Сонцевидні помисли… Чи чули ви колись про них? Вони живуть у нас від народження, зі сходом сонця і появою першої зірки. Вони тримають нашу душу за руку, коли ми хитаємося над величезною темною прірвою, коли над головою кружляють стерв’ятники. Ще міцніше вони обіймають наше серце, коли ці стерв’ятники народжуються в нашій душі. Сонцевидні помисли – тихі, життєрадісні, сяйні, наповнювальні… Про них дізнався від Святого Духа Ісихій, пресвітер Єрусалимський.
Молодий монах навчався тверезості ума у св. Григорія Богослова. Він вийшов із рідного Єрусалима і поволі попрямував до Константинополя, щоби здобути й осягнути, бодай трішки, заповітне вчення. Ісихій дихав розпеченим повітрям пустель, розглядав у міражах та порожнечах чудне Боже творіння – світ, який учив його смиренності, чистоти, розкривав широкі та всеохопні обійми неймовірної гармонії світоустрою, Всесвіту, в якому немає зайвих, тільки – незамінно потрібні речі…
Й ось уже в 430 р. старенький пресвітер Єрусалимський вкотре виходить проповідувати. Тепер замість людини говорив Святий Дух, тож усе в церкві завмирало. Ісихій славився глибокими та натхненними проповідями. Старець говорив про духовні тверезіння і пильність, про безустанну Ісусову молитву, що годує духовне тіло, про любомудріє й смиренномудріє. Та останнє його слово незмінно було про сонцевидні помисли, які без примусу, а природно і тихо породжують усі попередні чесноти, зцілюють зранене серце та напувають його Животворящим…
Початок та істинна запорука просвічення душі: глави-відповіді та молитовні глави «4. Хто народився сліпим, той не бачить сонячного світла, так і той, хто не ходить у тверезості, не бачить ясного сіяння Божої благодаті й не звільнюється від лукавих і богоненависних діл, слів і помислів».
Кріт хоч і сліпий, але вилазить інколи на поверхню, де сонце, щоб погрітися під його промінням. Він ніколи не бачив сонця, але знає про його існування і намагається з ним зустрітися хоча б дотиком, тільки пригадуванням. Так і людина може знати (і знає!) про існування Бога, існування добра, та відбувати цю зустріч з Істиною формально, вважаючи, що достатньо лише пригадування. Ми ж не сліпі від народження, як кріт. Навпаки, в усіх від народження та хрещення закладена Божа частка, образ і подоба, Святий Дух, та через свої духовні лінощі ми страждаємо найбільше: відчуваємо Бога поруч, але не хочемо повернутися до Нього обличчям. Із часом наші духовні повіки слабнуть й обвисають, закриваючи духовні очі. Адже навіщо ті очі, якщо вони не бачать перед собою Бога і всю красу Божу?
Усі здібності, все добро, увесь Бог вже цілковито з нами, поруч із нами і всередині нас самих. Щоб побачити добре, достатньо повернутися до нього обличчям. Звичайно, перед тим потрібно добре натренувати зір, який ослаб від постійної темряви. Найкращий тренер – тверезіння, тобто безмовність серця, спокій, духовна рівновага і пильність, які приносить постійна молитва.
Ісихій каже, що Бог допомагає нам навчатися уважності: «Задля неї і буває богозалишеність, і несподівані спокуси допускає Бог, аби виправити наше життя, а найбільше тих, що зазнали заспокоєння в цьому добрі і не пильнують».
Так може видатися, що уважність – це постійна напруга. Та насправді, коли вона постійна і природна, то це не напруга, а свобода, звільнення від тенет поспіху, стресу, страху і надмірної перестороги.
«Якщо знаєш і тобі дано вдосвіта стояти перед Богом, і не тільки Бог бачить тебе, а й ти – Його, то знаєш, про що я кажу. Якщо ж ні, трезвися – і довідаєшся», – навчає духовної пильності Ісихій.
«11. “Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого” (Мт. 7, 21). А воля Отця така: “Хто любить Господа, хай ненавидить зло”. З молитвою до Ісуса Христа зненавидьмо і лукаві помисли – і так сповнимо Божу волю».
Спочатку бути, а потім діяти – радить ісихазм. Можна безліч разів признаватися в любові, але не мати і клітинки у власному організмі, яка була б наповнена нею. А можна мовчати роками, але відчувати, як любов усе так само наповнює твоє єство живою силою. І ця сила передаватиметься усім довкола, напуватиме їх. Цю ж силу відчуватиме людина, якій можна сказати найсолодші слова, але більш промовистим буде погляд, сповнений любов’ю.
Любов не можна описати, її не можна намолити словами, вона не береться силою. Любов уже посеред нас, її треба вчитися цінувати – чи це не заповідь? Ми інколи цінуємо і дуже переймаємося речами, на які витратили багато грошей, часу, зусиль. Любов ми одержали задарма, в подарунок, який був не «за щось» чи «для чогось». Навчитися цінувати те, що вже посеред нас, те, що впало на нас зненацька, було подаровано несподівано чи дуже давно, що ми й забули про це. Цінувати вже усіма знецінене – чи це не виклик, чи це не чеснота?
І грішні будуть спасенні, як увірують. Віра теж учить цінувати…
«26. Золотий ідол – це наш немічний ум, що поки молить Ісуса Христа проти лукавих духів, доти легко їх відганяє і з майстерною хитрістю перемагає ненавидимо бойові сили ворога. Коли ж він починає бездумно покладатися на себе, розбивається, як птах, якого називають бистрокрилим. На Бога, каже псалмопівець, “надіялося серце моє, і Він допоміг мені; і процвіло тіло моє” (Пс. 27, 7). І хто, як не Господь, підведе мене й ополчиться зі мною на лукаві помисли? Хто ж має надію на себе, а не на Господа, той падає страшним падінням».
Людина перебуває в лоні матері самотньою, народжується самотньою, часто відчуває свою самотність поміж людей і навіть серед близьких, зрештою – сама йде з цього світу. Не новина, що ми самотні у своїй самості, у своїй людській індивідуальності. Та інколи людина настільки горда і сокрушена самотністю, що не зауважує створінь і речей, що огортають її добром, світлом, любов’ю, радістю. Якось один священик сказав: «Коли ти чутимеш, що хтось тебе любить більше за всіх, то знай, що Бог любить тебе ще сильніше. Коли ж ти зрозумієш, що залишилася покинутою, забутою, то знай, що Бог завжди тримає тебе за руку, Він і не відходив від тебе ні на секунду».
Ми справді маємо важкі духовні повіки, які також обтяжує своїм надмірним блиском і величністю наш золотий ідол – хворий ум, якого ми поставили вище за його Творця. І замість того, щоби зчищати бруд зі свого ума, ми покриваємо його щораз більшим і грубішим шаром золота. Ідол, зроблений із золота в перемішку з брудом, чи засяє він у повній темряві, щоби вказати путь?… А Господь все одно ітиме поруч, навіть якщо ця темрява буде наповнена найбільшою нечистю і нечистотами, позаяк батько ніколи не залишить своє дитя в дорозі.
«37. Ми не сильніші від Самсона, не мудріші від Соломона, не розумніші від божественного Давида і не любимо Бога більше від верховного Петра. Тож не покладаймося на себе. Бо каже Писання, що хто покладеться на себе, той упаде страшним падінням».
Скільки разів ми були «НЕ такими», як треба, якими б нас хотіли бачити інші, якими б нам треба було бути? Через нас «не таких» ішли геть знайомі, не розуміли друзі, ображалися близькі. А скільки разів ми були «не такими» щодо Бога, який милостиво терпить й очікує, прощає та вірить, що настане час і ми будемо не такими чи такими, а справжніми, тобто добрими – тілом Любові. Адже всі люди добрі, просто інколи нам легше сприйняти і повірити в погане, бо воно, мовляв, буденне. А щоб розпізнати добро у всьому й у всіх, треба наважитися, адже ми звикли, що добро – це чудо, насправді ж – це наше життя. Ми можемо бути далеко від образу і подоби, можемо не наважитися вірити, можемо все піддавати сумнівам, але Бог все одно нас любить, як ту вівцю, що заблукала, в пошуках якої можна залишити все стадо!
Ми створили з Бога ікону і всього лиш. Та забули, що Він заповідав, забули, що Учитель вчить не тому, що хоче виглядати мудрим в очах учнів, – Йому це не потрібно. Він вчить, щоби ми осягнули премудрість і самотужки стали мудрими вчителями, щоби слідували ученню не сліпо, але живо відчували дію мудрості у своєму житті, дію живої Мудрості. Діяти за заповідями Божими – це найвищий вияв поваги й любові до Бога, а ікони – пригадування, введення невірних до таїнственного і сакрального.
Ісихій учить, що «для досвідчених добрим зразком і вчителем є діяння, і спокуса, і добрий спокій». Навчитися радіти навіть труднощам та перешкодам, адже вони дарують нам хоч і болісний, але дуже швидкий і короткий урок, який через цей біль запам’ятаємо на довше. Не треба себе жаліти, що болить, краще тішитися, що наступного разу буде вже не так боляче, а може і не заболіти зовсім. Бо коли душа сповнена Добром та Любов’ю, чи може її щось зранити?
«55. Як тим, хто не має апетиту допомагає гіркий полин, так тим, у кого лиха вдача, корисно потерпіти якесь зло».
Чи легше вам стає від нарікань, скарг, чи минають незгоди, коли довго плачеш, сваришся, не чуючи співрозмовника, кричиш, не зауважуючи, що власне серце розмовляє пошепки? «Потерпіти якесь зло», – а чи не краще прийняти його у своїй внутрішній оселі з усмішкою? Адже воно вже й так завітало, то навіщо небажаному гостю зумисно показувати, що його тут терплять. Зло множиться дуже швидко, а коли ми на нього відповідаємо таким самим злом, а інколи й більшим з пересердя, то кому від цього радісніше на душі? Віднайти в собі мужність прийняти останню блудницю, поцілувати зрадника, простити ворогам і катам – відповісти любов’ю на зло, позаяк зло народжується з браку любові. Ми – образ Божий, і він здобувається смиренномудрістю й уважною молитвою. Цей образ – Любов, що від поділу й розтерзання на найменші шматки тільки множиться, а не зникає.
Мені часто доводиться спостерігати світлий і чистий вогник в очах людей, коли вони читають напис під Христом у задумі, що на каплиці Боїмів у Львові: «Перехожий, зупинись і подумай, чи твої страждання більші за мої…».
«63. …Писання називає диявола нечистим, бо він споконвіку відкинув цю благу смиренномудрість і возлюбив гордість. Тому скрізь у Писанні його названо нечистим духом. А хіба ж може безплотний, і безтілесний, і непостійний вчинити якусь плотську нечистоту, що його називають нечистим? Однак нечистим його було названо за його гордість, адже він із чистого світлого ангела став мерзенним. Кожен, хто гордий серцем, нечистий перед Богом. Найголовніший гріх – це гордість».
Чи є хтось, хто би хоч раз не подумав, що насправді світом керує зло? Люцифер – князь землі, а Бог – правитель тільки на небі… Несправедливість, гнів, озлобленість, нарікання – хіба ми з ними народилися? Ми в дитинстві частіше усміхалися, бо більше цінували найменше, частіше вірили і довіряли, тоді ще вміли мріяти яскраво і радіти щиро. Але прийшла звичка і сказала: «Та ну! Добро таке одноманітне, а ти подивися, як багато відтінків у зла, яке воно несподіване, видиме і невидиме. І це воно підлаштовується під тебе, твої бажання і забаганки. Ти можеш навіть не докладати зусиль, щоб його знайти, – воно завжди поряд…». І так наші душі могли поволі перетворюватися з чистого світлого ангела в мерзенні закам’яніли потвори, якщо, звичайно, ми давали згоди злому. З кожним наступним «так» наша усмішка викривлювалася у протилежний бік, а двері до серця зачинялися все щільніше. Гордість-бо не любить протягів, не приймає свіже повітря ззовні.
Та добро ніколи нас не покидало. Воно так само стояло поряд, просто не нав’язувалося, не заманювало солодощами, які зараз же й закінчуються, бо вони миттєві. Добро мирно усміхалося і чекало з надією, що ми самі відчинемо двері свого серця зсередини. Адже людина свобідна, а отже, в неї є свобода вибору між злом і добром. Ніхто ж не попередив відразу, що зло приходить без запрошення, а добро завжди поряд, йому тільки треба відчинити двері. Ніхто ж не звернув нашої уваги, що зло може видаватися всюдисущим, але воно не має тіла, предметності – це всього лиш наші одурманені думки й уява, які можуть тільки, як паразити, діяти через нас самих. Натомість добро має і дух, і тіло, бо все сотворене та живе – це суцільне добро, адже Бог сотворив усе і було воно добре…
«84. “Ой, всі ви спрагнені, – каже Писання, – йдіть до води” (Іс. 55, 1). Ви, що прагнете Бога, йдіть із чистою думкою. Однак той, хто високо витає, нехай нею поглядає на землю своєї немічности, ніхто-бо не перевищить смиренного. Усе, що не у світлі, те в темряві і в мороці, отож, коли нема смиренномудрости, то всі наші намагання в Бозі суєтні та некорисні».
Коли у вас відберуть родину, гроші, посаду і статус, і все, що важливе у світі земному, що нібито робить вас людиною в очах інших, що тоді з вами буде? Чий подих ви відчуватимете на своєму плечі, якщо всі від вас відречуться? Інколи ми нарікаємо, що такі самотні у власних нещастях, а що ми скажемо, якщо відчуємо цілковиту раптову й неочікувану самотність?
У відомому творі Івана Багряного «Сад Гетсиманський» один із головних героїв сміявся, коли нелюди-слідчі в таборі знущалися з нього під час допитів, відібравши, на перший погляд, усе, навіть посягаючи на честь. Та він сміявся не тому, що втратив глузд, а тому, що в нього не могли відібрати головного – внутрішньої волі. Внутрішня воля не дає місця гордості чи самовпевненості, які є лиш поганою карикатурою на неї. Внутрішня воля – це мир між Творцем і творінням, а інколи – це їхнє примирення. Творець не втомлюється приймати наші покаяння, як і ми не втомлюємося грішити. Хоч і ця наша втома швидко проходить за кожним наступним щирим покаянням.
Покладатися на себе, звичайно, можна. Але чи не краще покладатися на себе і на Бога одночасно? Адже так діє подвійна сила, оскільки Бог – це той, хто незмінно завжди поруч. І якщо ми себе втратимо, то Він все одно збереже наш образ і спуститься в Ад, щоби витягнути нас, як Єву й Адама. Бо Любов не може не прощати…
«108. Як неможливо, щоб, коли хтось дивиться на сонце, в нього не світилися очі, так і той, хто завжди входить у простір серця, не може не просвітитися».
Сонце вже всередині нас. І важливо, як тільки ми його розпізнаємо й очистимо, ділитися цим сонячним теплом з усіма довкола, а особливо з тими, хто не вірить у його існування в кожному. Адже ті, хто не вірять, найбільше потребують сонячного світла і тепла.
«112. Символ зовнішнього і чуттєвого тілесного навчання – це Старий Завіт. А святе Євангеліє, себто Новий Завіт, – це символ уважности, себто чистоти серця…».
Так і ми можемо прийти до уважності й чистоти серця, спочатку опанувавши своє чуттєве та тілесне. Опанувати – не означає відразу приглушити, стримати. Спочатку варто було б його пізнати, дослідити. Адже добрий танцівник не той, хто чітко мавпує рухи учителя, але той, хто відчуває своє тіло, знає його здатності та немочі й уміє гарно їх виявити чи приховати. Так створюється унікальний пластичний і гармонійний танець, а не десятиліттями завчений та відточений марш.
Спочатку пізнати, розпізнати, а потім мудро скерувати.
«138. Коли ми в печалі від численних безсловесних помислів, то знайдемо полегшу й радість, докоривши собі правдиво й безпристрасно і розповівши про все Господеві, як людині. Вчинивши ці дві речі, знайдемо спокій».
Спілкуватися з тим, хто найближче, чи це не звичайна річ? Довіряти Йому, ділити радості й печалі, дякувати, цінувати Його, знати, що навіть у найдрібніших деталях і найбільших провинах Він все одно тебе зрозуміє і пробачить, міцно притискаючи до свого серця. Буває так, що численні безсловесні помисли руйнують твої так комусь потрібні дії. Вони породжують безпідставні перестороги, стають перешкодою перед справжнім спілкуванням. Ці помисли, як хижі стерв’ятники, кружляють над головою, шукаючи, де дзьобнути болісніше, а де звити величезне гніздо, щоб дати життя наступним поколінням. Ми інколи настільки занурюємося у свої недобрі помисли і здогадки, що не зауважуємо краси й потреби теперішнього. А не зауважене з теперішнього теж потім може перетворитись на стерв’ятника, що витиме нове гніздо в голові… Ми шкодуємо за втраченим, забуваючи, що раніше воно було прекрасним теперішнім, яке ми не захотіли побачити через власні перестороги.
Усвідомити і прийняти себе недосконалого, але не змиритися, а прагнути очищення теперішнім і майбутнім. Зазирнути в очі людини, яка поруч, і побачити, що через неї дивиться на тебе Бог, який завжди поруч, який приходить до нас через ближніх. Ап. Павло писав: «Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили. Коли ж Господь нас судить, Він нас тим поправляє» (1 Кр. 11, 31–32). Та Господь не тільки судить, але й дарує, здається, тоді, коли ми на це найменше заслуговуємо. Так Він теж нас поправляє.
«155. Пам’ятаймо про смерть, якщо можна, безнастанно. Пам’ятаючи про неї, відкладемо печаль і всю суєту. Збереження ума і безнастанна молитва, безпристрасність тіла, себто гидування гріхом, і майже всяка чеснота, що є в нас, якщо сказати правду, походять від цього. Тому згадуймо про смерть, по можливості, з кожним нашим подихом».
Чого варті наші страждання, якщо вони так чи так минають? Чого варті болі в тілі, якщо воно й так тлінне? Чи можуть муки бути вічними, адже весь світ непостійний і змінний? Чого більше в нашому житті: тлінного чи вічного? Хоча краще запитати: що в нашому житті ми цінуємо більше, що впускаємо – тлінне чи вічне?
Пам’ять про смерть – це не очікування смерті, це більше цінування життя тут і тепер. Адже як кожен момент чи слово, чи дія бувають вперше, так все може статися востаннє. Тому за життя варто також навчитися впускати до серця і душі більше вічного, щоб перед обличчям смерті ти міг усміхнутися і сказати: «Я готовий! Я назбирав за життя і зберіг усе найнеобхідніше – вічне. Я йду у вічність уже сповнений вічністю…».
«172. Горе внутрішній людині через зовнішню. Дуже-бо ображають внутрішню людину зовнішні почуття, і, образившись, вона завдаватиме ран зовнішнім чуттям. А коли зробив те, про що каже Писання, – уже зрозумів те, що буває у спогляданні».
Як безсловесні помисли нас руйнують, так ми можемо руйнувати нашу душу своїми діями. Найбільша руїна та, коли «ми-духовні» і «ми-тілесні» живемо порізно. Тоді в людині відбувається розрив, і вона, як той кінь, що розкладається, у Шарля Бодлера і його «Квітах зла», шкодить усім довкола.
Поєднати духовне і тілесне складно, а примирити їх… А ви примирені з собою? Золота середина важлива, але відчути її непросто. Інколи краще сумирно спостерігати, спробувати відчути і віднайти себе внутрішнього й себе зовнішнього та запитати в цих іпостасей, чи вони не перебільшують своєї ролі.
«187. … Коли якась обставина ослабить нас і ми станемо ледачі до умового діяння, то наступного дня підпережімо міцно чересла ума і кріпко візьмімося до діла, знаючи, що нема нам виправдання, бо ми знали, що добре, але добра не вчинили».
Ми знаємо, що добре, що треба робити, що варто казати, як легше жити. Усі відповіді перебувають у нас від народження. Та з часом ми думаємо, що це знання надто наївно-дитяче, несумісне з жорстокою реальністю, де треба повсякчас виживати, розштовхуючи всіх ліктями. Ми інколи надто сильно пристосовуємося до жорстоких, як нам здається, реалій, втрачаючи, чи навіть приглушуючи, те добре, що було закладено в нас із народженням. Через це вміння «орієнтуватися на місці» люди вважаються найрозумнішими створіннями. Та навіть квітка, опинившись серед бур’янів, все одно буде квіткою й випускатиме пахощі навіть серед гною, бо така її правдива природа. І кіт серед собак ніколи не загавкає… Коли людина забагато покладається на власний розум, то він же ж її і ослаблює, і робить примітивнішою, змушує губити правдиву сутність людини – Любов та Добро.
Завтра буде новий день – не опускаймо руки, опинившись серед бур’янів. Пам’ятаймо, що ми знали і знаємо, що добре… І що залишиться з нами, коли нічого і нікого вже не буде. Ісихій каже, що у Христа треба вчитися смирення, а Його заповідь – це життя вічне.
… Пресвітер Єрусалимський сьогодні виголосив свою останню проповідь, глава 200: «Отож прийди і наслідуй мене, щоб осягнути блаженне береження ума, хто б ти не був, що любиш бачити духом дні благі, і в Господі навчу тебе видимого діяння і життя умових сил. Не наситяться ангели, оспівуючи Творця, ні ум, чисто наслідуючи їх. І як надприродні істоти не клопочуться про їжу, так нехай і ці природні не клопочуться про неї, коли зійдуть на небо безмовности ума».
На дворі був спекотний день, він поволі вийшов із церкви, примружуючи очі і схиляючись на палицю. Ісихій ішов, убираючи з кожним кроком усе більше й більше життя. Він відчував, що земне життя вже від нього відмовилося. Під стопами м’яко схилялася свіжа трава, під тканину ряси просочувався вітер, руки торкнулися кори старого, але теплого дуба. Дуб буде жити довше за нього, і ще багато людей його торкатимуться. Та чи думатимуть вони про те саме, про що думав Ісихій, коли відчував життя цього дерева під своїми пальцями?… Він думав про сонцевидні помисли, що зцілюють душу і тіло, що з нами від народження. Сонце видно…
«Той і є істинний інок, що вправляється у тверезості, і істинно тверезий той, хто в серці своєму інок», – пошепки проказав Ісихій, ніби до дерева чи до самого себе, який був так подібний душею на цей дуб. Проказав і пішов у бік «видного» Сонця… Ніна
|