Ставлення до влади Старозавітніх Пророків Друк

Мікеланджело.Пророк Єремія
Мікеланджело.Пророк Єремія
Старозавітні пророки, як посланці Бога, небесного Царя, мали завдання контролювати і перевіряти діяльність земних царів та їх адміністрацію, напоумлювати та вказувати на провини, радити і підтримувати у складних обставинах. Цей мандат пророки одержали від Бога, оскільки саме з діяльністю пророка Самуїла Біблія пов’язує створення монархії і помазання Саула та Давида першими царями. З перспективи століть, перехід до монархії був для Ізраїльського народу благом, у порівнянні з періодом анархії і безладдя, про які свідчить автор книги суддів: «Того часу не було в Ізраїлі царя й кожний чинив, що йому було до вподоби» (Суд. 17, 6; 21, 25). Господь через пророків вибирав царів і тому пророки мали забезпечувати, щоб царі чесно і справедливо виконували свої обов’язки.

Пророки й ізраїльська монархія

Цікавим є факт, що пророчий рух зародився в період створення і формування ізраїльської монархії – остання чверть XI ст. до Р. Х. Пророче слово було звернене не лише до державних правителів, а також і до релігійних діячів, народу в цілому. Тим не менше, якраз адміністративна, економічна, соціальна політика царів, їх ставлення до Божого Закону і його виконання в різних сферах життя були предметом пророчого контролю і частої критики. До прикладу, відомий пророк Ілля критикує ізраїльського царя Ахава (873-853 рр. до Р. Х.) за поширення культу Ваала на території держави і відступ від віри в єдиного Бога. У першій книзі Царів 18, 17–18 читаємо: «Скоро Ахав уздрів Іллю, то сказав до нього: “То це ти той, що тривожиш Ізраїля?” Він же відказує: “Не я тривожу Ізраїля, а ти і твоя родина, бо ви покинули заповіді Господні, і ти ходиш за Ваалами”».

Пророк Єремія, використовуючи метафору пастуха та овець, критикує царя Йоакима (609-597 рр. до Р. Х.) і його адміністрацію за недбале ставлення до народу. У 23 главі пророчої книги ми читаємо: «Горе пастухам, що занапащують і розганяють овець моєї отари – слово Господнє. Тим то так говорить Господь, Бог Ізраїлів, до пастирів, що пасуть народ народ мій: “Ви порозганяли моїх овець, ви їх розполохали, а не наглядали за ними. Оце ж я скараю вас за ваші лихі вчинки – слово Господнє”» (Єр. 23, 1–2).


Непрості стосунки

Святе Письмо вказує, що царі відчували необхідність пророчого слова, особливо у час складних зовнішньополітичних і сімейних обставин. Так цар Йосія (640-609 рр. до Р. Х.), коли в Єрусалимському храмі була віднайдена Книга Закону, звертається до Бога через пророчицю Хулду, щодо змісту книги і наслідків не виконання Божих заповідей. У 2 Цар. 22, 12–14 чуємо: «І повелів він (цар – ред.) священикові Хілкії, Ахікамові, синові Шафрана, Ахборові, синові Міхаї, писареві Шафанові й Асаї, царському урядовцеві: “Йдіть, спитайте Господа за мене і за народ і за всю Юдею щодо слів цієї книги, що знайдено, бо великий має бути гнів Господній, що запалав на нас за те, що батьки наші не слухали цієї книги й не робили усього, що там написано”. І пішов священик Хілкія з Ахікаром, Ахбором, Шафаном та Асаєю до пророчиці Хулди, жінки Шаллума, сина Тікви, сина Хархаза, що доглядав одежу, – жила ж вона в Єрусалимі, в другій дільниці, – і розмовляли з нею».

Чи ось у момент смертельної хвороби цар Єзекія (716-686 рр. до Р. Х.) звернувся до Бога через пророка Ісаю і просив зцілення (2 Цар. 20, 1–11). Подібно цар Єровоам І (931-910 рр. до Р. Х.) шукає відповіді від пророка Ахії про долю свого сина Авії, який був важко хворий (1 Цар. 14, 1–18).

Однак, в історії стосунків між Божими посланцями і земними володарями були й переслідування і недовіра: царі не завжди сприймали пророчі слова чи то засуду, чи то перестороги. Так, цар Ахав (873-853 рр. Р. Х.) наказав ув’язнити пророка Міхея, бо той провістив смерть йому під час битви із сусідньою державою – Арамом. «А цар ізраїльський повелів: “Візьми Міхея й одведи його до Аммона, міського начальника, та до Йоаса царевича, і скажи їм: так говорить цар: Посадіть його в тюрму та давайте хліба скупо та води скупо, покіль я повернусь щасливо”» (2 Цар. 22, 26–27).

Цар Йоаким (609-597 рр. до Р. Х.) не повірив пророку Єремії, що Вавилонське царство захопить і зруйнує його монархію, винищить його рід, і тому демонстративно порвав і спалив сувій із пророчим текстом. Так згадує Єремія: «Щоразу, як Єгутія (один із царських службовців – ред.) перечитував три або чотири стовпці, цар відрізував їх писарським ножиком і кидав у вогонь у горщикові, аж покіль увесь сувій не згорів на вогні, що у горщикові. І ні цар, ні слуги не сполохалися і не роздерли на собі одежі, коли вислухали ці слова» (Єр. 36, 23–25).1


Навчання пророків про владу

Чого ж навчали пророки про владу, що одні володарі сприймали, а інші відкидали і було причиною переслідування? Пророки відстоювали переконання, що єдиним царем над Ізраїлем є Господь. Як уся громада, так і земні володарі мали б пам’ятати, що саме Бог царює над Вселеною і людською історією. Пророк Ісая влучно підсумовує це бачення: «Бо Господь – суддя наш, Господь – наш законодавець, Господь – цар наш, він спасе нас» (Іс. 33, 22).

Однак, в певний момент Ізраїльський народ таки забажав мати над собою земного царя, як мали сусідні народи, Господь вислухав прохання своїх людей і вибрав спершу Саула, а потім Давида як засновників монархії. Також, були визначені права і обов’язки царя, які коротко підсумoвані у книзі Второзаконня 17, 14–20 – «Законі про царів»:

b_300_0_16777215_0___images_stories_bibliapro_ms2648.jpg«Коли прийдеш у землю, що її Господь, Бог твій, хоче тобі дати, і, зайнявши її та оселившись у ній ти скажеш: Поставлю над собою царя, як це в усіх народів, які довкола мене, – то можна тобі наставити над собою царя, що його вибере Господь, Бог твій; з-поміж твоїх братів поставиш над собою царя. Не управлений ти настановляти над собою якогось чужоземця, що не є з твоїх братів. Тільки він нехай не заводить собі багато коней та нехай не повертає людей у Єгипет, щоб дістати звідтіля багато коней, бо Господь наказав вам: Не можна вам більше повертатися тією дорогою. Жінок теж нехай не заводить собі багато, щоб не відступилося його серце. Так само срібла й золота нехай не нагромаджує занадто. А коли сяде на царському престолі, то нехай зробить собі відпис цього закону, що згідно з книгою, що в священиків-левітів; і нехай тримає його в себе та читає його, поки життя йому на цьому світі, щоб учився боятися Господа, Бога свого, та щоб додержувався усіх слів цього закону й виконував ці установи, щоб його серце не зносилося понад своїми братами й щоб він не відступав від заповіді ні ліворуч, ні праворуч, щоб він довго жив, царювавши, він сам і його сини в Ізраїлі».

З цієї заповіді випливають такі висновки щодо особи царя і його поведінки: по-перше, царем може бути лише вихідець з Ізраїля, а представник жодної іншої національності (в ширшому значенні – жодна інша держава) не має управляти над вибраним народом; по-друге, не має покладатися на військову силу, яка б забезпечила цареві тривале правління; по-третє, його сімейне життя має бути впорядкованим; по-четверте, збагачення не може бути самоціллю володарювання; по-п’яте, цар не має права вивищуватися над своїми співгромадянами-«братами», а має дбати про їх добробут і забезпечити рівні права усіх громадян перед Законом; і останнє, цар зобов’язаний мати у своїм домі копію книги Закону Божого, щоб читати і виконувати Господні установи.


Зовнішньополітичні питання

Історія монархічного устрою в давньому Ізраїлі показує, що царювали над євреями вихідці із їх же народу. Так, Давидова династія продовжила своє існування в Південному царстві, Юді, до 586 р. до Р. Х.2 В той час, як у Північному царстві, Ізраїлі, яке проіснувало до 722 р. до Р. Х. царська влада переходила від однієї династії до іншої внаслідок військових переворотів, однак завжди царем ставав один із представників Ізраїля. Проте постійно існувала загроза зовнішньої окупації і захоплення влади чужинцями з усіма політико-економічними наслідками для місцевого населення. Саме тому, пророки застерігали царів-сучасників не втручатися у політичні ігри могутніх і впливових держав, навіть якщо потенційно це могло б помогти вирішити ряд локальних проблем. Божі посланці наголошували, що у складні політичні часи потрібно, уповаючи на Господа, власноруч вирішувати проблеми. Інакше самі царі, а найбільше люди, могли б стати жертвами інтриг і впливів сильних держав.

Повчання Ісаєю юдейського царя Ахаза (732-716 рр. до Р. Х.) становлять яскравий приклад пророчих пересторог щодо дотримання заповіді: «Не управлений ти настановляти над собою якогось чужоземця, що не є з твоїх братів» (Втор. 17, 14). Щоби зрозуміти пророче слово, потрібно коротко описати політичну ситуацію, в якій опинився Ахаз.

Найближчі сусіди Південного Царства, Північне Царство і Дамаск, уклали договір повстати проти Асирії – в ті часи панівної держави на Близькому Сході. Вони змушували також і Юдейське царство, в особі Ахаза, приєднатися до їхньої антиасирійської коаліції. Оскільки Ахаз відмовився приймати участь у цій змові, Дамаск та Ізраїль розпочали військові дії проти нього. Ахазові не залишалося вибору, як звернутися до асирійського царя Тіглат-Пілесара ІІІ про допомогу. Проти такого рішення виступає пророк Ісая, вбачаючи у ньому брак віри і довір’я до Бога, а також його недалекозорість як політика. Ісая проголошує: «Вважай, мовляв, і будь спокійний! Не бійся, і серце твоє нехай не тривожиться перед отими двома недогарками-головешками, що куряться, дарма що палає гнівом Рецін і сирійці та син Ремалії. Через те, що Сирія задумала на тебе лихо, кажучи: “Двигнімся проти Юди, налякаймо його, звоюймо його і настановім над ним сина Таверла царем”. Так говорить Господь Бог: Нічого з того не буде, так вого не станеться. Бо голова Сирії – Дамаск, а голова Дамаску – Рецін. Ще шістдесят п’ять років, і Ефраїм (Північне царство – ред.), зруйнований перестане бути народом. Голова Ефраїма – Самарія, і голова Самарії – син Ремалії. А як не вірите, не встоїтеся» (Іс. 7, 4–9).

Цими пророчими словами Ісая вказує, що історія народів у Божих руках і потрібно покладатися лише на Господа, щоб вистояти у складних обставинах. Більше того, пророк наголошує на зміни в геополітичній ситуації в ближчому майбутньому і, в такий спосіб, навчає царя витримки та хоче виробити вміння уважно спостерігати за політичною ситуацією довкола царства та робити правильні висновки.

Пророк Осія також критикує царів-сучасників як Південного, так і Північного царств за погану зовнішню політику, яка призвела до гноблення і поневолення власного народу. «Князі юдейські скидаються на тих, які пересувають межі (кордони –ред.). Я виллю на них, немов воду, гнів мій. ... Коли ж Ефраїм побачив свою неміч і Юда –свою рану, пішов Ефраїм до Ашшура (Асирії – ред.), а Юда до великого царя звернувся; та він вас вилікувати не здолає, ні вигоїти рану вашу. Бо я буду, мов лев, для Ефраїма, немов левеня – для дому Юди. Я, я розірву й геть піду; я вхоплю, і ніхто не буде рятувати» (Ос. 5, 10. 13–14) Пророк у зовнішній політиці царів Юди та Ізраїля вбачав брак віри у небесного Царя, якому підвладна історія людства і в його силах врятувати народ від загрози, що наступала.


Питання внутрішньої політики

Щодо внутрішньої політики царя і його відповідальності, то потрібно відзначити, що саме добробут народу, справедливе забезпечення рівності усіх громадян перед Законом, а також особлива турбота про найменш захищені верстви населення – вдови, сироти, чужинці і бідні – найпріорітетніші обов’язки царя. Ось як про це говорить Господь через пророка Єремію: «Іди в палату юдейського царя та й промов там оте слово й проречи: “Слухай слово Господнє, царю юдейський, що сидиш на Давидовому престолі, ти і твої слуги, й народ твій, і всі, що входять через ці ворота”. Так говорить Господь: Чиніте суд і справедливість, рятуйте пригнобленого з руки гнобителя, не утискайте, не чиніте кривди чужинцеві, сироті й удивиці та не проливайте безвинної крови на цьому місці» (Єр. 22, 1–4).

У цій же главі Єремія застерігає і попереджує царя Йоакима (609-597 рр. до Р. Х.) про покарання за переступ цієї установи, що призводить до економічних утисків та експлуатації бідних багатими. «Горе тому, хто будує свій дім несправедливістю і свої світлиці беззаконством, хто силує ближнього дарма працювати й не дає йому заробітку; хто говорить: “Збудую собі пишні палати, широкії світлиці”; хто прорубує собі вікна, викладає кидриною й малює на червоно. Гадаєш, що ти цар на те, щоб перевершити кедринею інших? Батько твій їв і пив так само, але зате творив суд і справедливість; от чому велося йому добре. Він розсуджував справу бідного й сіромахи, тому й велося йому добре. Хіба це ж не означає знати мене? – слово Господнє. Твої очі і твоє серце тільки і дбають про наживу, а ще про те, як би кров безвинну пролити та як би утиск і насильство чинити» (Єр. 22, 13–17).

Історія з виноградником чоловіка на ім’я Навот у 1 Цар. 21 є добрим прикладом використання царською владою соціального статусу задля особистого збагачення і добробуту. Більше того, ця розповідь викриває, як нечесна судова влада в царських руках стає інструментом гноблення, а у випадку Навота – засобом невинної смерті. У цій розповіді дізнаємося про земельну власність – виноградник, який належав Навотові, громадянинові Північного Царства. Біблія не подає деталей соціального статусу Навота, але очевидно він не був бідною людиною. Тим більше, що його виноградник межував із царськими палатами. Одного дня цар Ахав (873-853 рр. до Р. Х.) задумав придбати земельну ділянку Навота і перетворити її в город, бо, за словами царя, «він (виноградник – ред.) близько до моєї палати» (1 Цар. 21, 2). Апелюючи до прабатьківської спадщини, Навот відмовляється: «Борони мене, Господи, щоб я відступив тобі спадщину моїх батьків!» (1 Цар 21, 3). Розчарований відповіддю Навота, цар у поганому настрої повертається до своїх палат. Коли його дружина, Єзавель, дізналася, що сталося, то сама вирішує полагоди цю проблему, використовуючи царську владу і впливи. Звертається вона до свого чоловіка: «Добрий мені із тебе цар над Ізраїлем! Устань, їж і не журися; я дам тобі виноградник Навота» (1 Цар 21, 7). На її думку, Ахав має право як цар привласнювати все, що забажає. Щоб забрати виноградник, цариця від імені Ахава наказує старійшинам міста організувати суд над Навотом, знайти лжесвідків і засудити його до смертної кари. Завершується ця розповідь тим, що влада міста виконує царський наказ і Навота каменують, тоді Ахав, без жодних закидів совісті, привласнює виноградник.

До таких володарів було (і є сьогодні) звернене гостре слово критики пророка Міхея: «Горе тим, що замишляють беззаконня і чинять зло на своїх ложах! Вони, як лиш засвітає ранок, його коять, бо мають в себе в руках силу. Поля забажають – і їх грабують; будинків – їх віднімають. Загарбують людину із її домом, чоловіка разом з його спадщиною» (Міх. 2, 1–2). Жорстокість і насильство для збагачення, а також підпорядкування судової гілки влади багатими і впливоми людьми – ось проти чого так гостро виступали пророки.


Влада – для служіння

Пророки вважали, що така поведінка царів і їх адміністрації неминуче призводить до руйнації не тільки держави, але й перших осіб у ній і їх нащадків. Зло обернеться проти тих, які використовують його у власних амбіціях. Господь вислухав народ і дозволив утворити державу на чолі із царем. Але ця влада, мала б служити Богові, мала б бути політичним інструментом Божої влади для встановлення Божого царства. Іншими словами, царська влада мала бути засобом, а не метою. Однак, царі відступили від Бога і це неминуче призвело до руйнації монархічного устрою в давньому Ізраїлі. Господь провістив через пророка Амоса: «Тому, за те, що топчете вбого й здираєте хабар із нього хлібом, ви, збудувавши із тесаного каменя доми, – не будете в них жити; ви насадили виноградники препишні, –але вина із нього не будете пити. Бо я знаю, яка їх безліч – тих переступів ваших, і які великі гріхи ваші; ви, що утискаєте праведника, що берете викуп, і відпихаєте убогого при брамі!» (Ам. 5, 11–12).

На прикінець потрібно сказати, що після зруйнування монархії пророк Ісая наголошує, що сам народ тепер одержує мандат і права, які колись були дані Давидові і його потомству: «Прихиліть ваше вухо і прийдіть до мене, слухайте і ваша душа буде жити! Я дам вам союз вічний, незмінні милості, обіцяні Давидові» (Іс. 55, 3). Це означає, що народ Божий зобов’язаний впроваджувати і дбати про Царство Боже серед людей. А це означає, що кожний представник Божого народу покликаний дбати про добробут і спокій ближніх, а особливо про знедолених та найменш захищені верстви населення; цінувати людську гідність і відстоювати справедливість; бути прикладом для інших і в усьому уповати на Господа.

Галина Теслюк (м.Львів)
закінчила філософсько-богословський факультет
Українського католицького університету,
Папський біблійний інститут (м.Рим),
докторант в Консорціумі вищих
богословських студій (м.Берклі, США) і
 в Єзуїтському богословському інституті 
університету Санта Клара (Каліфорнія, США)


Рейтинг статті

( 10 голосів )
Теги:     політика      богослов’я      №2      Біблія
( 6322 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 эта страница 01.05.2017 07:50
This is a really good tip particularly to those fresh to the
blogosphere. Short but very precise information? Thanks for sharing this one.
A must read post!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити