Василь Шкляр – один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»). Автор понад десятка книг, серед них чи не найпопулярніша – «Чорной ворон», за яку здобув Національну премію України імені Тараса Шевченка. 4 березня 2011 р. В. Шкляр звернувся до Президента Віктора Януковича із заявою, в якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Нещодавно вийшла найновіша книга «Маруся», над якою автор працював 5 років.

Назвіть топ-5 книг, що вплинули на формування Вашого світобачення.

Навряд чи я буду точним, якщо назву п’ять книжок. Їх значно більше. Але якщо говорити про світобачення, власне про формування світогляду, то не помилюся, коли назву насамперед двох шістдесятників – поета Василя Симоненка та прозаїка Григора Тютюнника. У шкільні роки Симоненко зробив з мене націоналіста. У студентські – Тютюнник вплинув на мій естетичний смак і моральні орієнтири.

Цей геніальний новеліст переконав мене, що головна енергетика і найбільший магнетизм художнього твору приховані в мові. Як саме – цього не вміють пояснити сучасні критики. Цей магнетизм не залежить від багатства лексики чи класичних художніх засобів. Він схований у невидимих глибинах тексту. Часто поміж рядками. Про Шевченка я, звісно, не кажу, бо Тарас вплинув не лише на мільйони людей, а й на становлення цілої нації.

Якою Ви бачите сьогоднішню літературу в Україні? Якою вона повинна була би бути?

Українська література розвивається всупереч негоді, яка панує в нашому окупованому культурному й інформаційному просторі. За всі часи незалежності ми ніколи не мали гуманітарної політики, сприятливої для українського книговидання, для національної культури взагалі. Відсутність такої політики – одна з головних причин духовного розпорошення суспільства, того становища, в якому Україна опинилася сьогодні. Але ми маємо дуже добрих письменників, чиї книжки конкурують з виданнями розрекламованих зарубіжних авторів.

Ви багато написали про боротьбу українських повстанців. Порівняйте, будь ласка, її з подіями на Сході країни.

Аналогії вражають. По-перше, ми завжди боялися називати речі своїми іменами. Століттями триває російсько-українська війна, а ми з різних причин не наважувалися про це сказати прямо. У 1918 році Росія напала на Українську Народну Республіку і топила її в крові до 1921-го, а наші історики досі називають це громадянською війною. У 40–50-х роках минулого сторіччя Українська Повстанська Армія вела відчайдушну війну проти московських окупантів за свою Державу, а ця Держава досі не визнала вояків УПА борцями за волю України. Більшої ганьби історія не знає. Сьогодні Росія знов розв’язала війну проти України, а цю війну цинічно називають антитерористичною операцією. Коли в 1919 році вояки Галицької Армії визволили від більшовиків Київ, а з лівого берега на місто посунули денікінці, то галичани отримали від вищого командування безглуздий наказ: обсадити Київ, але в жодному разі не стріляти в денікінців. Бо ті, мовляв, можуть стати нашими союзниками в боротьбі проти більшовиків. Поки генерали вели перемовини, білі «союзники» підступно роззброїли наших стрільців, і з того моменту розпочався крах української армії і нашої визвольної боротьби взагалі. Тоді, як і тепер, наших воїнів зодягав і годував насамперед народ, а не держава. Тому нинішні добровольчі батальйони, котрі взяли на себе основний тягар боротьби, дуже схожі на тодішніх партизанів-повстанців, котрі могли воювати лише за підтримки патріотично налаштованих громадян. Вороги разом із ренегатами-холуями завжди намагалися очорнити героїв-отаманів, ліпили з них образи бандитів і розбишак. Чи не те саме ми бачимо сьогодні, наприклад, у демонізації патріота Дмитра Яроша?

Що, на Вашу думку, в Україні переважає: націоналізм чи патріотизм?

Я не бачу різниці між цими поняттями. Хіба тільки той відтінок, що націоналізм активніший і принциповіший. Але в Україні ця ідеологія м’якша за французький лібералізм чи німецьку християнську демократію. Бо якщо Ангела Меркель прямо каже, що кожна людина, яка не знає німецької мови, є небажаною в Німеччині, то чогось подібного в нас не скаже ні Олег Тягнибок, ні той-таки Дмитро Ярош. Те, що в європейців давно у крові і не підлягає дискусіям, у нас досі перебуває під сумнівом, а той під табу. Це свідчить про незрілість нації. Тому в нас поки що переважає позірний патріотизм. Націоналізм – привілей вибраних. Їх у нашому суспільстві ще донедавна було 3-4 відсотки. Сьогодні більше. Війна, крім усього, загострює почуття національної гідності.

Чи погоджуєтеся з тим, що зрілість нації – це духовна зрілість? У чому вона, на Вашу думку, має полягати?

У тому якраз і полягає, що природні речі не потребують пояснень. Ми ж не дискутуємо про те, чи півню кукурікати, чи зозулі кувати. Зате виснажилися до запаморочення в дебатах, якою мовою кому розмовляти. Духовну зрілість нації засвідчує консолідація довкола тих історичних, етнічних та культурних надбань, які творять її ідентичність. І найбільша цінність тут – мова.

Чи змінюються сьогодні цінності та орієнтації пересічного українця?

Звичайно. Українська ідея зробила сягнистий крок на південь і схід. Російські загарбники багатьом зігнали з очей полуду, розвіяли міф про народів-братів. Особливо це видно в таких містах, як Херсон, Харків, Одеса. Водночас особисто я сподівався, що велика частина зросійщених українців принципово повернеться до свого коріння. Цей процес, на жаль, болісний і повільний. Так звані російськомовні патріоти України ще не усвідомлюють, що після Криму й Донбасу російські окупанти можуть прийти визволяти і їх.

Яку роль відводите українській еліті (політичній, літературній тощо) в сучасних подіях?

Ту, яку вона має. Кажучи мовою кіношників, це роль другого плану. На передньому плані сьогодні людина з рушницею і гарячим серцем.

Ви багато вивчаєте історію нашої держави, у своїх романах розкладаєте її на молекули. Як Ви думаєте, чого бракує Україні як нації, як державі, так би мовити, для «повного щастя»?

Я вже майже відповів на Ваше запитання. Українцям бракує згуртування довкола своїх національних цінностей, які яскраво вирізняють їх з-поміж інших народів. Ідея демократії, до речі, в нас теж народилася не пізніше, ніж у Старому Світі. Тому наш шлях у Європу – це передовсім повернення до самих себе.

Що (які чинники), на Вашу думку, повинно (-нні) формувати в Україні лицаря духу «Чорного ворона» ХХІ століття?

Почуття людської і національної гідності. Не дарма ж і наш недавній здвиг одержав назву РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ. Ще рік тому я казав, що нині немає таких людей, як Чорний Ворон. Бо нас витоптали й змінили на генному рівні. Сьогодні я кажу: такі лицарі є. Це довів Майдан.

У Вашій біографії є фраза: «Далася взнаки різка зміна епох». Чи актуальна вона для вас сьогодні? Як ця зміна позначиться на вашій творчості?

Зміну епох, про яку я казав, ознаменувало здобуття Україною незалежності. Нині змінилася не епоха. Настав час чергових випробувань. Російсько-українська війна триває. Як це позначиться на моїй творчості? Не знаю. Ближчими днями збираюся на Донбас.

Розмовляла Наталія Лех

(для журналу "Християнин і світ")