Тема Воскресіння – серцевина християнського вчення, адже як каже апостол Павло: «А як Христос не воскрес, то марна віра ваша» (1 Кор. 15,17). Воскресіння Христа й донині залишається предметом подиву, глибоких роздумів та навіть суперечок у християнському середовищі. Відправною точкою для осмислення Пасхального таїнства має стати не стільки питання «як сталося Воскресіння?», скільки – «заради чого? навіщо?» Саме ця перспектива дозволяє глибше проникнути в суть євангельської благовісті (Йо. 5, 25: 12,  31-32; 1 Пт. 3, 18-20, 4.6;  1 Кор. 15, 20 – 22.26.55, Фил. 2,10, Євр. 2,14-16).

Тайна Вечеря як остання вечеря Христа зі своїми учнями перед страстями є певним пророцтвом в дії, особливою жертовною трапезою, яка провіщаючи хресну смерть Спасителя, водночас виступає знаком нового союзу між Богом та людиною, що буде запечатаний кров’ю самого Бога Слова. Про цю подію згадують всі три синоптичні Євангелія (Мт.26, 20-22; Мк. 14, 17-25; Лк. 22, 14-23), окрім Йоана, який наголошує на інших важливих моментах останніх днів Спасителя на землі ( Йо. 13, пор. також  І Кор. 11, 23-29). Кожен з євангелистів, беручи до уваги аудиторію, для якої пише своє Євангеліє, в своєму описі Тайної Вечері акцентує на різних її моментах, що в сукупності творить цілісну картину цієї події та її сакраментальне значення для життя Церкви.

Радуйся, Благодатна Богородице Діво,
бо з Тебе засяяло Сонце правди – Христос Бог наш,
що просвічує тих, що в темряві.
Веселися і ти, старче праведний,
що прийняв у обійми Визволителя душ наших,
Який дарує нам воскресіння.
Тропар свята

Свято Стрітення, яке Церква візантійської традиції святкує 2 лютого, знаменує собою завершення свят різдвяного циклу, де головним лейтмотивом є подія Воплочення Бога, входження Його в людську історію. Бог, в особі свого (через свого) Сина, щоб сповнити задум щодо людини, її спасіння, діє незвичайно просто в конкретному історично-культурному контексті, підпорядковуючись букві Закону. З-поміж усіх євангелистів про подію принесення первородного Дитяти Ісуса до храму та пожертвування  його Богові говорить лише євангелист Лука (2, 22-39). Апокрифи (Євангеліє псевдо-Матея, вірменське Євангеліє дитинства) не додають жодних додаткових деталей до тексту Євангелія.

8 (21) листопада Східна Церква святкує Собор святого архистратига Михаїла та всіх небесних сил. Про ангелів, як посланців, посередників між Богом та людьми говорять три релігії: юдаїзм, християнство та іслам.

У християнстві ангел (грец. angelos, євр. malakh) – посланець, вісник, духовна істота, створена Богом для служіння Йому. Як говорить Катехизм католицької церкви (І, 1, 330): «Як власне чисто духовні створіння, вони (ангели) мають розум і волю: вони є творіннями особовими (Пор. Пій XII, Енц. «Humani generis»: DS 3891.) і безсмертними (Пор. Лк. 20, 36.). Своєю досконалістю вони перевищують усі видимі створіння. Про це свідчить блиск їхньої слави (Пор. Дан. 10, 9-12)». Попри  певну скупість інформації у Святому Письмі про небесні сили, їхню природу, завдання та функції, християнство створило не лише словесний, але й візуальний образ ангела з метою зрозуміти та наблизити до себе це безтілесне буття. «Св. Августин говорить: «Ангел» означає функцію, а не природу. Запитуєш, як називається така природа? - Дух. Ти запитуєш про функцію? - Ангел. Через те, чим він є, – це дух, а через те, що робить, – це ангел» (Св. Августин, Пояснення Псалмів, 103, І, 15.). Усім своїм єством ангели – слуги і посланці Божі. Позаяк «повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця, що на небі» (Мт. 18,10), тому вони - «виконавці Його наказу, покірні голосові Його слова» (Пс. 103,20)» (ККЦ, І,1, 329). У пошуках візуального образу небесного посланця воно (християнство) опиралося не лише на тексти Святого Письма, твори Отців Церкви, апокрифи: книга Еноха (ІІ ст. до Хр.), Євангеліє Варфоломія, Одкровення Варуха, але й взяло за основу зображення крилатих істот у мистецтві Близького сходу та античності (так звані ніки, ероти, сирійські крилаті бики, єгипетські сфінкси та ін.). В процесі формування іконографії ангелів антропоморфна форма крилатої істоти стала візуальною формою для численних та невидимих небесних сутностей. Чому? Бо вони часто об’являлися в людській подобі в Старому завіті. Тілесність – це одна з форм появи ангелів на землі, як прояв благовоління до людини, доказ участі Бога в житті людини, а крилатість – потреба відрізнити ці сотворіння від людини, символ трансцендентної ангельської пригоди  (Іс. 6, 1-3; Єз. 1, 5-6; Одк. 4, 7-8.), ознака післанництва та демонстрація метафізичного виміру християнства, його перемоги над смертю. Однією з рис, яка відрізняє християнський візуальний образ ангела від його образу в античній культурі є те, що всі імена ангелів – чоловічого роду, а не жіночого, і посланець одягнений у туніку та палій, а не пеплос.

Земля святкує і веселиться, радіє і небо вознесінню
нині Творця творіння, що волею з’єднав роз’єднане.
(Пісня 3 на Утрені свята)

Вознесіння – це внебовзяття людини разом із тілом (пор. Бт. 5,24; ІІ Цар. 2,11), а в контексті християнства – це подія вознесіння Христа разом з тілом на небо на 40-й день після Пасхи. Загалом число 40 має особливі конотації у Біблії: 40 днів мандрівки пустелею, 40 днів потопу, 40 днів посту Христа і т.д. Ця подія знаменує собою завершення земної діяльності Христа. Це звершення спасіння й «обоження Його людської природи, що стає невидимою для людського ока», як говорить Атанасій Великий, а Іван Золотоустий доповнює, що «в людськості Христа все людство остаточно підноситься на небеса, наше вічне безсмертя сповнено остаточно (пор. Фил. 3, 20)». Сама подія має радісний характер з есхатологічними нотками, хоча з людської перспективи відчуття втрати фізичної присутності Вчителя поєднується із надією. Однак з Вознесінням не завершується місія Христа, бо нести добру новину – це буде завдання апостолів.

Введення Марії у храм, або Представлення, можна назвати богородичним святом-предтечею. Це стається до Благовіщення, з якого починається Новий Завіт; це так нагадує Стрітення, де Старий і Новий Завіти об’єдналися; це вводить в очікування Різдва, що увінчує Воплочення. Введення не описане в чотирьох Євангеліях, його святкування не було головним, а лиш «малим богородичним». Центральні образи в іконі празника – батьки Анна і Йоаким, пророк Захарія, діви зі свічками та сама Марія. Як сьогодні можуть до нас промовити вчинок Анни і Йоакима, посвята Марії? Поговоримо про це з іконою.

Днесь спасення нашого начало, і від віку таїнства явління:
Син Божий сином Діви стається, і Гавриїл благодать благовістує.
Тому і ми з ним до Богородиці закличмо:
Радуйся Благодатна, Господь з Тобою.
(Тропар Благовіщення, гл. 4)

Джерелом на яке опирається християнське мистецтво у візуалізації події Благовіщення є Євангеліє від Луки (1, 26-38), а також апокрифічні тексти, такі як Протоєвангеліє Якова, Євангеліє Псевдо Матея, вірменське Євангеліє дитинства Христа. Євангелист Лука не згадує про місце, де ангел з’явився Богородиці, тоді як апокрифічні джерела говорять про два місця появи ангела: джерело (Євангеліє Псевдо-Матея) та криниця (Вірменська Євангелія). Цікаво, що попри здавалося б значущість цієї події для християнства, з ранньохристиянського періоду маємо небагато пам’яток, які зображають Благовіщення, а на рельєфах саркофагів III-IV ст. цей сюжет практично відсутній. Перші спроби зобразити цю подію вже помітні у розписах катакомб, зокрема в катакомбах Пріскілли (кін. ІІ – поч. ІІІ ст. – фото 1), де можна побачити сидячу на стільці жінку,  яка одягнена як знатна матрона, а обабіч – чоловіка у туніці з піднятою вверх рукою. Тут ангел зображений ще без типових для нього атрибутів: крила та жезл. Сама модель зображення діалогу між двома особами буде запозичена із античності. Цю сцену науковці трактують дуже по-різному та все ж найчастіше як сцену Благовіщення. В розписах катакомб (катакомби св. Петра та Марчеліно, катакомби Віа Латіна – фото 2, 3) зустрічаємо дуже мало зображень цієї події, а ті, які є, ще не містять деталей, що з’являться під впливом апокрифів: веретено, кошик, дзбан, книга.

Від початків християнства і до тепер есхатологічна та апокаліптична тематика залишається дуже важливою для кожного християнина. Це стосується, перш за все, таких текстів Святого Письма, як: Одкровення Йоана Богослова, пророцтв Старого Завіту, слів Спасителя, які говорять про друге пришестя Христа, Страшний суд та переображення світу, щоб «коли настане повнота часів, здійснити його – об'єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1,10). Ця тема знайшла також своє особливе вираження у візуальному образі. Власне богословська концепція появи Христа у повноті слави та величі в кінці віку, як сповнення божественного промислу щодо світу, і лягла в основу іконографічної композиції під назвою «Спас у силах» (або «Спас у славі»), яка вважається складним та насиченим, з богословської точки зору, образом, цілим богословським трактатом. Окреслимо головну проблематику цього іконописного зображення і його богослов’я.

З іконографічної точки зору не існує єдиного трактування зображення «Спас у Силах», а мистецько-богословське середовище висуває різні факти, гіпотези і думки щодо його походження та змісту. Хоч ця тема добре висвітлена в науковій літературі, вона і далі залишається предметом дослідження науковців, з огляду на появу щораз нових фактів. [1]

Візантійська богослужбова традиція характерна розмаїтістю та багатством піснеспівів, серед яких окреме місце займає такий жанр поезії як Акафіст – хвалебно-поетичний гімн на честь Христа, Богородиці чи святих. Тематика Акафісту неодноразово була темою зацікавлень науковців,  не лише як різновиду літературного жанру, але як твору догматичного змісту. Недаремно сам текст за його поетичність, багатообразність та символізм називають словесною іконою. Найдавніший акафіст був написаний у VI ст. та присвячений Богоматері в подяку за врятування Константинополя перед ворогами. Згодом була запроваджена служба Акафіста у п’яту суботу Великого посту, а сам гімн співали перед іконою Богородиці. Автор тексту – невідомий. Авторство приписують Роману Солодкопівцю, Григорію Пісіду та ін.  Цей жанр поезії, зі складною структурою та формою, насиченістю та багатообразністю тексту, багатою богословською думкою, зайняв особливе місце у спільнотно-приватній набожності і за його зразком почали створювати інші акафісти: до св. Миколая, св. ап. Петра та Павла та ін.

12 липня за юліанським календарем Церква східної традиції вшановує святих верховних апостолів Петра та Павла. День їхньої пам’яті у літургійній традиції первісної Церкви святкується навіть раніше, ніж свято Різдва Христового. Верховні апостоли – цікаві і неординарні постаті, зі своїми життєвими історіями і драмами. Кожен, за різних обставин, обраний Богом, у кожного власний досвід особистої зустрічі з Христом для того, щоб згодом стати послідовниками Христа, засновниками та творцями Церкви як спільноти вірних. Перший та останній апостоли виступають своєрідним ідеалом того, як нам слід наслідувати Спасителя. Образ їхньої святості багатогранний, оскільки поєднує  в собі  аспект мучеництва та апостольства (з грец. мови апостол означає «посланець», «вісник»). Апостольське служіння – це поширення благовісті, це відання себе у повноті Божій волі, готовність за Слово навіть віддати своє життя (пор.: Мт. 10, 16-23; 20, 22-23). Як очевидці Слова (пор.: Ді. 1,2, пор. 1 Кор. 9,1), апостоли повинні були стати свідками того, що бачили та чули самі (пор. 1 Ів. 1,1), або, як пояснює апостол Петро перед вибором Матея на апостола: «щоб один з них був разом з нами свідком йогo [Христа] воскресіння» (Ді. 1, 21-22). Як же ці два стовпи християнської віри представлені у візуальному образі? Коротко представимо їх іконографію.