратити себе” заради іншого, замість того, щоб експлуатувати його, і “служити йому”, замість того, щоб гнобити задля власної вигоди (пор. Мт. 10, 40-42; 20, 25; Мр. 10, 42-45; Лк. 22, 25-27)» [3]. Суть цієї моральної чесноти не полягає у «невиразному співчутті чи поверховому жалю, що спричинені бідами багатьох людей, близьких і далеких. Навпаки, це тверда і наполеглива рішучість присвятити себе спільному благу, тобто благу всіх і кожного, оскільки всі ми відповідальні за всіх» [4].

Справжня моральна чеснота солідарності передбачає наявність двох якостей у зрілої особи – готовність здійснити вчинок і усвідомлення відповідальності за нього. Найдосконалішим прикладом солідарності є життя Господа Нашого Ісуса Христа, Богочоловіка, солідарного з людством аж до смерті на хресті. У Ньому завжди можна побачити живий знак тієї безмежної і трансцендентної любові Бога-з-нами, Який бере на Себе немочі Свого народу, іде з ним, спасає і єднає його [5]. Часто такий вчинок випереджує своєю зрілістю моральний стан суспільства і по праву може зватись героїчним. Багата героїчними прикладами і теперішня російсько-українська війна, де вчинки справжніх героїв, готових пожертвувати своє життя за спільне благо свого народу, будує і формує суспільство нової якості. Прикро однак, коли незріле суспільство зловживає цією готовністю зрілої особи, щоб сховати власну безвідповідальність і ницість, подібно як юдейські священики і фарисеї в особі Каяфи: «… ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине … пророкував, що Ісус мав умерти за народ: і не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі» (Йо. 11, 50-52). Подібного роду постава – ганебна. Не існує морального права ховатись за героїчним вчинком, або примушувати до нього, вимагати його. Саме тому зрежисоване спільне стояння під хрестом подруг, яке в жодному разі не може узагальнювати та уособлювати примирення двох народів, є ознакою нерозуміння солідарності ні як соціального принципу, ні як моральної чесноти. Сьогодні багато героїв на передовій свідомо і рішуче йдуть на такий крок, а ми – українське суспільство – маємо залишатись гідними своїх героїв – тих, що вже віддали в жертву своє життя, хто в цю хвилину віддає, як захисники Маріуполя, або тих, хто ще віддасть. Жодна жертва не має бути і не буде марна!


Юрій МАРТИНЮК

кафедра богослов’я УКУ


Література

  1. Катехизм Католицької Церкви, 1939-1942.
  2. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 193;
  3. Іван Павло ІІ, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 38;
  4. Там само, 38;
  5. ІІ Ватиканський Собор, Пастирська конституція Gaudium et spes, 32.



Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     війна      проблема      роздуми
( 96 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити