"Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог
(Ів. 1:1).

І Слово стало тілом, і оселилося між нами,
і ми славу його бачили - славу Єдинородного від Отця,
благодаттю та істиною сповненого"
(Ів. 1:14).

 Хто така людина? Чому вона живе на світі? Цікаві питання, чи не так? А відповідь проста: із волі Бога. Бог створив людину із великої любові. Цієї любові у Бога було настільки багато, що він вирішив поділитись із людиною.

Первісно, людина була немов немовля: чиста, щира і світла, до того ж людині навіть передбачалась певна роль: осягнути Бога, бути рівноправним учасником танцю Пресвятої Трійці. Бог наділив людину свобідною волею і він поважає цю свободу, тому через вибір гріха людина сама ж відкинула цю можливість і опинилась заручником смерті. Однак, самостійно вона із тієї пастки вибратись не в силі. Через категоричну відмову слухати Бога. Він змушений був уменшитись і пройти шлях від Себе до людини. Шляхом Воплочення і через Хресну смерть Бог знову відкриває двері спасіння для людини.

Яскравим променем для спасіння людини виступає Ісус Христос, який через воплочення стає простою людиною: «Він став Сином Людським, щоб людина стала Сином Божим» (Іриней Ліонський) і подає свою руку кожному. Ісус Христос - знакова і ключова постать у житті кожної людини, яка шукає дорогу до Бога. Мені, як філологу, цікаво проаналізувати, яким чином у творах української літератури інтерпретується образ Ісуса Христа і спасіння. Чи доречний Христос в українській літературі? Чи може наша віра зростати й ставати міцнішою саме через читання не Святого Письма, а просто через читання художнього слова? Чи можуть письменники правильно потрактувати і донести спасенну місію Христа? Кажуть, що література має здатність виховувати, правда не масово, а інтимно-персонально. Чи своїми гучними і недостовірними твердженнями література не може ввести людину в оману?

Образ Ісуса Христа впродовж всієї історії української літератури варіював. У період до появи нової української літератури релігійна тематика була вкрай важливою і провідною темою. Образ Ісуса Христа, важливість його приходу для спасіння світу було ключовим сюжетом. Так, у період бароко, ця тема є наскрізною. Іван Вишенський, Паісій Величковський, Мелетій Смотрицький, Дмитро Туптало та ін. відкривали для людини всю повноту Божої любові. Як ми знаємо, Біблія ще не була перекладена для простої людини, а тому Боже слово було герменевтично запакованим, тому їх твори були провідними у релігійному вихованні пересічною-чоловіка. Наприклад, Ісус Христос має в давній літературі епітет «Сонце». Кирило Турівський у «Проповіді на Томину неділю» писав: «Нині сонце красується, сходить на висоти і радісно землю зігріває. Бо зійшло із гробу праведне Сонце Христос».

Зазвичай, барокові письменники були людьми освіченими, начитаними, нерідко вони займали і провідні суспільні і релігійні місця, а до того ж панував релігійний світогляд, тому можна стверджувати, що у ХVІ-ХVIII століттях тема спасительної місії Ісуса Христа трактується правильно для людини. А інколи навіть і гіперболізовано, адже основний мотив це «марнота марнот», барокові автори підштовхували людину до Бога, але оперували саме категоріями страху, гніву, боязні. Про Божу любов мало хто говорив, а як і говорив, то завуальовано. Що ж до нової української літератури та сучасної української літератури, то тут проблема є складнішою. З одного боку, сьогодні немає важливішої теми, чим життя і служіння Ісуса. "Дивіться на Ісуса, - призиває апостол Павло, - Помишляйте про Нього". Так само Бог велів щодо Свого Сина: «Його слухайте». Однак з іншого боку чимало письменників бачать Христа по-своєму і часто їх думка має великий вплив на оточенні. Звичайно, велику роль відіграв суспільний лад, атеїстичний вплив СРСР, радикальні і ліберальні партії, які чомусь намагались вирвати людину із «танцю Пресвятої Трійці» і зачинити перед нею двері спасіння.

Людина завжди прагнула свободи, незалежності. Бог створив її на свій образ і подобу, подарував їй світ і все, що у ньому й все підпорядкував їй. А людина просто хотіла про це забути і стати Богом, без Бога. Кожен період у розвитку людства по-своєму інтерпретував Біблію, тому біблійні мотиви у творчості письменників різних поколінь є даниною традиції. Біблійні образи привертали увагу багатьох митців, зокрема: Т. Шевченка. П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, X. Алчевської, С. Кричевського, А. Кримського, О. Кобилянської. У XX столітті ця тенденція продовжила свій розвиток у творчому доробку М. Хвильового ("Я (Романтика)"). С. Маланюка ("Візія". "Молитва"). У. Самчука ("Марія"), О. Гончара ("Собор"), Д. Павличка ("Голгофа"). Б. Антоненка-Давидовича ("Хто такий Ісус Христос?") та ін. Цікавим є той момент, що до незалежності України Тараса Григоровича Шевченка звинувачували у атеїзмі, через рядки із його «Заповіту» і з поезії "Світе ясний! Світе тихий!":

Як понесе з України
У синєє море
Будем, брате,
Кров ворожу ... отоді я 3 багрянцем онучі драти.
І лани, і гори — Люльки з кадил зануряти,
Все покину і полину Явленими піч топити.
До самого Бога А кропилом будем, брате,
Молитися... а до того Нову хату вимітати!
Я не знаю Бога.  

Але ці рядки не свідчать про атеїзм Тараса Шевченка, а насправді висміюють тих людей, які захотіли стати Богом без Бога. Поет поміж рядками каже, що таке святотацтво насправді є поверненням до язичництва і ідолопоклонства. Шевченко не бажає штучного БОГЕ церковників і «годованих ченців», які перетворили його на ідола і пристосували до своїх потреб. Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією. Цей мотив присутній і в "У катакомбах" чи "Одержимій" Лесі Українки, з яких ключовим є: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух — гордий за природою своєю, він частиною Божого духа, і це — не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині що рветься полум'ям вгору, до неба. А Тарас Шевченко всіма способами тягнеться до Бога недаремно ж Ісус сказав, що той, хто зречеться себе і візьме свій хрест та й за мною йде. Це робить Шевченко. Однак, він не просто йде за Христом. а намагається поділитись цим своїм станом. Адже, щасливою є та людина, яка знайшла Бога. Шевченко закликає:

Моліться Богові одному,
Моліться правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі...

                                                    ("Неофіти")

Але кожен поет по-своєму трактував спасительну роль Ісуса Христа. Багатьом письменників зачіпали різні теми: хтось акцентував на приході Христа і звільненні цим всі людей від рук смерті, а хтось акцентував і на окремих моментах життя Ісуса.

Не оминали образу Христа і атеїсти. Цікавим є той момент, що Богдан Антоненко Давидович тривалий час побував у засланнях. Така практика у його духовність нічого доброго не принесла, позаяк він став атеїстом. З-під його пера вийшла ще новела «Смерть» яка інтерпретує образ Ісуса Христа з паралеллю більшовизму, і зводить до того, ще більшовизм є новим Ісусом Христом, який приносїить жертву чужою кров'ю і чужим життям. Однак, у похилому віці, як зазначає Євген Сверстюк, до Антоненка-Давидовича знову повертається віра, він починає молитись і говорити відкрито про Бога. Можна лише уявити, яким важким для Антоненка-Давидовича був цей крок, адже пробити кам'яну стіну безбожного світу вкрай важко. Внаслідок цього письменник пише «Хто такий Ісус Христос», «Що таке істина». Це твори, які розповідають про останні події з життя Христа. він вже акцентує на справжньому Христі. У цих творах домінує твердження, що лише добром можна принести істину, яка пов'язана і ідеєю спасіння і оновлення світу. У другому періоді творчості Богдан Антоненко-Давидович акцентує на жертві не заради обов'язку, а саме віри в те, заради чого треба страждати. Отже, з цього можна зробити висновок, що постать Ісуса Христа і його місія в світі отримали оцінку в українській літературі.

Мирослава Котик

студентка магістерської програми екуменічних наук