Виховання за ґратами: законослухняних громадян чи невиправних злочинців? Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_yyyyy.jpgЧи може людина, яка вже одного разу зазіхнула на роль Бога і спробувала вершити людські долі, щиро покаятись і докорінно змінити своє життя? Хто працює у виправних установах, а кого там утримують? Як і чим живуть ті, хто опинилися за колючим дротом? Чи мають вони шанс на майбутнє?

Щоб одержати відповіді на ці та інші запитання, ми поспілкувалися з провідними в пенітенціарній сфері особами та побували на круглому столі, присвяченому українському виміру пенітенціарної ідеї.



НАСКІЛЬКИ ЕФЕКТИВНА В УКРАЇНІ ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА

Побутує думка, що українські виправні установи не захищають суспільство від злочинців, а навпаки утверджують в ув’язнених пристрасть до злочину і випускають на волю ще більших злочинців, аніж саджають за ґрати. Наскільки ефективна в Україні пенітенціарна система, які її основні огріхи і позитиви, чи створює в’язничне середовище умови для покаяння злочинця і його переродження в законослухняного громадянина країни, діляться з нами провідні в цій галузі експерти.

pppproskura.jpgВолодимир ПРОСКУРА, доцент кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка»:

В Україні на 1 травня 2014 року в місцях позбавлення волі перебувало понад 117 тисяч осіб. Це дуже велика кількість людей порівняно із загальною кількістю населення. Ми перебуваємо на дуже низькій позиції щодо інших країн Європи. Головний парадокс відбування покарання через позбавлення волі в тому, що, ізолювавши злочинця, ми хочемо його ресоціалізувати, змінити на краще, привчити до норм, цінностей суспільства. Але, якщо забираємо людину із суспільства, то вона навряд чи зможе навчитися тих норм. Ми хочемо навчити особу не красти, але оточуємо її тими, хто крав. Хочемо навчити її не бути агресивною, але занурюємо в достатньо агресивне середовище. Це призводить до того, що в установі покарання, людина дезадаптовується до соціального життя. Вона втрачає навички життя в суспільстві, яке є незлочинним. Отож, відбування покарання характеризується низкою негативних чинників. Насамперед – підпорядкування жорстким нормам та правилам, які постійно тиснуть на особу, і набуття особливо специфічних обов’язків, порушення яких тягне за собою правові наслідки.

Перебуваючи в місцях позбавлення волі, де переважає кримінальна субкультура, в’язень, по-перше, так чи так змушений щоденно свої дії узгоджувати з антисоціальними нормами середовища буття. Ізоляція передбачає розрив соціально-корисних зв’язків. Внаслідок ізольованого відбування покарання людина часто втрачає зв’язок із сім’єю, з некримінальним світом. По-друге, ізоляція – це відсутність можливості задоволення різних потреб, наприклад, доступу до основних речей, що призводить до неякісного харчування, нехтування правилами гігієни через незабезпеченість засуджених, наприклад, мийними засобами. На людину навішується ярлик «девіантна» і вона з ним живе.

Важливим тут є внутрішнє відчуття невинності. Коли ув’язнений розуміє, що не є злочинцем і не вчиняв чогось, тоді психологічний тиск на нього менший. Ми знаємо, що сьогодні в місцях позбавлення волі серед ув’язнених є частина людей, які або помилково засуджені, або, можливо, в інших країнах і не були би засудженими до позбавлення волі. Це – велика низка психологічних проблем: і підпорядковане, часто принизливе становище, і деградація особистості, і накопичення сексуального збудження. Особливо це стосується осіб, засуджених на більше, ніж 5 років.

І ще одне. Відбування покарання у виправних установах за ґратами – це формування залежності від інших. Бо щодня за людину вирішують проблеми – вона залежить від адміністрації, від інших. Такі проблеми призвели до необхідності залучення Церкви до процесу ресоціалізації засуджених. Релігія – надзвичайно особливий засіб впливу на особистість для засвоєння відповідних моральних заповідей та норм. Важливо, що Церква має авторитет в українському суспільстві. Порівняно з іншими суспільними інститутами вона користується найбільшою довірою серед громадян. Нею користуються і працівники пенітенціарних установ. Згідно з різними дослідженнями, цей рівень коливається від 65 до 90 %.


dddemkiv.jpgМирослав ДЕМКІВ, головний спеціаліст із зв’язків зі ЗМІ та громадськістю управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області:

Почнемо з того, що мета виконання кримінального покарання, пов’язаного з позбавленням волі, – це не тільки покаяння, а й ізоляція злочинця від суспільства. Покаяння, звичайно, це – важливо, але насамперед треба надати суспільству гарантії, що та особа, яка вже раз скоїла злочин, не зробить цього вдруге. Тому завдання ізоляції – це не погіршення умов існування правопорушника, але гарантія захищеності суспільства.

Щодо того, наскільки ефективна робота у виправних закладах, то, звичайно, задля самої ізоляції допомога ні громадських, ні релігійних організацій не потрібно. Щоб реалізувати це завдання, достатньо сучасного обладнання і військового персоналу. Але відгородження злочинця від соціуму – не єдине завдання і не самоціль місць позбавлення волі.

Звичайно, в ідеалі ми б хотіли, щоб кожен засуджений після звільнення повторно злочин не скоював і більше до нас не повертався, але для цього потрібно, щоби він виправився, щоб усвідомив свою помилку, вину, покаявся і прийняв для себе важливе рішення – виправитися й не робити подібних вчинків. А при виконанні цього завдання без впливу релігії і громадськості пенітенціарна служба сама собі ради не дасть. Одне з таких застережень – перед особою у формі засуджений ніколи не відкриє душу. Навіть психологи, які працюють у місцях позбавлення волі, мають право при виконанні обов’язків одягатися вільно, щоби налаштувати правопорушників і злочинців до відкритості у спілкуванні. І, звичайно, роль духовенства важко переоцінити, оскільки більшість засуджених, хоч і рідко, але ходили до Церкви, спілкувалися з духівниками, і, як і все суспільство, довіряють Церкві та її представникам. Тому дуже важливо, щоби священики мали можливість працювати з ув’язненими, спілкуватися з ними, задовольняти різні їхні потреби, наприклад, покаяння, хрещення, шлюбу. Ми всіляко підтримуємо представників Церкви у вихованні засуджених і схвально оцінюємо їхню роботу.

Огріхи в системі покарань і співпраці релігійних організацій з місцями позбавлення волі є. Найбільші під час виконання покарань в Україні, на мою думку, стосуються матеріального забезпечення й умов утримання, оскільки ми не можемо в повній мірі дати засудженому те, що вимагає кримінальне законодавство. Це стосується і спецодягу. Це стосується і покращення умов утримання. Ми до цього тільки йдемо. Стараємося брати приклад з європейських країн і змінюватися: робимо ремонти, облаштовуємо кімнати, молитовні приміщення. На мою думку, основна проблема виправних установ – нестача коштів, оскільки система фінансується тільки на 40 % на потреби. А вони трохи занижені й не беруть до уваги європейських правил.

Є випадки, коли особа не визнає своєї вини, навіть відбуваючи покарання. Такі випадки трапляються не так часто, але вони є. Я не відкидаю можливості судової помилки або наклепу, через що невинна людина потрапила в місце позбавлення волі. Такі випадки поодинокі. Це не загальна практика. Як у такому випадку особі діяти? Є встановлений законом порядок, тобто на вирок першої інстанції подається апеляційна скарга, на рішення апеляційного суду може бути подана касаційна скарга. Також людина має право звернутися в міжнародний суд із питань її прав. Якщо про факт незаконного позбавлення волі конкретної особи дізнається представник духовенства або працівник пенітенціарної служби, то треба тій людині пояснити її права і посприяти, щоб вона одержала належну кваліфіковану юридичну допомогу правозахисної організації чи адвоката.

Щодо співпраці пенітенціарної служби з релігійними організаціями, то, наприклад, можу сказати, що у Львівській області такі моменти упродовж років вже відпрацьовані і проблем, зазвичай, немає. Єдине, що було би дуже добре, якби священики, які приходять у наші установи, були закріплені як капелани, щоби мали можливість приділяти більше часу нашим підопічним, а не тільки на свята чи у вихідні дні. Дуже хотілося б, щоб таке пенітенціарне капеланство, поширилося і на персонал. Вважаю, що всі решта моменти врегульовуються, бо система змінюється, ми стаємо відкритішими і, думаю, жоден священик не скаже, що начальник колонії його не прийняв чи з ним не поспілкувався, чи не намагався досягти компромісного рішення. Якщо такі випадки і є, то вони поодинокі. Ми вже давно співпрацюємо з релігійними організаціями, одержуємо від того плідні результати, дуже раді такій допомозі та вдячні за неї.

Найбільший позитив втручання Церкви в життя засуджених полягає в тому, що люди, які відвідують такі заходи, одержують певний душевний спокій, за сприяння Божого Слова пробують примиритися зі собою, починають мимоволі аналізувати свої вчинки, зокрема антисоціальні, і змінюються. Дуже багато засуджених, які відвідують релігійні заходи, реально змінюються: не порушують вимог режиму тримання, вчаться або працюють, звільняються умовно-достроково з місць позбавлення волі і навіть потім не повертаються за ґрати.


ddddraus.jpgо. Григорій ДРАУС, головний в’язничний капелан Римо-Католицької Церкви в Україні, народився в Польщі:

Потрібно дооцінити значення релігійного служіння. На жаль, через сучасні правила воно обмежене і стає навіть обтяженням для системи. Маю на увазі обов’язок супроводу капелана. Існує він тільки в Україні і на Кубі. Немає потреби забезпечення охороною душпастирства у виправних установах, бо ще не було зареєстровано факту нападу, замаху на капелана з боку в’язня. Навпаки: в небезпеці пенітенціарники. Доказ: численні випадки замахів на пенітенціарних службовців із боку в’язнів. Ніколи в’язень не пошкодить пенітенціарника у присутності капелана! Доказ: не зареєстровано таких випадків у світі. Система це добре розуміє, бо хоча закон вимагає супроводу вчителів (а їхній позитивний авторитет в очах в’язнів майже такий високий, як і капеланів), але на практиці такої необхідності немає. Причина: треба задіяти службовців, а їх мало і вони мають багато обов’язків. Але школи мусять існувати. Капелани хочуть приходити, і керівництво приймає їх із доброї волі (дотримуючись закону). Офіцер заводить капелана на відділення і нічого не робить, поки той не закінчить служіння. Керівництво дуже вірить у доцільність релігійного служіння, коли (а так є!) приймає в установи капеланів. Але ця ситуація не здорова і не спонукає до розвитку служіння. Навіщо багато капеланів, якщо треба ставити при них працівників? Капелана сприймають як відвідувача, а не як помічника, і то кращого, бо він не отримує зарплати. Шкода, що тільки тепер входять у дію зміни до Закону України «Про попереднє ув’язнення». Перебування в СІЗО від року до трьох чи більше без духовної опіки має недобрі наслідки.


ТЮРМА ЯК МІСЦЕ ПЕЧАЛІ І СВОБОДИ: ЖИТТЯ ЗА ҐРАТАМИ

Напевно, багато кого з нас цікавить, як проходить день у місцях позбавлення волі: чим займаються ув’язнені, про що думають і мріють, які мають потреби? А кому краще про це знати, як не тим, хто вже спробував себе за колючим дротом або присвятив життя роботі із засудженими.


kotyk.jpgо. Віталій КОТИК, ЧНІ, ігумен монастиря Св. Кирила і Мефодія, має великий досвід у в’язничному душпастирстві, м. Кам’янець-Подільський:

Уже понад півроку я безпосередньо не відвідую ув’язнених, бо змінилося місце мого служіння. Раніше воно було в Чернігові, а тепер – у Кам’янці-Подільському, де немає в’язниці. Але ув’язнені до мене часто телефонують й пишуть листи. У такий спосіб зараз ми можемо з ними спілкуватися.

У Чернігові я відвідував жіночу виправну колонію, СІЗО та довічно ув’язнених. Умови життя в колонії, звичайно, не найкращі, але придатні для існування. Вони також залежать від колонії і типу утримання. Наприклад, у СІЗО набагато гірші, ніж у колонії. Насамперед ув’язнені мають потреби в речах першої необхідності. Це – мийні засоби, засоби особистої гігієни, нижня білизна. Особливо гостро ця проблема відчутна в жіночій колонії. Звичайно, там не найкращий раціон харчування, щоб не сказати поганий. Є проблеми з лікуванням: оскільки держава немає на це коштів, то самим ув’язненим різними способами не раз доводиться їх шукати. Колонія майже нічим не забезпечує в’язнів. Вони мають тільки те, що їм передадуть рідні або представники церков, яких позбавлені волі називають віруючими. Якщо не помиляюсь, держава ув’язнених фінансує на 40 %, а як задовольнити решту потреб, засуджені мають думати самі. Отож, звідки можуть бути нормальні умови утримання в місцях позбавлення волі? Нізвідки, якщо немає коштів.

Як проходить день в ув’язнених? З того, що я знаю, то вони працюють, якщо є робота, прибирають, дивляться телевізор, займаються творчістю… Мріють про те, про що й мріє більшість людей на волі: про безхмарне і безтурботне життя у всяких достатках. Ну, це так жартома. Ув’язнені дуже хочуть побачити своїх дітей, особливо якщо ті ще неповнолітні. Переживають за них. Хочуть примиритися з рідними, хоча це часто буває дуже складно. Хочуть, щоб до них хтось приїхав із рідних або з друзів, поговорив із ними, поцікавився їхнім життям. Хочуть, щоб їм пробачили всі, кому вони завдали кривди. Хочуть посидіти на лавочці й подихати свіжим повітрям на свободі. Особливо це стосується тих, у кого великі терміни покарання. Ось такі їхні мрії. Якщо взяти до уваги свій досвід перебування у в’язничному середовищі й спілкування зі засудженими, то в них одна, можливо, підсвідома мрія: щоби хтось прийшов і визволив їх у чудесний спосіб із тісноти й темноти їхнього життя, дав справжню свободу, втамував духовну спрагу кухлем чистої і живої води, яка б їх відродила до нового щасливого життя. Кожен свій вихід на волю бачить по-різному.

Можна сказати, є два основні бачення життя на волі. Хтось хоче знову зануритись у свої, так би мовити, «насолоди» – наркотики, алкоголь тощо. А хтось – почати жити по-новому, але не знає, як це зробити і що з цього вийде. Одні не хочуть змінювати свій спосіб життя, який їх привів до в’язниці, а другі зробили висновки і хочуть щось змінювати, а там вже як вийде, або, кажучи по-їхньому, «як карта ляже». Дуже часто так їм і не вдається перемінитися до нового життя. На це багато причин… Звичайно, суспільство несе відповідальність за тих людей, бо це переважно категорія суспільно незахищених і схильних до злочину осіб. Якщо їм не приділити належної уваги, то завтра ми з нашими рідними можемо стати їхніми жертвами. І це я навіть не говорю про наш християнський обов’язок любові й милосердя до ближніх.


marynovych.jpgМирослав МАРИНОВИЧ, політв’язень, віце-ректор УКУ:

Мій досвід ув’язнення багатющий: сім років у в’язниці, три – на засланні. Це – добрий шмат життя для того, щоб пізнати закони світу й існування. Мушу сказати, що цей десятилітній період був найкращим моїм університетом – найпотужнішим, найсильнішим. Всі знають, що тюрма – це долина печалі; місце, де карають, де мучаться. І звично бачити тюрму як місце для страждань. Я не заперечую, що це так. Це – не санаторій, і страждань було багато. Але є й інша грань: тюрма як місце свободи. Як це можливо? За кількох умов. Перша – коли на тобі немає вини, коли ти перебуваєш у таборі, бо тебе карає система, а ти жодного злочину не скоїв, тоді твоє чесне сумління дає можливість не лише спати, але й любити, почуватися вільним. Ти не замкнений у докори сумління, а почуваєшся вільним.

Друга умова – коли твої страждання стають підставою для духовного росту, а не для муки і падіння. Мушу сказати, що були випадки і одного, і другого. Інколи страждання, коли немає правильної перспективи світу, людина сприймає як безконечну муку, як кару і незрозумілу їй волю Бога, і вона бунтує проти цього. Зі мною в таборі був чоловік, який мав лише одну мету – покинути Радянський Союз. Йому вдалося перейти через іранський кордон, але американці й іранська влада завернули його, і він 15 років пробув у таборах. Коли я йому згадував про Бога, то у відповідь чув: «Не говоріть мені про Бога, бо для Нього самого добре, якщо Його нема. Якщо б Господь був, то я би звинуватив Його в тому, за що Він мене карає всі ці 15 років». Для цього чоловіка табір був постійною мукою, стражданнями, сенсу в яких він не бачив. Тому треба розуміти, що для когось страждання стають підставою для духовного росту, а для когось – занепаду.

І третя умова – ніде так Бог не приходить, як у таборі. За відомими словами: «Я у в’язниці був і Ти прийшов до мене», – криється величезна мудрість. Ці слова хоч звернені до нас, але списані зі самого Бога. Ніде так не відчуваєш Його присутності, як у таборі, якщо ти невинний. Хоча, думаю, Бог приходить і до винних. Я особисто двічі пережив надзвичайно потужні моменти одкровення. Це те, що я не зміг би спрогнозувати. Те, що в такому звичному нашому житті практично майже неможливе. Треба бути там, де ти караєшся і мучишся, щоби зрозуміти, яким це може бути блаженством. І це слово я зрозумів трохи пізніше. Теоретично я знав ті слова, наприклад: «…блаженні гнані за правду». Але вони настільки високі, що ти ніколи не прикладаєш їх до себе. Проте коли минув період моїх переслідувань, коли я зрозумів, що за день треба заробити на вечерю і встигнути зробити щось добре, тоді й зрозумів, у якому блаженному стані був у таборі. Бо там кожен день мій був виправданий тим, що я невинно карався, а коли вийшов на волю, вже того виправдання не було, вже треба було заробляти. Відчуття блаженства розумієш пізніше, коли його втрачаєш або коли нема тої Господньої руки, яка тебе тримає.


РОЗГЛЕДІТИ ГІДНІСТЬ У ЗЛОЧИНЦЕВІ: ЧИ МОЖЛИВЕ ПЕРЕРОДЖЕННЯ

Дехто фразу «переродження злочинця» сприймає як міф. Не надто прагнемо мати щось із раніше ув’язненими, бо не до кінця віримо, що вони змогли щось переосмислити і більше нам не загрожують. Проте ким насправді є ті, що відбувають покарання у клітці: правопорушниками із тваринними інстинктами чи добрими людьми, які заховалися в кокон образ?


Мирослав МАРИНОВИЧ:

Коли говоримо про табори, пенітенціарну систему і душпастирство, треба, по-перше, розуміти, що людина, яка була злочинцем, може переродитися. Тварина не може змінити своєї сутності. Хоч у Біблії читаємо про левів, які з ягнятами повинні бути поруч, але тварина народжена зі своїми інстинктами і на ній немає вини та гріха. Людина – грішна. І вона може стати звіром. Але сила людського роду в тому, що його представник може переродитися. Людина може стати святою. Перехід Савла в Павла – визначальний момент для людини, і жодна система, жодна влада не сміє позбавити її права на оте переродження, а має визнати за нею цю можливість і право. Не можна нікому сказати: «Ти – грішник навіки! Ти – злочинець навіки!». Суспільство повинне допомогти злочинцеві переродитися. Якщо воно трактує пенітенціарну систему як покарання за злочин, тоді ніколи цього ефекту не досягне. Він буде тільки тоді, коли ви, по-перше, визнаєте гідність людини, гідність злочинця, а по-друге, створюєте умови в таборі для того, щоб людина могла щось переосмислити.

Після тривалого голодування мене взяли на етап, щоб за це покарати. Під час етапу дають тільки 450 грам хліба й оселедця на день. Коли я вирішив, що їстиму, то дуже хотілося їсти і за годину потрошки-потрошки я все з’їв. А їсти далі хочу. Організм потребує, а я нічого не маю. Мене привезли в іншу тюрму, завели в камеру, де були побутові злочинці. Привітався з ними, сів, а вони так на мене глянули і без жодного слова полізли у свої мішки, взяли свій хліб і поклали переді мною. Це був дивовижний момент. Це був момент надзвичайного зворушення. Я подякував їм і почав їсти. Звертався до Бога: «Я не знаю, який злочин за тими людьми, але прошу пробач їм його за той хліб, який вони мені дали». Для мене то була велика філософія в тому їхньому вчинку, бо тоді я зрозумів, що навіть у злочинців є місце для Божої іскри. Фактично, суспільне завдання полягає в тому, щоб ту іскру роздмухати, щоб те людське виявлялося навіть у найгіршому злочинцеві.


panteley%202.jpgо. Костянтин ПАНТЕЛЕЙ, керівник Відділу Курії УГКЦ із душпастирства у пенітенціарній системі України, відповідає за координацію Католицької Церкви у виправних колоніях та в’язницях, м. Київ:

На свято Преображення Господнього старший психолог, відповідальний за соціально-виховну та психологічну службу в конкретній колонії, супроводжував мене з камери до камери, і коли ми переходили з одного поверху на інший, він сказав: «Отче, я ніколи не думав, що ці люди, які поводяться, як звірі, здатні прихиляти голову перед чимось таким великим. І я з таким захопленням дивився. Вони завжди демонструють захисні механізми, включають браваду [удавану сміливість – М. В.], цинізм, агресію, що за цією стіною я до цього часу не бачив у них людських властивостей. Але коли йшов із вами, то побачив, що ці злочинці визнають існування вищої сили – Господа, який є милосердним Отцем усіх нас – праведних і грішних, і що вони прихиляють перед нею голову». Отже, в самому Львові маємо аж три пенітенціарні установи, а праця духовенства з ув’язненими дає можливість останнім наблизитися до Бога.


НАГЛЯДАЧ ЯК МОРАЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНА ПРОФЕСІЯ

Якщо немовля забрати із соціального середовища і віддати на виховання горилі або вовчиці, вирісши, воно вже не зможе стати повноцінною людиною, а набуде в поведінці рис тварини. Чи відбуваються подібні зміни із соціально адаптованою особою, якщо її на довгий час помістити в антисоціальне середовище? Чи змінює тривала робота з ув’язненими їхніх наглядачів? Як змінює зона пенітенціарних службовців?


Мирослав МАРИНОВИЧ:

Треба розуміти, що професія наглядача – це морально небезпечна професія. Колись професія друкаря була небезпечною, бо доводилося працювати зі свинцем, який осідав в організмі і негативно на нього впливав. Образно кажучи, наглядач також працює зі свинцем, який у вигляді морального тягаря осідає на його душу. Я не можу розгадати причину цього, але бачив на власні очі, як змінює наглядача в’язничне середовище.

Пригадую період мого арешту. Одного разу відкрилися двері нашої камери і підійшов молодий хлопець з України – спокійний, приязний. Про щось починаємо з ним говорити, сперечатися і врешті запитуємо: «Якщо тобі накажуть вбити нас, ти вб’єш?». Наглядач: «Ні!». Після цих слів ми за нього трохи злякалися, бо, якби хтось доніс керівництву ті слова, то його б покарали, адже наглядач зобов’язаний виконувати наказ. Я побачив того українця за кілька місяців. Він разом з іншими наглядачами саджав мене в карцер. Це вже був звір! Це вже був чоловік, який свідомо хотів мене принизити, свідомо разом з іншими з мене познущатися. Дивитися на оце переродження людини було страшно.

Треба пам’ятати, що такі зміни – частина процесу. Ті люди, які працюють із в’язнями, мусять мати якусь реабілітацію. Колись навіть царі ввечері після дня управління царством клякали перед образом Божим і молилися. Молитва, сповідь – це і є та компенсація. Але ж наші наглядачі, напевно, не клякають перед образом Божим. Тому також треба думати, як морально допомогти людям, які працюють зі злочинцями.


о. Костянтин ПАНТЕЛЕЙ:

Одного разу, на свято Трійці, майор весь час мене супроводжував із камери в камеру: йшов, зупинявся, слухав, як я спілкуюся з ув’язненими. Це було не так просто витерпіти, бо кожна камера – це, крім слів привітання і благословення, кілька хвилин діалогу. Здавалося, що він дивиться мені під руки. Я навіть мав внутрішнє роздратування від того, що той службовець хоче перевірити, чи я нічого забороненого не передам засудженим. Він постійно дивився, що я роблю, що і з якою інтонацією, мімікою та жестами говорю. Мене це трохи дратувало. Я думав, що буде далі. Вкінці, коли проводжав мене до машини, раптом сказав: «Отче, сьогодні був мій вихідний. Я хотів з родиною бути в церкві. Я дуже шкодував, що через певні обставини мене покликали заміняти мого товариша, який не зміг прийти на службу. Але коли з вами походив, то наче би в церкві побував». Я з таким соромом сідав у машину, проте сповнений великою радістю.

За проблемами в’язнів інколи недобачають проблем пенітенціарних службовців. Можете собі уявити, коли людина несе службу, а отримує вкінці 1 800 гривень. І ніяких винагород, премій не передбачено. У такій системі заохочень немає. Люди стираються: як олівець, яким писали по асфальті, так і душа службовця під час виконання обов’язків. Коли в’язень, який живе, так би мовити, по поняттях у законі, сміється з того охоронця і каже: «Одна моя вечеря коштує більше, ніж становить твоя місячна зарплата», то що може відповісти на це охоронець такому цинічному зекові? Багато професіоналів покидає систему – і приходять заробітчани.


ПОТРЕБА НАВЕРНЕННЯ І СКАРБ ПРОЩЕННЯ: СПІЛЬНЕ МІЖ НАМИ І В’ЯЗНЯМИ

У Новому Завіті читаємо, як розп’ятий поруч з Ісусом розбійник покаявся і почув від Господа: «Ти будеш зі Мною сьогодні в раю!». Що спільного між нами, в’язнями і тим розбійником? Як допомогти особі після серйозного гріховного падіння та розчарування навернутися до Бога, особливо, якщо вона каже: «Отче, мені вже ніщо не поможе». Про покаяння, оздоровлення душі і скарб прощення, а також спільне й відмінне між гріхом та злочином спілкуємося з фахівцями і проповідниками Божого слова.


о. Віталій КОТИК:

Якщо взяти до уваги, що гріх і злочин – це одне й те саме, хоча в них є свої розбіжності, то людина, яка несе покарання за свій гріх тут і тепер, тобто в місцях позбавлення волі, перебуває, на мою думку, у кращій ситуації відносно вічності й Бога, ніж та, яка його не несе. Бо, по-перше, ув’язнений має можливість краще усвідомити або, можливо, просто усвідомити, що йде в житті не тією дорогою, що робить щось зле. І в’язниця для такої особи стає виразним знаком, що щось не так в її житті. Там переважно люди, які не мали духовного виховання і не особливо наділені моральними цінностями. Потрапляючи до в’язниці, така людина має можливість переосмислити свої цінності і зробити важливі висновки, що на свободі вчинити набагато важче через всі ті обставини, які нас оточують. Тому багатьом нам бракує такого конкретно вираженого знаку своєї помилки і реалістичного усвідомлення пагубності гріха, бракує розуміння, до чого веде гріх і що він призводить до краху життя вже тепер. Передусім я маю на увазі людей, які живуть цілковито без віри в Бога, про що свідчать їхні вчинки у житті.

По-друге, в’язниця має сприятливі умови для боротьби з гріхом, наприклад, алкогольною і наркотичною залежністю тощо. Тут людина, можливо, навіть через багато років, але починає дивитись на світ тверезо, що є великою справою в допомозі такій особі. Не раз доводилось чути, що, якщо б не в’язниця, то вже б давно помер, або, що тільки за ґратами побачив, як сходить сонце, як цвітуть дерева, й усвідомив, що живу у прекрасному світі. Можливо, нам того не зрозуміти, але є люди, які живуть у своєму світі й не бачать реальності та краси життя.

По-третє, в’язень вже відбуває покарання за свої гріхи, і якщо розкаюється, то з розбійника стає християнином, який несе свій хрест за Христом та збирає заслуги на життя вічне в нелегкому житті в’язниці. Набагато важче у світі, навіть неможливо, людині, яка живе у важких гріхах й узалежненнях, переосмислити своє життя і щось виправити. Тому й Біблія пише, що кого Бог карає, того й любить. Хоча покарання – це гіркі ліки, але вони можуть бути допоміжними, якщо ми їх приймемо з покорою і вдячністю Богові. А що робити нам, тим, які грішать, але не сидять у в’язниці? Звичайно, не потрібно прагнути туди потрапити, щоби виправити своє життя. На мою думку, треба намагатись чути Бога, який промовляє до нас лагідною тихою мовою своєї любові. І тоді не потрібно нам буде слухати Бога, який до нас кричить через рупор страждань.


oliynyk.jpgо. Андрій ОЛІЙНИК, завідувач кафедри пасторального богослов’я УКУ:

Для кожного християнина ситуація в’язня близька, бо ми завжди перебуваємо перед Богом як в’язні, які скоїли злочин перед суспільством. Ми завжди просимо Бога про прощення, усвідомлюючи свої помилки, свої злочини. І тут великий скарб для нас, що ми можемо бути прощеними і також іншим звіщати прощення, особливо в’язням.


plocidem.jpgо. Михайло ПЛОЦІДЕМ, віце-ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа:

Напевно, найбільша радість Божа – це прощати. Бо тільки так Він може любити й бути милосердним, тільки так може бути вірний своїй першій любові до людини. І щоразу, коли виявляє нам своє милосердя, Він немовби наново створює людину, повертає її у стан первинної свіжості з приємним запахом глини, що йде від рук гончаря, який її створив. Коли людина прощає, вона все ж не вміє забувати. А Бог не має пам’яті. Боже прощення – більше, ніж забуття, більше, ніж стертий час, більше, ніж звернений жаль або поблажливість спільника. Боже прощення допомагає людині виправитися, постати зовсім новою, як у шостий день створення. Ісус вчить нас, що людина має не тільки приймати і переживати милосердя Бога, але й повинна творити милосердя щодо інших. Тому читаємо: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть». У цих словах Церква чує заклик до дії і прагнення практично здійснити справу милосердя. Отець любить нас такими, якими ми є, а крім того, любить нас першим. Читаємо-бо в Першому посланні від Йоана: «Він перший нас полюбив». Отець перший робить до нас крок і йде нам на зустріч.

Коли Церква закликає до сповіді, покаяння, то закликає нас сповідувати Бога ще до того, як ми скоїли гріх або крізь наші гріхи. Поняття сповідувати Бога і сповідатися у гріхах практично нероздільні. Богослов’я пригадує нам, що таїнства Церкви – це святкування зустрічі людини з Богом на Землі, це благовістування і свято любові та доброти Отця до кожної особи, а також – правдива любов і відповідь, яку вона може дати.

Ми позначені падінням і гріхом. Тому надзвичайно важливий вияв нашої особистості – потреба оздоровлення, піднесення зі стану падіння, потреба покаяння, прощення і одержання цього прощення. Коли ми говоримо про падіння людини, то розуміємо гріхопадіння, його наслідки. І один із таких наслідків – те, що людина, сотворена на образ і подобу Божу, не осягнула своєї богоподібності. Через гріхопадіння ослабла її воля обирати добро і зросла схильність до зла. Звісно, коли говоримо про прощення, то треба розуміти, що прощати – це властивість Божа, адже Бог вчинив найбільший акт всепрощення на хресті. Своїм розп’яттям, своїм зішестям у пекло Він піднімає усіх грішників і знову й знову своїм милосердям провадить їх до небесного Отця. Бог – це любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог – у ньому. У цьому і полягає правдиве розуміння заповіді про любов до ворога: коли людина не тільки йому не шкодить, але й допомагає, зумівши одночасно допомогти й собі самому.

Отож, зло людей треба перемагати не ворогуючи, не ненавистю, не помстою, коли відповідаємо образою на образу, злим словом на зле слово, а християнським терпінням і лагідністю. Справжній сенс милосердя полягає не тільки в солідарності, у глибокому проникненні в моральне, тілесне або матеріальне зло, не тільки у вияві глибокого жалю до людини. Милосердя – це істина і властивість, воно відновлює, піднімає і витягує добро з усіх форм зла, наявного у світі та людині. Відтак милосердя – основний зміст месіанської вістки Христа. Саме так розуміли і здійснювали милосердя Його апостоли та їхні учні, в серцях яких прощення й милосердя завжди розкривалося як сила тої любові, яку зло перемогти не може, але яка перемагає зло добром.

Отож, доброчесність, миролюбність, прощення та милосердя повинні керуватися моральним законом і правилами християнської розсудливості, щоб не давати приводу для посилення вседозволеності, норовливості, нечесті і всяким похотям та злим пристрастям.


о. Віталій КОТИК:

Якщо засуджений каже: «Отче, мені вже ніщо не поможе», – то, з одного боку, це дуже добрий висновок – добре, що людина дійшла до такої думки, що у всьому розчарувалась. Тоді їй можна запропонувати єдину та правдиву допомогу, якою є Бог. Бо в іншому випадку, коли правопорушник ще має якусь надію на себе і свої сили або на когось, тоді йому не до Бога. Він старається, опираючись лише на власні сили та знання, відповісти на запитання, які приготувало життя. Звичайно, непросто допомогти такому ув’язненому. Для цього потрібно хоч би трошки полюбити його такою любов’ю, якою нас любить Бог. І лише тоді ми зможемо йому допомогти. Якщо ж немає щирої жертовної любові, яка промовляє не до розуму, а до серця людини, то в такі моменти ніякі раціональні докази, поради і розради не подіють. З іншого боку, якщо засуджений дійшов такої думки, але ми не знайдемо способу, як йому допомогти, то це – крок у прірву і загибель людини. Тому з цього всього можна зробити один висновок: спішімо робити добро, не будьмо байдужі, вчімось любити та любімо своїх ворогів (вони є ворогами нашого суспільства, а значить і нашими), як нас вчив Ісус Христос, бо це також дорога й до нашого щастя. У Новому Завіті читаємо: «Та кажу Я вам: “Любіть ворогів своїх, моліться за тих, хто переслідує вас, щоб ви могли стати дітьми вашого Отця Небесного…”» (Мт. 5, 44).


ЯК ЗДОБУТИ І НЕ ВТРАТИ АВТОРИТЕТ СЕРЕД В’ЯЗНІВ,
ЩОБИ ЗВІЩАТИ ЇМ СЛОВО БОЖЕ

Не можна показати засудженим красу іншого способу життя, якщо вони нам не довіряють. Як завоювати довіру серед засуджених і звістити їм правду про Бога, ділиться духівник із великим досвідом роботи у виправних установах.


о. Віталій КОТИК:

Якщо ми потрапляємо у в’язничне середовище, то насамперед треба бути собою. Маю на увазі, що треба бути людиною, яка живе в тісному зв’язку з Богом. Дуже часто ті, хто приходить у місця позбавлення волі, щоби проповідувати засудженим слово Боже, намагаються уподібнитися злочинцям. Наприклад, вживають жаргонну лексику, наводять недобрі приклади зі свого життя, часто перебільшені або надумані, зокрема кажуть: «Я також колись таким був». Це, на мою думку, неправильно. Коли ми приходимо до ув’язнених, то перед нами стоїть завдання показати їм іншу грань світу: добра, любові, милосердя, і вони цього очікують. Засуджені не хочуть бачити в нас себе. Їм достатньо таких, як вони, у виправних установах. Вони хочуть побачити людину, яка справді прийшла зі світу Божого, зі світу добра і любові. Лише так можна навчити їх по-іншому мислити, по-іншому сприймати життя й будувати свою життєву дорогу.

Проте це не має бути так: прийшов, бо треба прийти. Треба, щоб це було щиро, від душі, з бажання їм допомогти, бо в’язні надзвичайно добре відчувають людину. Вони спочатку приходять, дивляться, а пізніше роблять висновок: чи людина не лукавить, не обманює, чи чесна у своєму намірі, чи чесно хоче допомогти їм і щиро пускає їх у своє серце, чи щиро вислуховує, чи бачить для них перспективу іншого життя. Це – надзвичайно важливо, бо в’язні дуже скоро розпізнають будь-яке лицемірство. У середовищі, в якому вони живуть, його дуже багато. Вони хочуть бачити чесність, справедливість, любов, і ми можемо їм це принести.

Дуже часто засуджені звертаються до нас із якимись проханнями, різними своїми проблемами. І, якщо ми їм щось пообіцяємо, а не робимо, то це їх дуже згіршує. Після цього вони по-іншому починають на нас дивитися: ми більше нічим від них не відрізняємося, ми обманюємо, не робимо того, до чого покликані, не свідчимо правди, не несемо любові.

Отож, чесність й автентичність – це одні з головних чинників, які можуть допомогти в’язничному капеланові витягнути злочинця зі світу гріха і зла та привести у світ добра й любові.

У служінні важлива постійність: щоб не прийти раз, а потім забути і ніколи їх більше не відвідати або згадати за дуже великий період часу. Постійність. Постійність – це дуже важливо. Коли засуджені знають, що ми приходимо регулярно, вони можуть на нас покластися. Вони чекають, щоб ми їм щось добре принесли, сказали. Важливо в нашому служінні використовувати не тільки зовнішній вияв постійності, наприклад, прихід, а й внутрішній: постійність нашої любові до них, переживань за них, турботи про них.

Для цих людей також дуже важлива матеріальна підтримка. Знаємо, що дуже важко жити у світі на свободі, а у в’язниці тим паче. Там, як нема допомоги, люди не живуть, а виживають. Поїсти їм ще щось дають, а засобів гігієни й інших речей першої необхідності вони не мають. Роботи, щоб можна було щось заробити, теж не мають. Колись у колоніях це було можливо, а тепер – ні. Допомоги від рідних та друзів часто з різних причин також немає. Тому її теж треба старатись надати, якщо хочемо допомогти цим людям прийти до віри в Бога.

Коли йдеш до в’язнів, не можна бути лукавим і дволиким. На мою думку, це – найголовніше. Велика користь є з того, коли ми відвідуємо ув’язнених: це для нас – один із важливих уроків, де ми вчимося справжньої любові. І було б добре, щоб ми старались не прогулювати цей урок у житті.


ШАНС НА МАЙБУТНЄ: ЖИТТЯ ПІСЛЯ В’ЯЗНИЦІ

Поблизу м. Броди, в лісі, є єдиний в Україні притулок для осіб, які повертаються з місць позбавлення волі. Тут люди, які не знають, куди їм податися з в’язниці, отримують житло, харчування, одяг, документи, можуть пройти курси для освоєння певного фаху, створюють сім’ї. Детальніше про життя колишніх в’язнів у притулку розповідає директор благодійної організації «Регіональний центр соціальної адаптації».


hnat.jpgІгор ГНАТ, керівник благодійної організації «Регіональний центр соціальної адаптації»:

До людини, яка відбула покарання, ставляться в Україні, як у радянські часи, тобто як до ворога народу. Прийде вона працевлаштовуватися на роботу, скаже, що відсиділа, – не візьмуть. А жити на щось треба! Якщо їй не допомогти, вона знову піде на злочин, бо хоче їсти і десь жити. У 1994 році ми створили комуну-притулок для людей, які виходять із місць позбавлення волі на свободу і не мають куди податися. До нас звертаються і молоді, і старші люди, навіть такі, що відсиділи за колючим дротом понад 50 років. Із ними дуже важко працювати, бо для них життя – це колонія. Іншого вони не знають.

Коли ми тільки створили притулок, у нас жило сім рецидивістів – людей із клеймо того, хто повторно скоїв злочин, за який вже сидів. І з них тільки двоє повернулися до колонії – решта знайшла себе в цьому житті. П’ять років ув’язнення дуже жорстко б’є по психіці людини. Якщо навіть позбавлений волі не був закоренілим злочинцем, він може ним стати, бо в зоні тебе навчать всьому, якщо ти слабак і не чинитимеш спротив.

Робота з раніше ув’язненими – дуже важка, бо вони звикли до одного життя, а ми їм пропонуємо зовсім інше. Мета нашого притулку – зробити так, щоб людина могла сама себе забезпечувати. Передусім його жителі щодня працюють. Вони відпрацьовують той кусок хліба, який ми їм даємо. Ми маємо велику господарку, маємо тризірковий готель і шикарні умови для життя. Жителі притулку забезпечені всім необхідним. Ці люди бачать, що ми ставимося до них як до людей. Для нас нема різниці, чи то колишній злодій, чи вбивця, чи розбійник. Бачачи наше ставлення, що ми робимо для них, вони долучаються до активного життя нашого притулку і за деякий час нормально входять у життя суспільства. Так, це – важка категорія людей, але, попри це, завжди можна знайти до їхньої душі і серця ключик, наставити їх на праведний шлях.

За 21 рік існування притулку в нас побувало 2 786 осіб. Це – і чоловіки, і жінки віком від 18 до 70 років. Найважче з тими, які дуже довго були ув’язненими, які просто не знають іншого життя. Але й такі знаходять себе на волі. Зараз у притулку проживають переселенці з Криму, Луганська, Донецької області. Переселенці – це в основному забезпечені жінки і діти, яким держава не допомагає, і вони не мають коштів на своє утримання. Це лягло на наші плечі, а колишні в’язні, які мешкають у притулку, утримують величезну господарку і мають своє виробництво. Половину заробленого вони віддають на комуну. Нас ніхто не фінансує. Ми самі себе всім забезпечуємо. Попит на нашу продукцію є, бо це якісно і недорого. У нас є поля, городи, ферма, сади. Ми живемо в лісі. Ліс нас забезпечує теж багато чим.

Життя у притулку починається дуже ранесенько. Його мешканці прокидаються близько п’ятої години і турбуються про те, щоби було у приміщенні тепло, щоби були гаряча вода і сніданок, виганяють корови на пасовисько. Дехто з наших підопічних навіть створив тут сім’ю, одружився. Ми допомагаємо таким сім’ям облаштувати власне хазяйство.

Притулок такої форми в Україні єдиний. Це стосовно нашого притулку написано закон «Про соціальну адаптацію людей, які повертаються з місць позбавлення волі». До нас приїжджали науковці, вивчали наш досвід, а потім написали закон. Дуже багато різних постанов з адміністрації Міністерства соціального захисту ухвалено, опираючись на досвід роботи нашої благодійної організації. Ми працюємо з людьми, які повернулися з місць позбавлення волі, безпосередньо, бачимо результат своєї роботи і це нас надихає на роботу надалі, навіть і без державної фінансової підтримки.

Марія Всяка


Рейтинг статті

( 4 голосів )
Теги:
( 2065 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити