«De theologia mystica». Містичне богослов’я Діонісія Ареопагіта. Послання до Тимотея Друк

into_publication.jpg

І. Сутність таємничого  мороку.

Надприродна, надбожественна і всеблага Тройця, наставниця християнської Богомудрости, направи нас до більш ніж недоказового і більш ніж сонячного й найвищого порядку таємних одкровень, туди, де прості, абсолютні і незмінні таємниці богослов’я відкриваються у всесвітлому мороку мовчання та його святій науці. Цей морок світить у найтемнішій пітьмі, перевищує будь-яке світло, залишаючись у недосяжності і небаченні, сповнює всекрасивим блиском розум, який заполонили очі [1]. Принаймні такими нехай будуть мої бажання. Ти ж, о любий Тимотею, при наполегливому вправлянні та таємному спогляданні, відкинь почуття і напругу розуму, усе чутливе і все зрозуміле умом, усе, що існує і не існує, щоб незнаним шляхом здійнятись тобі, наскільки ти це зможеш, і поєднатись з тим, що перевищує і суще і пізнання. Тоді ти завдяки вільному, абсолютному і чистому відреченню від себе та від усіх речей здіймешся до справжнього надприродного променя Божественного мороку, відкинувши все, ставши вільним від всього.

Пильно стеж і за тим, щоб не почув ніхто з нетямущих. Маю на увазі тих, хто прив’язався до природних речей, гадаючи, що по той бік природного немає нічого надприродного, і що своїм пізнанням не відають про Того, Хто поклав морок місцем Свого життя. Адже, коли настанови Божественних тайн перевищують їхню здатність розуміти, то що ж мовить хто-будь із тих, які ще більш не тямлять і визначають найвищу причину всього на підставі того, що в природі речей є остаточним, нічого не кажучи про те, що вона перевищує нечестиві образи багатьох форм, видуманих ними самими? Оскільки в цій причині всього сущого слід розуміти підставу для нього та стверджуючи її, настільки по відношенню тих самих форм їм радше більш властиве заперечення їх, адже ця причина є вище будь-якого сущого. Проте не слід вважати заперечення тими, що протирічать ствердженням,, адже сама ця причина набагато перша і вища від усі обмеження, здіймаючись над будь-яким відреченням і утвердженням.

 Саме в цьому значенні бл. Вартоломій зауважує, що богослов’я водночас багате й бідне, як і Євангелія теж: об’ємне і велике, проте водночас і стисле. На мою думку, він розуміє під цим, що благословенна причина всього є водночас багатослівна і малослівна, немов чужа будь-якій мові, таким чином, що вона є невимовна і незбагненна, надприродно перевищуючи все, що сотворене. Вона недосяжно показує себе тільки тим, хто виходить за межі всього, що осквернене і що чисте, тим, хто подолає всю ліствицю подвигів святих мужів, покидає божественне світло, і звуки, і слова, лунаючі з неба, та занурюється у морок, в якому, справді, перебуває Той, Хто, за словом Святого Письма, перевищує все суще.

Не безпідставно божественний Мойсей перш за все велить очиститися самому, тоді відійти від неочищених, і щойно після будь-якого очищення почує він звуки сурми і побачить численне чисте і різнобарвне проміння світла, що пробивається назовні. Тоді він покине натовп і разом з правдивими посвяченими досягне верхів’я сходження до Божественного. Але й тоді ще він не спілкується з Самим Богом і споглядає не Його (адже Він невидимий), а місце, де Він знаходився. На мою думку, це означає, що саме Божественне і найвеличніше з того, що сприймається і усвідомлюється, є якоюсь припустимою мовою, яка підлягає Тому, Хто загалом все перевищує. Присутність Того, Хто перемагає будь-яку думку дає про себе знати, немов би Він там був у найвище сприйнятливих слідах Його найсвятіших місць, саме завдяки цій мові. І тільки тоді, відречений і звільнений від усього видимого і від бачачого, він входить у справді таємничий морок непізнання, виключаючи будь-яке наукове розуміння і, де він знаходиться у досконалому, недосяжному і невидимому, весь існуючи в Тому, Хто все перевищує, і зовсім не існуючи ні для себе, ні для іншого, а тільки з Тим, Хто все перевищує. Шляхом звільнення від будь-якого знання, кращою частиною своєї душі він єднається з цілком незбагненним і тим самим, що він нічого не пізнає, набуває знання вище будь-якого розуміння.

 ІІ. Яким чином слід єднатися з Тим, Хто все перевищує, і як співати Йому Пісню Прослави і молити за всіх

Ми прагнемо знаходитись у цьому надсвітлому мороку і, заперечуючи бачення і пізнання, прагнем бачити і пізнавати те, що існує над будь-яким баченням і розумінням – тим самим, що не бачимо і не пізнаємо, адже це й означає правдиво бачити і справді знати. Тільки покидаючи всі речі можна гідно хвалити надприродне Єство подібно до того, хто витешує нову статую, відкидаючи все, що своїм оточенням служить перешкодою до чіткого бачення прихованої форми, і шляхом усунення хто виносить на світло справжню і таємничу її красу. На мою думку, слід теж зовсім по іншому оцінювати відречення, аніж утвердження, оскільки ми у ствердженнях починаємо від перших і через опосередковане опускаємось до скінченного. А тут ми, навпаки, здіймаючись від останніх до перших, все відкладаємо на бік, щоб здіймаючись до вищого, збагнути незбагненне, що сховане в речах від всього, хто ховається від будь-якого світла, що є в речах.

ІІІ. Які стверджувальні речення про Бога а які заперечувальні

У Богословських повчаннях [2] ми, щоправда, величали більш за все ті, що властиві катафатичному богослов’ю: по перше, яким чином Божественна і блага природа називається єдиною і яким чином – Троїчною, по друге, що означає батьківство а що – синівство, і яка божественна назва краще відповідає Духу. Яким чином із нематеріального і неподільного добра росте проміння доброти і перебуває в ньому і в собі самих і, нікуди не відступаючи, залишається це проміння у співвічному зростанні. Яким чином Ісус субстанційний до надсубстанційних істин людської природи, і яким чином все інше, про що б не йшла мова у Святому Письмі, ми славимо у богословських повчаннях. У книзі Про Божественні Наймення пояснюється, яким чином Він називається добрим і сущим, життям, мудрістю і чеснотою та всім іншим – що б не ховалось у духоносному Божому найменні.

У Символічному Богослов’ї, в якому божественні наймення, які беруть початок від чутливих речей, вживаються в переносному значенні, пояснюється, що означають божественні форми, образи, частини (духовної плоті), знаряддя, божественні простори, одяг, запал, туга і гнів, оп’яніння і нетверезість, клятви і прокляття, сни і чування і скільки б не було й інших символічних зображень і видів святого Божого образу.

Я вважаю, що ти помітив, яким чином останні нечіткіші від перших. Адже символічному богослов’ю личить бути менш промовистим під час пояснення імен Бога. Справді, оскільки ми здіймаємось до вищого, тим більш короткими стають наші слова про образи, які ми намагаємось щось сказати. Тим більше, коли ми входимо в цей морок, який перевищує наш розум, ми занурюємось навіть і не в малослів’я, а в цілковите мовчання і входимо в царство, де немає пізнання. А там мова, що сходить від вищого до нижчих в силу опускання, відносно ставала насиченішою. А зараз, здіймаючись від нижчого до того, що перевищує вище, вона згущується в силу здіймання і, після завершення всього сходження вгору, цілковито мовкне всередині і зливається з невимовним і цілим [Богом]. Але ж, яким шляхом, запитаєш ти, відштовхуючись від найпершого божественного ствердження, ми починаємо від остаточних речей оці божественні позбування? Адже, безсумніву, коли ми встановлювали те, що є над будь-яким ствердженням, нам слід було встановити припустиме ствердження, починаючи від найближчого до Нього; а коли ми відхиляємо те, що понад будь-яким приниженням, слід відхиляти, починаючи від тих, що вищою мірою є далекими від Нього. Невже Бог не буде радше життям або добром, ніж повітрям чи каменем? Чи не дальше Він від того, щоб п’яніти чи гніватись, ніж бути промовленим або зрозумілим?

IV. Він, який є Творцем будь-якої чутливої речі в її досконалості є далеким від світу чутливих речей

Отже, ми твердимо, що причина всього, яка все перевищує не є позбавлена ні сутності, ні життя, ні розуму, ні ума, не існує як тіло, не має ні образу, ні якости чи кількости, ні маси, не знаходиться в просторі, невидима і невідчутна, не відчуває і позбавлена чуття, не дозволяє безпорядку, не розпалюється матеріальними пристрастями, не є немічна і не зазнає почуттєвих трагедій, не має потреби у світлі, не наражена на знемогу, не зазнає руйнування, ні плину, – не є і не має нічого з того, що існує.

V. Він, Творець будь-якої розумової речі, є далекий від світу розумових речей

Здімаючись назад до вищого, ми знову твердимо, що це ні душа, ні ум, і не має ні уяви, ні судження, ні розсудку, ні розуму. Це не є ані Слово, ні розумність; не виразиме і немислиме. Ні число, ні порядок, ні величина. Ні найменшість, ні рівність, ні подібність, ні неподібність. Ні стоїть, ні рухається, ні завмерло, ні не має потенції. Не є ні потенція, ні світло; ні не живе і не є ні життям, ні субстанцією, ні вічністю, ні часом. По відношенню до неї [Першопричини] не існує ні розумового сприйняття, ні науки. Вона не є ні істина, ні царство, ні мудрість; не є вона єдиним і не є єдинством. Ні божество, ні добро, ні дух, адже дух пізнається нами. Ні синівство, ні батьківство, ні що-небудь з того, що нами чи ким-небудь іншим може бути пізнаваним. Нічим із того, що не є і нічим з того, що є, і ті, хто є, не пізнають її, якою вона є, і вона сама не пізнає тих, хто є, і як вони існують. Не має в неї ні розуму, ні наймення, ні пізнання. І не є ні визначення, ні заперечення. Навпаки, визначення і заперечення створюються нами для того, що існує після неї, а оце саме саміше ми ні не стверджуємо, ні не заперечуємо. Адже вона досконала досконалістю, яка вища від будь-якого визначення і що є одинокою причиною всього, і вищість її, досконало від всього відречена і знаходиться по той бік всього – понад будь-яким запереченням.

 

[1] У значенні високого засліплення розуму від захвату споглядання недосяжного світла Божества.

[2] Назва однієї книги, написаної автором, проте, яка не збереглась до наших часів.

[3] Вона [Першопричина всього] не є чимось-небудь з несущого, ні чимось із сущого, і ніщо з існуючого не знає Її, якою Вона є, як і Їй відоме суще не якою мірою воно суще.

 

Переклав д-р філософії Богдан ЗАВІДНЯК

Перекладено за виданням: Sancti Dionysii Areopagitae de Mystica theologia ad Timotheum // MPG. 3: S. Dionysii Areopagitae. Opera omnia, quae exstant, et commentarii quibus illustrantur, studio et opera Balthasaris Corderii, Tomus prior, Parisiis 1889, col. 997-1048.


Рейтинг статті

( 9 голосів )
Теги:     передання      богослов’я
( 4067 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 Michail 27.01.2012 22:35
http://www.credo-ua.org/2012/01/57843 Тим не менше, Бог розуму і через розум можна до Нього прийти і повірити в Нього спасительною вірою
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити