Отці Церкви IV-V століття про соціально-економічний вимір життя християн Друк

Три святителі: Василій Великий, Йоан Золотоустий, Григорій Богослов
Три святителі: Василій Великий, Йоан Золотоустий, Григорій Богослов
При економічно нестабільному становищі, недовірі до традиційної влади та при «соціальній порожнечі» в IV-V століттях на єпископів дивились як на ґарантів справедливості, справжніх «лідерів», обдарованих особливою «духовною» владою, людей, на яких можна покластися. В містах IV століття єпископ вимальовується як «прихильник убогих» (а вони в IV столітті ставали щораз численнішими), яким міська адміністрація не приділяла уваги. Той факт, що імператор Константин надав главам Церков право арбітражного суду в конфліктах, у яких були замішані християни, дає змогу зрозуміти, що єпископ повинен був брати собі до серця дуже конкретні справи і тому ставав захисником нижчих класів. Саме це ставлення до бідних збільшить могутність єпископа, перетворюючи його у важливого міського протектора. …

Особливо уважними до соціальних проблем серед грецьких Отців були насамперед Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський і, дуже своєрідним чином, Йоан Золотоустий. Серед латинських Отців у цій царині виділяються передусім Амвросій Медіоланський та Августин. Розвиток суспільної тематики відбувався здебільшого в межах їхньої діяльності як проповідників. Аудиторія, до якої вони зверталися, складалася з мешканців міста, і майже виключно з християн. Було б помилкою гадати, що ці автори мали чітку програму соціальних вимог або план оновлення економічних сруктур того часу; вони радше мали на меті викривати конкретні випадки несправедливості і знаходити їх вирішення; вони прагнули лише домогтися справедливішого розподілу благ в ім'я тої віри, яку вони проголошували. Їхні ідеї мали релігійну, а не економічну природу. У цій перспективі треба розглядати розважання про приватну власність, у яких біблійні та християнські мотиви переплітаються з гуманістичними міркуваннями. Типовим був хід думки Григорія Богослова, для якого приватна власність, разом з явищами багатства та вбогості, що з неї випливають, була наслідком гріха, адже перед гріхопадінням все було спільним.

«Бог звелів, щоб усе створювалося таким чином, аби їжа була спільною для всіх й аби земля була у певному сенсі власністю всіх. Отож, природа створила спільне право, а загарбання – приватне право».

Амвросій Медіоланський

«Відколи заздрість та незгода увійшли у світ разом з брехливою тиранією змія, який зачаровує нас привабою насолоди і наставляє сильніших проти слабших, з того часу людський рід, спершу єдиний, розділився на численні народи з різними іменами; жадібність знищила природну щедрість, озброюючись навіть силою закону, який захищає могутнього. Але ти зважай на первісну рівність, а не на подальше розділення. Допомагай природі всіма силами, шануй первісну свободу, поважай себе самого».

Святий Григорій Богослов

Йоан Золотоустий дає зрозуміти, що біля витоків набутих багатств, які самі по собі є добрими, завжди лежить – прямим чи непрямим чином – якась форма несправедливості.

«Скажи мені: звідки походять твої багатства? Від кого ти їх дістав? Звідки походили багатства того, хто тобі їх передав? “Від мого діда, – відповідаєш ти, – через мого батька”. А ти зміг би, від покоління до покоління, показати, що вони були здобуті справедливим шляхом? Ні, не зміг би, і при виникненні їх напевно була якась несправедливість».


Святий Йоан Золотоустий

Якщо не брати до уваги цих тверджень, Отці IV-V століть фактично не заперечують приватної власності й не зобов'язують до розподілу дібр у громаді; не в цьому полягає мета їхнього втручання; вони радше хочуть утвердити універсальне призначення благ, рівність, властиву від народження кожній людині.

«Земля, була дана спільно всім, багатим і вбогим. Чому ви, багачі, привласнюєте собі право володіння землею? Природа не знає, що таке багаті, вона ж породжує всіх однаково вбогими».


Святий Амвросій Медіоланський

Тому вони наголошували на суспільному використанні багатства і багача уявляли як управителя (oikonomos) (а не власника) дібр, який має виконувати соціальну місію.

«Не будьмо поганими управителями дібр, які були нам щедро дані, щоб не довелося нам чути слів Петра: “Соромтеся ви, що володієте чужими дібрами, наслідуйте справедливість Божу, й ніхто не буде вбогим”».


Святий Григорій Богослов

Так само деякі автори виділяли той факт, що багаті й убогі доповнюють одні одних, адже й убогий прислужується багатому, даючи йому нагоду здійснювати хвали гідні справи. Отці Церкви звертали також увагу на потребу розрізняти необхідне і зайве, наголошували, що зайве має належати вбогим: «Те, що для тебе зайве, – пише Августин, – потрібне іншому».

«Якби кожен взяв лишень те, що йому потрібне для власних потреб, і облишив надлишок для того, хто потребує, ніхто не був би багатим, ніхто не був би бідним, ніхто не перебував би в нужді».


Жнива
Жнива
Святий Василій Великий

Розгортання соціальної проблематики супроводжувалось розмірковуваннями про пов'язані з володінням небезпеки: жадобу мати ще більше, яка перетворює власника на «одержимого»; злочинну сваволю, що здійснюється над правами та дібрами інших; і, найголовніше, поступову втрату зору, яка перешкоджає християнинові бачити есхатологічне майбуття [есхатологія ( від слова eskhaton – кінець, останні речі) – наука про останні речі у людській історії: смерть, кінець світу, другий прихід Ісуса Христа, суд живих і мертвих, небо як Царство Небесне і пекло] і прагнути до нього.

«Річ, якою володіють, повинна належати тому, хто володіє, а не навпаки – щоб власник належав речі, якою володіє. Тому той, хто не використовує своєї спадщини, що є у його владі, той, хто не здатен давати вбогому і не роздає щедро, є рабом власних маєтків; він не може назватися господарем своїх дібр, бо оберігає їх як те, що належить іншому, подібно до раба: він не використовує їх як власні зі свободою господаря. При такому стані духу слід сказати, що ця людина належить своїм багатствам, а не багатства людині».

Святий Амвросій Медіоланський

Такі провини призводять до серйозного викривлення християнської ідеї, адже вони позбавляють її відкритості до майбутнього і примушують людей знову впадати в поганство, в якому люди живуть не думаючи про майбутнє, або, як сказав би латинський єпископ Хроматій Аквілейський, подібно до невірних, «які, як вівці, живучи в цьому світі і думаючи виключно про сьогочасні засоби на існування, вважають, що після смерті нічого немає». Коли таких провин припускаються охрещені, християнська практика зводиться лише до культових моментів і перестає бути життям, перестає впливати на життя. Таким чином […] народжується «зовнішнє» християнство, яке лише частково витісняє поганство.

Узагальнюючи соціальну думку Отців IV-V століть, можна підсумувати деякі фундаментальні аспекти, спільні для них усіх:

1. Головний заклик цих проповідників – навіть якщо вони й визнають вищість ідеалу вбогості та чистоти в очікуванні на Царство – не спрямований на те, щоб віддалити християн від світу, відвертаючи їх від побудови справедливішого суспільства. Їхній ідеал інший. Заклик, який вони невтомно звертають до вірних, полягає не у «втечі в пустиню» і нехтуванні своїми обов'язками щодо цього світу, а в тому, щоб не змішуватися з ним, навіть тоді, коли вважають, що закони суспільства та поняття «справедливості», які діють у ньому, повинні бути чинними також і для християн. В основі цієї концепції можна помітити біблійну ідею «нового створіння у Христі» (2 Кор. 5, 17), згідно з якою для християнина етика, зразки поведінки та ідеали не збігаються з тими, що діють у суспільстві. Як зауважує Іларій з Пуатьє, «необхідно, щоб оновлені (у хрещенні) люди набули нового способу мислення». Пам'ятаючи про це глибоке переконання, можна збагнути, чому великі Отці Церкви IV-V століть не вважали, що соціальна заанґажованість християнина у світі замкнена у просторі цього світу. Це справді соціальна заанґажованість, але у неї релігійний фундамент.

2. Відповідно до такого відчуття, християнські проповідники періоду, який ми розглядаємо, дають зрозуміти, що подолання несправедливостей, від яких страждає їхнє суспільство, залежить від внутрішнього перетворення людини, а не від простої зміни структур, про що вони навіть не думають. Жоден з єпископів, приміром, не бореться за повалення рабства, навіть якщо всі вони визнають, що воно походить від сваволі та від гріхопадіння. Однак вони позбавляють його змісту, наполягаючи на вселенському братерстві, на спільному божественному синівстві та на спільній відповідальності, яка випливає з нього. …

Луїджі ПАДОВЕЗЕ
(м. Рим),
викладач патристичного богослов’я в
Папському Григоріанському університеті та
на богословському факультеті
Папського університету «Антоніанум» у Римі

Витяги зі статті Л.Падовезе Соціальні аспекти у вченні Отців Церкви // Соціальна доктрина Церкви. (Збірник статей). Інститут Релігії та Суспільства при Львівській Богословській Академії. – Л.: Свічадо, 1998. – С. 30-48


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     економіка      №1
( 6629 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити