Любов, очікування і залишеність людська перед Спасом Друк

nina.jpgДля всіх я став усім, щоб конче деяких спасти
(1 Кор. 9:22)

Бог кожну сльозу з очей їх зітре, і смерті не буде вже; ні смутку, ані крику, ані болю вже не буде
(Отк. 21:4)


Очікування. Чи ми зустрінемося наступного разу? Чи завтрашній день буде таким самим теплим, як сьогоднішній? Чи вдасться мені сказати все зрозуміло? Та й взагалі, що буде завтра…, а за п’ять років? Людині важливо вибудовувати певні плани й уявлення, щоб, як їй здається, легше було йти навпомацки далі з такими ж заплющеними очима, але маючи перед собою уявну картину світла вкінці тунелю. Нам так важливо мати хоча б найменшу надію, сподіватися на щось, подекуди навіть дуже далеке від реальності, але таке бажане. Кажуть, тоді не страшно прокидатися зранку і йти заварювати чай. Адже ти знаєш, для чого тобі той чай, а ще краще, коли ти знаєш, для кого він. Бо хоч ми й «самотні у своїй самості», як кажуть психологи, та все ж чути людські кроки, що йдуть із твоїми в унісон, набагато приємніше, ніж чути відлуння своїх, нехай і найкращих, черевиків, але в порожнечі…

Людині необхідні очікування, хоч вони, здебільшого, й отруйні, і надто далекі від реальності. Та все ж помічні перед безнадією і зневірою. Вони штовхають бодай якось, бодай кудись, але вперед. У предвічному шеолі, коли ще не було ні пекла, ні раю, люди сиділи в очікуванні, в передчутті чогось. Не думаю, що це було легко, та все ж краще, ніж відчувати свою приреченість і безвихідь. Отже, в них була, хоч крапля віри і надії, якщо вони чогось чекали. А з краплі море повниться…

Людині необхідна інша людина, щоб очікування не було якимось покаранням, яке властиве тільки певній особі. Адже приклад інших нас загартовує, доводить, що наші муки, переживання чи радощі не одиничні й не унікальні в цьому світі. Хтось зараз може відчувати те ж, що й ти. Ще краще, коли двом людям вдається жити в унісон, йдучи в ногу, відчуваючи і переживаючи одне. Так, опираючись один на одного, відчуваючи НЕсамість, вони здатні пройти набагато довше, можуть побачити набагато більше. Й ось уже очікування вони мають одне на двох – обом стало легше нести свої чекання, сподівання тощо. Тут неможливо не згадати давню казку про віслюка, який ділився горем, поки його зовсім не стало.

Ось і в релігіях, які людина одягає на свій світогляд, щоб тепліше було йти серед ожеледі сумнівів, ми шукаємо очікування, людей, які нехай зараз і не з нами, але прикладу котрих можна слідувати та відчувати їхню підтримку, силу. Так, у християнстві людей надихає і провадить приклад воплоченого Логоса, Бога – Ісус Христос, Його вчення, Його страждання й випробування, Його воскресіння та перемога над смертю, якою Бог покарав грішне людство, починаючи від Адама й Єви. Та смерть нічого не обіцяла і не давала, після неї була тільки крапка – і все. Ніякого продовження, покаяння, прощення тощо. Крапка.

Після ж хресної смерті Боголюдини у християн з’явилося оте екзистенційне й предвічно людське очікування, що додає снаги, – «усі спасенні». Смерть – це лиш успіння, а не кінець життя; це останній крок до спасіння.

Перед тим, як роздумаємо над Христовим спасіння та його викликами сьогоденню, хотілося б навести слова ісихаста і святого Григорія Палами. Вони, можливо, будуть особливо корисними для тих, хто любить дивитися на обгортку, а не смакувати цукерку, хто любить надміру копатися в богословських термінах і в них шукати Істини, а не у природі значень, що їх означують ці терміни.

Отже, Григорій Палама зауважує: «Під час полеміки не обов’язково бути абсолютно точним у використанні термінології, проте в ісповідуванні віри необхідно дотримуватися точності в усьому».


Скандал Боголюдини

Ми, маючи і леліючи свої очікування, часто можемо сумніватися в їхній реальності. Так, християнам ще від І століття від Різдва Христового властиво сумніватися в реальній можливості Ісуса Христа спасти людство і нести викуп за його первородний гріх. Та це ж і справді нісенітниця! Як звичайна людина (ну не зовсім звичайна…), учитель, пророк може раптом викупити душі всіх людей, може показати приклад воскресіння і дати надію на воскресіння?! Так у богословській тематиці виникали дискусії щодо можливості поєднання в одній особі і людського, і Божого. Виник справжній скандал.

Слово «скандал» із грецької σκάνδαλον – «пастка; спокуса». Юдеї не могли прийняти Христа як Сина Божого, адже для них це було страшною «пасткою» – богохульством, недотриманням Закону, який вони й без того часто порушували. Тож юдеї – яскравий приклад неприйняття Божої сутності Ісуса. Для римлян було неможливим прийняти страждаючого Христа – як величний, всемогутній Бог може страждати від людей і вмерти??! Римляни – яскравий приклад неприйняття людської сутності Ісуса. Ці два полюси спричинили безліч єресей, і продовжують спричиняти…

На спростування подібних єресей можемо, найперше, навести аргумент Григорія Богослова, який сказав, виступаючи проти Аполінарія Лаодикійського, представника аріанства: «Що не прийняте, те не спасенне». Тобто Бог у воплоченні приймає всю людськість (дух, душу, тіло). При цьому жодна з тих сутностей – Божа і людська – не повинна поглинати іншу. Чудесність їхньої дії – в єдності. Тільки за такої умови Він зможе повноцінно лікувати людську природу, тільки так Він зможе її преобразити, обожити.


Обоження – мета людського буття

Після чуда Воскресіння і Вознесіння Христа, як каже передання, християни щиро вірили, що у скорому часі воскресатимуть усі вірні – відбудеться Друге пришестя. Очікування було таким сильним і великим, що люди вважали, що от-от прийде Царство Боже. Тому більшість жила в передчутті, надихалася ним. Відомо, що перші християни, яких переслідували, піддавали тортурам, вели на страту були щасливі від своїх страждань, адже ще мить – і вони опиняться в Царстві Небесному, ще мить і перебуватимуть із тою людиною, чиї кроки було завжди чутно поруч. Знову людські очікування…

Згодом, із розвитком богослов’я, люди все більше почали усвідомлювати, що Царство Боже вже тут, з нами на землі, але ще ні. Це прекрасне есхатологічне твердження «вже і ще ні»… Медитації на цю фразу можуть займати години.

Ми вже в Царстві Божому, але ще ні… Ми вже спасенні, але ще ні… Ми вже наблизилися до Бога, обоженні Його зусиллями, але ще ні… Бо всі ці й ще багато інших тверджень, а краще – практик, повинні бути подібні до «механізму» волоченого Слова. Тобто єднати в собі Боже і людське. До прикладу, в обоженні вже є Божа складова, адже Він доклав зусиль, щоб показати нам можливість спасенного існування тут, на землі. Тепер людська частина залишається за людством: чи зможемо ми підтримати це «обожене існування» у своєму хрещенні? Чи будемо спроможні на власному прикладі показати немарність жертовної смерті на хресті?

У Святому Письмі є слова: «…усі спасенні, та не всі вибрані». Зазвичай, «вибрані» трактують як бажання Бога когось обрати для спасіння, подібно до «вибраного народу Ізраїля». Та якось один мій знайомий сказав, що «вибрані», можливо, треба розуміти не як Боже завдання, а як наше, людське. Людина повинна наважитися одягти на себе цю відповідальність «вибраного», повинна наважитися визнати себе «вибраною», а отже, і діяти відповідно. «Вибраність» – це аж ніяк не вивищеність, навпаки – це велика праця над вправлянням своєї душі. Можливо, це і є ота праця над виправданням обоженості, що нею наділив християн Господь. Чи ж усі християни можуть внести свою людську лепту в той великий скарб обоження, енергії, яка дає снаги ширити Царство Боже, що вже є на землі, але ще ні…

Тож перша, та чи не найбільша складова Христового спасіння, що розливається на усіх людей – це обоження тут, на землі. Обоження – Любов всюдисуща, всепроникна, всепрощаюча.

Сучасний православний богослов Калліст Уер у статті «Чи сміємо ми сподіватися, що усі спасуться?» наводить приклад, який, як на мене, досить влучно показує суть християнської любові. Це розмова зі старцем Силуаном з Афону, яку записав архимандрит Софроній: «Молитися за померлих, які страждають у пеклі від розлуки з Богом, було особливою рисою старця Силуана... Він не міг знести й думки про те, що хтось буде сумувати “серед темряви”. Я пам’ятаю його розмову з одним самітником, який з неприхованим задоволенням сказав: “Бог покарає усіх атеїстів. Вони вічно горітимуть у вогні”.

Засмучений почутим, старець промовив: “Скажи, якби ти опинився в раю і, подивившись звідти вниз, побачив, як хтось горить у пекельному вогні, чи відчув би ти себе щасливим?”.

“Цьому не можна зарадити. Це його власна провина”, – відповів самітник.

Старець сумно сказав йому: “Любов не може з цим змиритися... Ми повинні молитися за всіх”».

Так само обоження: це за всіх, для всіх. Це справа кожного – нести, підтримувати і поширювати його через любов. А головно – бути його гідним.


Чи можливим було би спасіння без Ісуса Христа?

Відповідаючи на це запитання, можна поміркувати над іншим: чи можливим було би гріхопадіння без диявола? Тут вже напрошується булгаковський аргумент: «Добро існує, бо існує зло». Пекло починається в нас самих так само, як і рай. Залежить тільки від звитяги нашої душі, куди і що нахилить нашу сутність. Найгірше й найперше пекло в житті людини – вона сама. Та водночас і з нами завжди є докори сумління, яких ніколи не придушить навіть найбільший грішник. Сумління існує поза нами – це Боже.

Якщо ж запитати, чи можливе спасіння без Бога, то очевидно, що ні. Спасіння як щось досконале можливе тільки за допомогою тільки чогось досконалого, чим людина не є. Той, хто впав у колодязь, рідко коли вибирається самотужки… Та тут, у питанні, навмисно вжито ім’я Ісуса Христа, який і був Богом, та особа Його цікава тим, що Він ніби показав принцип-механізм спасіння навіть в умовах найбільшого гріхопадіння – зневіри в Бозі (питання про причини страждання на хресті). Христос власним прикладом показав, що спасіння зажди відкрите і доступне, просто людське серце – це двері, які відчиняються тільки зсередини. Людина тільки з власної волі може відкрити своє щире серце для спасіння. Бог зі свого боку вже все дав.

Про важливість спасіння у Христі вже через хрещення писав Г. Мандзарідіс у праці «Обоження людини за вченням святителя Григорія Палами»: «Відроджуючись через Таїнство Хрещення, людина стає однією плоттю з Христом через причастя Його обоженого Тіла і в такий спосіб бере участь в Його новому житті, стає громадянином Небесного царства. Завдяки неперервному зв’язку з Джерелом істинного життя, людина більше не боїться смерті й не живе під її загрозою. Несотворене життя та енергія Христа передаються з’єднаній з Ним людині, в якій живе і творить Сам Христос. Життєві потреби та спокуси ведуть таку людину не до падіння чи компромісу з гріхом, але до аскетизму й піднесення до Бога. Її головна турбота в земному житті – збереження постійного спілкування з Богом завдяки молитві й участі в таїнствах. Супокій її – тільки в єднанні з Богом, завдяки чому вона одержує повну впевненість у досягненні остаточної мети свого шляху».


Віра у спасіння: анахронізм чи виклик для сьогодення?

В ірландського філософа Клайва Льюїса є цікава думка щодо людського спасіння: «Є лише два типи людей...: ті, хто кажуть Богові: “Нехай буде воля Твоя”, і ті, кому Бог каже в кінці: “Нехай буде воля твоя”. Усі, хто в пеклі, вибирають останнє. Без цього права вибору не було б пекла... Двері пекла замкнені зсередини».

Та найгірше, здається, тим, які стоять на роздоріжжі й після смерті. Найбільша мука – це бути отим чоловіком, якого прив’язали до стовпа на межі раю та пекла. Він бачить і спасіння, і радість раю, та водночас до нього досягає жар від згарища та полум’я пекла. І всім – добру та злу – немає до нього ніякого діла. Залишеність… Іноді можна почути: «Залиште мене у спокої». Та чи тривалий той спокій в «залишеності»?

Виклики сьогодення також полягають у цій тотальній залишеності людини у великому селі під назвою «інформаційне суспільство», про яке влучно писав Елвін Тоффлер у праці «Третя хвиля». Цей науковець також ставив проблему «залишеності», самотності не на останнє місце: «Перш за все, будь-яке порядне суспільство повинне сформувати відчуття спільності, єдності. Спільність протидіє самотності, а відчуття належності до спільноти додає людям впевненості. Проте в наш час інститути, від яких залежить відчуття спільноти, руйнуються в усіх технологічних суспільствах. Результат – розповсюдження чуми самотності».

Отже, серйозний виклик не тільки перед спасінням у Христі, а й взагалі, для суспільства – відчуття самотності й залишеності в кожної окремої людини. Для Церкви ж як інституції, яка може показати кращу альтернативу цій самотності, існує виклик у виборі та віднаходженні шляху до дверей, які відчиняються зсередини, – до дверей людського серця. «Церква повинна ще раз проголосити та підтвердити в новій формі головну мету, заради якої вона була створена», – писав Г.  Мандзарідіс, та й не тільки він…

Зрозуміло, естафета буде швидшою і результативнішою, якщо той, хто має її прийняти, побіжить назустріч тому, хто має її передати, адже цей останній може вже втрачати сили, оскільки шлях його був довгим.

Християнство – одна з найскладніших, якщо не найскладніша, релігій у світі. Адже в більшості випадках ти або проходиш певний обряд ініціації і вже спасенний, або належиш до певного роду і вже обраний, або виконуєш певні ритуали і вже підносишся. У нашому ж випадку це все – попереднє і зовсім нічого… Ти можеш пройти таїнство хрещення, можеш походити з християнської родини, можеш щонеділі ходити до церкви, брати участь у Євхаристії, та це не означає, що ти спасешся…

Сучасний споживацький світ звик одержувати від усього гарантії. Християнство ж їх не дає. Та увага! Це не означає, що християнство не спасає… Просто тут не спрацьовує система споживання. Тут недозволений односторонній рух. Також тут немає gps навігатора, якому ти слідуєш тупо і глухо. Ні! У християнстві людина може переживати будь-які перипетії і потрясіння, зневіру, палку прихильність тощо. Та завжди і всупереч усьому повинна віддавати і своє, і себе. Не тільки на допомогу іншим, а й у власному пошуку Христа у своєму житті, наслідуванні Його. Ця справа геть не проста. І хтозна, кому суджено залишитися на плаву? Пам’ятаєте, що тут немає універсального шляху. Тут є тільки пошук власного, але не через бажання спастися, а через все проникні обожнення, любов і спокій… Любов та спокій. Хоч ти й тримаєш карту в руках – Біблію, в якій уся топографія християнства, всі можливі стежки, закапелки і прихистки. Та вона буде непридатною і мовчазною без компасу – твого серця.


Любов і спокій. Тиша. Смиренність. Ісихія…

Ніна Поліщук


Рейтинг статті

( 17 голосів )
Теги:     есей      духовність      роздуми
( 2118 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити