Що, екуменізм?! – Ні, не чув… Або мої два роки з МПЕН Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_mpen.jpgМПЕН – це Магістерська програма екуменічних студій в Українському католицькому університеті (Львів). Знаю, з першого разу запам’ятати важко. І мимоволі може напроситися оце: «Що, екуменізм?!». Та насправді все дуже просто. Для початку зазначу, що екуменізм – це прагнення до діалогу між християнськими конфесіями. Як кажуть у Галичині: «На хлопський розум вистачить». Зрештою, тут хочу розповісти про своє життя, яке поволі змінила МПЕН, а про екуменічний рух ви прочитаєте в розумних дослідників і богословів.

До речі, тепер МПЕН я розшифровую по-іншому, але про це згодом...

Цього року червень видався особливо теплим і приємним – захистила диплом та закінчила універ! Хто був студентом, той розуміє мою радість, бо на собі відчув усі ці муки під час написання магістерки, складання усіляких там іспитів, від усіх цих балів, шпор і нервового гортання конспекту перед самою контрольною, бо завжди бракує останньої ночі. Та мені нема на що скаржитися, бо тут, на МПЕН, усе було інакше.

– Готові? У всіх китиці з лівого боку? Увага! Зараз будемо переходити в доросле життя…

Усі магістри завмерли. У залі застигло повітря. Хтось хіхікнув, хтось досі не може вхопити ту китицю з конфедератки. Зосередилися.

–        Ііііі… Перекидайте!

Китиці полетіли зліва на право, що мало б символізувати перехід у доросле життя. Звичайно, приємно, але не знаю кому як, а мені і в дитинстві добре залишатися. Так закінчилися мої два роки співжиття з МПЕН. Якщо би хтось запитав, якими вони були, то відповіла б, що формуючими.

Не скажу, що за два роки я досягла великого в навчанні та науці, стала першокласним богословом-екуменістом чи релігійним журналістом. Цього не сталося не тому, що програма не дозволяла, а тому, що, мабуть, це не було моєю метою. Натомість почала вчитися відчувати себе, шукати в навчанні не спортивне змагання і перегони за кількістю «зарах» чи «добре», а відразу запитувати себе: «Добре, тепер я це знаю, але чи я так живу, чи хочу знання застосувати практично, чи мені це під силу? А як це знання мені допоможе в житті, у пошуках свого призначення, якщо воно є, і чи є взагалі оце людське призначення і над-мета?». Так із МПЕН я почала більше ставити запитань собі, ніж іншим. Ці питання не потребують великої аудиторії, загального схвалення чи оскарження. Вони не повинні бути стилістично вишуканими чи імпозантно неординарними, показовими. Вони тихі й сумирні у своєму чеканні відповіді, яку я інколи одержувала протягом цих двох років.

Завдяки МПЕН я дізналася про дні духовної віднови (реколекції) та вперше побувала на них. Пригадую, як ми читали Святе Письмо за методикою lectio divina – читання і глибоке занурення в сенси слів, метафор та асоціацій. Тоді я особливо гостро відчула потребу в тиші та внутрішньому діалозі – ми намагалися зберігати мовчання після наук. Звичайно, це не завжди вдавалося, бо кортіло спілкуватися, сміятися, влаштовувати телефонні хуліганства… Так із МПЕН мені вдалося розширити горизонти й географію внутрішнього діалогу зі своїми численними «Я».

Протягом двох років я вивчала щось кардинально нове для себе – богослов’я. Хоча дієслово «вивчала» не зовсім пасує, радше – почала пізнавати. Тут, на Західній Україні, церква – це щось звичне й очевидне: піти в неділю на Літургію, молитися на вервиці чи просто перед іконою і так далі. Звісно, це не показник більшої «воцерковленості», інколи це тільки данина традиції чи звички, проте Церква тут – це не щось рудиментне із серії «опіуму» та іншого «дивацтва». Я родом із Південної України, і в нас щодо «релігійності» зовсім інші акценти. Не хочу аналізувати, де краще чи гірше, бо в цій делікатній сфері будь-які остаточні судження надто суб’єктивні. Маю на меті сказати, що завдяки МПЕН я підійшла до Церкви не з боку звичайного входу, де сидять бабці. Я увійшла з боку святилища – з серця й архисенсу Церкви, де захована не людська організація чи установа, не споруда і позолота, а де присутній Бог, який знає та слухає молитви, який приймає і віддає Євхаристію-подяку. Так із МПЕН я навчилася і все ще вчуся приймати та водночас віддавати Євхаристію як глибинну подяку, яка не має нічого спільного з надмірною показовою побожністю чи глухою зашореною релігійністю.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_ies.loho.jpgМене цікавила тема смерті та її прийняття людиною – ми вивчали есхатологію. Я не розуміла можливість втілення одного Бога у трьох особах – ми вивчали тріадологію. Бог, який став людиною та помер, страждаючи, спонукав мене до численних питань – ми вивчали христологію, і я почула деякі відповіді. Сумнівалася в питаннях евтаназії та абортів – ми запекло дискутували на парах із біоетики. Інтуїтивно відчувала всюдисущність дії любові у світі, але не могла пояснити її принципи й навести приклади взаємозв’язків усіх релігій у цьому питанні – допомогла філантропія. Можу навести ще безліч прикладів, які відкрили для мене важливість біблістики й екзегези Святого Письма, необхідність вивчати історію і витоки християнства за допомогою патристики та еклезіології, можу поділитися враженнями від спілкування з лекторкою-протистанткою п. Хелен. Можу, але не буду здатна пояснити, як і коли тут, разом із МПЕН, я усвідомила, що освіту, чи то пак ерудованість, аж ніяк не можна називати «вищою», «середньою» тощо, а процес і результати навчання не вміщаються у слова «бакалавр», «магістр», «кандидат» чи ... «неук». Навчання – ...можливо, це невидимий дух, яким дихає життя.

Пам’ятаєте, на початку я написала, що МПЕН розшифровую для себе дещо по-іншому? МПЕН – це Мій Перший Екуменічний Нічліг. «Екуменічний», бо справді усвідомила необхідність міжконфесійного діалогу, який, для початку, має відчуватися у взаємоприйнятті й любові… (тут поставлю три крапки для богословів). Чому «нічліг»? Бо слово «домівка» чи «прихисток» до літери Н не підходять. Проте, знаєте, в цьому своя філософія, адже нічліг – це місце, де ти почуваєшся у такій безпеці й душевному затишку, що можеш спокійно спати, довіряючи і міцності будинку, і порядності господарів. Не кожна домівка чи прихисток може бути гарним нічлігом… Думаю, про це треба задумуватися найперше, коли вкотре пакуєш рюкзак і вивчаєш карту, шукаючи гідний шлях своєму навчанню і місце, де би ти хотів зупинитися, щоби відновити цей невидимий дух, яким дихає твоє життя.

Я хотіла б ще раз позначити на своїй карті МПЕН як місце, куди якось одного разу хочу повернутися. Повернутися, щоб почути недослухане…

Ніна ПОЛІЩУК

Детальніше про МПЕН читайте на сайті Інституту екуменічних студій


Рейтинг статті

( 17 голосів )
Теги:     свідчення      роздуми      освіта
( 1127 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити