Бути причетним до змін у чиємусь житті - великий привілей Друк

Пастор Геннадій Мохненко - батько 34 дітей: 3 біологічних і 31 усиновленого
Пастор Геннадій Мохненко - батько 34 дітей: 3 біологічних і 31 усиновленого
ФІНАЛІСТ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОНКУРСУ "РЕПОРТЕРИ НАДІЇ В УКРАЇНІ"  2013

Пастор протестантської Церкви добрих змін (Маріуполь, Донецька область) Геннадій Мохненко — особа легендарна. Протягом п’ятнадцяти років він працює з дітьми вулиці. Так з’явився Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим», через яку «пройшли» майже три тисячі місцевих безпритульних. Сам пастор усиновив 31 дитину. (Зараз у його домі — росте чотирнадцятеро. Інші вже одружилися або працюють, живучи самостійно). З «перлин» (хоча я не впевнена, що так можна розрізняти дітей) — чемпіон України з боксу серед підлітків Сергій Кучерук і студент Донецької консерваторії Андрій Дудін, який готує до випуску перший альбом. До речі, про останній знятий фільм «Діамант з підвалу». (Можна подивитися на Youtube).

Всього близько ста хлопчиків і дівчаток усиновили члени церкви. «Найгучніше» усиновлення, на яке зважилася родина Ісаєвих — сім дітей зі страшними діагнозами. До слова, саме Євген і Світлана першими в Україні усиновили ВІЛ-позитивного малюка. Не без підтримки пастора Геннадія, звичайно.

Пастор Геннадій Мохненко зі своїми підлітками підкорив Ельбрус і Арарат. Зараз (у літні місяці) вони здійснюють кругосвітню подорож на велосипедах. Мета: за 6-7 років об’їхати світ, закликаючи до усиновлення. Вже проїхали всю Україну і частину Росії, де дісталися до Уфи, Самари, Челябінська, Єкатеринбурга... Далі буде Тюмень, Омськ, Новосибірськ, Іркутськ, Владивосток... Потім — США, Європа...

Я не могла упустити можливість поспілкуватися з пастором, зустрівши його в Києві — він був учасником міжконфесійного Східноєвропейського саміту священослужителів «Захисти сироту — зміни майбутнє».

— Я, як і більшість моїх друзів, у кого сьогодні є прийомні діти, не думали навіть про усиновлення. Але в Маріуполі багато сиріт. На найближчому перехресті від місця, де ми планували будувати церкву, купивши напіврозвалену будівлю, жили десятки безпритульних. І ми спробували проявити християнське милосердя, почавши їм носити їсти. Хай просту їжу, але свіжу. Потім прийшли перші дітлахи й просилися пожити в нашому напівзруйнованому будинку, який був трохи кращим, аніж підвали: замість скла на вікнах — церата, замість кімнатних дверей — ковдри.

— Багато хлопців прийшло?

— Четверо. Потім вони почали приводити друзів. Вже через короткий час їх було тридцятеро. І ми стали свідками багатьох чудес від Бога.

— Яких саме?

— Одного дня серед ночі почув голос. (Сам — не містик, а раціоналіст. Люблю грати в шахи. І взагалі насторожено ставлюся до людей, які чують голоси.) Але тоді я виразно чув: «Це Мої діти. Я дам тобі все необхідне».

Пам’ятаю, тут же розбудив дружину. «Чого ти нервуєш? — заспокоювала вона. — Якщо Бог сказав, значить зробить».

За три дні мене провели до кабінету Володимира Бойка, директора Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, одного з найбільших підприємств країни. Біля його кабінету завжди стояла довжелезна черга. У мене, м’яко кажучи, не було шансів туди потрапити. Та я й не намагався, знаючи, що Володимир Семенович досить відкрито декларує свій атеїстичний світогляд. Він вислухав і швиденько написав на листі, де я прохав 20 мішків цементу і три куби лісу — «Зробити все, що ми можемо». У результаті за чотири місяці діти в’їхали до відбудованої будівлі. Щоправда, її одразу ж почали нищити. У перший же день розбили декілька дверей. Підірвали унітаз. Хтось петарду кинув — вирішив перевірити звуковий ефект. Ось так ось починався Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим».

— Чи пам’ятаєте, скільки дітей «пройшло» через Центр? До речі, зі своїми усиновленими дітьми ви познайомилися там?

— Через нас «пройшло» 2700 дітей. (Більшість із них — наркомани, віл-позитивні... На жаль, поховали чимало).

Геннадій Мохненко з синами Сергієм і Славком
Геннадій Мохненко з синами Сергієм і Славком
Багато років працювали в режимі Центру. Хоча вже в перші роки побачили: якщо, забравши з вулиці безпритульного, віддаємо його до інтернату, а в нього, як у одного з моїх прийомних синів, 80 втеч звідти, то він знову втече. І не відомо, чи знайдемо його живим наступного разу. Тоді почали брати дітей під опіку. Так у мене з дружиною з’явилися перші хлопчаки. Окрім 31 усиновленого є троє біологічних дітей, як ми говоримо, бо рідні — всі!

— Пасторе Геннадію, а ви всиновлювали лише хлопчаків?

— І дівчат — теж! Моїй першій прийомній дочці 25. Вона одружена. Росте восьмилітній синочок. Забрав її в 12 років. Жила в каналізаційних люках. Підробляла повією на трасі.

Хочеш прожити щасливе життя, йди у бік сліз, біди і горя; йди туди, куди йти важко, несучи добрі зміни. Якщо побачиш хоча б одну змінену долю і знатимеш, що маєш до цього стосунок, на тебе потоком полинуть любов і радість.

Побачивши, що альтернативи родині немає, ми самі, беручи сиріт, почали надихати інших. Все більше моїх друзів зважувалося на це. Хтось брав одного. Хтось, що називається, входив у смак і брав, другого, третього. Таким чином, люди з нашої церковної громади (всього нас близько 650 осіб) усиновили близько ста хлопчиків і дівчаток.

— З якими труднощами при всиновленні ви зіткнулися?

— З багатьма. (Стискаю руку всім тим, хто з посмішкою проходить усі чиновницькі поневіряння і все ж таки бере дітей.) Всі вони від того, що в Україні немає культури усиновлення. Коли ти береш дітей, перше запитання, яке ставлять: «Ви що не можете мати своїх?» За ці роки воно так дістало, що довелося зробити офіційну заяву: «Можемо мати своїх!»

Ми віримо, що, по-перше, сьогодні маємо стосунок до прищеплення нашому суспільству культури усиновлення. По-друге, усиновлення, до певної міри, може стати зціленням для Церкви. Якось я стояв біля одного з моїх умираючих синів. У свої 14 той умирав від СНІДУ — з 10-ти років вживав наркотики. Він лежав, випльовуючи в миску з кров’ю власні легені. Йому залишалося жити хвилин сорок. Буду чесним: не міг молитися, говорити про Царство Небесне. Просто плакав і думав: «Господь, де ми були, коли хлопчакові минуло сім і він уперше опинився на вулиці?» Нам, церковнослужителям і віруючим, потрібно переживати біль! Біль з серця Бога-Отця! Так ми не охолонемо в мотивації! Знаєте, з роками все менше розумію, коли церкви розтрачують свою енергію на міжконфесійне і міжденомінаційне з’ясування стосунків. Пам’ятаєте з Писання: апостоли сперечалися, хто з них важливіший. Ісус, знаючи їх помисли, поставив перед ними дитя, сказавши: «Хто це дитя приймає, той Мене приймає і Того, Хто Мене послав». Очевидно, інколи потрібно і посперечатися про богословські доктрини. Але не сьогодні. Сьогодні потрібно працювати разом!

— Мені доводилося чути, мовляв, люди готові усиновити дитину, але бояться, що вона погано впливатиме на рідних — генетика, важке дитинство...

— Усиновлені діти — найкращий педагогічно-психологічний прийом для рідних. Побачите, тоді ваші сини й дочки перестануть думати, що екватор проходить через їхню спальню, і навчаться жити з іншими і для інших.

Відомий фізик Блез Паскаль говорив, що найбільший привілей, який дано Всевишнім людині — це бути причиною змін в чиємусь житті.

Знаєте, весь прекрасний, барвистий світ не вартий долі однієї моєї прийомної дитини!

— Пасторе Геннадію, а ви, всиновлюючи дітей, прагнете виховувати їх у християнському дусі?

— Я взагалі не роблю наголосу на релігії, як це не дивно звучить з вуст священика. Моє завдання: любити прийомних синів і дочок і дати їм якийсь зразок у житті. Якщо бути вже дуже відвертим, то це не найкраща ідея давати дітей дуже релігійним людям, які думають, що педагогіка — це читання Біблії з ранку до вечора і молитви п’ять разів на день. Діти повинні потрапляти до здорових родин з хорошими цінностями. Вочевидь, у цьому плані здорові християнські родини ідеально пасують.

Звичайно, я радий, що мої діти, через роки, моляться Богові, приходять до храму, виховують уже своїх дітей у християнському дусі.

— Кажуть, що хворі сироти, потрапляючи до люблячої родини, часто одужують. Ви знаєте такі свідчення?

— Багато! Зцілення в першу чергу базується на глибоких духовних процесах.

Наша медицина — консервативна і не особливо вірить у чудеса. А ми, люди віруючі, віримо! До речі, чудеса трапляються з тими, хто в них вірить! Наприклад, Олександрі, усиновленій родиною Ісаєвих, давали два-два з половиною роки життя. Вже минуло набагато більше. Дівчинка прекрасно почувається, стала просто красунею. А які млинці пече! Віра взагалі творить дива!

Знаєте, за різдвяним столом я запитував, хто з дітей про що мріє цього року. Один — про велосипед, інший — про роликові ковзани, третій — про плеєр mp3. А новенький 15-річний Сашко сказав: «Чотири місяці тому у мене не було ні дому, ні батьків, ні братів і сестер. Я навіть не вмів читати. Чого мені треба? Та в мене все є!» Почувши це, я вийшов з кімнати — потрібно було оговтатися, хоча, як ви відчуваєте, я не сентиментальний.

Знаєте, я живу дивним пастирським життям. Не всі його розуміють. Не раз говорили, мовляв, пастир повинен поводитися по-іншому. Так, дуже багато ночей проведено в рейдах підвалами і каналізаційними люками Маріуполя. Інколи — у радикальних історіях. Звичайно, можна життя прожити для себе. Зараз це особливо пропагується. Але у мене своя таємниця щастя. Цього вчив Христос: блаженні ті, хто плаче — вони звеселяться. Тобто, хочеш прожити щасливе життя, йди у бік сліз, біди і горя; йди туди, куди йти важко, несучи добрі зміни. Якщо побачиш хоча б одну змінену долю і знатимеш, що маєш до цього стосунок, на тебе потоком полинуть любов і радість.

Люди мучаться від депресії. А я, мабуть, у відведений Господом час помру від нападу щастя. Вже й епітафію собі придумав: «Дякую, Боже, за щасливе життя, яке Ти дав прожити мені на землі для Тебе і людей».


Надія Тисячна

газета "День", №28 (2013)


Рейтинг статті

( 9 голосів )
Теги:     за життя      проблема      інтерв'ю
( 3244 переглядів )
 

Коментарі  

 
+2 #1 Марія 30.10.2013 09:19
Коли почала читати статтю і глянула на кількість переглядів, то дуже здивувалася. Як би прикро це не було, але їх мало! Люди знаходять час на кримінал, шоу, порносайти на все, окрім того, на що справді потрібно звернути увагу... Коли якийсь напів оголений юнак виходить на сцену на підборах - це цікаво, це має масу переглядів, це обговорюють, а коли людина усиновлює дітей, намагається своєю любов,ю внести позитивні зміни у життя ВІЛ-позитивного маленького самотнього хлопчика чи хоче подарувати сім,ю дівчинці, яка у 12 років живе у каналізаційних люках і, щоб заробити на кусок хліба, продає своє тіло, - це нудно. Нікого навіть не цікавить, чому ці діти стали такими, чи хочуть вони змінитися і, якщо так, то чому не роблять цього, чого їм не вистачає для цього. А не вистачає їм нашої уваги в позитивному значенні слова. Адже для чого змінюватися, коли ти все одно нікому не потрібний, коли, замість того, щоб допомогти, на тебе дивляться з презирством.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити