Андрій Содомора: «Не можна плекати мову, не повертаючись до свого кореня, до себе, до своєї душі...» Друк

Андрій СодомораПане Андрію, як Ви, оглядаючись в минуле, осмислюєте динаміку свого життєвого шляху від виховання у священичій родині до занурення у «сім’ю» античних письменників, філософів?

Відповідь на це запитання могла б розтягтися на сотні сторінок. Декілька об’ємних тек (родинні світлини, листи, записи, документи) нагадують мені, що пора озирнутися – актуалізувати минуле не тільки у свідомості, а й на папері. Озираючись, бачу свій родинний Вирів, що на Львівщині, у глибоких, по стріхи селянських хат, грудневих снігах. Це старша сестра, Марта, своїми розповідями допомогла мені побачити той далекий день – середу, що припала на перше грудня 1937 року, коли я народився четвертою дитиною, єдиним хлопцем у священичій сім’ї. Будучи одинаком, постійно відчував велику любов, якою зігрівали мене батьки, сестри, загалом моє село. Не полишає мене гірке відчуття того, що не завжди відповідав їм, особливо батькам, такою ж увагою і любов’ю. Можливо, саме те відчуття спонукає мене до постійної праці (батьки дуже хотіли, щоб я писав) – прагну віддячитись їм хоч у такий спосіб…

У таких-от ситуаціях, коли сказати треба багато, а місця й часу мало, звичайно радять зупинитися на найголовнішому. Але те «найголовніше» здебільша − щось геть непримітне: якась, здавалося б, дрібничка, якийсь випадок, якесь слово, усмішка, сльоза, сама атмосфера, яку нелегко описати. Якось, пам’ятаю (про це я не раз уже писав), ми з сусідським хлопцем бавились на подвір’ї. Тато ж попросив нас допомогти обламувати кукурудзяні качани, не ламаючи при цьому самих стебел. Під час роботи я квапив товариша, заохочував до недбалості (швидше впораємось, мовляв, – і до забави) – не зауважив, що тато, показавши нам, як це робити, зупинився неподалік серед високого кукурудзиння. Тоді й почув я з його уст: «То так господар робить?».

Потім, читаючи Гомера, де так часто мова про сором – визначальне, рятівне для людини поняття, я чув живий татів голос: «То так господар робить?». Те ж враження і при читанні Григорія Кочура: «Мої рядки і я навколо сам». Письменник, перекладач – теж господар. Пригляньмось до долі українських господарів − і матимемо найкращу ілюстрацію нашої історії…

До речі, мій рід по батьківській лінії – із запорізьких козаків; батько пройшов важкі шляхи визвольних змагань; окремі епізоди, з розповідей батька, я відобразив, зокрема, в новелі «Передчуття», що ввійшла у збірку «Сивий вітер». Мати ж моя теж із священичого роду – Дурбаків із Тернопілля. На одній із світлин, серед артистичної горстки січового стрілецтва (Михайло Гайворонський, Іван Іванець, Левко Лепкий, Лесь Новіна-Розлуцький) – мама у шістнадцятирічному віці… Моє дитинство припало на нелегкі довоєнні, воєнні й післявоєнні роки, тож про все це говорилось хіба що пошепки. До дитячої свідомості пробивались окремі крихти, але вони глибоко западали в душу: то були почуттєві крихти. У нашій хаті завжди, хай півголосом, звучала пісня – козацька, стрілецька, повстанська, найчастіше – ось ця: «Ой вийшов місяць із-за хмари…» (суворі реалії того часу, і то не тільки в піснях відтворені, звідала на собі моя старша сестра Лукія). Улюблена татова – «Віє вітер, віє буйний…», де з особливим, запитальним, акцентом звучали, та й нині звучать, слова: «Де фортуна, де надія, де слава і воля?»... Мама іноді сідала за фортеп’ян (тепер він, родинна реліквія, – у музикальній сім’ї моєї сестри Юстини в Бібрці, що на Львівщині), найрадше брала ностальгійні акорди «Мрій» Роберта Шумана…

Отож виховання – це не нудні повчання та настанови, не «виховні години», це – атмосфера хати, позиція батьків, їхнє слово, навіть інтонації голосу. Саме тим найдорожчим крихтам я й завдячую своїм писанням чи то у прозі, чи в поезії – вирівським крихтам. Вони, ті крихти, з яких висновуються мої рядки, переважно сумні, але – світлі. Найчастіше у них – передчуття осені, зими й сама зима. Працюючи десь зо п’ять років тому над своєю поетичною збіркою, що вийшла під назвою «Пригорща хвилин», я визбирував ті крихти, а визбируючи, наче знову входив у давні моменти – порухи життя. Як ось у цей: «Ми з татом ріжемо на зиму дрόва. / Подвір’я. Неба синього перкаль. / Чутливий натиск татового слова: / «Тягни до себе, потім – відпускай». / На сонці мушка грає вечорова, / Дзвенить зубаста, вигострена сталь, / З-під неї тихо на траву пухόва / Розтрушується дерева печаль. / Шерегом зими поміж нами стали, / Ніщо ж бо в світі не буває сталим, / Здається, й небо інше над селом, / Та щоб маліла даль надпросторова, / Щоби тепло зустрілося з теплом – / Ми з татом ріжемо на зиму дрова…»

Або ж − у цей, таки зимовий момент: «Далекий спогад, що тузі брат, / Засмучує душу й гріє: / З-під пальців мами метілі в лад, / Мережкою – Шумана «Мрії»… / У млі мерехтливій тоне село. / Довкіл – так біло-біло! / Заплакані шибки: холодне скло / Од маминих мрій степліло. / Старий фортéп’ян і туги плав – / У віхолу погляд мами… / Розлучник-час так прозоро став / Зимовим склом поміж нами!..»…

Якщо ж мова не тільки про тонку настроєвість, а й про енергію слова, що веде до античних джерел, то згадую стареньку, з ХVІІІ ст., дерев’яну церковцю на вирівському пагорбі (її, здається, лише зі світлин пам’ятаю) – наче сам образ давнини: зчорніле дерево, похилий хрест. А все ж видавалась вона мені коштовним чутливим інструментом, який увібрав молитовні співи багатьох поколінь, їхню високу духовність і душевну чистоту.

Потім, перед війною, тато зі сільською громадою збудував нову, теж дерев’яну, однобанну церкву Преображення Господнього; архітектором, наскільки пригадаю, був Василь Літовинський. Спливали й звідси, з сусіднього пагорба, молитовні співи на село. Особливо зворушливо – під час маївок, молебнів до Богородиці. Ті вечорові співи зливалися із запахом бузку, з поважним гудінням хрущів, із маєвим подихом близької ночі… То була енергія небуденного, високого слова, яке теж пахнуло, бо глибоко було закорінене у народний ґрунт. Чи «пахне», скажімо, слово «сьогодні», яке так акцентуємо, всіляко «очищуючи» нині українську мову? До речі, в Івана Франка, лише в поетичних його творах, слово «днесь» вжите 109 разів, «жона» – 95… Слово справді – «много важить»!..

Як Ваше християнське виховання на глибинно-духовному рівні впливає на внутрішній творчий порух Вас як письменника?

Андрій СодомораМожливо, спочатку декілька слів про себе як перекладача, загалом філолога. У моєму родинному домі, на плебанії (згодом ми жили у сільській хаті), небагато книжок перетривало через тривожні часи мого дитинства. Були, окрім «Кобзаря», «Лиса Микити», «Енеїди» Івана Котляревського, інших творів українських класиків та деяких часописів («Наша хата», «Світ дитини» – на цьому часописі я виховувався), «Біблійних історій», молитовників, пісенників, також книжки польською і німецькою мовами. З ілюстрацій, які ми оглядали, найбільше запам’яталися картини Миколи Пимоненка (на кольорових поштівках 30-их років) – «Похід на війну» та «Поворот з війни». Цікаво, що другої картини (справжній «Запорізький марш» у барвах!) не знаходжу ні в альбомних зібраннях творів Миколи Пимоненка, ані згадки про неї в енциклопедіях. Захоплювався твором італійського письменника Едмонда де Амічіса «Серце» («Cuore») у перекладі польською Марії Конопніцької (згодом цілі пасажі знав на пам’ять уже в оригіналі). Безліч разів перечитував ілюстрований, у чотирьох томах, роман Михайла Старицького «Розбійник Кармелюк». Геніальні ілюстрації Едварда Козака до «Лиса Микити» постійно спонукали брати олівець, аркуш паперу – і рисувати. Любив чорно-білі зимові краєвиди; до речі, й світлини люблю лише чорно-білі. Ще й досі пам’ятаю окремі строфи з віршованої «Казки про золоту рибку» Микити Магира; вельми повчальна – остання: «Хто здобуде щось без трýдів, / Той вдоволений не буде. / Щоб вдоволення все мати, / Треба долю здобувати». Згадав ті рядки нещодавно, перекладаючи Вергілія, – єдиного з античних поетів, який вірив, що люди своєю працею на землі здобудуть собі «золотий вік» у майбутньому; той золотий вік, що в минулому, вважав поет, не мав цінності, бо був подарований людям…

Андрій СодомораЛюблю також музику. Ще в дитинстві найрадше брав до рук гітару (трохи й на фортеп’яні грав, на гармонії); гітара, через латину, привела мене до іспанської, якій особливо симпатизую. Отже, чужоземне слово у нашій хаті не було чужим. Мама, пам’ятаю, розказувала про свою маму, мою бабцю Олену, як вона, пораючись коло кухні, шодня вчила німецькі слова (словничок завжди був за фартухом) – просто так вчила… А мій дідо (ми казали «дзядзьо») Савин любив дивитися на зоряне небо, спостерігав за рухом небесних світил. Астрономія – й моє захоплення. Щось таки передається на генетичному рівні…

Щодо оригінального писання, то це, з мого погляду, теж своєрідний «переклад»: того, що відчуваємо, – на папір. Щоб цей «переклад» був близьким до «оригіналу» (адекватним ледве чи колись буде), потрібно щоденно, щогодинно покращувати знання рідної мови; не наважуюсь сказати «покращувати своє володіння нею», бо мова – не інструмент, а висока даність, з якої кожен бере стільки, скільки спроможний взяти, тож радше вона – нами, а не ми нею володіємо. Що ж до «внутрішнього творчого поруху», про який говорите, то мені він видається одвічним потягом людини до наслідування, прагненням зреалізувати іскру Божу (античні називали її «часткою небесного подиху») і таким же вродженим бажанням поділитися своєю творчістю, a отже – любов’ю, з іншими; втім, за себе промовляє саме слово «натхнення», тобто відчування у собі божественного подиху…

Які найбільші виклики стоять перед сучасним українським письменником?

Виклики, гадаю, такі, що поставали й перед Одіссеєм, який повертався до своєї Ітаки: різноманітні зваби. Теперішній світ повниться ними. Потужна індустрія розваг, заклики звільнитись від будь-яких обов’язків, жити задля насолод, переступати освячені звичаями моральні заборони; переступати ж їх – означає грішити («переступ» і «гріх» – синоніми)… Технічний прогрес примножує ці зваби і, як це не парадоксально, збіднює наше життя: уявімо людину, яка пише листа – і ту, що посилає «меседжі». Сенека закликав уникати юрби й не вчащати на видовища. Нині видовища йдуть до хати, варто лиш узяти пульт. Мимоволі згадую Овідія, який наче у сьогодення дивився: «Видно, кмітливість твоя – проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі». Бажання будь-яким коштом видаватися «модерним», зажити швидкої слави, подобатись тому читачеві, який чекає лише легкого задоволення – це не той шлях, який схвалили б античні, а саме вони, працюючи для прийдешніх поколінь, закладали підґрунтя духовного відродження.

З огляду на сучасні українські реалії і духовно-моральні виклики, ким, на Вашу думку, повинен бути сучасний український письменник: аскетом-містиком, кон’юнктурним популістом чи соціально-культурним революціонером?

Сучасні українські реалії не надто втішні, і про них тут зайве говорити: хто хоче бачити, той бачить. Що ж стосується «кон’юнктурних популістів», то про них щойно мовилося.

А от слово «повинен» нагадує мені знані рядки з нашої «Енеїди»: «Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинність ісправлять». І все ж кожен пише, як йому «пишеться». Булат Окуджава гарно про це сказав, здається, так: «Каждый пишет, как он слышит, / Каждый слышит, как он дышит, / Как он дышит, так он пишет». Отож тут годі щось підправити, годі й повеліти: пиши ось так, а не так. Римляни казали: «Не роби нічого проти волі Мінерви». Св. Августин поглибив цю думку: «Якщо робиш щось проти волі, то воно не є добрим, навіть якщо добре те діло робиш».
Я, скажімо, хоч як би старався, а за межі своєї тематики, своїх уподобань не вийду та й не пробую виходити. Важливо те, як пише автор і куди провадить його писання: до світла чи до темряви. Важливою є його позиція (з ким він) і, власне, напрямок руху. Франко це чітко окреслив: «Я син народа, що вгору йде…». Масова культура, пропагування усього «легкодоступного», «загальнозрозумілого», «орієнтованого на дію» – це не те, що здатне вести «вгору»…

Як авторитет «слова античних» у Вашому духовному світі співіснує з авторитетом слова Божого?

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu__2.jpgУ тих античних письменників, які опрацьовували вічні теми, дотримувалися гуманістичних засад, набагато легше знайти сентенції, які співзвучні з християнським світоглядом, аніж ті, що дисонували б із ним. Висловлювання християнських мислителів, Отців Церкви, іноді нелегко відрізнити від тих, що належать дохристиянській добі. От, скажімо, у Сенеки: «Бог – близько, з тобою, в тобі […] спостерігач усіх наших, лихих і добрих вчинків». Або у нього ж: «Добра людина не буває без Бога: чи ж могла б вона, без Його помочі, ставити чоло самій Фортуні?». Античні не ідеалізували людини і ніколи не співали їй хвали, навпаки – застерігали від гордині, від того ж таки переступу, вже тоді зауваживши закладену в людській природі жагу змітання усталених меж – «заборон»; знали, що гарячковий поспіх − це не поступ. Найвиразніше про це – у Горація: «Рине, все перейти готов, / Рід зухвалий людський, рве заборони ті…». І все ж – вірили в людину, тому всіляко апелювали до здорового глузду. Будували, як і християнські діячі, духовну вертикаль. Згадаймо, в Овідієвих «Метаморфозах», скульптурний образ людини, яка споглядає небо. Саме вони, античні, долаючи людський егоїзм, закликали поєднувати, здавалося б, непоєднуване – шлях до себе й до інших людей: «Ти повинен для когось іншого жити, якщо хочеш жити для себе» (Сенека). З таких афоризмів найближчий мені знову ж таки заклик Сенеки: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед». До себе – тобто до Бога, що в тобі. Кажемо ж: «Май Бога в серці». Інакше, з порожнім серцем, не варто й до іншої людини йти…

Чим сьогодні є «слово» в Україні? Для українця? Слово вмирає, живе, руйнує, будує, оновлює?

Слово в нинішній Україні, не обговорюючи тут знову навислої над нами загрози двомовності, – фактично у такій же ситуації, що й слово в інших краях. Світ урбанізують, глобалізують, занедбуючи при тому духовну вертикаль. А що ширшає, те неодмінно тоншає, стає мілкішим. Опанас Лобисевич, який ще до Івана Котляревського задумав перекласти українською «Пастуші пісні» Вергілія, у листі до Георгія Кониського так пояснив мотив свого задуму: «запах думок», висловлених рідною мовою «єсть найсладчайший». Теперішня мова на різних рівнях, від лексики й до синтаксису, втрачає щось найцінніше – від чого «серце б’ється, ожива», усе те, що закорінене в національний ґрунт, що пахне землею (згадаймо у Ґете: «поет пахне землею»); меншає «вогню в одежі слова». Відсоток інформативного в мові превалює над почуттєвим, посилюються споживацькі тенденції, матеріальне бере гору над духовним. Словами античних – «Яке життя, така мова». Все це особливо болісно вражає наш хліборобський край – Україну, де, бесідне й пісенне, живе слово було справді її душею. Отож не можна плекати мову, не повертаючись до свого кореня, до себе, до своєї душі, бо передусім від неї, а не від риторичних вправ (ще античні на цьому акцентували) залежить гарне мовлення (саме гарне, а не красиве!). Як тут не згадати «Мово рідна, слово рідне...»? Є, одначе, й у наш час спраглі не галасливого, а тихого, просвітленого слова (з природою і Богом говоримо тихо) – ті, хто не квапиться йти в ногу з часом, хто не мислить свого життя поза рідним словом. На них уся надія…

В Україні катастрофічно невистачає перекладів творів Отців Церкви українською. Чому не перекладаєте християнських письменників, Отців Церкви?

Є величезні, і не тільки в релігійній сфері, обшири, де ще не пролягла перекладацька борозна. Колись я примірявся до знаменитих «Сповідей» св. Августина. Але маємо переклад Юрія Мушака (до речі, його літературний портрет – у моїй книжці «Лініями долі»), античника, якого називають легендою Львівського університету. Відрадно, що маємо нове покоління талановитих перекладачів із класичних мов. Їм і братися до тієї направду потрібної праці. Чимало, наскільки пригадую, вже зроблено. Поважно у тій сфері працює Дзвінка Коваль (перекладала твори Миколи Кавасили, Григорія Ниського, Кирила Єрусалимського, Йоана Золотоустого); Йоана Золотоустого перекладав також Михайло Яремцьо; «Дідахе» («Повчання апостолів»), «Який багач спасеться?» Климента Олександрійського – Олег Кіндій; Боеція, який заклав основи середньовічної схоластики, – Ростислав Паранько; цього ж автора у свій час випало перекладати й мені, маю на увазі його знаменитий твір «Розраду від Філософії», своєрідний «бестселер упродовж тисячі років»; у тій сфері працюють, очевидно, й інші філологи. Є тут спадкоємність, і в стислому значенні слова: мій син Павло підготував до друку твори Томи Аквінського, перекладав Діонісія, Ансельма, св. Августина…

Згадую, як наставляв мене батько: «Взявся за чепіги – не випускай із рук», – і то була не лише метафора: батькові з п’ятнадцяти років довелося працювати на ріллі. Тож і я при нагоді хочу закликати всіх, хто працює зі словом, щоби були наполегливими, налягали на чепіги, по-господарськи вели літературну борозну, щоб давнє слово, «зерно правди молодої», гарно проростало на українському, національному, ґрунті. А трапиться якась невдача, то знову ж хочу нагадати батькові слова. Якось, запримітивши, що я знеохочуюся до праці (було й моє прізвище у «чорних списках»), не так лагідним чи співчутливим, як твердим тоном сказав: «Пам’ятай: чесна праця ніколи не пропаде»… «Чесна» – тобто орієнтована на загальне, чи, як у Котляревського, на «общеє добро», тим паче, коли те добро – «в упадку»…

Чи є різниця між творчістю письменника-християнина і нехристиянина?

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu__6.jpgНа це запитання годі відповісти однозначно, конкретно. Ми кажемо: «текст дихає», адже бувають закриті тексти, які не дихають. Якщо так, якщо є те гарне дихáння, то це письмо – духовне, душевне. Письменник, може, й не усвідомлюючи того, відчуває у собі присутність Божої іскри. І якщо він сумлінно працює над словом, то фактично й робить Боже діло – не закопує свого таланту. Ось такий текст – людини, яка ступила на стежку до Бога, – буває нелегко відрізнити від того, який виходить з-під пера людини, яка йде тією стежкою. Уявімо собі: двоє митців подивляють краєвид, що раптом постав перед їхніми очима. Один із них, скажімо, ось так виголошує свій подив: «Що то за краса!». Інший – словами пісні: «Що то за Божа краса!». Душа, відкрита для краси – відкрита й для Бога…

До речі, біда нашого часу в тому, що людина, відвертаючись від Божої краси, творить свою – віртуальну. Божа краса наснажує; віртуальна – виснажує. Нинішній стан речей передбачив понад два тисячоліття тому Лукрецій: персоніфікована Природа в його поемі розводить руками перед знудьгованою людиною: «Все я тобі дала, озирнися… Якщо ж і того мало – вигадуй свої забавки»… Про це ж саме, вже враховуючи ті «забавки», сказав Рей Бредбері у своєму фантастичному романі «451° за Фаренгейтом» (у візіях автора людина цілковито знеособлюється і стає жертвою тієї віртуальної реальності, яку вона сама створила). За те півстоліття, відколи роман був написаний, чимало фантастичного стало, на жаль, реальним…

Чим, на Вашу думку, має бути «рівновага духу» творчої людини: письменника, музиканта, митця?

Рівновага духу (латиною «aequanimitas») – одне з найдавніших понять морально-етичної філософії. Ще грецький лірик Архілох незабаром після Гомера закликав свій дух у гóрі – не занепадати, а в радості, коли всміхнеться доля, – не вистрибувати. Ми повторюємо «Завше так не буде» у нещасливі дні; античні ж повторювали і в щасливі. До рівноваги духу чи не в кожному творі закликав Горацій, співець «золотої середини» (не посередності!). Рівновага духу, гадаю, – від усвідомлення того, що займаєшся своєю справою, що не схибив у найважливішому – виборі позиції, що ти, частка, – у гармонії з Цілим. Такий стан, «веселіє серця», як називав його Сковорода, зрозуміло, не виключає зворушення, що спонукає до творчості; незворушність, брак співчуття, точніше співстраждання (грецькою − sympathia) – це крок до байдужості, до інертності, що дослівно означає «відсутність творчості». Не виключає подиву, що є чи не найдієвішим імпульсом до творчості. Ми щойно згадували пісенний оклик: «Що то за Божа краса!». Пісня народилася, власне, із зворушення, із подиву до дивовижної краси природи, Божого витвору. Інша річ – обурення, що веде до гніву, «хвилинного шалу», який затемнює розум. У Максима Рильського гарно сказано: «Погідний розум серце ніжно гріє, / Згасивши темні пристрасті і зло»…
Мені дуже імпонує поезія неокласиків, передусім Миколи Зерова і Максима Рильського, – її прозорість, світло у кожному слові, кожному образі. І це світло – від чистоти й тепла душі того, хто творить ту поезію, від любові…

Коли заходить мова про високу поезію, я завжди наводжу початкові рядки із сонета постійно захопленого красою зоряного неба Миколи Зерова («Діва»): «В погожі ночі, в запахущім травні, / Як цвіт буяє і ростуть жита, / Вона стоїть, пречиста і свята, / Як в оні дні Сатурнові днедавні»… «Вона» – це Астрея, Справедливість, що з кінцем золотого віку залишила землю і відтоді сяє на небі сузір’ям Діви.

Озираючись на свій життєвий і творчий досвіду, які поради Ви дали б для молодих перекладачів, зокрема, тих, які перекладають з класичних мов, а також для молодих письменників?

Повторю пораду Горація, що стосується і письменника, й перекладача: «Частіше повертай стилос», – тобто виправляй написане. Важливо, однак, на тій лінії вдосконалення відчути момент, за яким – вже не покращання, а погіршення тексту. Ця точка – це і є «золота середина», обабіч – похибки. А ось Горацієва порада, адресована лише перекладачеві: «Не важся слово перекладати цим же словом». Напрошується запитання: «А яким же?» Відповідь (для кожного випадку вона, звісно, буде іншою) дає багаторічний досвід, невпинна праця над словом, постійна самоосвіта. «Вчитись маємо доти, поки живемо», – ще раз згадаймо Сенеку. Доречі, Клод Гельвецій продовжив Горацієву думку: перекладати треба не слово в слово, а передавати красу красою. Я, до речі, не погоджуюся ось із такою класичною вимогою до перекладача: «Мову оригіналу перекладач повинен знати так, як свою рідну». Цей постулат я перифразував би так: «Свою рідну мову перекладач повинен знати так, як автор, якого він перекладає, – знав (чи знає) свою». Але ця вимога передбачає й іншу: перше ніж приступати до перекладу, перекладач мусить вивчити першотвір до найтонших його відтінків, мусить перейнятися ним (а для цього мову оригіналу не конче знати активно). Це його моральний обов’язок. «Бо читати і не вчитуватися – це не почитати» – таку пораду синові дає Катон у своїх «Дистихах».

Невдалий переклад – непошана до автора. Інтелігентність, скромність, уміння слухати співбесідника (автора оригіналу), не перебиваючи його, не акцентуючи своїх уподобань, а водночас уміння відтворити оригінал, не втрачаючи своєї творчої особистості (бо переклад – не копія) – ось необхідні якості того, хто перекладає, а не переспівує, наслідує, перелицьовує тощо. Словом, перекладач повинен дослухатися до автора, а той, хто пише, – до себе самого. Ми вже згадували, що оригінальне писання − це теж переклад: того, що на душі й на думці, – на папір. Обидва: і письменник, і перекладач – повинні мати гострий зір і слух душі, вміти дивитися (дивуватися) і слухати; обмежуючись у словах (уникаючи багатослів’я), – уникати обмеженості. «Обрій за обрієм йде, а крайнього всесвіт не знає», – вдивлявся Лукрецій у безмежжя. На місці «всесвіт» можемо поставити «слово», бо й воно, мовлене від душі, – безмежне, як і сама душа, адже воно покликане бути світлим відлунням того незбагненного – першого, світотворчого, людинотворчого Слова…

Пане Андрію, ми не раз уже згадували цікавий заклик Сенеки: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед». Чим для Вас є та дорога до себе?

Можна б відповісти коротко: переживанням. Якось я склав такий катрен: «Поміж створіннями й людьми – й така межа є: / Вони живуть собі, а ми – / Пере-живаєм», – тобто ще раз і ще раз живемо тими моментами, які ввійшли в душу, запам’ятались. І що далі ті моменти віддалені в часі від нас, нинішніх, то глибші переживання, виразніші образи давно колись баченого, чутого… Людину віддавна цікавила загадкова природа того поклику, що провадить нас на стежку повернення – до джерел, до дитинства. Ще античні зауважили: ні з чим іншим так не квапимось розпрощатися, як із дитинством, і до нічого іншого так не прагнемо повернутись, як до нього – дитинства. Повертаємось уже іншими: щось набули, а щось – втратили. Набули знань, досвіду; втратили – свіжість бачення світу, живу зацікавленість усім довкола. Покликання поезії – зберегти свіжість і безпосередність спілкування зі світом. Як окрема людина повертається до свого дитинства, так людство загалом – до минувшини, до античності, до своєї весни, де філософська думка і поетичний образ були єдиним, одне одному додавали і снаги, й нев’янучого тривання у часі…

Ілюстрації до статті

Андрій СОДОМОРА (м. Львів)
Перекладач, автор численних, переважно поетичних перекладів з античної літератури,
письменник; працює у різних жанрах (есей, новела, роман-мозаїка).
Лауреат Літературної премії ім. Максима Рильського
та Літературної Нагороди Антоновичів

Розмовляв Віктор ЖУКОВСЬКИЙ


Рейтинг статті

( 13 голосів )
Теги:     №4      інтерв’ю      культура
( 6956 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити