Андрей Шептицький – митець, мистецтвознавець, меценат |
Владика Андрей був не тільки неординарним душпастирем та українським Мойсеєм. Одна з найбільших його спадщин – збереження і підтримка розвитку українського мистецтва, починаючи від ХІV–ХVІІ ст. і закінчуючи сучасністю митрополита. Унікальний український середньовічний іконопис, українське бароко, сецесія, роботи Модеста Сосенка, Олекси Новаківського, Михайла Бойчука, Івана Северина… Зрештою, чи могли б ми сьогодні впевнено говорити про унікальність і самобутність українського сакрального мистецтва, якби не збірка Національного музею у Львові, фундатором якого став владика Андрей? Олекса Новаківський. Мойсей Митець Мати майбутнього митрополита – Софія Фредро-Шептицька – відома нам як мудра жінка і берегиня своєї сім’ї. Вона змалку прищеплювала дітям любов до прекрасного й досконалого, що втілюється в найкращих творах мистецтва. Коли Софія жила разом із батьками в Парижі, то приватно вивчала живопис. Її вчителями були відомі тогочасні художники Шеффер (Сhіffаrt) та Добіньї (Dоnbіgny). Роботи учениці були виставлені в одному з паризьких салонів у 1855 р. У Польщі сьогодні зберігаються два портрети авторства Софії Шептицької: «Портрет матері Софії Фредро» (1851) та «Портрет батька Олександра Фредра», того самого відомого польського письменника й драматурга, який доводився митрополиту Андреєві дідом по материній лінії. Також нещодавно стало відомо, що ще одна робота Софії увесь час перебувала в митрополичих палатах у Львові. Йдеться про образ «Ісусове серце», яке раніше з невідомих причин було частково замальоване так, що в руках Ісус тримав ягня, а не серце. Цю картину мати подарувала синові, коли той став митрополитом. Відомо і про малярські здібності семінариста Андрея, який в юнацькі роки захоплювався ще й різьбою та намагався проектувати церковну утвар. Наразі відомо про збережене олійне полотно «За гріхи світу», яке належить руці молодого Андрея і перебуває в Музеї Католицького університету в Римі. Також у фондах Національного музею у Львові зберігаються інші два твори Шептицького: «Пейзаж над корчмою» та «Бойко» (1906), які дивом вціліли після більшовицьких «чисток» 1952 р. Потрібно зауважити, що хоч хист маляра Андрея не набув спеціального академічного обрамлення, проте він допоміг у майбутньому інтуїтивно відчувати цінність твору мистецтва і роботу непересічного майстра, меценатом якого ставав Шептицький. Мистецтвознавець і меценат У першій половині ХХ ст. митрополиту Андреєві вдалося започаткувати своєрідну моду на колекціонування творів не тільки давнього світового мистецтва, але й відновити пошану, чи то пак цікавість, до творчості українських митців. «Митрополит з його європейською освіченістю, як рідко хто в той час у Галичині, розумів гостру потребу виходу українського мистецтва з глухого кута провінційної відсталості й обскурантизму на широкі обрії загальноєвропейських шукань, – пише у статті Любов Волошин, дослідниця і заслужений діяч мистецтв України. – Це і визначило його політику як мецената художників. Йому завдячують своєю західноєвропейською художньою освітою декілька поколінь українських мистців, – досить згадати серед них лише найбільш знаних, таких як Модест Сосенко (ним Митрополит опікувався з особливою любов’ю і постійністю), Михайло Бойчук, Юліан Буцманюк, Іван Северин, Яків Струхманчук, Микола Федюк, Михайло Паращук, Іван Косинин, а також наступна “міжвоєнна” генерація художників – серед них Михайло Мороз, Степан Луцик, Василь Дядинюк, Марія Карп’юк, Софія Зарицька, Ірина Шухевич з Величковських, Петро Андрусів та багато інших, хто так чи інакше користувався опікою і фінансовою допомогою Митрополита, працюючи в Україні. Всі ці художники згодом своєю працею спричинилися до розквіту української художньої культури у малярстві, графіці, скульптурі, а також у сфері художньої критики, педагогіки та мистецтвознавства». Уже в 1911 р. у п’ятьох кімнатах митрополичих палат на Святоюрській горі у Львові, де зберігалася мистецька колекція митрополита, бракувало місця. Тоді владика Андрей купує віллу родини Дуніковських (нині вул. Драгоманова) і переносить туди цінні фонди майбутнього Національного музею, який, зрештою, там й постав у 1913 р. Цей фактично перший музей, який репрезентував надбання української культури, був доброчинним подарунком митрополита українському народові. Мистецтвознавець і завідувач відділу давньоукраїнського мистецтва Національного музею ім. А. Шептицького у Львові Марія Гелитович зауважує, що саме завдяки митрополиту і його щирому бажанню відновити в українців пам’ять про своє давнє коріння було зібрано понад чотири тисячі одиниць українського сакрального мистецтва ХІV–ХІХ ст. «У той час українську старовину шанували окремі колекціонери, але громадськість не вбачала в цьому чогось особливого чи предмета національного надбання. Якщо старі ікони тьмяніли чи руйнувалися, то їх або перемальовували, або купували нові, спаливши перед тим старі. Звичайно, якби А. Шептицький вчасно не взявся за справу порятунку національного малярства і не зробив би з цього моду, то невідомо, чи існував би зараз Національний музей у Львові та чи знали б ми про українське середньовічне сакральне мистецтво», – підсумувала Марія Гелитович. Дар митрополита
У збірці музею представлені твори не тільки галицьких митців: О. Новаківського, М. Сосенка, І. Труша, О. Куриласа, М. Івасюка, А. Манастирського, а й наддніпрянців: Ф. Красицького, І. Макушенка, В. Маслянникова, а поряд із ними – полотна польських художників: Я. Мальчевського, Я. Станіславського, О. Геримського, Я. Норбліна, А. Хмельовського. У колекції давнього сакрального мистецтва зібрані давньоукраїнські та старообрядницькі ікони, олійні образи старої німецької та голландської роботи, гравюри Рембрандта і Сальвадоре Роза, навіть – японська акварель. Також Андрей Шептицький цікавився друкарською справою, тому до музею були передані понад три тисячі експонатів, серед яких кириличні стародруки, грецькі книги і західноєвропейські друковані видання XVI–XX ст. Краєзнавчі або археологічні експедиції владика часто організовував за власні кошти, запрошуючи досвідчених науковців і дослідників. При музеї навіть були спеціальні курси, на яких, можна сказати, навчали підмайстер’я для майстрів-реставраторів чи археологів. У 1909 р. митрополит заклав іконну збірку в монастирі монахів-студитів. Книгозбірня нараховувала понад 20 тисяч екземплярів, було кілька тисяч ікон. На жаль, левову частку колекції спалила радянська влада після смерті Андрея Шептицького. Та попри всі втрати і безслідно зниклі цінні експонати в Національному музеї ім. А. Шептицького збережений Богородчанський іконостас (кінець XVIII – початок XIX ст.), який вважається візитною карткою цього закладу. Іконостас митрополитові вдалося викупити, коли Австро-Угорська імперія ліквідувала Манявський скит. Тоді святиню вивезли в Богородчани, а звідти в роки Першої світової війни – в Австрію. Однак згодом на вимогу Польщі він опинився у Варшаві. «Митрополит Андрей, знаючи, що це наш іконостас, викуповує його в 1923 році у Варшаві за 35 тисяч доларів, а це були великі гроші – вартість половини Львова. І перевіз іконостас у Національний музей у Львові», – зауважив в інтерв’ю для Радіо Свобода єромонах-студит Севастіян Дмитрух, який опікується Музеєм сакрального мистецтва у Львові. Українські мистецтвознавці й митці завдячують Андреєві Шептицькому тим, що він був першим архиєреєм, який не просто цікавився українським мистецтвом і колекціонував його, але зробив спробу вголос заявити про багатовікове культурне надбання українського народу. Він створив не тільки Національний музей, але й відкрив безліч шкіл, де могли би вільно навчатися охочі до того діти і дорослі, утримував першу Мистецьку школу в Галичині, якою керував Олекса Новаківський, і створив першу Греко-католицьку богословську академію у Львові, ректором якої був його наступник о. Йосиф Сліпий. Вдячні митрополитові були ще за його життя. У 1936 р. у Львові відкрили VIII Виставку АНУМу, що репрезентувала кращі творчі сили тогочасної Галичини, під назвою «Мистці – другові мистців», яку присвятили Андреєві Шептицькому «як довг вдячності великодушному Меценатові від усього українського мистецького світа». «Без його співучасті, – писав на шпальтах анумівської газети “Назустріч” один із репрезентантів цієї виставки, – ледве чи можна було б говорити про будь-яке мистецьке відродження в Галичині, але й не тільки в Галичині: величезна школа монументалістів-бойчукістів – найвидатніше явище в сучасному всеукраїнському мистецтві, – зросла в ідейній та мистецькій атмосфері, що її зорганізував в Галичині Митрополит. Хто знає що значить для розвитку мистецтва відповідне мистецьке середовище, той зрозуміє. Воно було б неможливе без таких підвалин, як опіка над старими мистецькими скарбами і, на їх основі – творення нових; без безпосереднього виховання мистців у великих мистецьких осередках, де пульсували нові напрями і народжувались нові експерименти, де оновлялося й відроджувалося завмерле в провінційній глуші мистецтво. І коли нині українське мистецтво може більш-менш що п’ять років представляти молодих мистців, так це в немалій мірі заслуга Того, хто в свій час передбачив перспективи його розвою і почав, дослівно, з нічого – з одиниць, яких не хотіло розуміти навіть їх окруження». Про важливу роботу митрополита в інтерв’ю для Радіо Свобода розповіла сучасна мистецтвознавець Ірина Гах: «Ми маємо сьогодні і кубізм, і модернізм, і сецесію, але воно настільки гармонійно інтерпретовано і підпорядковано під наш східний обряд, що сприймається природно до нашої східної традиції. І це вже класика. Митрополит увів у церкву вітраж. Вся Європа у першій половині ХХ століття вводить вітраж, який був забутий перед тим. І ми вже в перші десятки керування церквою Шептицьким маємо вітраж, який заснований на нашій регіональній іконографії. Ми маємо завдяки митрополитові шедевр, який увійшов у всі європейські каталоги – це вітражі Успенської церкви, де у давній інтер’єр ХVII–XVIII століть, вводить вітражі Петра Холодного. Шість вітражів святих та нашої історії. Без митрополита, без рішень єпархіальної комісії, створеної ним на Святоюрській горі, цього б не було». Завдяки великій меценатській роботі митрополита сьогодні нам справді залишається бути тільки вдячними і бережливими до власної національної спадщини загалом й українського мистецтва зокрема. Постмодерн у сучасності хоч і видається колапсом та суцільним кітчем на традиції краси і гармонії у світі тварному, та це всього лиш ще один вигин на системі координат, яка так чи так рухається вгору. Зберігаючи ідеали прекрасного й наслідуючи найкращі твори світових і наших давньоукраїнських митців, нам залишається надихатися, вбирати особливості світобачення та не забувати бути вдячними. Ніна ПОЛІЩУК ( 7 голосів )( 6199 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису