Воплочення Бога і політика Друк

Імператор Юстиніан дарує Богородиці модель церкви, а імператор Константин-модель міста. X ст. Константинополь
Імператор Юстиніан дарує Богородиці модель церкви, а імператор Константин-модель міста. X ст. Константинополь
Впродовж ХХ віків бувало по-різному у відносинах між християнством і політикою. Від глибокого взаємного проникання до глибокого взаємного відсторонення. Сьогодні вони перебувають на одному з критичних поворотів, після яких не зовсім відомо, що станеться. Одні голоси категорично проголошують думку про відсутність християнства у політиці (не тільки як ствердження факту, а й як постулат). Інші з такою ж силою «проповідують» панування християнства всюди, але не в політиці.

Вона – це зло, що його треба усунути як причину хвороб в суспільстві або принаймні з далека оминати як заразу. Обидва голоси висловлюють одне: відсторонення, «холодна війна», «професійна непристосованість», нездатність здійснення одного у площині іншого. Час запитати, чи християнство і політика потребують одне одного? Що вони можуть сказати і як взаємно існувати? На перше запитання відповідь звучить однозначно і твердо – так, вони потребують себе взаємно з однаковою пропорцією і силою. Це відповідь від Бога. Чому звідти? Тому що Йому під силу наблизити християнство до політики і політику до християнства.
Християнство перестало відігравати творчу роль у політичних началах. Це пережиток віків і така його роль знову не настане. Як реагувати на такий діагноз? Не можна його легковажно збути іронічною посмішкою, немов кажучи: «Ми ж все одно знаємо, що це не так», або лише зміцнити оборону і чекати в окопах. Найгірша реакція – це здатися, відмовитися від спроби донести християнство до «Верховних Рад» світу. Те, що християнська думка має найкращого підказує нам, що ключем до позитивних відносин та моделлю діалогу між християнством і політикою є Особа Ісуса Христа, тобто Тайна Воплочення Сина Божого та її життєво-спасенні наслідки. Християнство не володіє кращими інтелектуальними і життєвими аргументами аніж ті, які приніс собою Христос. Глибоко продумана й пережита благовість про Воплоченого Бога може знову тепер стати ліками проти тенденцій поховання християнської дієздатності та його присутності на політичній арені.

Чи Воплочення завадить політиці?

Християнство – це цивілізація, що ґрунтується на любові і толерантності, на наслідуванні способу мислення й поведінки Ісуса Христа. Воно проголошує особисту гідність кожної людини, рівність всіх людей, любов як єдине право. Християнство – це найбільша революція, яку пережило людство коли-небудь. Наслідком її була любов до всіх без огляду на походження, до рабів і вільних, до всього створіння. Від його виникнення вже на протязі дві тисячі років суть християнства можна висловити одним реченням: проголошення науки Ісуса через застосування способу Його мислення у виконанні Його життєвого правила – любити Бога і всіх людей як братів і сестер.
Екзюпері написав: «Усіма силами ненавиджу свій час. Людина помирає від спраги. Існує тільки одна єдина проблема: повернути людям їхнє духовне значення, ненаситність духа. Не можна без кінця жити холодильниками, політикою, балансами й шоу. Це вже неможливо!» Думаю, що діагноз, якого поставив письменник, можна замінити на «рецепт» для сьогодення. Треба жити холодильниками, політикою, балансами й шоу, але в християнському дусі. Тобто відмикаючи всі ділянки людської активності, а зокрема політичної, ключем Воплочення. Це означає – єднаючи людське і Боже в політиці, не применшуючи одного за рахунок другого, бо вони ростуть і маліють разом. Де принижують людину – принижують Бога. І навпаки. Де злословимо Бога, там убиваємо людину, де прославляємо Бога – вшановуємо людину.

Воплочення – політична модель?

Але якою має бути ця присутність? Як християнство має бути присутнє у політиці? На цю проблему потрібно подивитись із дальшої та більшої перспективи, аніж декілька сезонів виборчих кампаній чи чотири президентські каденції. Потрібно погляду тисячоліть. Але й коротку дистанцію видно неозброєним оком, що сила християнства, яка випливає з його неозброєності, вкрай потрібна політиці. Навіть тоді, коли християнство буде тихе, покірне, а в категоріях політики винесене за її межі. Адже воно основане на події, ім’я якої Ісус Христос, на парадигмі Воплочення, тому має в собі закодовану слабкість – характерний внутрішній нахил у бік переможеного. Християнство – Божий задум спасіння людей і світу, але задум за людськими мірками. Він пристосований до людських обмежень і слабостей, пов’язаних із минущістю.
Джерело Божої сили Воплочення – пониження Бога («Він применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Фил. 2, 7). Парадокс. Але саме через Воплочення, його конкретність (той, а не інший час, це, а не інше місце, обмежене і крихке та в кінці розп’яте «буття людиною») Ісус, за людськими мірками, «не був успішним», провокуючи вже тоді думки про непридатність християнства до політики. Будучи євреєм легше ж говорити до мешканців Палестини, ніж до ескімосів, а народившись дві тисячі років тому, відчутно труднощі в донесенні свого послання поколінню початку ХХІ ст. ери Інтернету. Християнство є собою тоді, коли прямує дорогою свого Учителя. Воно воплочується будь-якою ціною, також ціною відсутності успіхів та видимих впливів на велику політику.

Короткий «рецепт» для свого часу

Розпізнаймо себе у царі Давиді. Він – величний предок Ісуса – взірець для кожного, особливо для християн – нащадків Христа: від пастуха до царя, від селянина до президента. Його історія повчає, як через дрібну неувагу людина потрапляє у великі труднощі, і якщо не дивиться на Бога (не пам’ятає про Нього, не зважає на Нього, не бере Його присутність до уваги), допускає помилок щораз більших для прикриття попередніх. Нелегко перервати ланцюгову реакцію. Людина цього зробити не спроможна. Тому Бог робить перший крок, пригадуючи людині спочатку не її гріх, а добрі начала закладені у людську природу – любов до правди, бажання справедливості, схвалення вірності. Тоді людина бачачи звідки взялося зло (погані думки, злочини, вбивство, перелюб, злодійство, наклеп, прокльони – це все робить людину її нечистою) – розуміє, що зі серця, як поля битви, а не від природи. Так розпізнаймо ж себе у царі Давиді! З одного боку, цей ідеал виявляє царювання, мир, добробут, безпеку перед ворогами, радість, танці на майданах, концерти у палацах. І це стосується того, чим він має бути. З другого боку, це заторкує часові межі ідеалу. Тобто, як довго буде мир, царство, добробут… Це все триватиме у майбутньому, після нас. Більшого Давид і не бажав. Однак чи це завершений ідеал? Ні. Згодом Давид розуміє, що найкраще бути близько Бога. І що це можливо без миру, царства, влади, благоустрою, безпеки. Вершиною ж ідеалу є царство миру і пізнання Бога, злагода між усіма людьми й гармонія з усім створінням.


Франциск КОВАЛЬСЬКИЙ
доктор богослов'я
(м.Львів)


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     роздуми      політика      №2
( 3883 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити