Екстаз комунікації у вирі технологічного довкілля |
Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6]. Лінеарність і мозаїчна альтернатива Із причини мозаїчної непослідовної структури, побудованої на непов’язаних між собою апріорних твердженнях, тексти Маклюена не надаються для легкого читання й сприйняття, що суттєво ускладнює їхню презентацію та розуміння задуму автора. Письмо Маклюена – це форма електронного тексту, якою він володів задовго до того, як придумали назву «Інтернет»: читання тексту можемо розпочинати з будь-якої глави, наче в мережі, перескакуючи з лінку на лінк у довільній послідовності та напрямах. Звинувачення на адресу канадського медіа-еколога в антинауковості, ба навіть шарлатанстві, що надходили з університетського середовища, були закономірним вислідом академічних вимог і правил щодо лінійно-послідовної структури наукового тексту, адже саме ці критерії визначальні для поняття «раціональності» [3, 102]. Чи не найбільше обурення «академіків» спричиняло стремління Маклюена до всеохопності знання, дещо претензійна демонстрація обізнаності в царині проблем, що належали до кола дисциплін, не дотичних до його спеціалізації. Тож рефлексії, що не були сформовані на ґрунті гуманітаристики, точніше філології як вузькоакадемічної спеціалізації Маклюена, ставили під сумнів фаховість останнього. Витоки Маклюенового тяжіння до інтегрального цілісного знання треба шукати в його богословських студіях, зокрема ознайомленні з творчістю найвидатнішого середньовічного схоласта – Томи Аквінського, в якому канадець віднайшов споріднену душу й ум. Взоруючись на теологічну суму, канадець вибудовує власний «мозаїчний підхід» як альтернативу до вирішення передовсім історичних проблем. Суть запропонованого методу полягає в тому, «щоб під різними кутами зору викласти бачення статично зрозумілих проблем»; щобільше, «лише таке мозаїчне сприйняття численних цитат і наведених даних, які використовуються як докази, практично дозволяє виявити причинові зв’язки руху історії» [3, 11]. Структуру лінійно побудованих історичних текстів, що розглядають проблему лише з одного ракурсу, канадець характеризував як «замкнені системи», безнадійність яких, на його думку, найкраще пояснив абат Пейсон Ашер (на нього канадець часто покликається) у класичній праці «Історія механічних винаходів». Останній вважав, що витоки лінійної моделі лежать у соціальних та економічних еволюційних теоріях німецької історичної школи й пропонував «відкинути концепцію лінійного розвитку та розглядати розвиток цивілізації як достеменно багатовекторний процес», а це дасть можливість «багато чого зрозуміти в історії західної культури, розглядаючи її як поступову інтеграцію множини розрізнених елементів» [3, 20]. Подібні мотиви несподівано подибуємо в українському середовищі. Так львівський філософ Надія Пікулик констатує «принципову неспроможність лінеарності» перед лицем драматургії «багатовимірності буття». Як і у випадку Маклюена, львівський філософ має на увазі лінеарну динаміку культури, в основі якої ідея поступального розвитку людського духу (Гегель) та суспільства (Маркс). Це постійний прогрес, безперервна еволюція, яка перебуває в незгоді з циклічними концепціям («вічне повернення» в Еліаде), що лежать в основі міфологічного світогляду. Відповідно лінеарність наголошуватиме на принциповій перевазі сучасності та майбутнього над минулими історичними епохами або акцентуватиме увагу на домінації великих цивілізацій над варварськими. «Певний еґоцентризм притаманний, мабуть, кожній добі в тлумаченні (а радше – потрактуванні) нею іншої історико-культурної епохи. Можливо воно й закономірно?... Аби лише цей еґоцентризм не трансформувався в своєрідний інтелектуальний “шовінізм” (або супротивне – екзальтовану ідеалізацію), що унеможливлює коректну комунікацію між різними історико-культурними явищами», – зазначає Пікулик [7, 16]. Висловлене львівським філософом перебуває в руслі міркувань Маклюена: «У кожної культури та кожної епохи є своя улюблена модель сприйняття й знання, яку вони схильні приписувати всьому й всім. Особливість нашого часу – відраза до нав’язування зразків. Ми зненацька зауважили в собі палке бажання, щоб речі й люди виявляли себе у всій повноті. У цьому новому прагненні можна віднайти глибоку віру – віру у вищу гармонію всього буття» [4, 7–8]. «Відразу до нав’язування зразків» демонструє й Пікулик, коли критикує визначений авторитаризмом «спосіб існування й розвитку гуманітарності науки», який сприяв вульгаризації висновків щодо епохи Середньовіччя: «Отож, таким великим був престиж мислителів Відродження, що з їх подання отак некритично пойменували цілу культурно-історичну епоху зневажливо “серединністю”. І таким значним, таким тяжіючим став той авторитет, що ще й у ХХ ст. визначний гуманіст Альберт Швейцер, наче тавром, означував потворні явища свого часу “новим середньовіччям”, коли “мільйони індивідів відмовляються від права на мислення й у всьому керуються лише приналежністю до корпорації”» [7, 16]. Утім, сам Маклюен із таким твердженням Швейцера погодився б. Адже, на його думку, попередня модель суспільного поступу – від середньовічного колективного досвіду до сучасного індивідуалізму, – зіткнувшись з електротехнологією, повернулася навспак, роблячи «індивідуалізм застарілим, а колективну взаємозалежність нормою» [3, 13]. Канадець пішов далі, вважаючи: «Відкриття в галузі електромагнетизму знов створили “поле” одночасної з’яви людських вчинків, що вилилось у створення людської сім’ї в умовах “глобального села”. Сьогодні ми живемо в єдиному стислому просторі, який резонує з племінними барабанами» [3, 52]. Процес повернення західної цивілізації у простір родоплемінних стосунків медіа-еколог називав «електричною зворотною трайбалізацією» [з англ. tribe – плем’я (прим. – О. Г.)] [5, 7]; інші ж дослідники характеризували його як «пробудження внутрішньої Африки західної людини» [3, 81]. Медіа як інструмент трансформації людини Всупереч закидам «академіків» неможливо визначити масштаби впливу тез Маршалла Маклюена на головні сегменти гуманітарного знання, а передовсім на загальну теорію медіакомунікації. Однак покоління Джуліана Ассанжа, – яке першим протестувало можливості Інтернету й повірило в боротьбу за свободу і справедливість шляхом поширення інформації, – начебто не прийняло до уваги одну з найвідоміших Маклюенових тез про те, що «засобом комунікації є повідомлення». Виходячи з цього, канадець вважав безглуздими дискусії з приводу моральних аспектів медіаконтенту та всього, що стосується простору медіаетики [2]. «Діагностика й описання повинні передувати всяким оцінним висновкам і терапії. У наш час діагностика часто замінюється моральною оцінкою, проте навряд чи це можна визнати плідним підходом», – вважає Маклюен [3, 22]. Його найперше цікавив «процес чуттєвого переділу», який відбувався під впливом технології: «Визнання цього процесу може прояснити ситуацію, що значною мірою оповита туманом моральних міркувань» [3, 74]. Перебудову всього чуттєвого апарату людини канадець порівнював із «крутінням калейдоскопа»: «При цьому відбувається нова комбінація або взаємовідносини між наявними компонентами, нова мозаїка наявних форм. Сьогодні легко помітити, що така перебудова чуттєвих відносин відбувається щоразу з приходом нової зовнішньої технології» [3, 81]. Отже, носії повідомлення як такі, а не інформація, яку вони транслюють, перебудовують людину зсередини та видозмінюють соціальну структуру взаємовідносин у суспільстві. Тому значно важливіше «зростання усвідомлення впливу, який засоби комунікації здійснюють незалежно від свого “змісту”, або наповнення» [4, 12]. Можливість передбачати та контролювати медійний вплив на людину полягатиме у вмінні уникати підпорогового стану свідомості, передовсім завдяки «елементарному знанню, що під час контакту, рівно ж як і під час перших тактів мелодії, зненацька може охопити зачарованість» [4, 18]. Цього зачарування не приховував й Ассанж, коли із захопленням розповідав про справедливість, яка «може мешкати по той бік миготливого курсору», та саму вічність, що краще маніфестується в моніторі, ніж у зоряному небі [1, 58–60]. Переконання засновника «WikiLeaks» у тому, що, сповідуючи ідеологію «шифропанків», завдяки криптографії й поширенню скандальних розслідувань про міжнародні корупційні змови та військові злочини вдасться уникнути тотального політичного контролю, для Маклюена радше привід для звинувачення останнього в «технологічному ідіотизмі». Все те, що пропонував Ассанж, лише «соковиті кусні м’яса» скандальної інформації, яка присипляє «сторожових псів розуму» користувачів його медійного контенту, щоби вони, занурившись у комунікаційний екстаз обертів медійного скандалу, що наростають, не помітили власного перебування у штучно створеному вирі. Пропонована «шифропанками» криптографія лише подвоюватиме екстатичну силу комунікації, створюючи нові вири енергії за рахунок циркуляції інформації в медійному просторі. І саме тут, на думку Маклюена, криється головна небезпека. Адже загроза, яку створили тоталітарні режими Сталіна або Гітлера, була зовнішня, тож її масштаби, за бажанням, можна було розпізнати й спрогнозувати. «Електрична ж технологія господарює в наших домівках, а ми німі, глухі, сліпі та нечуттєві перед лицем її зіткнення з технологією Ґутенберґа… Вплив технологій відбувається не на рівні припущень чи пак понять; він міняє чуттєві пропорції, або зразки сприйняття, послідовно й без жодного опору» [4, 21–22]. Відтак, людина більше не може довіряти своїм відчуттям, у той час, коли створені людиною велетенські вири енергії, на думку Маклюена, в підсумку можуть призвести до непередбачуваних наслідків: натискання на одну кнопку здатне спричинити катастрофу планетарного масштабу. Медіа-еколог не дожив до Чорнобильської катастрофи, але був свідком т. зв. Карибської кризи 1963 р., коли Радянський Союз морським «гумконвоєм» перекинув на Кубу ядерні боєголовки й ракетні комплекси (в історії Радянської армії ця «гуманітарна» спецоперація відома під кодовою назвою «Анадир»). Тоді США та Радянський Союз були за крок до початку ядерної війни. Випробовування у вирі Розповідь про небезпеку створених людиною вирів енергії Маклюен переважно ілюстрував оповіданням Едгара По «Падіння в Мальстрім», що образно продемонстровано в документальному фільмі «Пробудження Маклюена» [6]. Рибалки потрапляють у страшний вир, який все глибше затягує їх разом із човном у морську безодню. Один із них, втративши будь-яку надію на порятунок, усе ж встигає простежити поведінку виру – із середини зауважує, що окремі предмети вир підхоплює й виштовхує вгору. «Вир – це місце, де ви перебуваєте в постійному русі і допоки ви перебуваєте в русі, ви не розумієте як туди потрапили, тому не знаєте як вибратись. Але перебуваючи всередині, принаймні можна вивчити структуру цього руху», – зазначає Маклюен. Спостережливість рибалки виявилася рятівною: він прив’язує себе до порожньої скрині й залишає човен, за короткий час опинившись на поверхні моря. Історію з оповідання Едгара По слугувала Маклюенові за метафору для пояснення ситуації людини в епоху електронних медіа, яка постійно перебуває в середовищі, де скасовуються всі просторово-часові закони попередньої епохи, а «витік інформації» продукує «хвилі повідомлень», що вливаються в безперервний «вир подій». Драматизм ситуації полягає в тому, що людина звикає до тієї маси рекламних та інформаційних повідомлень, які навіть під час звичайної прогулянки містом чатують на неї з усіх боків. Все це стає природним довкіллям людини, яка не усвідомлює, що «ми є свідками найважливішого історичного зламу – стрімкого переходу від технологій, що ґрунтуються на механіці колеса, до технологій, в основі яких – електричні сплетіння» [3, 11]. Сам перехід – хоча би з причини стрімкості – не такий вже й безболісний: «Нова електрична галактика вже далеко просунулась в глиб галактики Ґутенберґа. Навіть без зіткнень таке співіснування технологій і форм свідомості призведе до психічних травм кожної людини» [3, 361]. Згідно з Маклюеном, «електричні сплетіння» – це продовження сплетінь центральної нервової системи людини. Вивівши назовні нервові закінчення, людина дослівно оголила свої чуття й віддала їх у розпорядження засобам комунікації [4, 5]. Організм людини перебуває у стані безперервного стресу, який внаслідок закону біологічної адаптації вже не помічає, не відчуває і не контролює. З другого боку, людство не передбачило засобів для боротьби зі стресом, який повсякчас спричиняє дія ним же створених засобів комунікації. Від часу смерті Маклюена на зміну «електричним сплетінням» прийшла доба «безпровідникового Інтернету»: видиме мереживо кабелів дослівно розчиняється в невидимому етері WiFi-середовища. Технологія все більше набуває мікроскопічного, прозорого, невидимого виміру й агресивно переміщується із видимого макрокосму зовнішнього середовища в невидимий внутрішній мікрокосм людини, де практично можливо раціонально відстежувати наслідки її дії. Уникнувши перед раціональним осмисленням, наслідки технологічної дії зосереджуються за порогом свідомості, де створюють небезпечні вири в океані підсвідомого. Останні на рівні свідомості спричиняють стан екстатичної непритомності [3, 34]. Сучасні дослідження в царині психопатології та неврології, як і характер душевних захворювань, спричинених внаслідок контакту зі сучасною технологією, дають можливість передбачити спектр майбутніх властивостей людини, зокрема стан її свідомості, мислення і пам’яті. У 1997 р. психіатр із Кримського медичного університету Віктор Самохвалов запропонував провести експеримент, ідея якого виникла на тлі звичайного спостереження за поведінкою людей у комерційних центрах із різноманітною аудіопродукцією. Психіатр помітив, що в середовищі, де з різних боків одночасно звучить музика різних стилів та епох, люди помітно сповільнювали або пришвидшували рух. Відтак у Ялті Самохвалов організував кількаденний експеримент, в якому взяли участь близько 30 волонтерів: психологів, психіатрів, психотерапевтів. Метою експерименту було зафіксувати зміни стану свідомості під час чотиригодинного перебування у приміщенні із безперервним звуковим фоном. Його забезпечували шляхом одночасного накладання музики різних стилів, зокрема тяжкого року, електронної музики, класики, мелодії суфіїв, у поєднанні з озвученими текстами арабською, корейською мовами та радіотрансляцією новин російською мовою [8, 140–141]. Більшість учасників фіксували появу відчуття тривоги, що поступово переростало у стан ейфорії із характерною втратою відчуття часових й просторових обмежень. Одна з учасниць згодом описала свій стан гіпнотичного трансу: «Так, наче перед моїм поглядом постало зеленкаво-сіре море, гори в бузково-білих тонах, зелень. З’явився гуцул з трембітою, над ним сіро-голубі хмаринки, голубе небо. Часу вже більше не існувало, так, наче минула вічність» [8, 153]. Інші ж учасники експерименту намагалися виконувати щось на кшталт ритуальних танців чи пак обрадів поклоніння тотемному божеству. Були й такі, що не досвідчили жодних змін стану свідомості, позаяк середовище, де одночасно працюють радіо, телевізор, магнітофон та ще й музика із ресторану поблизу долітає через вікно – вже давно стало для них звичним. Разом із тим виникає запитання про наслідки, що матимуть місце під час тривалого перебування в середовищі, де один на другий накладаються вже не різні стилі музики, а декілька мереж WiFi та мобільних комунікацій? Те, що людина їх не бачить та не відчуває, не означає, що вони ніяк не впливають на організм і не дають жодних наслідків на рівні психопатології. Показовий інший приклад, який подає Самохвалов. У 1997 р. Токіо охопила дивовижна епідемія: після перегляду мультиплікаційного серіалу «Кишенькові монстри» понад 600 людей госпіталізували із симптомами фотоепілепсії [8, 377]. Загалом цю недугу може спровокувати тривалий перегляд телепередач (особливо під час швидкої зміни каналів) або навіть звичайне миготіння дерев за вікном швидкого потяга. Але йдеться про поодинокі випадки, які ніколи не були епідемією. Натомість у популярному японському серіалі було використано яскраві флуоресцентні кольори з частотою мигання екрану понад чотири спалахи в секунду. Отож, підсумовує Самохвалов: «Стрімке підвищення якості телебачення, відсутність суттєвої різниці між візуальним простором комп’ютерної гри та реальністю посприяло тому, що прихована готовність піддатись впливам зміни стану свідомості почала повніше та активніше себе виявляти. Справді, будь-яка культура на певній стадії розвитку має в розпорядженні стимули, що можуть приводити в дію реакції переважно патологічного характеру» [8, 377]. Не дарма Маклюен акцентує на необхідності розуміння, що великі переміни у способах повсякденної людської діяльності пов’язані саме з появою нових засобів: «Якби ми зуміли серйозно помізкувати над цим фактом століття раніше, то легко змогли б підкорити своєму контролю природу та наслідки дій всіх наших технологій, замість того, щоб бути залежними від них» [3, 20]. священик Олег Гірник Література
( 11 голосів )( 3927 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео