Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні.

Образ та богослов'я

Празник Різдва Христового – це святкування поєднання божественного і людського, початку нового сотворіння і повернення втраченого раю для заблуканих овець, як говорять Отці Церкви.

Бог, непізнаваний, незбагненний, завжди сущий, стає людиною, зачинається в лоні земної жінки і народжується в темряві печери, щоб принести людині спасіння (пор. Ів. 3,16; Фил. 2,7). Бог «применшує себе самого» з невимовної любові до власного сотворіння. Народження в тілі – це безцінний дарунок Бога людині (пор. Еф. 2, 8-9),  це свого роду відповідь Бога на запитання до людини: «Де Ти?», яке звучало впродовж історії, на яке людина не відповідала. Це парадокс Воплочення і кенозис Воплоченого Слова:  «Як людина прийшла би до Бога, якби Бог не прийшов до людини? Як людина звільнилася би від смертного народження, якби не відродилась у Богові новим, чудесним і несподіваним народженням, даним на знак спасіння від Діви через віру?» (І. Ліонський, Проти єресей, IV, 33,4) [1] Яким чином ця містерія відновлення людини у Христі, незбагненна для людського розуму, ці «відвідини Слова», як говорить Максим Ісповідник, представлені в іконографії?