«Благословен цар, що йде в ім'я Господнє», або тріумф і поразка перших ізраільських царів Друк

Пророк Самуїл
Пророк Самуїл
Питання влади, харизматичного лідера завжди турбувало людство. Беззаперечними лідерами в історії Божого народу були Мойсей, Ісус Навин, згодом Судді. Проте на певному етапі перед Ізраїлем постають нові виклики пов’язані з новим політичним устроєм. Настає момент, коли Божий народ хоче бути як усі народи і вимагає, щоб пророк Самуїл настановив царя над ним.


Біблія передбачає майбутні труднощі нового політичного устрою і подає дві традиції в ставленні до монархічного устрою: прихильну (1 Сам. 9, 1–10, 16), яка вважає позитивним феномен царської влади та неприхильну до монархії традицію (1 Сам. 8; 10, 17–27; 12), за якою все було б добре, коли б єдиним царем був Господь. В будь-якому разі новий політичний устрій не скасовує основного принципу у стосунках людини з Богом – дотримання Заповідей та вірність союзові між Богом і людиною. До речі, спочатку сам цар має «ходити за Господом»: «Оце ж вам цар, що ви вибрали, що домагались, оце ж Господь наставив царя над вами. Якщо ви будете боятись Господа і йому служити; як будете йому послушні й не будете противитись його велінням, ходитимете за Господом, і ви самі, і цар, який царює над вами, (то буде вам добре.) А як не будете слухняні Господеві й будете противитись його велінням, то рука Господня буде проти вас, як і була проти ваших батьків» (1 Сам. 12, 13–15).

Розгляньмо питання пов’язані з владою, звертаючись до надзвичайно промовистих прикладів перших Царів Ізраїля – Саула, Давида і Соломона, описаних з 1 і 2 книги Самуїла та 1 книги Царів.

 

 


Саул – хвороба влади
Саул (1030-1010 р. до Хр.) перший Ізраїльський цар походить з коліна Веніамина, як визначний полководець, уславився перемогами над филистимлянами. Початок біблійної розповіді про Саула інтригує. Автор від початку зазначає, що Господь обирає найкращого царя. Саул представлений як «вродливий молодець». Далі сказано: «Не було між ізраїльтянами кращого від нього; він головою вищий був над усіма в народі» (1 Сам. 9, 2).

Саул вирушає на пошуки ослиць, а повертається зовсім іншою людиною, яку Самуїл помазує на першого царя Ізраїля: «Тоді Самуїл узяв посудину з олією й вилив Саулові на голову, потім поцілував його й промовив: “Оцим Господь тебе помазав у князі над Ізраїлем, своїм народом! Прав, отже, над Господнім народом і визволь його з рук ворогів його навколо”» (1 Сам. 10, 1).
Перше завдання Саула – визволити народ від ворогів, і він, здається, завзято береться виконувати його (1 Сам. 11). Важливо зазначити, що Дух Господній сходить на царя, тож від моменту свого помазання Саул стає іншою людиною. Проте дуже швидко Саул починає управляти самостійно, беручи на себе повноваження, які йому не належать. Біблійна розповідь немов підкреслює: земний володар – не Господь Бог. Цар лише втілює Божу волю, він знаряддя в руках Божих.

Саул мав би лише слідувати наказам Господніми. Проте він двічі порушує Божу волю, яку йому сповіщає пророк Самуїл. Спочатку Саул, думаючи, що сам може подолати ворогів, самовільно, не чекаючи Самуїла, складає жертву Господеві і цим бере на себе функції священика (1 Сам. 13, 7–14). Коли Самуїл прибув, то сказав до Саула: «Ти вчинив по-дурному! Якби ти був дотримав того наказу, що Господь, Бог твій, дав тобі, то він ствердив би твоє царювання над Ізраїлем повіки. Тепер же твоє царювання не встоїться. Господь знайшов собі чоловіка по своєму серцю і поставив його князем над своїм народом, тому що ти не дотримав того, що тобі Господь звелів був» (1 Сам. 13, 13–14). Це початок падіння Саула.

Саул вдруге порушує волю Господню після перемоги над амалекитянами. Він зберігає частину добра всупереч закону «священної війни», не виконуючи наказу Господнього (1 Сам. 15). Господь відкидає такого царя: «Самуїл промовив: “Хіба ж Господеві так до вподоби всепалення й жертви, як послух Господньому слову? Послух ліпший від жертви, слухняність – від баранячого жиру. Бунт – це гріх чарівництва, сваволя – це злочин ідолопоклонства. За те, що ти відкинув Господнє слово, він тебе відкинув від царства”» (1 Сам. 15, 22–23). Це остаточний упадок Саула. Він приречений.

Історія Саула вчить, що цар має керувати народом не самовільно, як йому заманеться, а сповнювати Божу волю. Автор майстерно представляє рецесію хвороби під назвою «влада». На початку шляху Саул усвідомлює своє незначне становище. «Чи я ж не веніяминянин, з найменшого коліна Ізраїля, й чи моя родина не найменша з усіх родин коліна Веніямина! Чому, отже, таке до мене говориш?» – запитує Саул пророка Самуїла, почувши, що все найкраще в Ізраїлі для нього (1 Сам. 9, 21). Вкінці правління Саул – це заздрісний володар, який переслідує Давида, намагаючись його вбити, звертається до чаклунки в Ен-Дорі і викликає дух Самуїла (1 Сам. 28). Саул трагічно гине разом з трьома синами в битві з филистимлянами, вчинивши самогубство (1 Сам. 31). Так закінчується драматична і сумна історія першого ізраїльського царя, відкиненого Господом за непослух.

Давид – цар, що кається
Біблійна розповідь про Давида також розпочинаться чудесним помазанням Давида на царя. Самуїл прямує до Ессея-вифлиємця. Після кількох невдалих спроб з’ясувати, хто з синів Ессея має бути майбутнім царем, Самуїл помазує Давида – найменшого з синів Єссея. «Тоді Самуїл спитав Єссея: “Чи це всі твої хлопці?”. Той відповів: “Є ще найменший, та він пасе вівці”. І велів Самуїл Єссеєві: “Пошли за ним, бо ми не сядемо, поки не прийде сюди”. Послав він за ним, і привели його. Був же він русявий, гарноокий, вродливий з виду. І повелів Господь: “Устань, помаж, це він”. Узяв Самуїл ріг з олією й помазав його посеред його братів. І дух Господній зійшов на Давида з того дня й на майбутнє» (1 Сам. 16, 11–13). Це початок Давидової кар’єри. Згодом буде чудесна перемога над Голіяфом, якого Давид переможе в ім’я Господа Сил (1 Сам. 17) та його поступове сходження на трон. «До чого б Давид не брався, все йому щастило, й Господь був з ним» (1 Сам. 18, 14).

 

Натан звинувачує Давида. А. Кауфман. 1797 р.
Натан звинувачує Давида. А. Кауфман. 1797 р.
Проте успіхи Давида провокують заздрість і страх Саула: «Саул же, бачивши, що йому щастить вельми, почав його боятись, а ввесь Ізраїль і Юда любили Давида, бо він і входив і виходив перед народом» (1 Сам. 18, 15–16). Перша книга Самуїла описує негативне ставлення і переслідування, яких Давид зазнає від Саула. Двічі Давид може вбити Саула (1 Сам. 24; 26), але не підносить руки на Господнього помазанника і цим виявляє шану і Богові, і Цареві. Після смерті Саула, Давид стає царем, спочатку в Хевроні і його визнають лише південні коліна, згодом усього Ізраїля (1010-970 р. до Хр.). Він захоплює твердиню євусіїв і робить з неї столицю Єрусалим (2 Сам 5, 6–12), переносить туди Кивот Завіту (2 Сам 6). Має намір збудувати Богові достойний дім, однак сам Господь збудує дім Давидові та його нащадкам. Пророк Натан виголошує месіанську обітницю нащадкам Давида: «…так каже Господь Сил: Я взяв тебе від отари з пасовиська, щоб ти був князем над моїм народом, над Ізраїлем. Я був з тобою всюди, куди ти ходив. Я викорінював усіх твоїх ворогів з-поперед тебе й зробив великим ім'я твоє, як ім’я тих, що найбільші на землі. Я призначу місце моєму народові Ізраїлеві і насаджу його, й він буде на ньому жити й не зазнає більш тривоги, бо беззаконні не будуть більш його гнобити, як раніше, з того часу, як я поставив суддів над моїм народом Ізраїлем. Дам тобі спокій від усіх твоїх ворогів. І оце Господь звіщає тобі, що він збудує тобі дім. А як сповняться твої дні й ти спочинеш з твоїми батьками, я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство. Він збудує дім імені моєму, і я скріплю його царський престіл навіки. Я буду його батьком, а він буде мені сином; коли ж він провиниться, я покараю його людською різкою й людськими карами: милости ж моєї від нього не відніму, як я відняв її від Саула, якого я відкинув перед тобою. Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7, 8–16).

Будівництво храму здійснить безпосередньо Соломон, син Давида. Але ця знаменита обіцянка залишиться незмінною щодо всіх нащадків Давидової династії аж до приходу Христа-Месії. Новий Завіт неодноразово наголошуватиме, що Ісус Христос походить з роду Давида (Мт. 1, 1). Саме в особі Ісуса Христа, Сина Божого, Царство якого утвердиться повіки, давнє пророцтво отримає остаточне і досконале звершення: «Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька, і він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню його не буде кінця» (Лк. 1, 32–33).

Давид – прототип доброго царя-пастиря. Проте навіть Давидові не вдалося уникну спокус влади та панівного становища у суспільстві. 11 глава 2 книги Самуїла розповідає про гріх Давида з Ветсавією, до якого додає ще й вбивство її чоловіка Урії. Давид сповна використовує своє царське становище. Пророк Натан сповіщає вирок цареві: «Так говорить Господь Бог Ізраїля: Я тебе помазав царем над Ізраїлем, я тебе врятував з руки Саула, дав тобі дім пана твого й жінок пана твого на твоє лоно, дав тобі дім Ізраїля та Юди, а якщо б цього було ще замало, додав би ще того й цього. Чому ж ти так зневажив Господа і вчинив те, що є злом у його очах? Урію-хеттита вбив мечем, жінку його взяв собі за жінку, його ж ти вбив мечем аммонійським. І тому тепер меч навіки не відійде від дому твого за те, що ти мене зневажив і взяв жінку Урії-хеттита, щоб була тобі за жінку. Так говорить Господь: З твого ж власного дому нашлю лихо на тебе; візьму твоїх жінок з-перед твоїх очей і віддам їх ближньому твому, і він буде спати з ними перед обличчям цього сонця. Ти потайки чинив це, а я зроблю це явним перед усім Ізраїлем, перед очима сонця”. І сказав Давид до Натана. “Згрішив я проти Господа!” А Натан відповів Давидові: “Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре» (2 Сам. 12, 7–14).

Давид кається. Господь прощає гріхи Давида. Однак з цього моменту життя Давида затьмарене численними сумними подіями. Ці події стаються в Царській родині. Збещещено Тамар, дочку Давида (2 Сам. 13, 1–19). Авесалом, син Давида, вб’є кривдника Тамар, свого брата Амнона (2 Сам. 13,20-33), повстане проти батька (2 Сам. 15, 1–12) і трагічно загине (2 Сам. 18). Проте Давид виявляє виняткову стійкість і довіру до Господа. Тому є прототипом царя, що кається і жаліє за гріхи.

Соломон – втрачена мудрість
Соломон (970-930 р. до Хр.) син Давида і Ветсавії, великий політик і мудрець, вступає на трон за найсприятливіших умов. Він зміцнює і розбудовує державу, яку отримав у спадок від батька, Давида. Його держава має флот, численні родовища. Соломон будує Єрусалимський храм і царський палац. Веде мудру внутрішню і зовнішню політику. Візит цариці Савської свідчить про культурні зв’язки, співпраця з Хірамом, царем Тиру, про торгівельні відносини.

Цар Соломон і цариця Савська. Д.Демін.
Цар Соломон і цариця Савська. Д.Демін.
Проте найбільший здобуток Соломона – мудрість, яку просить і одержує від самого Господа в момент вступу на трон: «Наділив Бог Соломона також мудрістю і вельми великим розумом, і серцем широким, мов пісок на березі моря, так, що мудрість Соломона була більша, ніж мудрість усіх синів Сходу, більша, ніж вся мудрість Єгипту. Був він розумніший від усіх людей. … Слава про нього розійшлася по всіх народах навкруги. Він вирік 3000 приповісток, і 1005 пісень було в його. …І приходили з усіх народів послухати мудрість Соломона, і від усіх царів землі, що зачули про його мудрість» (1 Цар 5, 9–14). У 1 Цар 10, 23–24 ще раз підкреслено: «Цар Соломон багатством та мудрістю був найбільшим з усіх царів землі. Ввесь світ жадав бачити Соломона, щоб почути його мудрість, яку Бог йому вклав у серце».

Тому Соломонові традиційно приписували визначні твори біблійної літератури мудрості – книгу Приповідок. Автор книги Проповідника також видає себе за Соломона (Проп. 1, 1; 11). Знаменита і прекрасна Пісня пісень теж згадує Соломона (П. п. 1, 1), навіть автор книги Мудрості хоче дорівнювати, Соломонові (Муд. 9).

Мудрому Соломонові не вдалося уникнути спокус. Соломон укладає політичні шлюби-альянси, які, нібито, зміцнюють Царство, але в підсумку серце Соломона вже не належить Господеві: «Цар Соломон полюбив, крім дочки фараона, багато чужоземних жінок: моавитянок, аммонійок, едомійок, сидонійок, хеттиток, з тих народів, про яких Господь сказав синам Ізраїля: “Не ходіть до них і вони до вас хай не ходять, бо інакше прихилять ваші серця до своїх богів”. Та Соломон прив’язався до них любов’ю, і було в нього 700 жінок княжого роду ще й 300 наложниць, і жінки оті зіпсували його серце. Коли Соломон постарівся, жінки його привабили його серце до чужих богів і його серце не було вже повнотою віддане Господеві, як серце його батька Давида. От і пішов Соломон за Астартою, богинею сидоніїв, та за Молохом, гидотою аммоніїв. І чинив Соломон зле в очах Господніх, і не був в усьому слухняний Господеві, як його батько Давид. Ось тоді побудував Соломон на горі, що проти Єрусалиму, капище для Кемоша, гидоти моавитян, і для Молоха, мерзоти аммоніїв. Подібно чинив він для всіх чужоземних жінок, що приносили воскурення й жертви для своїх богів. Розгнівався Господь на Соломона за те, що він відхилив серце своє від Господа, Бога Ізраїля, який був явивсь йому два рази, й наказав йому те: не ходити за чужими богами; а що Господь йому наказав, того він не додержав» (1 Цар 11, 1–10).

Навіть численні успіхи Соломона не звільняють його від дотримання Божих Заповідей. Земний Володар завжди має залишатися вірним Господеві. «Тим Господь і сказав Соломонові: “За те, що ти так поводився і не пильнував мого союзу ані моїх установ, як я наказав тобі, то я вирву у тебе царство і віддам його твоєму слузі. Однак, заради батька твого Давида не вчиню я цього за твого життя; я вирву його з рук твого сина. Та й не вирву всього царства: одне коліно дам синові твоєму заради слуги мого Давида та заради Єрусалиму, що я вибрав собі» (1 Цар 11, 11–13).

Приклад Соломона вчить, що народ має цінувати в правителях не силу, не славу і навіть не мудрість, бо все від Бога, а вірність Богові і його Заповідям. Після смерті Соломона Царство розпалося на дві частини Північне (Ізраїль) та Південне (Юду). Так завершується Золота доба монархії. Обидва царства поступово прямуватимуть до занепаду. В 722 році до Хр. Північне царство потрапить під владу Ассирії, в 586 році до Хр. вавилонський цар Навуходоносор завоює Південне Царство, зруйнувавши Храм та Єрусалим.

***
Шлях трьох перших ізраїльських царів – це тріумфальна хода Божих помазаників, яким Господь доручає владу над своїм народом. Це також шлях поразок людських володарів, які вдаються до маніпуляцій владою. Лише усвідомлення, що вся влада походить від Господа робить царя успішним. Цар завжди повинен пам’ятати, що він сам хоч і є Господнім Помазаником, є передовсім Божим підданим, тому при владі має чинити лише Божу волю.
Людські можливості обмежені, тому така інституція як монархія, як і будь-який інший державний устрій, далекі від досконалості, якщо виключаємо Господа – головного Володаря у людській історії. Влада – не ціль, не самоціль, а служіння. Це служіння досконало буде сповнене лише Ісусом Христом лагідним і сумирним Царем, який в’їде до Єрусалиму на осляті під оклики «Благословен цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небі і слава на висотах!» (Лк. 19, 38).

Марія ХОМА
(м. Львів),
закінчила Український католицький університет,
богословський факультет
Папського Григоріанського університету (м.Рим.)


Рейтинг статті

( 9 голосів )
Теги:     №2      політика      богослов’я      Біблія
( 6124 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити