Один у глобальному селі не воїн? Джуліан Ассанж: шлях у шифропанк Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_shyfropank.jpgКоли я в контексті своєї роботи кажу про необхідність правди,
то часто маю на увазі правду про смерті тисячі людей.
Або про афери, тортури, корупційні схеми,
які зруйнували людське життя

Дж. Ассанж

Тепер, як ніколи, в Україні загострено відчувається потреба правдивої інформації. Але чи можлива ще чесна журналістика та які її критерії? Що активніше медіа бомбардують нас скандальними викриттями і розслідуваннями, то настирливіше переслідує думка про домовленості за лаштунками й добре продуманий політтехнологами спектакль імітації «свободи слова». У сучасному світі медіакомунікацій, який за визначенням Маклюена став «глобальним селом», де всі про все можуть дізнатися, утім правда залишається голкою, що її годі знайти в копиці сіна глобальної мережі. Ціна питання – це не лише правда задля заспокоєння сумління, ціна питання – життя людства. Адже бентежить думка: той, хто активно закликає до боротьби з тероризмом, сам же його фінансує; той, хто говорить про свободу та право меншин на збереження їхньої культури, насправді мріє про рабство якомога більшої кількості людей; той, хто закликає сісти за стіл переговорів та про все домовитися, насправді мріє збагатитись за рахунок війни. З іншого боку, хтось наполегливо намагається переконати, що суспільство більше не здатне на спонтанний протест, самоорганізацію. Будь-яка подія, на кшталт Майдану, згодом обростає сенсаціями про те, що від самого початку все було сплановане, а поодинокі спонтанні дії або елімінувалися вже на стадії їхнього зародження, або вміло скеровувалися в потрібне русло. Чи це справді так? Якщо так, то чи є можливість цьому протистояти?

У той час, коли в полі зору класичної журналістики надалі перебувають події, які насправді другорядні чи навіть третьорядні, періодично чуємо про «кібертерористів», що здійснюють «кібератаки» на інформаційні ресурси окремих установ, банків ба навіть військових центрів та урядових структур тих чи тих держав. Згодом нас мляво інформують про заяви таємничої групи хакерів «Anonymous», яких офіційна журналістика назвала «анархічними кібер-партизанами». У той час, коли ЄС стрясають напади ісламських терористів, а в Україні вже два роки триває «антитерористична операція», не покидає думка, що головні події розгортаються в задзеркаллі комп’ютерних моніторів – кіберпросторі. Залаштунки драматургії останнього фіксує заснований у 2006 р. сайт WikiLeaks, публікуючи скандальні матеріали про злочини, шпигунські афери, міжнародні дипломатичні таємниці й корупційні домовленості лідерів світових наддержав. Не диво, що проти засновника сайту австралійського інтернет-журналіста Джуліана Ассанжа в 2010 р. Швеція відкрила кримінальну справу й висунули звинувачення за сексуальні домагання та зґвалтування. Починаючи з 2012 р. австралієць змушений переховуватись від переслідувань на території посольства Еквадору в Лондоні. Того ж року уряд США проголосив його ворогом держави, назвавши «високотехнологічним терористом», який розгортає глобальну «кібервійну». На початку лютого 2016 р. Ассанж висловив намір покинути територію посольства і добровільно здатись поліції.

Презентоване тут українське видання неавторизованої біографії Джуліана Ассанжа (Київ: Темпора, 2012), без сумніву, не залишить читачів байдужими й допоможе заглянути в задзеркалля особливостей тактики і стратегії ведення інформаційної війни, що дуже актуально в контексті сучасної російської інформаційної та воєнної агресії проти України, як і участі української журналістики в цьому процесі.

Перш ніж перейти до огляду ідейних складових книги, варто сказати декілька слів про те, чому автобіографія Джуліана Ассанжа «неавторизована». Як зазначено в передмові (див.: С. 6–7.Тут і надалі сторінки вказано відповідно до українського видання – О. Г.), у 2010 р. Ассанж підписав угоду з одним із видавництв на публікацію книги, яка б за його задумом поєднувала в собі мемуари з ідейним маніфестом: «Я сподіваюся, ця книга стане одним із об’єднавчих текстів нашого покоління. У цій глибоко особистій праці я поясню суть нашої глобальної боротьби, щоб підштовхнути народи та їхні уряди до нового типу взаємин». Але вже після прочитання першого рукопису в Ассанжа спрацював його провідний принцип, який він увібрав із молоком матері: «…нонконформізм – це єдина пристрасть, якій можна дозволити себе охопити» (С. 27). У підсумку він відмовився від публікації, назвавши будь-які мемуари проституцією.


Дух шифропанку

Один із розділів Ассанжевої автобіографії називається «Шифропанк», що вимагає додаткового пояснення. Так називають себе групи неформалів, що виступають за збереження права анонімності та безпеки особистих даних у кіберпросторі. Вони вважають, що сучасний інтернет – попри всі його заслуги в поширенні інформації, особливо у країнах з обмеженою свободою слова, – став зброєю нової моделі поліцейської тоталітарної держави, праобрази якої описав британський письменник Джордж Орвелл в антиутопії «1984». Цитата з роману «Великий Брат пильнує за тобою» стала крилатою для «шифропанків». Останні вважають криптографію, тобто методи шифрування інформації і кодування доступу до неї, єдиним способом протистояння тоталітарному контролю та втручанню у приватне життя індивідуумів. За рік після «неавторизованої біографії», тобто в 2012, вийшла книга Джуліана Ассанжа у співавторстві з іншими інтернет-активістами, яка так і називається «Шифропанки. Свобода й майбутнє інтернету». Сам термін «шифропанк» – на відміну від «кіберпанку» як жанру наукової фантастики, що змальовує конфлікт між хакерами, штучним інтелектом і транснаціональними мегакорпораціями – відносно новий, допіру в 2006 р. його внесли до Оксфордського словника англійської мови.

Отже, свій перший комп’ютер «Commodore 64» Ассанж придбав у 16 років. Відтоді, образно кажучи, комп’ютер стає його свідомістю (С. 54), метафізичним простором, для якого він не шкодує по-релігійному екстатичних метафор: «Ти розчиняєшся в чомусь більшому та стараєшся служити йому якнайкраще» (С. 55). Як дитина «доби мереж» він добре розуміє, що його головний обов’язок «вливати свої життєві сили в інтелектуальну систему» (С. 56), адже разом із комп’ютерами приходить й новий тип влади, яку забезпечуватимуть «не дула гвинтівок, а комунікації, і люди розумітимуть, хто вони насправді, і то не завдяки схваленню маленького та всевладного кола осіб, а через те, в який спосіб розчиняться вони в соціальній мережі з величезним політичним потенціалом» (С. 57). Розпочинаючи важливий етап життя, пов’язаний із «хакінґом», тобто з дешифруванням і зламами, Джуліан шукає справедливості, яка, як йому видається, «може мешкати по той бік миготливого курсору» (С. 58). І не лише справедливість, а сама вічність стає значно ближчою через споглядання монітора комп’ютера порівняно з тою, яку розкриває зоряне небо (С. 60). Невдовзі Джуліан входить у середовище всесвітньої субкультури людей, для яких «хакінґ» став творчістю. Здатність завдавати нищівного удару по комерційним мріям компаній викликала азарт, подібний до сатисфакції підлітка після перемоги над дорослим у грі в шахи (С. 66). Коли всі чекали на падіння Берлінської стіни й майбутні глобальні зміни у світовому політичному устрої, батальйони хакерів вже його змінювали, занурюючись у мережі, «шукаючи шляхів трансформації … стосунків між індивідом і державою, між інформацією та врядуванням, і це відповідало зусиллям руйнівників стіни в їхній спробі повалити старий лад» (С. 67). Ховаючись за промовистим псевдо Мендакс (від «splendide mendax» – «чарівно зрадливий», або «чарівно оманливий»), Ассанж через австралійську університетську мережу сягає аж до комп’ютерів Восьмої командної групи Пентагона, описуючи це із запалом фантастичного роману: «Ніби міг телепортуватися всередину Пентаґона, ходити там і брати командування на себе, наче в якомусь фільмі… Фантастика – от що це було. І ми дуже швидко полишили фантазії про це і побачили, що насправді граємося з якимось новим, яскравим елементом майбутнього» (С. 68). Ассанж навіть винайшов спеціальну програму «Sycophant», яка нишпорила комп’ютером, вилучаючи всі паролі (С. 85).

Хакерську групу «International Subversives» («Міжнародні підривники»), до якої належав Ассанж, не цікавив комерційний успіх на кшталт списування коштів із рахунків вкладників банку (С. 71). «Ми тримали руку на пульсі наших технологій, і коли трапилася можливість, захотіли використати свої знання для встановлення справедливості та поваги», – зазначає австралієць (С. 74). Група «International Subversives» тихістю і вдумливістю відрізнялася від інших хакерських кланів, які любили робити довкола себе багато шуму й залишати сліди брудної роботи (С. 76). «Ми були шифропанками, – зазначає Ассанж. – Ми займалися улаштуванням такої системи для нової ери, ери інтернету, яка б дозволила індивідуумам, а не тільки корпораціями, захищати їхню приватність» (С. 80). Іншими словами, ці «бунтівні програмісти» дбали про те, щоб не дати новій технології перетворитися на інструмент стеження для урядів і торгових корпорацій, адже: «Комп’ютери могли бути одразу нашпиговані рекламою. Смартфони могли бути обладнані засобами стеження. Інтернет в багатьох аспектах міг використовуватися для переслідування. Електронна пошта могла бути відкритою для перехоплення й позбавлена приватності» (С. 81). На противагу цьому новітні інформаційні технології мали би стати головним засобом у боротьбі за зміни в суспільстві, тобто перетворити засоби утиску на інструменти свободи: «Дух шифропанку дозволяє мені міркувати про те, як найкраще протистояти репресивним групам – урядам, корпораціям, таємним службам – в їх намаганні видобувати інформацію у беззахисних громадян» (С. 82). І таким засобом став «Rubber hose» (дослівно – «гумовий шланг») – винайдена Ассанжем файлова система, що дозволяла ховати дані під шарами фальшивих даних (С. 83). Тому з першого дня існування «шифропанки» виступатимуть проти всіх угод і законів, що створюватимуть обмеження та накладатимуть заборони на використання криптографії. Своїм найбільшим ворогом вважатимуть поліційну державу, проти якої будуть готові боротися до останнього подиху (С. 90) «Мені довелося побачити багато різних інституцій зсередини, чи то в ході дружніх візитів, чи то при зломі їхніх комп’ютерних систем, коли я гуляв по ночах їхніми порталами… Я не оригінальний політичний мислитель, і ніколи не претендував на таку роль, але я знаюся на технології та розумію структуру урядів, ія був готовий всюди, де це тільки можливо, напустити ванну кислотою та розварити їх у кашу», – образно, цинічно, по-садистськи розмірковуватиме про владні структури Ассанж (С. 141).


Журналістика

На думку Ассанжа, інформацію немає потреби викрадати, необхідно «лише створити платформу, з якої інформація знайде свій шлях до широкої громадськості» (С. 99). Власне з цією метою в жовтні 2006 р. він реєструє домен Wikileaks.org, якому було суджено стати «найбільш безпечною платформою для викривачів сильних світу» (С. 142). Команда, що згуртувалася довкола Джуліана Ассанжа як редактора, сповідувала власну філософію, яка опиралася на знання технології та використання криптографічних методів із метою захисту джерел інформації. З іншого боку, австралієць вважав, що сайт зберігає традиційний напрям журналістської діяльності, позаяк історія журналістики – це ніщо інше, як історія інформаційних витоків: «Ми часто забуваємо, що буденна журналістика величезною мірою залежить від витоків інформації. “Згідно з документами, побаченими Washington Post”. “Згідно з учорашнім повідомленням високопоставленого службовця, імені якого не називаємо”. “Джерела, близькі до цієї особи, повідомляють”… Інформація не завжди надходить від одного шпигуна, зате часто випливає ненавмисно, таємно або від анонімного джерела, і так було завжди» (С. 185). Тому Ассанж подивляв критиків WikiLeaks, які вважали діяльність останнього такою, що шкодить авторитету журналістики. Натомість переконував, що діяльність заснованого ним сайту перебуває цілком у традиційному ключі: «Ми намагаємося витягти на світло те, що деякі сили воліли б залишити в темряві» (С. 187).

Із моменту заснування WikiLeaks Ассанжеві доводилось постійно мати справу з «акулами» сучасного новинарського світу на кшталт «Der Spiegel», «New York Times», «Daily Telegraph», «Independent», «Le Monde». Але практично одразу він заходить у жорсткий конфлікт й непримиренну війну з представниками офіційного журналістського корпусу: «Є одна певна річ щодо журналістики: якщо ти ставиш собі за мету показувати наскільки повсюдно хворий світ, тебе дуже швидко звинуватять у тому, що ти і сам на щось хворий» (С. 133). Ассанж не залишився в боргу перед журналістами, не шкодуючи на їхню адресу найбрутальніших висловів: «Чимало людей, котрі висвітлюють події у світі, сидячи у Вашингтоні, загалом тупі. Часто вони не знають елементарних речей про країни та культури, які висвітлюють; серед старших представників панує атмосфера пихатого неуцтва – вони певні, що все вже бачили та знають» (С. 210). Його виводила з рівноваги поверховість журналістської діяльності, що спонукало замислитись над тим, «чи не складають насправді основу західної журналістики – ну немає в мене іншого слова – під…си» (С. 160). Журналісти загалом марнославні й ця їхня марнославність «як парфуми у шльондри: допомагає перебити власний порочний душок» (С. 220). Вони «аморали з порожніми очима» (С. 214), «готові плювати на чужі страждання» й «завжди жонглюють власною роллю так, щоб виглядати благочестивими та глибоко вірними державі» (С. 211).

Єдине видання, журналістську діяльність якого Ассанж поважав й нею по-справжньому захоплювався, був «Guardian»: «Хто любить справу, той любить Guardian, я тут не виняток… Після подій 9/11 була єдиною правдивою газетою доступною в Америці. Я завжди захоплювався намаганням цього видання бачити світ, а не просто бачити себе у світі – риса, яку важко переоцінити» (С. 220–221). Тож не диво, що він запросив журналістів із цього видання стати партнерами в одному зі скандальних розслідувань, відомих під назвою «іракські щоденники». Ассанж не один тиждень проводить у лондонському офісі видання, проживаючи якийсь час у помешканнях його репортерів (С. 228). Але й тут австралійця чекало розчарування, позаяк дала про себе знати характерна для мас-медійників риса: «…їм хочеться гучних розслідувань, але не подобається буяння пристрастей, які ці історії викликають» (С. 247). І ось невдовзі Джуліанові довелося взнати гірку правду і про «Guardian»: «Пізніше завдяки хлопцям із Der Spiegel з’ясувалося, що Guardian з самого початку готові були нас кинути… Ось як насправді Guardian дбала про принципи. Відкритість? Ви, певно жартуєте. Нове покоління борців за свободу? Їм було начхати. Нові настрої в народних повстаннях по всьому світі, новий поштовх говорити правду в обличчя владі?» (С. 278).


Релігія

Декілька слів варто сказати й про релігійний світогляд Джуліана Ассанжа, якщо про такий можна говорити. Раннє дитинство, проведене на Магнітному острові, він описує в біблійно-релігійних символах: «Це було місце, де жила свобода, прекрасний Едем для якоїсь тисячі мешканців… і щось від Магнітного острова залишилося зі мною назавжди» (С. 28). І навіть атмосфера постійних переїздів не перешкоджала, а навпаки формувала його свободолюбний світогляд: «Ми перебиралися з одного будинку в інший … і це дарувало мені атмосферу нового відкриття, і незмінне “чому?” ніколи не сходило з моїх вуст» (С. 29).

Утім, у світогляді Ассанжа практично не було нічого, що можна було б зарахувати до категорії традиційної релігійності. Він захоплювався Христом лише в тих аспектах, де Той виявляв своє бунтарство, особливо його нонконформізмом під час трьох відомих спокус у пустелі (С. 101). Інколи Ассанж демонструє майже євангельську чесноту убогості й саможертовності: «Я ніколи не був любителем накопичувати пожитку. У мене було небагато одягу. Я їв, що трапиться під руку. Миттю витрачав чи роздавав усі гроші, які мав. Мене дратувало, що стільки блискучих комп’ютерних диваків мого покоління стали міліонерами – не тому, що я теж хотів грошей, а тому, що не міг звернутися до них по допомогу» (С. 147). Або в іншому місці: «У мене не було машин чи будинку. Я майже не бачився з родиною. Мені постійно бракувало грошей і була лише одна пара взуття. Усе це було цілком стерпно і не становило проблеми» (С. 183).

Коли в 1991 р. у двері мельбурнського сквоту, в якому мешкав Ассанж, пізно ввечері постукала австралійська федеральна поліція, а в 1994 після тривалого розслідування йому висунули звинувачення за хакування канадської телекомунікаційної системи «Nortel», у його житті розпочинається кризова доба, яку він образно назве «спокушуванням в пустелі». Саме тоді повстане проти «організованої релігії», вважаючи її втіленням зла, а почуття неприязні до релігій зарахує до «важливої частини своїх переконань» (С. 111). Щоправда, трактування християнства він змальовуватиме як гумористичну розповідь про молодих жінок із міжуніверситетського християнського об’єднання, що намагалися навернути Джуліана у «християнську віру схвильованим погойдуванням бюстів» (С. 111). Він і сам зізнається, що це «була кумедна сторона релігії» (С. 112). Менш кумедним виявилось його ставлення до секти саєнтологів, до якої належить «сметанка» голівудської акторської еліти на кшталт Тома Круза та Джона Траволти. Їх Ассанж називатиме «інтелектуальною відрижкою покійного Л. Рона Габбарда, яка згрібає мільйони на рік і являє собою вугрову висипку окультного мислення» (С. 112). Саме їх називатиме «одними із найзапекліших ворогів свободи, які лиш можуть бути» (С. 112), позаяк «прецеденти, створені Церквою саєнтології сьогодні, стануть дієвою зброєю для тиранії корпорацій завтра» (С. 113). Ассанж не лише публікує викривальні матеріали проти маячні Габарда, але й бере участь у пікеті проти будівництва центру саєнтологів (С. 114).

Джуліанове ставлення до релігії великою мірою пояснює його сімейна історія. Біологічного батька не було в його житті (С. 44). У дев’ять років місце вітчима Бретта Ассанжа – він був хорошим батьком й авторитетом тому Джуліан взяв його прізвище – прийшов інший, який, як згодом виявилося, був членом австралійської тоталітарної секти «Сім’я» (С. 47). Її засновниця – самопроголошена інкарнація Ісуса Христа – вимагала від сімей віддавати своїх дітей секті (С. 48–49). Коли Джуліанова мати Крістін дізналася про належність коханця до небезпечної секти, то змушена роками переховуватися від нього, як від маніяка. Лише досягнувши 16-ліття Джуліан зумів особисто протиставитися фанатичному сектанту.

Із справжнім батьком Джоном Шиптоном познайомився вже в дорослому віці. Останній навіть прибув до Лондона, щоб підтримати сина на суді, де, крім решти, сказав: «Є багато розумних людей у світі, але більшість із них здаються геть бездуховними, тоді як Джуліан, схоже, має досить духовної сміливості та можливостей, щоб триматися за своє. Мені здається, його прагнення справедливості для всього світу просто безмежне» (С. 286). Що підтверджує і сам Джуліан: «Кожного разу, коли ми бачимо несправедливість і нічого не робимо, то привчаємо себе бути пасивними перед лицем несправедливості, а отже втрачаємо здатність захищати себе та тих, кого любимо. За умов сучасної економіки неможливо відгородитися від несправедливості муром» (С. 153). Що ж, попри задекларовану неприязнь до релігії, видається, що його морально-етична позиція перебувала у християнському руслі.


Post Scriptum для українського контексту

«Багато є країн, в яких люди зголодніли за вільними публікаціями і за викриттям наруги, яку вони терплять», – зазначає Ассанж (С. 146). Поза всяким сумнівом до числа тих «багатьох» належить Україна. Читаючи, як Ассанж у складі хакерської групи «International Subversives» 1991 р. щоночі подорожує «коридорами штаб-квартири Восьмої командної групи повітряних сил США в Пентагоні, … по Motorola в Іллінойсі, нишпорить в Panasonic Нью-Джерсі, скрадається через Xerox в Пало-Альто і пірнає в імлисті озера інженерної станції Воєнно-морського підводного центру США» (С. 85), невільно закрадається думка, що на сьогодні це може бути єдиний спосіб, щоби вивести на світло дня правду про розстріли на Майдані, окупацію Криму, катастрофу малайзійського «Боїнга», корупційні залаштунки українських генералів у сірій зоні під назвою «АТО».

Можна уявити наслідки актуальної фінансової ситуації в Україні, якби Ассанж випробував на українських олігархах своє улюблене хобі –«ставити офшори з ніг на голову» (С. 167). Швидше за все довелось би забути про позики у МВФ та катастрофічну інфляцію. Виявляється, що все те, «чого добивалися вуличні бунти, опозиційні групи, відомі борці за права та електоральна реформа», згідно з Ассанжем, «можна досягнути за допомогою науки», а саме – «підірвати корупцію зсередини» (С. 87).

У час, коли Україна нашпігована агентами всіх можливих таємних служб (починаючи від ФСБ й закінчуючи Мосадом), а про фаховість і незаангажованість СБУ важко щось сказати, не зашкодило б Україні також поставити мету, яку ставив перед собою Ассанж: «воскресити мистецтво спостереження» й заснувати «таємну розвідку простих людей» (С. 154). Зрештою, винайдена австралійцем «файлова система Rubber hose призначалася первісно для боротьби із диктатурами третього світу» (С. 83).

В Україні як ніколи актуально звучить подана Ассанжем цитата Джорджа Орвела: «Мова політики створена для того, щоб брехня звучала правдиво, вбивства виглядали прийнятними, а цілковита нісенітниця – солідною» (С. 207). Натомість українська журналістика практично не викриває політичної брехні, вбивств невинних й не спростовує нісенітниці політиків, а наче працює на підсилення їхньої правдивості, прийнятності та солідності, забуваючи про засадничу істину, яку словами американського президента Теодора Рузвельта подає Ассанж: «За спинами уряду явного сидить уряд невидимий, який не зобов’язаний народу жодною відданістю. Знищити цей невидимий уряд, затаврувати цей бридкий союз корумпованого бізнесу та корумпованої політики – найперше завдання для віртуозного керування державними справами» (С. 134).

Видається, що в Україні, як і в інших пострадянських державах, для Ассанажа та його сайту WikiLeaks мало би бути необмежене поле діяльності. Але якраз тут до самого Ассанжа є низка запитань. А справді, якщо в нього «необмежене прагнення справедливості», чому воно не охопило Україну, Білорусь, Росію, Молдову, Казахстан, Грузію? Точніше інтенсивність і скандальність його матеріалів про прострадянські країни дуже бліда. Зокрема щодо України Wikileaks публікувала якісь дрібні матеріали щодо Фірташа та про тиск російського президента Мадведєва на Казахстан щодо визнання Голодомору. Про Росію він також говорить поверхово та не надто охоче. Зокрема згадує про досьє, в якому викриваються афери, пов’язані з діяльністю в Росії «Landsbanki» протягом 1990-х та 2000-х років, внаслідок яких загинуло троє людей, до чого були причетні «найвищі урядовці путінської влади» (С. 201).

Цікаво, що коли в 1998 р. Ассанж вирушив у подорож, щоб зануритися у «ширший світ снігу, льоду, сльоти та конаючого комунізму» (С. 115), він найбільше часу присвятив саме Росії. Порівняно з Польщею, Словенією та загалом Східною Європою, на які витратив близько шести днів, на відвідини Росії – в запланований маршрут входило перебування у Санкт-Петербурзі, Москві та Іркутську – у цілому витратив майже два тижні. А коли в 2007 р. Ассанж працював у Парижі над розбудовою сайту Wikileaks, він згадує, що «зустрічався з дівчиною, яка заходила час від часу… Вона говорила російською, і час від часу допомагала мені цим» (С. 148). Щобільше, затаврувавши західну журналістику найбрутальнішими словами, Ассанж у 2012 р. розпочинає вести авторську передачу «The World Tomorrow» на горезвісному каналі «Russia Today». Коментарі зайві.

І на сам кінець. Попри всі погрози та загрози життю журналіста з такими викривальними матеріалами, як у Джуліана Ассанжа, важко уявити живим в одній із пострадянських країн на кшталт України, Білорусі, Росії. Швидше за все його обезголовлений труп вже давно перебував би в якомусь лісі (як це сталося з Ґією) або його пристрелили в під’їзді власного будинку (як це було з Політковською), чи розстріляли в самому центрі столиці (у випадку Нємцова), або ексклюзивно напоїли англійським чаєм із домішками радіоактивного полонію (як сталося із колишнім кадебістом Литвиненком). Важко повірити, що про все це, принаймні про останній факт, Джуліан Ассанж нічого не знав. Але це ніяк не применшує значення тих методик і принципів боротьби, які розробив австралійський дисидент. Вони видаються єдиноможливими в несиметричній ситуації, в якій опинилася Україна у нерівній війні з Росією (зокрема й інформаційній) та корумпованою внутрішньою і європейською політикою.


Олег Гірник
священик


Рейтинг статті

( 14 голосів )
( 1618 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити