Духовна людяність у творчості Ліни Костенко Друк

stasyuk.jpgВелика проблема сприйняття сучасними людьми деяких поетів – це постійна зустріч із їхніми «типовими» творами, які вже чомусь не захоплюють. На жаль, від цього страждають саме найвидатніші представники епох. Коли історія невпинно крокує, змітаючи все за собою, людина запам’ятовує лише стереотипно закарбовані рядки. Це стосується як українських, так і зарубіжних письменників: Шевченка знають за «Заповітом», «Мені тринадцятий минало» та ще кількома; Пушкіна – за «Мороз і сонце», «У лукомор’я дуб зелений»; Аполлінера – за «Голубкою і водограєм» тощо. Колись ці твори людина вважала неповторним шедевром, але через надмірний акцент на них їх сенс розмився. Проте, щоб пізнати класиків глибше, треба самостійно шукати щось нове в їхніх творах, скрите від ока громадськості…

Ще донедавна я вважала, що має минути багато років, щоб поет став «типовим» і в його творчості виділились «типові» твори. Але спілкування зі сучасною молоддю, особливо в соціальних мережах, відкрило мені шокуючий факт: ми вже втрачаємо усвідомлення унікальності авторів, які живуть поряд. Передовсім – Ліни Костенко.

Ми забули, як це дивуватися кожному її твору, шукаючи щось таємниче. Ми звиклися з її віршами. А все тому, що в більшості випадків ми знаємо її «стандарти», ділимося цитатами з них, поширюємо їх: «Страшні слова», «Не треба класти руку на плече», «Спини мене, отямся і отям» і так далі. Ми це сприймамо вже як належне, як частину атмосфери українських соцмереж, як простий спосіб нібито процитувати класику і зробити уявлення про себе «більш інтелігентним». Поезія – це не стандартні рядки, мало розумілі через постійне використання. Кожен поет має свою жаринку, яка мусить розпалювати вогнище в людських душах або, принаймні, гріти їх, а не займати простір на «стіні», створюючи певне враження.

Що ж робити? Заново досліджувати творчість цих авторів. Передовсім – Ліни Костенко. Потрібно самому мандрувати стежками маловідомих творів, невідчитаних сюжетів, не зауважених ідей, зігнорованих читачами тем. Що ж ми пропускаємо чи упускаємо?!

Якою ми знаємо Ліну Костенко? Про що промовляє вона до нас крізь «типові» цитати? Кохання? Звісно, адже такі твори найлегше підхоплює молодь. Філософія? Можливо, тільки щось дуже типове:

«А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо...».

А як щодо духовності? Як щодо протесту проти аморальності, наявності глибинного християнського начала? Якщо задати такі запитання, «соцмережні поціновувачі» творчості Костенко подумають, що я, певно, помилилася з автором. Ми не знаємо широких тематичних виявів глибинної християнської духовності у творчості Костенко. Хоча вони важливіші, ніж ми думаємо, адже поетеса творила і в умовах радянського режиму, коли будь-яка духовність зводилася до штучних атеїстичних норм суспільства. У цих жорстких рамках, у роки довгого мовчання вона змогла залишатися Духовною і Людяною поетесою.

Творчість Ліни Костенко не має чіткої цілеспрямованої релігійності. У більшості поетичних творів образи Богородиці, святих, церковні свята чи символи постають радше як фон зображення української дійсності, щось невід’ємне від української історії, а особливо – від історії української сім’ї:

 

«Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.
Підійшла як у церкві. Засвітила слова.
І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.
Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя».

Ці ненав’язливі легкі образи гармонійно поєднуються в ліричній канві й швидко перестають бути чимось незвичайним у творчості поетеси. Однак у Ліни Костенко є твори з іншою духовністю – глибинним осмисленням біблійних образів чи начал. Вони переважно нетипові, показують звичайні духовні істини чи сюжети з іншого ракурсу, інколи навіть далекого від стереотипного розуміння християнства. Це – особлива людяна духовність Ліни Костенко, коли поетеса вчить нас залишатися Людиною незалежно від ситуацій.

Найяскравіший приклад – вірш «Шлях на Голгофу». Він абсолютно нетиповий. Написаний за однойменною картиною Брейгеля. Він ставить зовсім незвичайні акценти. Спробуймо зрозуміти, чому.

 

То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами –
та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія, –
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! –
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як він хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа,
і люди вже розходилися ті, –
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп’ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник, – він таки живе.

 

Чи не вперше в зображенні шляху на Голгофу головним героєм виступає не Христос, а… люди. Натовп, який зібрався подивитися на страту, який тут, у вірші, є живою істотою – бездушною і черствою. Всі біблійні персонажі – Марія Магдалина, Діва Марія, – зображені як звичайні люди, які страждають й мучаться не лише від того, що дорогий їм Спаситель іде на незаслужену страту чи що люди Його не сприйняли як Божого Сина, а й від того, що в цих людей абсолютно немає людяності. Виникає ідея розчарування у суспільстві, в його духовності й моральності. Натовп, який зібрався подивитися на видовище, не бачить страждань «пересічної» людини, а це означає, що кожен присутній перестав бути Людиною.

А як же ми? Чи є ми такими ж «людьми в натовпі»? Чи кидаємо виклики суспільству в духовному плані – не пафосно чи з примусу, а особисто, вмотивовано? Адже світ їх потребує, наша країна їх потребує. Вірші Костенко не бувають пасивними: без якихось закликів чи завдань. «Не стати тим натовпом, що без спротиву іде на Христову страту» – нехай формулювання доволі дивне, але саме така мета має з’явитися в нашому житті, якщо вже вірш запав-таки в душу.

Наприкінці вірша з’являються два образи теж показані трохи по-іншому, ніж у Біблії. Симон, «що йшов додому в протилежний бік» – це певний символ Особистості в натовпі (не просто «пересічної» людини, якою сприймають його всі, а правдивої Особистості), що кидає виклик не гаслами і закликами, а своєю простою дією (про яку мали б задуматися всі!). Виходить дивна річ: дві «пересічні» людини, яких не можуть зрозуміти, насправді виявляються Богом та Особистістю. Чи не варто замислитися над цим?

Останній образ – Варава – єдина людина з натовпу, що заплакала після вчиненого над Божим Сином. Авторка називає кілька причин цих сліз, але остання є надією на осмислення, – бодай останнім грішником, – того, що сталося із Спасителем. Цей раптовий акцент наприкінці твору вказує на те, що людина повинна залишатися Людиною не лише щодо страждань інших людей, а й щодо Творця.

Образи духовної людяності з’являються у творах Ліни Костенко не випадково. Належність до когорти шістдесятників і багаторічна боротьба «проти системи» не лише дали змогу поетесі побачити брак справжньої людяності довкола неї, а й у корінь прогниле суспільство, для якого чужі будь-які духовні цінності. Можливо, саме під час тієї боротьби, коли Ліну Костенко забороняли, її творчість вилучали з друку і вносили до «заборонених списків», поетеса відчувала себе тією «людиною в натовпі», яку несправедливо принизили одні й абсолютно не зрозуміли інші. Залишатися Людиною – ось девіз, який вона обрала собі на той період і загалом на все життя. І щоб показати правдивість своєї боротьби, поетеса знову в деяких поезіях повертається до духовних начал, проводить яскраву паралель із першими християнами:

 

«Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваші леви лижуть мені ноги.
І ваші слуги насміялись з вас».

Хто ж ці «кати»? Очевидно, та верхівка суспільства, яка давно втратила і духовність, і людяність, а тому заважала іншим нести її у світ. Передусім – поетам як тим, чиє слово часто стає сильнішим за всі гасла й заклики.

Як не дивно, поетеса писала про важливість людяності не лише для звичайного народу чи влади, а й для служителів Церкви. Цей штрих у поемі «Маруся Чурай» з першого погляду важко сприйняти і зрозуміти.

 

…Останній день.
Прийшов священик.
– Отче!
Зніміть з душі цей безнемірний біль! –
Йому людина дивиться у очі,
а він її під цю єпітрахіль.
– Покайся, – каже. – Стежкою гордині
тебе ведуть соблазни суєти.
Од Бога так положено людині
долиною смиренія іти.
Покаялась. Прощення попрохала
за те, що дуже грішною була:
одного разу матері збрехала,
одній сусідці сіль не віддала.
А що скажу?!
Свою пригаслу душу
чи донесу, як свічечку на Страсть?
Бог знає все. А батюшці байдуже.
Хіба він правду Богу передасть?
Пошепотів, як знахарка над раною,
молитвою вуста поворушив.
І властію, од Бога йому даною,
спасибі, одпустив і розгрішив.

 

На перший погляд, цей уривок абсолютно не духовний. Церковна людина, священик, виступає тут не позитивним героєм, а радше тим, хто не зміг розрадити Марусю і зрозуміти її. Але, може, суть не в церковних приписах, які не задовольнили дівчину, а в нерозумінні саме цим священиком душі Марусі?..

Дивно говорити, що священикові бракує людяності, але, здається, Ліна Костенко описала саме цей випадок. Маруся Чурай хотіла розрадити душу, вона була виснажена сердечними муками, осмисленням скоєного тощо, але священик не зрозумів її – «йому людина дивиться у очі, а він її під цю єпітрахіль». Замість духовної розмови, якої потребувала дівчина, священик одразу підводить її під тайну сповіді. Для нього вона просто грішниця, вбивця, що має розповісти йому про злочин перед стратою, а не людина, яка страждає, потребує духовної опіки та підтримки. Звісно, тайна сповіді – це вияв такої опіки, але Маруся потребувала ще й вияву людяності – співчуття, розуміння. Звісно, вона покладала надії на священика як на того, хто має бути втіленням Божої ласки і доброти.

Але священик просто «виконав свою роботу» (як би це цинічно не звучало), – між ним та Марусею виростає величезна прірва, через що вони не можуть зрозуміти один одного. Маруся впевнена: «Бог знає все… А батюшці байдуже». Тому й так вийшло, що і священик не одержав бажаного (зізнання на сповіді у вбивстві), і Маруся не покаялася в головному гріху (що хотіла себе вбити).

Чи змінилася ситуація сьогодні? Чи досі є священики, які просто виконують свою роботу, не задумуючись над почуттями людини, що приходить? Священики в Україні всіх конфесій несуть особливу місію, адже постійно напружена ситуація ось вже кілька років робить людину близькою до такого стану розпачу і безнадії, в якому перебувала Маруся. І Бог має бути ближчим – адже це, по суті, найкращий вихід із такої ситуації. Священики, що «наближують» людину до Бога (звісно, образно, бо передусім від людської душі це залежить) мають бути близькими й до самої людини, розуміти її, нести в собі ту духовну людяність, про яку пише Костенко.

Фраза, яку говорить Маруся: «Бог знає все» – це одна з багатьох релігійних істин, що час до часу проникають у поезію Ліни Костенко, свідчать про її релігійні переконання, віру та духовність. Подібні рядки читаємо у збірці «Мадонна Перехресть».

Добре, що нічого ви не знаєте,
добре, що майбутнє уві млі.
Всі ми, всі ми в цьому світі знайди, –
нас приніс лелека на крилі.
Все це знає Той, хто нас придумав,
хто поклав життя на Терези,
у чиїх безмежних каракумах
Вічність грає в довгої лози.

Особливо присутність Божого начала відчувається у творі «Берестечко». Тут взагалі багато біблійних мотивів: Хмельницького порівняно з Мойсеєм, з’являється «смертоносний Ангел», що «пройшов по селах», «дорогу в рай показував мечем» тощо. В образі Хмельницького, в його переживаннях, муках є багато і духовних пошуків. Але, зрештою, він від початку до кінця попри всі негаразди і страждання і свої, і своєї землі залишається християнином:

«Змиритись треба. Все у Божій волі.
Чого ропщу, примножую гріхи?..».

І навіть тоді, коли Хмельницькому найбільше страшно, – стрічати військо, яке повертається після поразки й невідомо, чи ще стане під його стяги, – він знаходить опору в молитві:

«Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь.
На схилі, сивий, кланяюсь їм низько…».

Поряд із духовними поневіряннями гетьмана тут знову з’являються постаті священників. І знову вони зображені як ті, що мають бути передовсім носіями людяності. До звичайних категорій цього поняття – співчуття, доброти, відданості, самопожертви – додається патріотизм і любов до рідної землі, притаманний для «Берестечка» загалом. Порівняння двох священників – «козацького» і «польського» – це не просто вивищення чогось українського над чужоземним, а опис того, якою Людиною у своїй сутності має бути справжній український священик:

 

«Чеснот владика незліченних,
з Корінфа мав високий сан.
Він був людина – не із чемни
і не співав мені осанн.
Але він був і піп, і воїн.
Священик був на грізний час.
Він був поставою достоєн.
Він пастир був, і добре пас.


ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.
Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.
Панів благословляв із Рима папський нунцій.
Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.

Той папський посланець амбітні мав інтенції
Врочисто говорив, аж мліли вусачі.
Той нунцій роздавав полякам індульгенції.
А наш Іоасаф усе святив мечі.


ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.
Первосвященик мій, в миру анахорет.
Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,
коли нас відтіснили, він вийшов наперед.

Він їх спиняв хрестом. Він заклинав. І джура
не встиг його прикрити, бо ворог осадив.
І найманець, чужак, якась продажна шкура,
мечем йому той хрест у груди вгородив.

Він так там і лежав.
І в день свого тріумфу, –
розказував Шрамко як чув із людських вуст, –
туди прийшов король і зняв свого треуха:
серед мерців лежав у митрі Златоуст.

І навіть цей король збагнув тієї миті,
хто перед ним лежить,
І повелів перстом –
от цього поховати – із почестями, в митрі.
У повнім облачінні, з проламаним хрестом.

Отже, бачимо ще одне уточнення, доволі актуальне: священик має не лише розуміти людину, а й любити власну землю, і бути прикладом не лише духовності та моральності, а й любові до свого краю. На перший погляд, ці речі мало пов’язані. Але варто згадати священиків із Майдану, капеланів, які зараз служать в зоні бойових дій, і стає очевидним саме таке бачення істинного священства.

Актуальний не лише опис служителів Церкви. Він поєднується із звичайною духовною традицією зображення «народу без Бога» – чи не найактуальнішим у творі для нас. Звісно, на бездуховність тодішніх українців значно впливали чужинці, що полонили їхні землі:

«Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.


І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, –
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста».

Молитовне закінчення тут невипадкове – Божа опіка кілька разів зображена в «Берестечку» як засіб від усіх нещасть, що випали на долю країни. Сподівання Хмельницького цілком пов’язані з Божою волею. Це й особиста надія:

 

«Пригадаю себе колишнього.
І весілля справим як слід,
Та й попросимо у Всевишнього
Трохи щастя. І трохи літ…».

І загальнодержавна:

«Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі,
Немає часу на поразку».

Але ця надія хіба не те, що нам потрібно зараз? Хіба не опис оскверненого аморальністю народом має особливо точно влучати в ціль зараз, на зламах, у війну, у час невідомості? Адже духовне відродження, яке раптом захопило Україну, має два основні моменти-недоліки: недостатність (попри масштаби і швидкість змін, наше суспільство не достатньо духовне, релігійно та морально свідоме) та недоосмислення (інколи ми не розуміємо, звідки йде це переродження, що воно означає). При чому останнє дуже шкідливе в контексті оштучнення цієї духовної революції – те, що ми не розуміємо, але є навколо нас, стає чимось буденним, а буденне, як відомо, втрачає потребу в аналізі й розвитку.

Бог зберіг Україну від безпосереднього тотального втручання чужинців у наші домівки (це сталося лише на Сході й Півдні). Натомість бездуховність таки проникає в наше життя. Відтак не зовнішня, а внутрішня загроза, загроза «пустих» душ, підриває нашу релігійність. Важко сказати, який тип загрози легше подолати. Але однозначно, що це має бути довгий і важкий процес відновлення духовної людяності народу.

Звісно, поетеса має ще багато віршів, які дивують духовністю, до прикладу, «Ісус Христос розп’ятий був не раз», «Петро – не Юда». Поезія Ліни Костенко справді не має цілеспрямованої чіткої релігійності, натомість насичена осмисленням духовних начал, поєднанням моральних і духовних цінностей у житті людини й цілого народу, вже історично сформованою для України надією на Боже милосердя. Тому можна стверджувати, що головне вміння у житті для поетеси – мати саме ту «духовну людяність»: залишатися Людиною під покровом Бога, вірити і не черствіти душею за жодних умов.

Духовність Костенко – це щось таке, що потрібно щоразу для себе відкривати. Це те, що здебільшого приховане. Це таке ж усвідомлення Господа як того, що здалеку спостерігає за всім і володіє усім, як в Антонича; це таке ж несподіване використання біблійних образів, як у Маланюка; це таке ж намагання зрозуміти істинну духовну сутність людини, як у Франка. Костенко не лише відкриває нам духовні істини через свої твори. Вона закликає до них, прагне, щоб ці іскорки (чи проблиски) духовної людяності ненав’язливо запали в серця і, зрештою, щось змінили. А головне Ліна Костенко показує, що така людяна духовність не завжди означає легке життя чи взагалі сприйняття світом, однак гарантує комфорт у стосунках із Богом, а отже, розуміння, хто ти є в цьому світі й що ти тут маєш робити. Духовна людяність – це та тема у творах Ліни Костенко, яку неможливо повністю осягнути через критику чи поверхове читання. Кожен має вловити це для себе сам. Кожен має знайти свій аспект духовної людяності, який допоможе знайти йому баланс між існуванням у світі та життям у Бозі.

 Ольга Стасюк


Рейтинг статті

( 4 голосів )
Теги:     постаті      література      поезія      роздуми      духовність
( 2659 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити