Трансформація європейської культури в ранньому християнстві Друк

Театр Герода в Аттіці. 165 р. по Р.Х.
Театр Герода в Аттіці. 165 р. по Р.Х.
Чи обов’язково культурній людині ходити у театр? Існує стереотип, що християни ходять до театру лише на ті вистави, які висвітлюють реальне життя людини і відображають добру християнську мораль. А чи завжди так було? Скептики напевно скажуть, що християнський релігійних рух свідомо позбавляв європейську культуру багатьох вимірів, як от театр, деяких жанрів музики і багатьох видів розваг, оскільки цетром християнської культури було і досі є самовідречення і служіння Богові. А що кажуть ранньохристиянські автори про античну культуру, і яку культуру вони творили не лише у своїх проповідях чи письмових працях, але й у своїй пастирській діяльності?

«Людська біологічна слабкість є умовою людської культури»
Еріх Фромм, «Втеча від свободи»

«І коли так усе це має розпастися, якими ж слід вам бути святими у всім вашім житті
та в побожності, очікуючи і прискорюючи день Божого приходу,
коли небо, палаюче, розтане і первні, розпалені, розтопляться!»
2 Пт. 3,11-12

Щоби краще зрозуміти витоки християнської культури, потрібно, насамперед, усвідомити, що євангельська проповідь ранньохристиянських палестинських апостолів-апологетів поєдналася з античною юдейською, греко-римською, перською та іншими системами цінностей, освіти, релігійних уявлень та політично-економічними зв’язками тодішнього світу. Оскільки в І ст. по Р.Х. Палестина, де проповідував Ісус Христос та його послідовники, перебувала під пануванням римлян, перші риси християнської культури мали як юдейське, так і греко-римське забарвлення, для яких були характерні космополітизм, віра в одного Бога, нова мораль, а також нова віра. У палестинських містечках та у великих містах юдейської діаспори Римської імперії ІІ-IV ст. на духовному рівні витворився такий синтез культури, який став взірцем для розвитку європейської культури на наступні дві тисячі років.


На противагу античній культурі, яка втрачала свої духовні ідеали і моральні принципи, християни запропонували прості і зрозумілі гуманістичні принципи: людина – найвища цінність у цьому світі (Бог приніс себе в жертву заради спасіння людини), всі люди рівні перед Богом незалежно від соціального статусу, інтелектуального рівня чи національності, любов до людини (до «ближнього») – основний принцип морального життя. Такими ж простими і природними були сподівання християн на майбутню винагороду і вічне блаженство для всіх знедолених і пригнічених у цьому світі та про покарання для тих, хто чинить зло і використовує владу, силу чи гроші несправедливо.


Рафаель.Школа в Афінах.1509-1511
Рафаель.Школа в Афінах.1509-1511
Водночас більшість ранньохристиянських мислителів мали, здебільша, добру класичну освіту і приймали християнство у зрілому віці, усвідомлюючи тупики язичницької культури і вбачаючи вихід у християнському світогляді. Розумом відмовляючись від принципів і стереотипів античної культури, багато з них все ж мислили категоріями грецької чи римської логіки, жили духом класичної культури, водночас трансформуючи відповідно до нових принципів. Внутрішня напруга старої культури з новим культурно-релігійним рухом була надзвичайно складною. З одного боку, ця напруга виливалась у гострі полемічні дискусії, а з іншого – у пряме переслідування і фізичне знищення християнських громад старою політичною елітою. За три-чотири сторіччя ситуація кардинально змінилася. Тому, якщо перечитувати ранньохристиянські тексти, можна знайти гостру критику культури тодішнього суспільства з домішком крайнього відречення і посиленого відчуття нового приходу Спасителя, який мав би принести з собою Суд над усіма людьми, як живими, так і мертвими. Після Суду мав би наступити новий і вічний вік справедливого і щасливого життя, де основою нового бутя і нової культури має бути непорушна і незаплямована гріхом гармонія між Богом і людьми.

Найяскравішим виразом античної культури без сумніву можна назвати театр, який поєднував як творче слово, поезію, спів, так і образотворче мистецтво, перформанс, архітектурну геніальність та розташування будівлі театру в античному полісі поруч зі святинями, термами, базарами і урядовими спорудами. Театр зародився у давній Греції, у якій на щорічних фестивалях в Атенах на честь Діоніса відбувалися драматичні виступи-змагання ще у IV ст. до Р.Х. Вічні трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана та Менандра були написані у V-IV ст. до Р.Х. Але театр не завжди схвально сприймали античні інтелектуали. Наприклад, філософ Платон прирівнював драматургів і акторів до ремісників, які змішують біль із задоволенням, замість того, щоб піднімати свої уми до вищих філософських матерій. Все ж пізніша філософська традиція, яку на державному рівні підтримували імператори, сприймала театр за позитивну основу філософського способу життя.


Цицерон одним із перших порівняв театр з людським життям. У праці «Про моральні обов’язки» він стверджував, що, щоб жити розумно, потрібно зрозуміти, що кожній людині призначена своя роль, яку потрібно зіграти бездоганно. Розмірковуючи про долю знатних людей, Цицерон називає їх «вмілими акторами, які зіграли добре свої партії у драмі життя аж до кінця, а не як ненавчені актори, які зірвалися в останній дії». Подібні думки висловлював і Сенека, який наголошував, що людині не підвладна зміна життєвої ролі, все, що ми можемо змінити, – це якість нашої гри: «з життям, як і з виставою, – неважливо як довго триває дія, радше, наскільки добре її зіграють. Немає різниці, коли ти зупинишся. Зупиняйся, коли тобі завгодно, лише вважай, щоб завершальний акт тобі добре вдався». Епіктет розвинув цю думку, наголошуючи, що життєва драма має бути зіграна цілісно і чесно, незалежно від того, яку роль тобі відвів Бог. Марк Аврелій у «Медитаціях», порівнюючи життя людини з грою актора, акцентував на людській автономності під божественним контролем. Інші греко-римські автори вважали, що роль призначила людині Фортуна. Вони вірили, що це – сила, яка керує людським життям, втручається в нього і час до часу його винагороджує. Лукіян із Самосати стверджував, що кожна людина може грати навіть кілька ролей у житті, але кожну окрему роль написала людині Фортуна. Філософ Плотін вважав, що то не Фортуна, а божественне провидіння готує людську роль і керує нею.

З поширенням християнства прийшло і глибоке переосмислення культури і театру, оскільки жага насолоди і видовища домінувала у часи розквіту Римської імперії І–ІІ ст. по.Р.Х. Театр, який колись формував мораль, патріотизм і благородство греків за часів Еврипіда, став місцем прилюдних безсоромних сцен, боїв гладіаторів, а згодом і прилюдних екзекуцій християн і євреїв, і тому християнські автори висміювали театр як місце ідолопоклоніння, аморальності і розмаїтої розбещеної поведінки. Тертуліян забороняв брати участь чи відвідувати театральні вистави, оскільки в них пропагували безбожність і злобу, а Климент Олександрійський стверджував, що актори і глядачі не мають сорому і поглинуті гріхом, а сам Господь забороняє зрілим християнам відвідувати вистави. Заборони на відвідування театру також звучали з уст іших Отців Церкви (Лактація, Арнобія, Йоана Золотоустого, Августина). Ці та інші перестороги призвели до того, що вже у VII ст. у християнському світі театр майже повністю зник, хоч театральні дійства з новим значенням і призначенням увійшли в різноманітні літургійні дійства християнської Церкви.

Доля театру – лише ілюстрація трансформації давньої культури. Впродовж перших століть становлення християнства ще перед тим, як театр був майже витісненим з тодішньої культури Римської імперії, деякі богослови використовували метафору драми для пояснення людського життя. У ІІІ ст., вже згадуваний Климент Олександрійський, описуючи зрілого християнина, який страждає за віру, говорив: «Той, отже, хто бездоганно виконує роль драми життя, яку йому дав Бог зіграти, знає, що треба зробити і як витривати докінця». У IV ст., Методій Олімпійський стверджував, що «освічені люди казали нам, що наше життя фестина і що ми прийшли у театр, щоб зіграти драму правди, тобто справедливості, борячись з дияволом і його демонами, які задумують підступи проти нас». Відомі також слова про життя і театр Боеція, філософа і вчителя з VI ст., який у творах поєднував тогочасні філософські та християнські ідеї. Коли його неправдиво засудили за злочини і посадили до в’язниці, він, очікуючи на страту, написав відомий твір «Розрада від філософії», де розповів, як Пані Філософія прийшла заспокоїти його у стражданнях. Коли Боецій сумнівався у сповненні божественного провидіння у своєму житті, вона запитала: «Чи це твій перший вихід на сцену життя? Чи ти прийшов сюди непідготований і чужий для сцени?»


Коли театр знову з’явився у середньовічній Європі в XI–XII ст., він був дітищем християнської Церкви. Під час Пасхальних служб, а згодом і на Різдво, до богослужень додавали співані діалогічні сцени про життя Христа. Священики грали біблійних героїв і повторювали біблійні історії. Згодом виступи ставали довшими і їх переносили за межі церковної будівлі на сходи перед храмом або на найближчі базари. До XIV ст. драматизації, які називали містичними виставами, почали включати моральні історії з життя святих або героїчні історії з життя непересічних людей, ролі виконували вже професійні актори. У XVI ст., в пік епохи Ренесансу, театр знову став секулярним, комерційним і широко розповсюдженим в Італії, Іспанії, Франції, Англії та інших країнах.

Християнські мислителі як справжні культурологи вивчали багатий матеріал попередніх культур. Вони підтверджували ідеали нової культури своїми роздумами і доказами, посилаючись на найкращі здобутки античних авторів. У таких Отців Церкви, як Атенагор, Іриней Ліонський, Іполит Римський, Оріген, Амвросій чи Григорій Богослов, на одній сторінці органічно поєднувалися посилання на Святе Письмо з посиланнями на Гомера, Платона, Аристотеля, юдейського філософа Філона Олександрійського, Еврипіда, Цицерона, Сенеку, Теокріта та Каллімаха. Про багатьох античних поетів чи письменників ми знаємо тільки тому, що їх цитував християнський письменник і богослов Климент Олександрійський. Очевидно, що цитування біблійних текстів набагато перевищувало цитування греко-римських авторів. Апологети, які відстоювали християнську віру в полеміці з язичниками і юдеями, і будівничі нової культури підсилювали принципи цієї культури постійним зверненням до божественного авторитету. Інакше неможливо було подолати інерцію і традиціоналізм старої культури. Вибираючи з минулого найкраще, християнські автори зосереджували увагу на культуротворних принципах творчої і законодавчої діяльності Бога, провіденційному характерові існування світу, свободі вибору людини, спасаючій жертві Христа, любові людини до Бога і ближнього та майбутньому спасінні людства. Християнська віра і принципи конкретно вплинули на поведінку людей у суспільстві, на стосунки між ними, на їхній одяг, на зображення у їхніх оселях та храмах, на співі і читанні чи писанні. Це все сформувало сукупність життєвого досвіду, яку ми називаємо новою християнською культурою.


Олег КІНДІЙ
(м. Львів)
Доктор богослов’я


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     №4      культура      богослов’я
( 4537 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 кредит онлайн 19.04.2017 06:49
Спасибо, пишите еще в том же духе

Also visit my page; кредит онлайн: http://www.katakura.net/xoops/html/modules/wordpress/wp-ktai.php?view=redir&url=https://vam-groshi.com.ua/
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити