Св. Франциска Ассізького часто зображають як середньовічну постать, що сентиментально любила природу, розмовляла з птахами, проповідувала Євангеліє рибкам, рятувала життя черв’яку, який заповз серед дороги. Проте, Францискове сприйняття сотвореного світу – це не просто романтизм і сентименталізм. Радше, він сприймає весь світ через призму стосунків Бога і Його творіння. У цих стосунках центральну роль відіграє те, що Франциск і францисканська традиція називають «приматом Христа», згідно з яким Божий Син воплотився не лише для того, щоб врятувати людину від гріха, а тому, що світ був задуманий ще перед актом творіння як такий, який мав стати вмістилищем Бога. З іншого боку, оскільки Бог є спільнотою вічного спілкування Отця і Сина і Святого Духа, весь світ є відображенням Його стосунків свободи, любові, взаємодарування і турботи. З цих стосунків Бога і творіння також випливає Францискова екологічна етика.

Дослідження історичної постаті Франциска проходить подібні етапи історичного ригоризму, подібно як свого часу богослови ХІХ і початку ХХ ст. проробили колосальну роботу, щоб пізнати, ким і яким був «історичний Ісус». Оскільки легенди, середньовічні уявлення та зміни інтелектуальної культури другого тисячоліття ускладнюють нам з’ясувати, яким насправді був Франциск з Ассізі, проте критичні видання праць Франциска та історично-критичний аналіз його праць, а також його великих послідовників Бонавентури і Дунса Скота, допомагають нам розкрити глибокі релігійні інтуїції, харизматичний характер та вчення великого монаха ХІІІ ст. У богословській спадщині Франциска можна виокремити кілька великих тем, таких як навернення від гріха, Воплочення Божого Сина, Бог як спільнота (Отець, Син і Святий Дух), християнська місія серед нехристиян, шлях ненасильництва, глибокий зв’язок з природою, який сформулював францисканську екологічну етику, а також наслідування Христа у всьому, як у житті, так і в Христових стражданнях і розп’ятті. Францискова екологічна етика безпосередньо пов’язана з його розумінням Тринітарних стосунків і Воплочення Божого Сина.

Інтерес до Франциска великий не лише серед релігійних дослідників, але й серед секулярних письменників і істориків. Коли йдеться про екологічну кризу, то часто згадують про Лінна Уайта-молодшого, який у своїй статті від 1967 року сформулював тезу, що саме юдео-християнський світогляд призвів до сучасної глобальної екологічної кризи (Lynn White Jr., “The Historical Roots of our Ecologic Crisis,” Science 155 (1967) 1203-1207). Попри те, що тезу Уайта-молодшого неодноразово спростовували, проте у нього є багато сучасних послідовників. Дві головні тези, чому саме юдео-християнський світогляд потрібно звинуватити в сучасній екологічній кризі, полягають у тому, що, по-перше, саме цей світогляд десакралізував матеріальний світ, тобто поставив Бога-Творця вище за цей світ, на відміну від дохристиянських не-авраамічних релігій, які обожнювали ріки, гори, тварини, явища природи тощо, а по-друге, в книзі Буття людина зображена вінцем творіння, якій Бог наказав: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі. 29 По тому сказав Бог: Ось я даю вам усяку траву, що розсіває насіння по всій землі, та всяке дерево, що приносить плоди з насінням: вони будуть вам на поживу» (Бт 1, 28-29). Але навіть Уайт-молодший визнавав, що «можливо, ми тепер повинні обміркувати і оцінити уявлення найбільшого радикала в християнській історії, починаючи з Христа, - святого Франциска Ассізького». На думку Уайта-молодшого Франциска не було спалено на багатті лише тому, що генерал ордена францисканців, Бонавентура, великий і проникливий Отець Церкви, пробував придушити ранні прояви релігійних уявлень Франциска. Уайт-молодший – історик-мідієвіст, визнав, що він – віруюча людина, але він помилково розумів глибинні релігійні інтуїції Франциска. Франциск, згідно з Уайтом-молодшим, пробував скинути людину з її «монархічного трону» і установити демократію всіх божественних істот. Він стверджував, що для Франциска мураха більше не була просто приводом для проповіді ледареві, а вогонь – символ прагнення душі до союзу з Богом; тепер вони стали Братом-Мурахою і Сестрою-Вогнем – вони самі прославляють Творця своїми ідіосинкратичними способами, також як і Брат-Людина. Франциск проповідував птахам в докір людям, які не хотіли його чути. В одній історій про життя Франциска розповідається, як він переконував невеликих птахів хвалити Бога, і ті в духовному екстазі махали крилами і, радіючи, щебетали. Уайт-молодший визнає, що у легендах про святих багато говориться про «ділові стосунки» з тваринами, які часто слугували монахам, як наприклад лев захищав св. Єроніма від нападників, а ворона носила їжу св. Марії Єгипетській, але це було свідоцтвом їх людського панування над іншими істотами. З Франциском все було по-іншому. Земля навколо містечка Ґуббіо [італ. Gubbio] в Апеннінах потерпала від жорстокого вовка. Святий Франциск, як свідчить легенда, переконав вовка у його помилках, той розкаявся і помер ароматах святості й був похований в посвяченій землі.

Уайту-молодшому здавалося, що «францисканську доктрину душі тварин» було швидко викоренено. На його думку, що це вчення було частково інспіровано (свідомо чи ні), вірою в реінкарнацію, яку підтримували єретики-катари, які тоді проживали в Італії і південній Франції, і запозичили, мабуть, з Індії. Для Уайта-молодшого також суттєвим був той факт, що в той сам час в історії, приблизно 1200 р., можна віднайти сліди метемпсихозу в західному юдаїзмі і в провансальській кабалістиці. Але сам Уайт-молодший визнавав, що Франциск не дотримувався вчення про переселення душ, ані постулатів пантеїзму. Францисків погляд на природу і людину спирався на унікальний вид панпсихізму: всі живі істоти і неживі предмети, призначені для прославлення їхнього Творця, який, у найвищому жесті космічного смирення втілився на Землі, і плоть якого «пройшла» від немовляти в яслах до розп'яття на хресті.

Я вже згадував, що від виходу статті Уайта-молодшого вийшло багато досліджень, які по-пунктах спростувала більшість його хибних тез. Однією з найцікавіших статей, на мою думку, є дослідження Keith Warner, OFM, “Franciscan Environmental Ethics: Imagining Creation as a Community of Care,” Journal of the Society of Christian Ethics 31:1 (2011) 143-160. Кіт Ворнер зауважує, що францисканське богослов’я творіння містить кілька цінних богословських джерел для сучасної екологічної етики на індивідуальному і суб’єктивному рівнях, а також у сфері чуттєвого досвіду творіння та високо розвинених христологічних та тринітарних інтуїцій. Франциск залишив після себе приклад життя Євангелієм і любов’ю до всього творіння. Він і францисканська традиція представляють ці два аспекти як глибокопов’язані між собою феномени. Франциск і його школа випереджали сучасну стурбованість екологією і природнім середовищем, хоча їхня оригінальна праця не була початково спрямована шукати відповіді на питання людського поганого поводження із Землею. Водночас, очевидно потрібно ще проробити інтерпретативну працю і адаптацію до сучасної етики, у той час, як Бонавентура і Скотт виразили Францискове вчення за допомогою богословського бачення, яке має великий потенціал розвитку у сфері християнської екологічної етики.

Францисканська традиція завжди стверджувала, що все творіння має богословську і моральну вартість, і саме це є найважливішим внеском в розвиток екологічної етики. Ця традиція завжди наголошувала на тому, що творіння має релігійну ціль: воно носить в собі Бога, воно комунікує Бога, воно заохочує людей заглиблюватися в Бога, воно прославляє Бога незалежно від людей. Черпаючи з богослов’я Воплочення і примату Христа, францисканський підхід до екологічної етики є прямо пов’язаний з Ісусом Христом, християнським Писанням та Традицією. Цей підхід може пом’якшити радикальний антропоцентризм сучасної християнської думки, оскільки він підриває гострий онтологічний розрив між людством і рештою творіння, як це обстоює велика кількість сучасних християнських богословів. Францисканське розуміння Воплочення є вираженням Божої покори і запрошує людину також дати відповідь взаємної покори.

Нагадаємо собі, що означає поняття «примату Христа». У середньовічній схоластичній богословській думці, яку найкраще виразили Ансельм Кентерберійський і Тома Аквінський, які черпали своє натхнення від Августина, вважалося, що Воплочення Божого Сина було зумовлене гріхопадінням Адама. Найдавніше відоме вживання цього терміну з’являється у католицькій Пасхальній вігілії: «O felix culpa quae talem et tantum meruit habere redemptorem», «О щаслива провина, яка заслужила для нас такого великого, такого славного Викупителя». У четвертому сторіччі святий Амвросій Медіоланський також говорив про щасливе падіння Адама в Едемському саду. Через це падіння, через гріх людству було дано ще щось більше, ніж якби він залишився абсолютно невинним. Ця богословська думка продовжувалася у працях учня Амвросія святого Августина щодо падіння людини, джерела первородного гріха: «Бо Бог вважав за краще вивести добро зі зла, ніж не дозволити існувати злу» (латинською мовою: “Melius enim iudicavit de malis benefacere, quam mala nulla esse allowtere”). Середньовічний богослов Тома Аквінський цитував цей рядок, коли він пояснював, як принцип, що «Бог допускає зло, щоб через нього принести більше добро», лежить в основі причинно-наслідкового зв'язку між первородним гріхом і воплоченням божественного Спасителя, таким чином, роблячи висновок, що гріх не обмежує вищий стан, який з собою приніс Христос.

Для Франциска Ассізького та його послідовників Бонавентури і Дунса Скотта такий причинно-наслідковий зв’язок вважався неточним. Бонавентура був добре обізнаний з патристичною богословською спадщиною Псевдо Діонісія Ареопагіта, Максима Ісповідника та Йоана Дамаскина, богословський синтез яких допоміг йому краще зрозуміти містичний досвід Франциска, який вважав, що Бог є чистою свободою і любов’ю, а тому Його прихід у світ не міг бути зумовлений людиною чи людськими вчинками, ба й гріхом, а натомість Його задум поєднатися зі своїм творінням і іпостатичній унії був наперед задуманий ще перед актом творіння. Поняття «примат Христа» саме відображає цю богословську тезу. Син Божий став би людиною, навіть якщо б Адам не згрішив. А це означає, що Бог готував своє творіння, все творіння, весь сотворений світ, від найпримітивнішого організму до людини, як вінця творіння, щоб все творіння стало Його тілом. З точки зору християнського екофеміністичного підходу, як її формулює Селлі МакФаг, весь сотворений всесвіт є «тілом Бога».

Водночас, Францискове споглядання Тройці як спільноти осіб також несе у собі відгомін богословського синтезу Каппадокійський Отців, Василія Великого, Григорія Богослова і Григорія Нисського. Для Франциска, як ми бачимо це у його Пісні створінь (Cantico di Frate Sole, або Cantico delle Creature), Тройця є зразком стосунків між усіма створіннями, усі істоти пов’язані з Богом як джерелом життя. Таким чином комунітарна космологія надихає cпільне почуття сотвореності і основою колективної стурбованості моральної спільноти. Таке прочитання Тройці орієнтує нас до участі в спільноті життя і до вираження любові через цю участь.

Францисканське богослов’я Творіння може надати поштовх для розвитку морального бачення турботи як людської відповідальності. Християни можуть побачити творіння як частину моральної спільноти: творіння, планета Земля і її екосистеми не є новими ділянками зацікавлення серед сучасних етиків. Для християн ця спільнота є інтегральною частиною християнського покликання і морального життя. Такий спосіб мислення про моральну спільноту, що включає в себе творіння, може змінити погляд від ригористичних категорій обов’язку до реальності люблячої турботи. Кіт Вормер згадує також дослідження Вірджинії Гельд, яка критикує надмірний раціоналізм і універсалізм, який домінує в сучасній етичній думці. Гельд пропонує моральну систему, в якій дія і характер турботи є центральними, вона наголошує на тому, що для сучасної людини надзвичайно важливими є особливість наших стосунків з об’єктами турботи та емоційний вимір етичного вибору людини. Але вона не зробила кроку далі і не поєднала турботу людини про важливі для людини об’єкти з турботою про природу. Саме францисканська традиція пропонує побудувати місточок між цією турботливістю і любов’ю до сотвореного світу. Етична система Вірджинії Гельд та францисканська традиція у схожий спосіб посилюють свідомість крихкості життя і взаємозалежності та зосереджують свою увагу на обов’язку турбуватися про інших. Вони також відкидають підхід до етики, який базується виключно на раціональності, натомість, вони надають привілей любові, симпатії, емпатії і чуйності. Вони дистанціюються від наголосу сучасних моральний філософів на універсальних і абстрактних правилах, оскільки для них важливими є обов’язок дбати про інших, який органічно випливає з матеріальних взаємних стосунків. Зосередженість на турботі і на обов’язках, які випливають з турботи, може компенсувати нашу потребу в справедливості і індивідуальних чеснотах. Таким чином, францисканська екологічна етика наголошує на етиці турботи про все творіння.

о. Олег Кіндій

кафедра богослов’я УКУ