Чи людське життя - особове + тваринне? |
![]() |
Натомість друга, теорія ступеневого одушевлення походить від грецького філософа Арістотеля (384-322 до Р. Хр.), а саме – від його вчення про «розвиток» дитини в лоні матері, у якому вона наче б то проходить через гадані «до-людські» – рослино- та твариноподібні стадії. Ця теорія своїм корінням сягає вчення Платона (427-347 до Р. Хр.) про «три душі» в людині: пожадливу (epithemetikon), емоційну (thymoeides) і розумну (logistikon) [2]. Арістотель перейняв і модифікував це вчення. У його версії ці душі звуться anima vegetativa (рослинна душа), anima sensitiva (чуттєва – тваринна душа) та anima rationalis (розумна душа) [3]. Aрістотель застосовує цей потрійний поділ (трихотомію) до своїх ембріологічних поглядів й навчає, що людський ембріон/фетус отримує спочатку душу, здатну до живлення, потім – здатну до відчуттів, і лише по якомусь часі – розумну душу [4]. Такі погляди Арістотеля маже дослівно були перейняті в Коран [5], а в християнському просторі їх запозичив св. Тома Аквінський. Зокрема, він пише: Таким чином, обидві теорії допускають лише зовнішнє (поверхове) відношення між душею і тілом. Проаналізуймо – по черзі: 1) У випадку еволюції людського тіла йдеться про «перед-існуючу живу матерію», точніше, про тіло тварини, яка на певному етапі розвитку одушевлюється людською душею (далі в тексті: одушевлення). Залишаючи поза увагою «корелят» цієї теорії – питання про можливість перед-існування людської душі, отримуємо таке: Оскільки ця тварина існувала й до одушевлення, то розумна людська душа не була для неї необхідною. Це був метафізично й фізіологічно повноцінний індивід, тобто мав тваринний центр чуттєвості і спонтанності (anima sensitiva), та міг існувати і без людської душі. Отже, між одушевленим у цей спосіб тілом і людською душею немає необхідного зв’язку, а отже – немає субстанційної єдності. Якщо б ця теорія була правильною, то душа була б чимось метафізично зовнішнім та лише доданим до перед-існуючого повноцінного тіла. (Я не хочу сказати, що душа з тілом невіддільно поєднана, бо тоді смерть та існування anima separata (окремої, відділеної душі) були б неможливими. Вже Немесій, єпископ Емесійський [IV – V ст.] у своєму першому християнському антропологічному трактаті Περι φυσεος ανθρωπου каже, що душа не пов’язана з тілом так, як одне поліно з іншим на купі дров [κατα παραθησιν], ані не змішана з тілом, як вода з вином, але поєднана з ним своєрідно і незлитно) [11]. Якщо ми застосуємо ці знання до досліджуваної проблеми, то отримаємо: якщо при одушевленні «перед-людського організму» розумною душею (як стверджують обидві теорії) – чи то в лоні матері, чи в перебігу еволюції, – його чуттєва душа (anima sensitiva) помирає, то його біологічний життєвий принцип (anima vegetativa/nutritiva) живе далі, і таким чином розумна душа вселяється в рослиноподібний організм. Навіщо тоді потрібно «твариноподібної» стадії еволюції чи пренатального розвитку, якщо рослинна душа (anima vegetativa/nutritiva) у момент зіслання розумної духовної душі не вмирає? У такому випадку людина могла б стрибкоподібно виникнути з рослини [15]. Тоді «тваринні предки», тобто «лінія» чотриногі-ссавці-примати (якщо «вектор еволюції» спрямований строго на людину) або взагалі не існувала б, або ж вони становили б «бічну вітку» на еволюційному «родовому дереві», яка не має нічого спільного з людиною. Але це суперечить вихідним позиціям обидвох теорій, які виразно стверджують існування твариноподібних «попередніх стадій» як необхідних умов для одушевлення чи «гомінізації», причому остання – теорія еволюції людського тіла – по суті зберігає дарвіністські уявлення про «людиноподібних мавп» як предків людини і «приймає за чисту монету» хибну, ідеологічно-еволюціоністську інтерпретацію палеонтологічних знахідок. (Карл Ранер навіть вважає таку «твариноподібну стадію» «передісторією» [людської] духовної душі, так що на момент «одушевлення» наявне «людське» тіло, яке тоді «одушевлюється» [16]. Я вбачаю у цьому ході його думки порочне коло в аргументації (circulus vitiosus), тому що аби стати «людським», таке тіло мусіло б уже бути одушевлене людською душею. Так само не може бути «передісторії» душі, без того, щоби ця душа вже існувала). Варто зупинитися на ще одній «особливості» цієї теорії. Якщо у випадку теорії еволюції людського тіла тварина могла би продовжувати існувати і без людської душі, то згідно з вченням про ступеневе одушевлення Бог неначе «змушений» створити людську душу. Однак послідовніше було б визнати Божу свободу творення, а отже – контингентність (не-необхідність) людини. У такому випадку, якщо Бог не захотів би творити розумну душу (anima rationalis), то ембріон мусів би далі розвиватися по тваринному типу, й людська матір могла б народити тварину, оскільки не було би підстави для знищення ембріональної чуттєвої душі (anima sensitiva): вона не була б нічим «замінена». Підсумуймо ці міркування. Я визнаю той факт, що людина є субстанційною єдністю тіла і душі. Переконання у ньому, осягнене філософським шляхом, за своїм змістом відповідає католицькій догмі. Навіть Карл Ранер сам це визнає: «Людина є субстанційно єдиною таким чином, що ця єдність онтологічно первинніша по відношенню до справжньої й нередукованої множинності у її [людській] суті; людина є єдиною у своєму походженні, стані й остаточному призначенні (D 255; 480 і далі; 738; 1655; 1911 і далі; 1914). ... Ця субстанційна єдність людини, яка не є поступовим поєднанням речей, а в своїй єдності охоплює різноманітність як самоздійснення єдиної суті, є не лише визначеною правдою віри, а й засадничою передумовою християнського розуміння взагалі людини, світу й історії спасіння» [17]. (Дивно, як Карл Ранер, виходячи з таких засновків, у тому самому рефераті (!) міг відстоювати еволюцію людського тіла, яка перебуває в драстичній суперечності до цих засновків). Тоді душа мусить бути внутрішньою для тіла, так що тіло одушевлене, а душа – втілена. Однак, якраз ці обидві, дискутовані вище теорії розуміють людину як «поступове поєднання речей». Бо й справді: якщо душа «вдихається» у тіло лише на певному «етапі розвитку» тіла, то це – лише механічне поєднання різних «частин людини» (подібно до конструювання штучних речей), які залишаються чужими й зовнішніми по відношенню одна до одної. У такому випадку людина була б позбавлена своєї внутрішньої суті, тому що була б поступово «сконструйована» певним «Деміургом» відповідно до зовнішнього плану. Бо для того, щоби духовна душа як цілісний сутнісний принцип життя і тілесності була внутрішньою для тіла, вона мусить бути присутньою від самого початку тілесного існування. Тому у випадку поступового «одушевлення» вже перед тим існуючого тіла душа ніколи не стане для нього «своєю», «внутрішньою» – вона назавжди залишиться для нього «інородним тілом». Я не бачу також розумної підстави для того, щоби вважати тіло «людиноподібної» тварини або «ще не одушевленого ембріона» «людським», щоби у такий спосіб могти пояснити його «єдність» із пізніше вдихнутою душею. Радше, у такому мисленні знову присутнє порочне коло. Отож, обидві теорії постулюють лише суто зовнішній взаємний стосунок душі і тіла. І «перед-існуюча жива матерія», тобто примат, і «твариноподібний» ембріон мають вже anima sensitiva – чуттєву тваринну душу, яка метафізично й фізіологічно завершена, тобто така істота може існувати й без людської розумної душі. Для неї не є необхідним одушевлення розумною душею, а отже, між її тілом і розумною душею, яку Бог у певний момент вдихає, є й залишиться суто зовнішній взаємний стосунок на зразок механічного поєднання. А це не відповідає правді про людину – субстанційній єдності душі і тіла. В цих теоріях не зберігається ідентичність людського життя від його початку і до природного кінця: воно розпадається на різнорідні уламки (рослинне/тваринне «перед-людське» і власне людське – особове – життя). Цим також стверджується, що є люди, які не є особами. Наслідком такого твердження буде заперечення їхньої гідності на певних етапах розвитку. (Візьмімо лише до уваги теоретично-правове обґрунтування і практику абортів, спроби клонування людини, «утилізацію» надлишкових ембріонів, продукованих у процесі штучного запліднення in vitro, досліди над людськими ембріонами, що ведуть до їхньої смерті, добування з них стовбурових клітин, використання абортованих дітей як сировини для мезотерапії та косметики і т.п.). Відповідно, те, що за своєю суттю, тобто внутрішньо хибне, не може бути сумісним з вірою в розумного Творця. Тому християнські середовища – незалежно від конфесійної приналежності – повинні очиститися від цих теорій і визнати їх тим, чим вони є: помилковими гіпотезами, які повинні відійти у (псевдо-)наукове минуле. Петро Гусак доктор філософії, Доповідь на І Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції «Розумний Задум як основа ноосферної стратегії сталого розвитку», 14–16.03 2013 р.Б., ЛДС/УКУ, Львів. 1. Див.: Rahner, Karl, Theologische Anthropologie und moderne Entwicklungslehre, in: Die evolutive Deutung der menschlichen Leiblichkeit (Freiburg/München: Verl. Karl Alber, 1960); Overhage, Paul – Rahner, Karl, Das Problem der Hominisation, in: Quaestiones disputatae 12/13. – Herder: Freiburg/Basel/Wien, 1961. 2. Платон, Politeia, 439 d 4-8; 441 e 4-6. 3. Пор.: Арістотель, De anima II, 2 і далі. 4. Арістотель, De generatione animalium 2.3 (736 b 2). 5. Див.: Сура 22, аят 5: Ми створили вас із землі, тоді з краплини, тоді із згустка крові, тоді із шматка плоті, сповненого чи несповненого, для того щоби просвітити вас. І Ми поміщаємо у лоно, кого Ми хочемо, до певного часу. Тоді Ми виводимо вас як дитину. 6. Hl. Thomas von Aquin, Die Summe wider die Heiden, II, 89. – Jakob Hegner: Leipzig, 1935. – С. 385-387. – Підкреслення моє – П.Г 7. „Creationism“, in: Catholic Encyclopedia, Volume IV, Online Edition Copyright © by Kevin Knight. – www.newadvent.org/cathen/04475a.htm . 8. Пор.: Dombrowski, Daniel A., Deltete, Robert John. A Brief, Liberal, Catholic Defense of Abortion. – University of Illinois Press, 2000. 9. John Paul II. Magisterium is concerned with question of evolution, for it involves conception of man. – Message to Pontifical Academy of Sciences. – L'Osservatore Romano № 44, 30.10.1996. 10. Hl. Thomas von Aquin. Die Summe wider die Heiden, II, 89. – Jakob Hegner: Leipzig, 1935. – С. 386-389. 11. Див.: Немесий Эмесский. О природе человека, Глава III. – Экуменический Центр св. Апостола Павла: Москва, 1996. – С. 63-65. 12. Це твердження спирається на факт, який однозначно даний нам у досвіді самих себе й полягає у тому, що в людині немає «лише чуттєвої» тваринної душі, яка була б відмінною від особової духовної душі. Радше, те саме «Я» – духовне ядро єдиної ідентичної особи як носій духовних актів – мислення чи вольових рішень, переживає водночас тілесні відчуття, інстинкти і динамізми. (Пор.: Seifert, Josef. Leib und Seele. – Universtitätsverlag Anton Pustet: Salzburg, 1973. – С. 328-329). 13. Пор.: Seifert, Josef. Leib und Seele. – С. 328-335. 14. Там само, S. 335. – Переклад мій – П.Г. 15. Наприклад, з тополі, як це нам підказує Тарас Шевченко в однойменній баладі, у які він розповідає про «стрибкоподібну деволюцію» дівчини, яка з печалі і туги за коханим перетворилася в тополю. Хоча напрямок перетворення тут зворотний, але у цій первісно народній баладі при усій її казковості варте уваги те, що дівчина перетворилася не в мавпу, що, якщо б теорія еволюція мала слушність, було б «найправдоподібнішою» метаморфозою – «до найближчого за рангом предка-папєрєдніка», а у віддаленіший за «деревом еволюції» організм: в рослину. Тоді можливе й протилежне переворення. Народна мудрість і поетична мудрість Шевченка зобразили тут щось дуже правильне: метаморфози завжди стаються між несхожими й «віддаленими» проявами. «Еволюційне дерево» навіть не приходило в голову народній творчості. 16. Див.: Rahner, Karl. Theologische Anthropologie und moderne Entwicklungslehre // Die evolutive Deutung der menschlichen Leiblichkeit. – Verl. Karl Alber: Freiburg/München, 1960. – І, С. 191-194. 17. Rahner, Karl. Theologische Anthropologie... – С. 184. – Переклад і підкреслення мої – П.Г. Tеги:
( 5 голосів )( 6354 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
2020 (6)
2019 (1)
2018 (4)
2017 (21)
2016 (38)
2015 (65)
2014 (35)
2013 (60)
2012 (36)
2011 (57)
2010 (62)
2009 (19)
Есей
-
Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.
Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.
Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.
З Провалля Зради шепіт… Богдан Ігор Антонич
Сутінки… Уже не день, але ще й не ніч. Сонце, відпрацювавши свою зміну, зникало…
Світ поезії
-
Детальніше...
Поривайтесь в космічні висоти.
Може, там - інший часу плин.
Може, там інші дні і ноти...
Але Бог тут і там - один.Поривайтесь шукати зорі
За багато холодних миль.
Може, це неозоре море
Вип'є залпом гарячий біль.Поривайтесь в п'янкі вершини,
Відсилайте рожевих муз.
Може, знов якась зірка злине
Із затемнених Сіракуз.Поривайтесь в космічні бурі,
Чи масштабні, чи то малі.
Може, досвід цей ваш похмурий
Допоможе вам на Землі...Поривайтесь у ті дороги,
Не шукайте лихих хвилин,
Не шукайте нового Бога,
Адже Бог тут і там - один...Ольга Стасюк
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
can earn additional bucks every month. You can use the best adsense alternative
for any type of website (they approve all websites), for more details simply search in gooogle:
boorfe's tips monetize your website
Стрічка RSS коментарів цього запису