Йоан Павло ІІ: лист до митців Друк

До тих, які захопленою відданістю 
шукають нових об’явлень (епіфаній) краси,
щоби в мистецькій творчості вчинити з них дар світові


І побачив Бог все, що створив, і ось воно було дуже добре
(Бут. 1, 31)

b_300_0_16777215_0___images_stories_cerkvapro_lyst_do_mytciv.jpgМитець – образ Бога Сотворителя
1. Ніхто, краще від вас, митців, геніальних творців краси, не може відчути частки того пафосу, з яким Бог на світанку творення поглянув на діло своїх рук. Трепет цього почуття незліченну кількість разів відбивається в по­глядах, якими Ви, як і митці всіх часів, захоплені таємничою силою звуків та слів, барв та форм, милувалися ділом вашого нат­хнення, спостерігаючи те таїнство сотворення, до якого Бог, єдиний Сотворитель всіх речей, хотів у певний спосіб Вас долучити.

Тому мені здається, що немає слів відповідальніших, ніж ті, що з книги Буття, щоб розпочати мого Листа до вас, людей, з якими мене пов’язує особистий досвід, що почався в часі далекому минулому, тому і яскраво позначився на всьому моєму житті. Цим писанням хочу вийти на шлях плідної розмови Церкви з худож­никами, який за дві тисячі років ніколи не переривався і на порозі третього тисячоліття передбачається багатшим і на майбутнє.

Справді, йдеться про діалог, не тільки продиктований історичними обставинами чи практичними мотивами, а вкорінений у самій суті як релігійного пережиття, так і мистецької творчості. Перша сторінка Біблії показує нам Бога як взірець кожної особи, яка щось творить: у людині-художникові відбивається Його образ як Сотворителя. Це відношення з особливою чіткістю простежується в польській мові, через лексичну близькість між словами stworca (сотворитель ) і tworca (творець-мистець).

Яка різниця між «сотворителем» і «творцем-митцем»? Хто сотворює, дарує саме буття-існування, дає щось з нічого – ex nihilo sui et subiecti (з нічого в собі і суб’єкті), – це спосіб дії, притаманний тільки Всемогутньому. Творець-митець натомість використовує щось, що вже існує, надаючи йому форми і значення. Цей спосіб дії притаманний людині як образу Божому. Ствердивши, що Бог сотворив чоловіка і жінку «на свій образ» (пор. Бут. 1, 27), Біблія додає, що Він також довірив людині завдання панувати над землею (пор. Бут. 1, 28). То був останній день творіння (пор. Бут. 1, 28–31). У попередні дні, майже наголошуючи на ритмі космічної еволюції, Ягве сотворив Всесвіт. Наприкінці сотворив людину, найблагородніший твір свого плану, якій підпо­рядкував видимий світ як безмежне поле для реалізації її творчих здібностей.

Отже, Бог покликав до існування людину, передаючи їй завдання бути творцем-митцем. У «мистецькому творенні», більше, ніж у будь-чому іншому, людина розкриває свій «образ Божий» і здійснює це завдання, насамперед, формуючи дивну «матерію» власної людськості і при цьому творчо пануючи над Всесвітом довкола неї. Божественний Митець з ніжною схиль­ністю передає іскру своєї трансцендентної мудрості людині-художникові, закликаючи його поділитися своєю творчою силою. Безперечно, йдеться про участь у Божій силі, яка залишає непорушною безконечну відстань між Сотво­рителем і творінням, на чому акцентував кардинал Ніколо Кусано: «Творче мистецтво, яке душа має щастя в собі гостити, не ототожнюється з тим мистецтвом, яким, за своєю суттю, є Бог, але є тільки спілкуванням і єднанням з Ним».

Тому чим більше митець-художник свідомий свого «дару», тим більше це спонукає його дивитися на себе і на все сотворене очима, здатними споглядати та дякувати, підносячи до Бога гімн прослави. Тільки так він може до глибини сприйняти самого себе, власне покликання і післанництво.

Особливе покликання митця

2. Не всі покликані бути митцями, у прямому значенні цього слова. І все-таки, як сказано в книзі Буття, кожній людині довірено завдання бути митцем власного життя: в певному значенні людина має зробити зі свого життя незвичайний твір, мистецький твір.

Важливо вловити різницю і водночас зв’язок між цими двома вимірами людської діяльності. Різниця очевидна: одна схильність виявляється в тому, що людина – автор своїх дій і відповідальна за їх моральну вартість, інша – це та, через яку особа є митцем, тобто вміє діяти за вимогами мистецтва, чітко приймаючи властиві для нього загальноприйняті норми. Тому митець спроможний виготовляти предмети-речі, що, однак, ще не свідчить про його моральну настанову. Насправді тут не йдеться про формування себе самого.

Однак, якщо різниця фундаментальна, то не менш важливим є зв’язок між цими двома вимірами – мораллю і художністю. Вони – взаємо­пов’язані. У формуванні того чи того твору митець фактично виражає себе тією мірою, якою творчість створює особливий відблиск його буття. Маємо незліченні підтвердження цього в історії людства. Насправді, митець, коли творить якийсь архитвір, не лише дає життя своєму творінню, а й через нього в той чи той спосіб виявляє власну особистість. У мистецтві він знаходить новий вимір і надзвичайний спосіб вислову для свого духовного росту. Через власні твори митець спілкується з іншими. Тому історія мистецтва не є лише історією творів, але й людей. Твори мистецтва говорять про авторів, вводять в пізнання їхнього внутрішнього «я» і розкривають своєрідний вклад, який вони пожертвували для історії культури.

Мистецьке покликання для служіння красі

3. Відомий польський поет Кипріян Норвід пише: «Краса існує для того, щоб заохотити до праці, а праця для того, щоб відроджуватись». Тема краси – органічна в розмові про мистецтво. Стверджуючи, що все сотворіння було добре, Бог говорив і про гарне. Зв’язок між добрим і гарним спонукає до роздумів. У певному розумінні краса – це видиме вираження добра, яке є метафізичною умовою краси. Це «добре» розуміли греки, які, з’єднавши два поняття, створили вираз, що єднає їх обох: kalokagatia, тобто «краса-добро». Платон пише про це так: «Могутність Добра знайшла притулок у природі Краси».

Людина, живучи та творячи, встановлює власний зв’язок з буттям, правдою і добром. Митець переживає особливий зв’язок з красою. Правдивою є думка, що краса – покликання людини, яке Творець дарує разом з «мистецьким талантом». Талант призначений, щоб приносити плоди, відповідно до логіки євангельської притчі про таланти (пор. Мт. 25, 14–30).

Цікавий факт: хто зауважує в собі вид Божої іскри, яким є мистецьке покликання поета, письменника, художника, скульптора, архі­тектора, музиканта, актора, той зобов’язаний не марнувати цього таланту, а розвивати його, щоб поставити на службу людству.

Митець і добро спільноти

4. Суспільство потребує митців, як потребує науковців, робітників, свідків віри, вчителів, батьків, які гарантують ріст особистості через ту найвищу форму мистецтва, якою є «мистецтво виховання». У широкій культурній панорамі кожної нації митці займають особливе місце. Власне, коли слухаються свого натхнення у створенні речей справді цінних і гарних, вони не тільки збагачують культурну спадщину нації та усього людства, а й «служать» суспільству для спільного добра.

Покликання кожного митця різне; воно визначає коло його служіння, завдання, важку працю, з якою воно пов’язане і відпові­дальність, яку мусить сміливо прийняти. Митець, свідомий цього, розуміє необхідність праці, тому не дозволяє запанувати над собою погоні за марною славою чи пристрасному бажанню легкої популярності та, ще менше, розрахунку можливого власного зиску. Отже, є етика, ба навіть більше, «духовність» мистецького служіння, що у свій спосіб вкладає частку в життя та відродження народу. Здається, що саме це має на увазі Кипріян Норвід, коли каже: «Краса існує для того, щоб заохотити до праці; праця для того, щоб відроджуватися».

Мистецтво перед Таїнством Воплоченого Слова

b_300_0_16777215_0___images_stories_cerkvapro_img_3560.jpg5. Закон Старого Завіту подає чітку заборону представляти невидимого і невимовного Бога за допомогою «подоби різьб­леної чи вилитої з металу» (Втор. 27, 15), тому що Бог перевищує всяке матеріальне уявлення: «Я є той, хто є» (Вих. 3, 14). Однак, у таїнстві Воплочення Син Божий в особі стався видимим: «Коли прийшла повнота часу, Бог послав Сина свого, який народився від жінки» (Гал. 4, 4). Бог став людиною в Ісусі Христі, «центром, до якого звертаючись, можемо розуміти загадку людського буття, створеного світу і самого Бога».

Це фундаментальне твердження «Бога-Таїнства» стало заохоченням і викликом для християн і в площині мистецької творчості. Стаючи людиною, Син Божий вводить в історію людства все євангельське багатство правди і добра, і цим відкриває новий вимір краси: євангельська благовість наповнена ним дощенту.

Так Святе Письмо стало своєрідним «безмежним словником» (Пол Клодел) та «іконографічним атласом» (Марк Чаґалл). Старий Завіт, пояснений у світлі Нового, відкрив невичерпні джерела натхнення. Починаючи з розповідей про створення світу, гріх, потоп, добу Патріархів, завершуючи багатьма іншими епізодами та персонажами історії спасіння, біблійний текст запалив уяву художників, поетів, музикантів, творців театру і кіно. До прикладу, постать Йова своєю гарячою і завжди актуальною проблематикою терпіння продовжує викликати філософське, літературне і мистецьке зацікавлення. А що вже говорити про Новий Завіт? Від Різдва до Голгофи, від Преображення до Воскре­сіння, від чудес до навчання Христа, аж до подій, описаних у Діяннях апостолів чи перед­бачених Одкровенням в есхатологічному плані, безліч разів те біблійне слово ставало образом, музикою, поезією, мистецькою мовою.

В історії культури все це творить багату главу віри і краси. Сповна цим скористалися вірні для свого молитовного і життєвого досвіду. Але для людства, (як для тих, хто вірить і не вірить), мистецький витвір завжди буде відблиском неосяжного таїнства, що сповиває і живить світ.

Творче співжиття Євангелія і мистецтва

6. Направду, кожна автентична мистецька інтуїція перевищує те, що сприймають відчуття, і, входячи в дійсність, намагається пояснити приховане таїнство. Вона випливає з глибини людського духу, звідти, де бажання дати смисл власному життю супроводжується короткочасним несвідомим сприйняттям краси і таїнственної єдності речей. Спільним досвідом усіх митців є відчуття непрохідної прірви між твором їхніх рук (наскільки вдається його виконати) і неперевершеною досконалістю краси, зрозумілої у пристрасному моменті творіння: те, що вдається їм виразити в мистецтві усному, те, що малюють, різьблять, творять, є ні чим іншим, як проблиском того сяйва, що виблискувало якусь мить перед очима їхнього духу.

Однак, для тих хто вірить у цьому немає нічого дивного. Вони вміють постати на мить перед безоднею світла, джерел походження якого – Бог. Мабуть, є чому дивуватися, якщо дух залишається враженим настільки, що може висловити це тільки лепетанням. Лише справжній митець готовий визнати свої обмеження і від себе промовити слова ап. Павла, згідно з якими Бог «не живе у святинях, створених людськими руками». Отож «ми не повинні думати, що Божество подібне до золота, срібла і каміння, твору мистецтва і людської вигадки» (Дії. 17. 24, 29). Якщо вже навіть інтимна реальність речей завжди «потойбіч» можливості людського пізнання, наскільки більшим є Бог у глибині свого неосяжного таїнства.

Іншої природи знання віри: воно передбачає особисту зустріч з Богом в Ісусі Христі. Однак, це знання може скористати з мистецької інтуїції. Показовою моделлю естетичного споглядання, яке підносить віра, є, до прикладу, твори блаженного Фра Анжеліка. Не менш значна lauda estatica (прослава в екстазі), яку Франциск Асизький повторює два рази в хартулі (в Листі до братів), відредагованій після того, як отримав на горі Верна стигми Христа: «Ти – краса... Ти – краса». Св. Бонавентура коментує: «Переживав у гарних речах Найгарнішого, і, ступаючи слідами, відбитими в сотворіннях, повсюди слідував Улюбленому».

Такого підходу дотримується і східна духовність, яка Христа визнає «Найкращим красою серед усіх смертних». Макарій Великий так коментує преображаючу і визволительну красу Воскреслого: «Душа, що була повністю просвічена невимовною красою світлої слави обличчя Христа,  – пере­повнена Святим Духом... є вся оком, вся світлом, вся обличчям».

Кожна автентична форма мистецтва – це, свого роду, дорога входу до глибшої дійсності людини і світу. Як така, вона створює дуже цінне зближення з горизонтом віри, в якій людська мінливість віднаходить своє цілковите пояснення. Ось чому євангельська повнота правди від початку не могла не зацікавити митців, які від природи завжди чутливі до виявів інтимної краси дійсності.

[…]

У дусі II Ватиканського собору

11. Вселенський Ватиканський собор заклав основи для відновлення зв’язків між Церквою та культурою з безпосереднім осмисленням для світу мистецтва. Цю взаємодію запропоновано розвивати під знаком дружби, відкритості та діалогу. У пасторальній конституції «Радість і надія» (Gaudium et spes) соборові Отці підкреслили надзвичайну важливість літератури і мистецтва у житті людини: «Насправді вони намагаються пізнати властиву людині природу, її проблеми і переживання в зусиллі пізнати й удосконалити саму себе і світ; турбуються, щоб побачити її місце в історії і у Всесвіті, зобразити її нещастя та її радості, її потреби та її здібності, і показати кращий стан життя людини».

На основі цього Отці висловили до митців вітання і заклик: «Цей світ, – сказали вони, – в якому ми живемо, потребує краси, щоб не впасти у відчай. Краса, як правда, запалює радість у  серцях людей і є цінним плодом, який об’єднує покоління і лучить їх у спільному захопленні, протистоїть старінню, що його приносить час». Саме в цьому дусі глибокої поваги до краси «Конституція про Святу Літургію» Священного Собору пригадала історію дружби Церкви з мистецтвом, і, виокремлюючи священне мистецтво як «вершину» мистецтва релігійного, не вагалась вшанувати «благородне служіння» митців, твори яких здатні спонукати до роздумів про безконечну красу Бога і скерувати до Нього думки людей. Через старання творців «пізнання Бога краще виявля­ється і Євангельська проповідь стає яснішою для людської думки». У контексті цього природним є твердження о. Марія Домініка Шену, що твір історика богослов’я був би неповним, якщо б не приділив належної уваги мистецьким здійсненням – чи літературним, чи образо­творчим, які творять «не тільки естетичні зображення, а й справжні богословські “джерела”».

Церква потребує мистецтва

12. Щоб передати благовість, доручену Христом, Церква потребує мистецтва. Насправді вона повинна зробити зрозумілим і навіть, наскільки це можливо, захопити світом Духа, світом невидимого. Захопити Богом. Тому мусить перевести в чіткі формули те, що за своєю природою є невимовне. А мистецтво здатне охопити той чи той аспект благовісті, пере­даючи його в барвах, формах, звуках, які допомагають інтуїції того, хто дивиться чи слухає. І це не позбавляє саму благовість її транс­цендентної цінності та аури таїнства.

Церква особливо потребує тих, хто міг би все це здійснювати в літературному і образотворчому аспектах, працюючи з нескінченними можливостями образів та їхніми символічними цінностями. Сам Христос широко використовував образи у своїй проповіді, сповна керуючись призначенням – стати у Воплочені іконою невидимого Бога.

Церква потребує також музики. Скільки сакральних композицій створили особи, глибоко перейняті значенням таїнств! Левова частка вірян виплекали свою віру на мелодіях, що розквітли з серця інших вірних і стали частиною літургії. У піснях віру досвідчують як надмір радості, любові, довірливого очікування Божого спасен­ного втручання.

Церква потребує архітекторів. Після жахливих руйнувань останньої світової війни та експансії великих міст нове покоління архітекторів спробувало свої сили відповідно до вимог християнського богослужіння, підтверджуючи здатність натхнення, навіяного релігійною тематикою, відповідати архітектурним критеріям навіть нашого часу. Нерідко будували святині, які були і є водночас місцем молитви і справжнім витвором мистецтва.

Чи потребує мистецтво Церкви?

13. Церква потребує мистецтва. Чи можна стверджувати, що і мистецтво потребує Церкви? Запитання може видатися провокаційним. Насправ­ді ж ця думка має свою законну і глибоку мотивацію. Митець перебуває завжди в пошуках таємничого, прихованого значення речей. Мукою є його спроби виразити невимовний світ. Важко не зауважити, яким великим джерелом натхнення міг би бути той вияв батьківщини душі, яким є релігія. Чи не в релігійному середовищі порушують найважливіші особисті питання і вишукують остаточних екзистенційних відповідей?

Релігійний сюжет через його важливість найбільше трактують митці кожної епохи. Церква завжди застосовувала творчі можливості для пояснення євангельської вістки і для конкретного застосування її кожною християнською спільнотою. Така співпраця стала джерелом взаємного духовного збагачення. Остаточно вона стала дуже корисною для розуміння людини, її автентичного образу і правди про особу. Виник навіть особливий зв’язок, який існує і досі між мистецтвом і християнським об’явленням. Це не означає, що людський геній не знайшов стимулів в інших релігійних контекстах. Достатньо було б згадати античне мистецтво, особливо римське і грецьке, а також те, що ще й зараз процвітає в найдавніших цивілізаціях Сходу. Тим не менше, християн­ство, через центральну догму про воплочення Божого Слова, дарує митцеві горизонт, особливо багатий на мотиви, які надихають. Яким збіднілим стало б мистецтво, поза невичерпними джерелами Євангелія.

Заклик до митців

14. Цим Листом звертаюся до вас, митці цілого світу, щоб засвідчити вам мою пошану, і вкласти свою частку для налагодження плідної співпраці між мистецтвом і Церквою. Це моє запро­шення до віднайдення глибини духовного і релігійного вимірів, який в кожному часі характе­ризував мистецтво в його найблагородніших формах. Саме в цій перспективі я звертаюся до вас, митці слова писаного і усного, театру і музики, пластичного мистецтва та сучасних технологій зв’язку. Звертаюся особливо до вас, митці-християни! Кожному хотів би пригадати, що тісний повсякчасний союз між Євангелієм і мистецтвом, поза практичними необхідностями, містить запрошен­ня проникнути творчою інтуїцією в таїну Воплоченого Бога і одночасно в таїнство людини.

Кожна людська істота, в певному значенні, – невідома для себе. Ісус Христос не тільки проголошує Бога, а й «повністю розкриває людину для людини». У Христі Бог примирив собі світ. Всі вірні покликані свідчити про це. Але, насамперед, ви, чоловіки і жінки, які присвятили своє життя мистецтву, маєте честь промовляти через багатство вашої геніаль­ності про те, що в Христі світ спасенний! Відкуплена людина, відкуплене людське тіло, відкуплене все сотворіння, яке, як писав св. Павло, «з нетерпінням очікує об’явлення синів Божих» (Рим. 8, 19). Воно очікує об’явлення синів Божих також через мистецтво. Це ваше завдання. Через зв’язок з творами мистецтва людство всіх часів – навіть сьогодні – очікує просвітлення на власному шляху і у власному призначенні.


Дух-Сотворитель і мистецьке натхнення


15. У Церкві часто звучить заклик до Святого Духа: «Прийди, Духу Сотворителю, відвідай наші замисли, наповни твоєю ласкою серця, які Ти сотворив».

Святий Дух, Подих (ruah), є Тим, на Кого вказує вже книга Буття: «Земля була безвидна і пуста, і темрява покривала безодню, і Дух Божий витав над водами» (1, 2). Скільки спорідненості існує між словами «подих-дихання» і «натхнен­ня»! Дух – таїнственний митець Всесвіту. У перспективі третього тисячоліття я хотів би побажати всім митцям можливості сповна одержати дар цих творчих натхнень, з якого починається кожен справжній витвір мистецтва.

Дорогі митці, ви добре знаєте, як багато є стимулів, внутрішніх і зовнішніх, які можуть надихнути ваш талант. Кожне автентичне натхнення передбачає певний трепет цього «подиху», яким Дух Сотворитель наповнив від початку справу творення. Очолюючи таїнственні закони, які керують світом, Божий подих Духа Сотворителя зустрічається з генієм людини і збуджує його творчу здібність. Трапляється це через якийсь вид внутрішнього просвітлення, яке поєднує вказівки добра і краси, будить енергію розуму і серця, даючи йому дію, щоб зачати ідею та надати їй форми в мистецькому творі. Тому справедливо, хоча лише через аналогію, говорити про «моменти благодаті», оскільки людина має можливість здобути певний досвід Абсолюту, який її цілковито перевершує.

«Краса», яка врятує

16. У третьому тисячолітті бажаю всім вам, дорогі митці, бути захопленими цими творчими натхненнями особливо інтенсивно. Краса, яку передаєте наступним поколінням, нехай буде такою, щоб їх дивувала! Перед священністю життя і людської істоти, перед дивами Всесвіту, єдиним відповідним почуттям є подив.

Звідси, із подиву, зможе виринути той запал, про який говорить Норвід у вже згаданій поезії. Цього запалу потребують люди сьогодення і завтрашнього дня, щоби сміливо зустріти і перемогти виклики, які видніються на горизонті. Завдяки йому людство зможе знову піднятися і знову розпочати новий шлях. «Краса врятує світ»

Краса є знаком таїнства і відгуком на транс­цендентне. Св. Августин сказав: «Пізно я тебе полюбив, красо така давня і така нова, пізно я тебе полюбив!».

Ваші різноманітні стежки, митці світу, могли би всіх завести в цей безмежний Океан краси, де подив стає захопленням, сп’янінням, невимовною радістю.

Нехай вас направить і надихне таїнство воскреслого Христа на добрі зачини, над якими роздумує і якими радіє в ці дні Церква.

Нехай вас супроводжує Свята Діва, «всекрасна», яку зображали незчисленні митці, а найголовніший – Данте – роздумував у блисках раю, як «краса, що дає радість, була від Неї в очах всіх інших святих».

«Вийди з хаосу, світе духа!». Ці слова писав Адам Міцкевич у часи великого лихоліття на польській батьківщині, і з них для вас провіщення: «Нехай ваше мистецтво спричинить виявлення справжньої краси, яка, як майже відблиск Духа Божого, переобразить матерію, відкриваючи душі до розуміння вічного».

З найщирішими побажаннями миру і добра!
Ватикан, 4 квітня 1999,
Пасха-Воскресіння.

* Подано зі скороченнями за виданням: Іван Павло ІІ, Лист до митців. Перекл. з італ. Захара Михасюти. – Львів, 1999. – 40 с.


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     мистецтво
( 5267 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити