У цій статті я розглядатиму дві версії теорії еволюції, які ще донині поширені у християнських середовищах і важаються наче б то сумісними з вірою в Творця. Починаючи від 1950-х років ХХ століття, на які припадає австрійський період творчості (викладання в Інсбруку, 1949-1964) німецького богослова, єзуїта Карла Ранера (1904 – 1984), в католицьких наукових колах поширюється теорія еволюції людського тіла, яка стверджує, що людське тіло є продуктом біологічної еволюції гаданих тваринних предків, а розумна людська душа є результатом безпосереднього Божого творчого акту. Таким чином, ця теорія визнає тільки одну фундаментальну відмінність – між біологічним та духовним буттям. В біологічній же сфері вона стверджує міжвидову еволюцію аж до виникнення «людського» тіла (яке ще не одушевлене безсмертною душею). І саме Карл Ранер був основним ідеологом цієї версії теорії еволюції [1]. Власне її «потвердив» (а принаймні – не спростував) блаженний Папа Іван Павло ІІ у своєму листі до Папської Академії Наук від 22.10.1996 року.

Натомість друга, теорія ступеневого одушевлення походить від грецького філософа Арістотеля (384-322 до Р. Хр.), а саме – від його вчення про «розвиток» дитини в лоні матері, у якому вона наче б то проходить через гадані «до-людські» – рослино- та твариноподібні стадії. Ця теорія своїм корінням сягає вчення Платона (427-347 до Р. Хр.) про «три душі» в людині: пожадливу (epithemetikon), емоційну (thymoeides) і розумну (logistikon) [2]. Арістотель перейняв і модифікував це вчення. У його версії ці душі звуться anima vegetativa (рослинна душа), anima sensitiva (чуттєва – тваринна душа) та anima rationalis (розумна душа) [3]. Aрістотель застосовує цей потрійний поділ (трихотомію) до своїх ембріологічних поглядів й навчає, що людський ембріон/фетус отримує спочатку душу, здатну до живлення, потім – здатну до відчуттів, і лише по якомусь часі – розумну душу [4]. Такі погляди Арістотеля маже дослівно були перейняті в Коран [5], а в християнському просторі їх запозичив св. Тома Аквінський. Зокрема, він пише:

«Ця формуюча сила залишається тією самою у вищезгаданому «подиху життя» (який міститься у спермі батька – П. Г.) від початку формування і до кінця. Однак вид того, що формується, не залишається таким самим. Бо спочатку воно має форму насіння, потім – крові, і так далі, аж поки дійде до останнього сповнення. <...> Рослинна душа, яка притаманна йому, як довго фетус живе життям рослини, знищується, і на її місце приходить досконаліша – живильна і чуттєва водночас, і тоді фетус живе життям тварини. Коли ж і вона знищується, то на її місце приходить розумна душа... <...> Хоча чуттєва душа в людини і у тварини однакові за родом, то вони відрізняються за видом... <...> ... чуттєва душа людини відрізняється від чуттєвої душі тварини тим, що вона здатна до розуміння. <...> [З цього] не можна зробити висновок про родову відмінність (між ними – П.Г.), а лише – про видову відмінність» [6].

Цю побудовану на тодішніх хибних ембріологічних уявленнях теорію, яка de facto стверджує родову тотожність і тільки видову відмінність між людиною і тваринами, знову підхопили – всупереч досягненням новітньої ембріології й на цей раз з ідеологічних підстав, бо вона, по-перше, узгоджується зі сумнозвісним «основним біогенетичним законом» Ернста Геккеля, за яким онтогенез людини повторює (рекапітулює) її гаданий філогенез: «З такого погляду ембріонна історія людини є сповненням тих стадій, через які, як вважають палеонтологи, пройшов висхідний розвиток життя на нашій планеті» [7]. Тому ця теорія – не що інше, як «еволюція в лоні матері» й відповідає поглядам сучасних прихильників теорії еволюції. А по-друге, прихильники проабортного руху «pro-choice» намагаються нині за допомогою цієї теорії з гадано «католицького» погляду виправдати аборти у перших двох триместрах вагітності [8], хоча сам св. Тома Аквінський рішуче відкидав аборт на будь-якому терміні вагітності.

Не зважаючи на гадано різне походження обидвох теорій та на різні епохи, у яких вони були «народжені», вони мають такі спільні моменти: а) Вони стверджують перед-існування «ще не людського» тіла, яке на певному етапі одушевляється духовною душею; б) Це тіло вже має anima sensitiva – чуттєву тваринну душу, чи то «людиноподібного» примата, чи то є тілом «живої істоти» – ембріона, який, за Томою Аквінським, живе тваринним життям й відрізняється від тварини лише видом, будучи тотожним їй за родом (Сума проти язичників, ІІ, 87); (Саме тут у св. Томи виявляється розрив між людським і особовим життям, бо він далі каже, що anima sensitiva (чуттєва душа) людського ембріона відрізняється від тваринної тільки за видом, тобто тим, що вона саме людська і через те здатна до розуміння, але не розумна (тобто, духовна) душа. З цього випливає, що Бог творить «здатну до розуміння» неособову «людину» [що само в собі вже є протиріччям], щоби вбити її у момент «зіслання» розумної душі). в) Обидві теорії стверджують, що розумну духовну душу творить безпосередньо Бог. [“якщо людське тіло виникло з передіснуючої живої матерії, то людська душа безпосередньо створена Богом ("animas enim a Deo immediate creari catholica fides nos retinere iubet" – Humani generis, AAS 42 [1950], стор. 575)“ [9], та: „Якщо ж ця (чуттєва душа – П.Г.) знищується, то на її місце приходить розумна душа, зіслана ззовні, хоча попередні [душі] виникли завдяки дієвій силі насіння (сперми). ... Дія Бога витворює людську душу, яку неспроможна витворити дієва сила насіння...“ [10].

Таким чином, обидві теорії допускають лише зовнішнє (поверхове) відношення між душею і тілом. Проаналізуймо – по черзі:

1) У випадку еволюції людського тіла йдеться про «перед-існуючу живу матерію», точніше, про тіло тварини, яка на певному етапі розвитку одушевлюється людською душею (далі в тексті: одушевлення). Залишаючи поза увагою «корелят» цієї теорії – питання про можливість перед-існування людської душі, отримуємо таке: Оскільки ця тварина існувала й до одушевлення, то розумна людська душа не була для неї необхідною. Це був метафізично й фізіологічно повноцінний індивід, тобто мав тваринний центр чуттєвості і спонтанності (anima sensitiva), та міг існувати і без людської душі. Отже, між одушевленим у цей спосіб тілом і людською душею немає необхідного зв’язку, а отже – немає субстанційної єдності. Якщо б ця теорія була правильною, то душа була б чимось метафізично зовнішнім та лише доданим до перед-існуючого повноцінного тіла. (Я не хочу сказати, що душа з тілом невіддільно поєднана, бо тоді смерть та існування anima separata (окремої, відділеної душі) були б неможливими. Вже Немесій, єпископ Емесійський [IV – V ст.] у своєму першому християнському антропологічному трактаті Περι φυσεος ανθρωπου каже, що душа не пов’язана з тілом так, як одне поліно з іншим на купі дров [κατα παραθησιν], ані не змішана з тілом, як вода з вином, але поєднана з ним своєрідно і незлитно) [11].

Тут виникає подальше питання, а саме, що в момент «одушевлення» стається з ‘anima sensitiva’ (чуттєвою тваринною душею), бо вона була необхідною передумовою для одушевлення (розумною душею). Якщо ми не можемо припустити одночасне подальше існування тваринної душі у «повноцінній» (тобто, «одушевленій») людині (бо таке припущення означало б роздвоєність єдиної людської істоти [12], так  що людина була б нічим іншим як «одержимою мавпою»), то залишається, що Бог мусить цю чуттєву душу (тобто – цю тварину) у момент одушевлення вбити. У такому випадку було би, по-перше, чудернацько й неочевидно, чому Бог мав би творити живу істоту, щоби потім її намірено вбити, навіть якщо це служить виникненню обдарованої безсмертною душею людської особи, бо такий «спосіб творення» поставив би класичне питання теодіцеї, а саме: «Чи Бог дійсно добрий і доброзичливий?», оскільки смерть як зло сутнісно суперечить Божій нескінченній мудрості й доброті: Бог не може створити смерті. По-друге, якщо св. Тома Аквінський дійсно мав би слушність, що з виникненням «твариноподібної» чуттєвої душі (anima sensitiva) попередня, притаманна «фетусові» (чи „перед-існуючій живій матерії“) рослинна душа (anima vegetativa/nutritiva) знищується (Сума проти язичників, II, 89), то тоді йшлося б про одушевлення мертвого тіла, яке так само добре могло би бути шматком неживої матерії („глини“, „праху земного“ [пор.: Бут 2, 7] і т.п.).

У такому випадку стає зайвою уся важка й затратна еволюція! Більше того, у такому випадку це «тіло» ніколи не могло б жити: нові дані, які стосуються людського й тваринних тіл, чітко показують, що біологічний життєвий принцип, який відповідає арістотелівському поняттю «рослинної душі» (anima vegetativa/nutritiva), не є тотожним ні чуттєвій (anima sensitiva), ані розумній (anima rationalis) душі, а існує одночасно і відносно незалежно від них у тій самій людині чи тварині. Наприклад, трансплантація органів доводить, що відокремлений орган ще деякий час може жити (також і за штучних умов, у медичному апараті чи посуді). Це також доводить, що «рослинна душа» (anima vegetativa/nutritiva) на відміну від простоти й ін-дивідуальності (не-подільності) людської розумної душі (anima rationalis), але також і тваринного чуттєвого центру – anima sensitiva, сутнісно подільна й розгалужувана. Відмінність біологічного життєвого принципу від людської розумної душі (anima rationalis) видно ще й з того, що він ще деякий час після смерті, зрозумілої як відхід розумної душі (anima rationalis), може перебувати у тілі (наприклад, у вже захололого трупа можуть ще деякий час рости борода та нігті). Однак реальна відмінність між біологічним життєвим принципом і людською розумною душею (anima rationalis) виявляється у тому факті, що біологічний життєвий принцип перебуває поза межами свідомо здійснюваного особового буття [13].

«"Фантастичний" "світ" тіла, що його все більше відкриває медицина, і який розкривається, наприклад, у функціонуванні окремих органів і залоз, кровообігу і нервів, становить „власне царство“ у порівнянні з усім душевним, усім духовним, усім особовим життям і переживанням людини. Подібно як інстинкти й потяги, ці суто біологічно-тілесні процеси мають свою „витончену логіку“, яка, однак, „сліпа“: наприклад, захисний механізм, спрямований проти шкідливих інородних тіл, функціонує й тоді, коли в тіло вводять об’єктивно корисні інородні тіла, але білі кров’яні тільця їх відкидають» [14].

Якщо ми застосуємо ці знання до досліджуваної проблеми, то отримаємо: якщо при одушевленні «перед-людського організму» розумною душею (як стверджують обидві теорії) – чи то в лоні матері, чи в перебігу еволюції, – його чуттєва душа (anima sensitiva) помирає, то його біологічний життєвий принцип (anima vegetativa/nutritiva) живе далі, і таким чином розумна душа вселяється в рослиноподібний організм. Навіщо тоді потрібно «твариноподібної» стадії еволюції чи пренатального розвитку, якщо рослинна душа (anima vegetativa/nutritiva) у момент зіслання розумної духовної душі не вмирає? У такому випадку людина могла б стрибкоподібно виникнути з рослини [15]. Тоді «тваринні предки», тобто «лінія» чотриногі-ссавці-примати (якщо «вектор еволюції» спрямований строго на людину) або взагалі не існувала б, або ж вони становили б «бічну вітку» на еволюційному «родовому дереві», яка не має нічого спільного з людиною. Але це суперечить вихідним позиціям обидвох теорій, які виразно стверджують існування твариноподібних «попередніх стадій» як необхідних умов для одушевлення чи «гомінізації», причому остання – теорія еволюції людського тіла – по суті зберігає дарвіністські уявлення про «людиноподібних мавп» як предків людини і «приймає за чисту монету» хибну, ідеологічно-еволюціоністську інтерпретацію палеонтологічних знахідок. (Карл Ранер навіть вважає таку «твариноподібну стадію» «передісторією» [людської] духовної душі, так що на момент «одушевлення» наявне «людське» тіло, яке тоді «одушевлюється» [16]. Я вбачаю у цьому ході його думки порочне коло в аргументації (circulus vitiosus), тому що аби стати «людським», таке тіло мусіло б уже бути одушевлене людською душею. Так само не може бути «передісторії» душі, без того, щоби ця душа вже існувала).

Розгляньмо уявлення про «перед-існуючу живу матерію» як про «твариноподібного предка людини» також і з іншого боку: якщо не існує послідовної еволюційної лінії чи неперервного «родового дерева» від мавп Міоцену, точніше, від рамапітека і до людини, то знову виникає запитання про «безпосереднього предка людини», якого Бог наче б то одушевив розумною безсмертною душею. Бо ж до такого «перед-людського» тіла повинен був вести якийсь «еволюційний розвиток». Хіба що, як можна припустити, Бог вибрав довільну велику мавпу незалежно від того, чи вона біологічно була предком сучасної людини, і вдихнув у неї людську душу, а в момент одушевлення відбулася надприродна перебудова (таке собі «преображення») цього мавп’ячого тіла у людське, що її вже неможливо пояснити з погляду біології, анатомії, біохімії, молекулярної еволюції і т.п. – коротко: з погляду природничих наук.  Але така перебудова не може вже бути науковим фактом, а лише виключно предметом віри – альтернативної до віри в одушевлення «праху земного» (пор.: Бут 2, 7). І якщо немає наукових підстав у це вірити (бо пряме «родове дерево» відсутнє), то неясно, чому хтось повинен вірити у таке «одушевлення» замість в одушевлення тіла, сформованого безпосередньо з «праху земного» – бо у цьому останньому випадку Бог творить душу і тіло у їхній єдності.

2) Усе сказане вище mutatis mutandis стосується також і теорії ступеневого одушевлення, тому що вона є нічим іншим, як «онтогенезом, який рекапітулює філогенез» (пор.: «основний біогенетичний закон» Ернста Геккеля). Що у вищезгаданій теорії мало б відбутися протягом мільйонів років, тут відбувається у материнському лоні: ембріон поступово проходить всі «стадії розвитку» – від рослинної через тваринну і до людської. (Св. Тома Аквінський побудував цю теорію на тогочасному – і хибному – медично-біологічному уявленні про ембріон. Якби він жив у наш час, то сам відкинув би власну теорію). На відміну від теорії еволюції людського тіла св. Тома Аквінський виразно говорить, що чуттєва тваринна душа (anima sensitiva) знищується, щоби її могла замінити розумна людська душа (anima rationalis). Це мотивується тим, що «витворення одного є знищенням іншого», як каже Арістотель у Фізиці 3, 8. Таке твердження може бути слушним для якоїсь обмеженої сфери дійсності, але тут воно застосоване некоректно. Тому що знищення чуттєвої душі (anima sensitiva) ембріона означає перш за все «витворення» «рослиноподібного організму», а не розумної душі! Отож, і ця теорія приходить до «стрибкоподібного» одушевлення «рослини» в материнському лоні. Також і тут стає зайвою «твариноподібна» – «лише чуттєва» стадія розвитку.

Варто зупинитися на ще одній «особливості» цієї теорії. Якщо у випадку теорії еволюції людського тіла тварина могла би продовжувати існувати і без людської душі, то згідно з вченням про ступеневе одушевлення Бог неначе «змушений» створити людську душу. Однак послідовніше було б визнати Божу свободу творення, а отже – контингентність (не-необхідність) людини. У такому випадку, якщо Бог не захотів би творити розумну душу (anima rationalis), то ембріон мусів би далі розвиватися по тваринному типу, й людська матір могла б народити тварину, оскільки не було би підстави для знищення ембріональної чуттєвої душі (anima sensitiva): вона не була б нічим «замінена».

Підсумуймо ці міркування. Я визнаю той факт, що людина є субстанційною єдністю тіла і душі. Переконання у ньому, осягнене філософським шляхом, за своїм змістом відповідає католицькій догмі. Навіть Карл Ранер сам це визнає: «Людина є субстанційно єдиною таким чином, що ця єдність онтологічно первинніша по відношенню до справжньої й нередукованої множинності у її [людській] суті; людина є єдиною у своєму походженні, стані й остаточному призначенні (D 255; 480 і далі; 738; 1655; 1911 і далі; 1914). ... Ця субстанційна єдність людини, яка не є поступовим поєднанням речей, а в своїй єдності охоплює різноманітність як самоздійснення єдиної суті, є не лише визначеною правдою віри, а й засадничою передумовою християнського розуміння взагалі людини, світу й історії спасіння» [17].

(Дивно, як Карл Ранер, виходячи з таких засновків,  у тому самому рефераті (!) міг відстоювати еволюцію людського тіла, яка перебуває в драстичній суперечності до цих засновків). Тоді душа мусить бути внутрішньою для тіла, так що тіло одушевлене, а душа – втілена. Однак, якраз ці обидві, дискутовані вище теорії розуміють людину як «поступове поєднання речей». Бо й справді: якщо душа «вдихається» у тіло  лише на певному «етапі розвитку» тіла, то це – лише механічне поєднання різних «частин людини» (подібно до конструювання штучних речей), які залишаються чужими й зовнішніми по відношенню одна до одної. У такому випадку людина була б позбавлена своєї внутрішньої суті, тому що була б поступово «сконструйована» певним «Деміургом» відповідно до зовнішнього плану. Бо для того, щоби духовна душа як цілісний сутнісний принцип життя і тілесності була внутрішньою для тіла, вона мусить бути присутньою від самого початку тілесного існування. Тому у випадку поступового «одушевлення» вже перед тим існуючого тіла душа ніколи не стане для нього «своєю», «внутрішньою» – вона назавжди залишиться для нього «інородним тілом».

Я не бачу також розумної підстави для того, щоби вважати тіло «людиноподібної» тварини або «ще не одушевленого ембріона» «людським», щоби у такий спосіб могти пояснити його «єдність» із пізніше вдихнутою душею. Радше, у такому мисленні знову присутнє порочне коло. Отож, обидві теорії постулюють лише суто зовнішній взаємний стосунок душі і тіла. І «перед-існуюча жива матерія», тобто примат, і «твариноподібний» ембріон мають вже anima sensitiva – чуттєву тваринну душу, яка метафізично й фізіологічно завершена, тобто така істота може існувати й без людської розумної душі. Для неї не є необхідним одушевлення розумною душею, а отже, між її тілом і розумною душею, яку Бог у певний момент вдихає, є й залишиться суто зовнішній взаємний стосунок на зразок механічного поєднання. А це не відповідає правді про людину – субстанційній єдності душі і тіла. В цих теоріях не зберігається ідентичність людського життя від його початку і до природного кінця: воно розпадається на різнорідні уламки (рослинне/тваринне «перед-людське» і власне людське – особове – життя). Цим також стверджується, що є люди, які не є особами. Наслідком такого твердження буде заперечення їхньої гідності на певних етапах розвитку. (Візьмімо лише до уваги теоретично-правове обґрунтування і практику абортів, спроби клонування людини, «утилізацію» надлишкових ембріонів, продукованих у процесі штучного запліднення in vitro, досліди над людськими ембріонами, що ведуть до їхньої смерті, добування з них стовбурових клітин, використання абортованих дітей як сировини для мезотерапії та косметики і т.п.).

Відповідно, те, що за своєю суттю, тобто внутрішньо хибне, не може бути сумісним з вірою в розумного Творця. Тому християнські середовища – незалежно від конфесійної приналежності – повинні очиститися від цих теорій і визнати їх тим, чим вони є: помилковими гіпотезами, які повинні відійти у (псевдо-)наукове минуле.

Петро Гусак

доктор філософії,
кафедра фісософії УКУ

Доповідь на І Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції «Розумний Задум як основа ноосферної стратегії сталого розвитку», 14–16.03 2013 р.Б., ЛДС/УКУ, Львів.

1. Див.: Rahner, Karl, Theologische Anthropologie und moderne Entwicklungslehre, in: Die evolutive Deutung der menschlichen Leiblichkeit (Freiburg/München: Verl. Karl Alber, 1960); Overhage, Paul – Rahner, Karl, Das Problem der Hominisation, in: Quaestiones disputatae 12/13. – Herder: Freiburg/Basel/Wien, 1961.

2. Платон, Politeia, 439 d 4-8; 441 e 4-6.

3. Пор.: Арістотель, De anima II, 2 і далі.

4. Арістотель, De generatione animalium 2.3 (736 b 2).

5. Див.: Сура 22, аят 5: Ми створили вас із землі, тоді з краплини, тоді із згустка крові, тоді із шматка плоті, сповненого чи несповненого, для того щоби просвітити вас. І Ми поміщаємо у лоно, кого Ми хочемо, до певного часу. Тоді Ми виводимо вас як дитину.
Сура 23, аят 14: Тоді Ми створили з цієї краплини згусток крові, тоді Ми створили з цього згустка шматок плоті, а з цього шматка плоті Ми створили кості та покрили їх плоттю. Тоді Ми вивели це як інше створіння (вдихнувши у нього дух).
Сура 39, аят 6: Він створив вас у лоні, одне створіння за іншим, у трьох темрявах (тобто, у животі, у матці та у плаценті – коментар Абу Аделя) – Переклад з англійської мій – П.Г.

6. Hl. Thomas von Aquin, Die Summe wider die Heiden, II, 89. – Jakob Hegner: Leipzig, 1935. – С. 385-387. – Підкреслення моє – П.Г

7. „Creationism“, in: Catholic Encyclopedia, Volume IV, Online Edition Copyright © by Kevin Knight. – www.newadvent.org/cathen/04475a.htm .

8. Пор.: Dombrowski, Daniel A., Deltete, Robert John. A Brief, Liberal, Catholic Defense of Abortion. – University of Illinois Press, 2000.

9. John Paul II. Magisterium is concerned with question of evolution, for it involves conception of man. – Message to Pontifical Academy of Sciences. – L'Osservatore Romano № 44, 30.10.1996.

10. Hl. Thomas von Aquin. Die Summe wider die Heiden, II, 89. – Jakob Hegner: Leipzig, 1935. – С. 386-389.

11. Див.: Немесий Эмесский. О природе человека, Глава III. – Экуменический Центр св. Апостола Павла: Москва, 1996. – С. 63-65.

12. Це твердження спирається на факт, який однозначно даний нам у досвіді самих себе й полягає у тому, що в людині немає «лише чуттєвої» тваринної душі, яка була б  відмінною від особової духовної душі. Радше, те саме «Я»  – духовне ядро єдиної ідентичної особи як носій духовних актів – мислення чи вольових рішень, переживає водночас тілесні відчуття, інстинкти і динамізми. (Пор.: Seifert, Josef. Leib und Seele. – Universtitätsverlag Anton Pustet: Salzburg, 1973. – С. 328-329).

13. Пор.: Seifert, Josef. Leib und Seele. – С. 328-335.

14. Там само, S. 335. – Переклад мій – П.Г.

15. Наприклад, з тополі, як це нам підказує Тарас Шевченко в однойменній баладі, у які він розповідає про «стрибкоподібну деволюцію» дівчини, яка з печалі і туги за коханим перетворилася в тополю. Хоча напрямок перетворення тут зворотний, але у цій первісно народній баладі при усій її казковості варте уваги те, що дівчина перетворилася не в мавпу, що, якщо б теорія еволюція мала слушність, було б «найправдоподібнішою» метаморфозою – «до найближчого за рангом предка-папєрєдніка», а у віддаленіший за «деревом еволюції» організм: в рослину. Тоді можливе й протилежне переворення. Народна мудрість і поетична мудрість Шевченка зобразили тут щось дуже правильне: метаморфози завжди стаються між несхожими й «віддаленими» проявами. «Еволюційне дерево» навіть не приходило в голову народній творчості.

16. Див.: Rahner, Karl. Theologische Anthropologie und moderne Entwicklungslehre // Die evolutive Deutung der menschlichen Leiblichkeit. – Verl. Karl Alber: Freiburg/München, 1960. – І, С. 191-194.

17. Rahner, Karl. Theologische Anthropologie... – С. 184. – Переклад і підкреслення мої – П.Г.