Охоплена панівним страхом, не відчуваю під собою землі — це мить натхнення! Світ втрачає вагу, світло змінюється на темряву: сліпоглядна, виводжу думами первообраз власної душі, тієї душі, яку ніхто ніколи не бачив, і не вона єдина, не вона остання, яку намагались змалювати у поезії романтики, яку зображали талановиті художники, оглашали віртуози музики, а вона однаково засідає у мовчанці, виходячи у світло тільки після того, як засинає увесь світ. Її контури не вирвати ні правдою, ні підступом, та хоч би з зав’язаними очима, а все не та — це не вона широкоплеча простором, багата землею, світла сонцем чи різнобарвна веселкою — навіщо шукати невидиме серед видимих? Вона не каміння, який колір не додаси, однаково правдива брехня. Мільйонний сміливець хапає пензля, розводить фарби й тут таки ловить блазня. Вічні історії її автопортрету скінчаються розчаруваннями, з часом розчарування замінює любов — тільки вона, єдина, сута. Через любов душа всміхається наяву і один щасливець — один на мільйон — малює її усмішку; більш нічого не потрібно, та ж хто йому повірить?

Все не та… 

Всі кінці кануть у воду, і саме там, поривами, живими мотивами спалахує її подоба, знакуючи про непідробність величі, яку виношує скромна та мізерна велич людини.

Що є людина, як не надія Творця, Його мрія, Його воля, у якій і через яку втілюється Любов. Дар любові — перше та останнє, що визначає людське, ба більше — й тут можна сперечатись — саме божественне зерно! Здійснившись, Любов стала істотою, помножилась та розсіялась по усіх куточках землі. А що немає життя там, де немає Любові — то не новина, бо життя зветься життям лишень тому, що в ньому присутні Любові обійми, і їхньої пари не розділити, бо вони одне, як і одна істина. Немає іншого прекраснішого шляху у людини пізнати Бога, як через Любов. Одне одного зближають, одним і є: нероздільне та вічне чигають у спільному серці.

Я пізнала те, чого не бачила, я повірила тому, чого не чула, прийняла як істину й не діткнувшись її рукою, — тепер, надіюсь, що спожите допоможе мені вибратись із блуду ночей. Надія — друга з невидимих істот, у яку повірила, увірувавши — розшукала у серці, а віднайшовши у серці вже не відпустила: як вічна добродійка, вона заручила мене своїм благодіянням... І все таки спершу була Віра. Так і звуть мою матір, до якої прихилилась від народження. А матері не заперечити, бо якщо ти вже існуєш, якщо дихаєш, а твої груди повняться життям, то матір у тебе мусить бути — навіть у Бога-Сина є Матір, яка голубила Його, коли Той був немовлям; голубила своїм серцем не за божественну природу, але й не за людську — голубила тому, що пізнала істину любові, тому, що прийняла, тому, що увірувала. А що те маленьке серце, яке невинно билося у лоні, щоб зрештою опинитися на хресті не знала, але якби й знала, однаково любила б, а за те, що любила не лишень людською любов’ю, а божою, отримала у спадок від Сина вічне життя.

Те серце порятувало не одне життя, не останньому дарувало радість, кожного озолотило любов’ю. І знову про Любов… Любов — третя з істот, які ручаються вивести мене з кромішньої темряви. Нехай зіниці мої збліднуть, най руки попелом осядуть у горлі землі, хай розвіє моє волосся жорстокий вітер, а легені поїсть черево землі, ба не перестану дихати вповні душею, не перестану дякувати Богу та матері за життя мені дароване… і молитися. Пізнавши третю з істот, моє серце молиться безнастанно: хоч би у темряві, хоч на краю світу, хоч би остання зоря згасла над головою, проте серце моє, створене з плоті любові, натхнене вірою та піднесене надією до Творця не змовкне, позаяк вуста його промовляють мовою особливою, що не є божественною!

Мовчазна молитва вертає мене у гармонію з якої все вийшло. Творець дарує новий одяг для душі і та оновлюється. Ось і сонце вигулькує з-за горизонту віковічности. У тих краях дарується нове життя. Життя початок витікає із осердя душі. Так людина стає новою людиною, і немає їй більшого щастя на землі.

Іванна Любезна