Anthropologia crucis: де поділась творча трансформація страждання? |
Під цією назвою планую опублікувати низку статей, об’єднаних антропологічною проблематикою втрати сучасною людиною здатності трансформувати біль і страждання в творчий процес. Від коли існує людина – біль і страждання її завше супроводжували. Війни, епідемії і голод у всі віки були на порядку денному, ставлячи під питання існування країн, народів ба навіть великі цивілізації. Але ніколи їм не вдалося загальмувати творчого пориву людини. В цьому легко переконатися, відвідавши будь яку світову картинну галерею, на кшталт Прадо, Лувру, Ермітажу тощо. Те, що ми там побачимо, створене у надзвичайно важкі часи, коли під час постійних епідемій вимирала ледь не більша половина Європи. Що більше, те що вдалось зберегти, становить мабуть 10-20 % з того, що було і загинуло під час пожеж і повеней. Складається враження, що в ці часи людина володіла мистецтвом трансформувати свій біль і страждання у творчий процес. На якомусь етапі, можливо у першій половині ХХ століття людство почало втрачати цю здатність. Сьогодні на побутовому рівні людина живе незрівнянно краще, ніж в минулих епохах. Але при цьому людський дух більше не здатен випродукувати шедевр на рівні музики, архітектури, живопису, мистецтва, поезії. Все найкраще, на що спромоглось людство, стосується минулих епох. Людство продовжує робити великі наукові відкриття, створює нові неймовірні технології, але при цьому втрачає здатність бороти страх перед невеличкими випробуваннями, а найголовніше більше не здатне трансформувати біль і страждання у творчість. Чи можливо відродити цю духовну здатність в людині? Якщо так, що для цього слід зробити? Частина І.
На світанку третього тисячоліття або за кілька років до зламу
Чом побиваєшся, душе моя, Оптимістичний світанок Здається майбутнє нічого поганого не віщувало. Ба навпаки, п’ятьма роками швидше історик Єврейського університету в Єрусалимі Ювал Ной Харарі розпочинав бестселер «Homo Deus» вельми оптимістично: «На світанку третього тисячоліття людство прокидається, розминає м’язи й протирає очі. Рештки страшної мари все ще тривожать його мозок. “То було щось обтягнуте колючим дротом і з величезними ядерними грибами. Що ж, це був страшний сон”. Людство вмиває своє обличчя, розглядає себе в дзеркалі, готує чашку кави й розгортає щоденник: “Погляньмо, що в нас сьогодні?”» [4, 9]. Ще б пак, тисячоліттями порядок денний людства був незмінний, позаяк в ньому завше фігурували три головні проблеми: голод, епідемії, війни. З притаманним для агностика сарказмом історик іронізує, що тисячоліттями людство благало різних богів, ангелів, святих звільнити від цих проблем. «От повітря, глада, огня і войни, ізбави нас, Господи», – саме так колись молились наші предки в Галичині в «Суплікації» («Благальній пісні»), якою зверталися до Бога і святих покровителів в особливо важких ситуаціях. Під «повітрям» мали на увазі власне згубні епідемії, на кшталт чуми, холери й тифу. Однак з початком третього тисячоліття на думку Харарі людина не має вже потреби покірно схилятись перед фатальним розвитком подій із словами «На все воля Божа»: Радше, коли голод, чума чи війна виходять з-під нашого контролю, ми відчуваємо, що Він свідомий, що багатьом теза про існуючий контроль над голодом, епідеміями і війною може видатись скандальною, наївною, ба навіть бездумною: «Не стверджуватиму, що голод, чума чи війна повністю зникли з лиця Землі і що можна не турбуватися стосовно них. Якраз навпаки. Протягом усієї історії люди вважали, що це проблема не для розв’язання, тож не було надії, що можна їх зупинити… Ті, хто стверджує, що світ 2016 року такий самий голодний, хворий і насильницький, яким був у 1916-му, підтримують цю стару поразницьку позицію» [4, 30]. При цьому, Харарі добре усвідомлює, що будь-який прогрес неодмінно супроводжують нові виклики, прецінь «історія не терпить вакууму». На зміну голоду, епідеміям і війнам, які людство за бажанням може вже тепер подолати, на порядку денному ХХІ століття можуть з’явитися інші фронти. Книжка Харарі присвячена можливим сценаріям майбутнього, в якому розвиток штучного інтелекту й біотехнології може трансформувати світ і міжлюдські відносини до невпізнання. «Ера, коли людство було безпорадним перед лицем природних епідемій, схоже, закінчилась. Однак, можливо, ми ще згадуватимемо її», – загадково підсумовує епідеміологічну тему єрусалимський історик [4, 24]. Дивлячись з актуальної перспективи коронавірусних подій в останньому Харарі не помилився. Пандемія, рік перший «За кілька років до зламу» – під такою назвою Інтернет-видання «Збруч» [2] опублікувало тези доповіді історика Ярослава Грицака «Пандемія, рік перший: перші висновки», яку він виголосив на початку травня цього року в «Центрі Андрея Шептицького» [3]. На думку Грицака масштаби актуальної пандемії колись прирівняють до Першої чи пак Другої світової війни. Цілком можливо, адже одна з найбільш поширених теорій змови трактує пандемію саме як гібридну форму Третьої світової війни. Втім, українському історику більш до вподоби теза з «Короткого путівника до кінця світу» Браяна Волша, котрий подає сім реальних загроз сьогодення: падіння астероїда, вибух вулкану, атомна загроза, зміна клімату, пандемія, біотехнології, штучний інтелект. З усіх наведених факторів загрози, на думку Грицака «найстрашніший фактор – власне пандемія», бо найбільше жертв людство зазнало не від голоду і воєн, а саме пандемій: сумнозвісна «іспанка» забрала в 1918 році приблизно 25 млн. життів, що вдвічі більше, ніж кількість військових загиблих на всіх фронтах Першої світової війни. Тож Ярослав Грицак закликає розглядати проблему пандемії дуже серйозно, прецінь у випадку актуального коронавірусу його експоненціальна форма накладається на таку саму експоненціальну формулу розвитку людства. Масштабності поширення вірусу посприяла глобальна мережа і швидкість транспортних комунікацій: до початку ковіду авіасполученнями денно користали до 12 млн. пасажирів. Іншими словами, велике переселення народів, яке колись тривало століттями, ще зовсім недавно завдяки мережі авіакомпаній відбувалась в один день. Для порівняння, погляньмо на транспортну схему поширення вірусу «іспанки», яку подає Харарі. Смертоносний грип розпочав свій хід з фронтових траншей на півночі Франції: Лінія фронту була кінцевою точкою найефективнішої у світі мережі постачання за всі Натомість, в низці проблем, які сприяли актуальній пандемії, Ярослав Грицак не згадав про ще одну, не менш важливу, ніж масштаби транспортних перевезень, а саме – швидкість і масштаби поширення інформації. Облишмо дискутовану «за кілька років до зламу» проблему «постправди», рівно ж як і риторичне питання українського історика: чому ніхто не взяв до уваги інформацію про виявлених в 2013 р. в печерах Південного Китаю летючих мишей, кожна четверта з яких була заражена небезпечним вірусом; ба навіть після того, як Біл Ґейтс намалював у 2015 р. можливий сценарій смертоносної пандемії за участю химерних крилатих істот, котрі, щоправда, мали рознести вірус (тут видатний філантроп прорахувався) не з Китаю, а Бразилії. Свобода публіцистичної статті дозволяє застосувати сценарій «що би було, якби було» і уявити, що потужний інтернет, з можливістю миттєво транслювати відеоматеріали на всю планету, людство мало в розпорядженні вже на початку ХХ століття. Тож під час пандемії іспанки мешканці Землі, замість невиразних чорно-білих газетних фотографій, німих документальних стрічок, масово оглядають фотографії і прямі трансляції з розгорнутих польових госпіталів, в яких помирають десятки тисяч людей, а працівники санітарно-епідеміологічних служб скидають тіла померлих у велетенські братські могили, засипаючи їх вапном. Страх і паніка, спричинені медійним представленням пандемії іспанки, додали б до числа жертв вірусу, хтозна, чи не таку саму кількість жертв суїцидів, серцево-судинних та ін. захворювань. Відома українська приповідка «Очі не бачать, серце не болить» влучно передає антропологічну проблему психосоматичного взаємозв’язку між візуальним сприйняттям і розвитком внутрішніх патологій організму людини. Минулого року під час розпалу пандемії американський лікар Кеннет Ремі виклав у соцмережі відео під назвою «Що бачить пацієнт, вмираючи від коронавірусу» [5]. Очевидно лікар, який в цей час перебував на передовій боротьби з небезпечною хворобою, зробив цей короткий відеоролик в доброму намірі, з метою спонукати людей до дисципліни і пильності, якої вимагає будь-яка загроза людському життю. З іншого боку, питання психологічних наслідків пандемії, в тому числі спричинених її висвітленням в медійному просторі, належать до сфери досліджень, які не варто відкладати на майбутнє. Натомість, з точки зору історії нині в зовсім іншому світлі постають визначні події минулого, особливо, якщо вони мали місце під час великих епідемій. Читаючи про повернення митрополита Андрея Шептицького з російського полону, відтак про листопадові дні у Львові 1918 року і ЗУНР, неодмінно супроводжує думка: «Все це відбувалось тоді, коли в світі вирувала пандемія іспанського грипу». На додачу цьому з окопів Першої світової вийшов ще й тиф, який в 1919 став фатальним для Української Галицької Армії, охопивши 80 % її бойового складу [6]. Читаючи свідчення учасників драматичних історичних подій і співставляючи їх з реакцією сучасних людей на актуальну пандемію, виринає запитання: «Як їм вдавалось за таких умов продовжувати жити і, найголовніше, будувати плани на майбутнє?». Коли інтелектуал подає аналітику подій, пов’язаних з актуальною пандемією, до нього неодмінно скеровують запитання: «Що робити? Як жити далі?». На закінчення свого виступу Ярослав Грицак зацитував фрагмент тексту про страх від загрози атомної війни, який написав в 1948 році Клайв Льюїс. На жаль, історик не подав назву самого тексту, а лише наголошує, що він є квінтесенцією до всього сказаного ним у доповіді, яка, власне кажучи, була задля однієї цитати Люїса: «Якщо ми всі помремо від атомної бомби, то нехай бомба знайде нас за звичними людськими заняттями – молитва, робота, читання, слухання музики, купання дітей, гра в теніс, розмова з друзями, гра в дартс, а не в заціпленні, як перелякані вівці, чи в думанні про бомбу. Вона може зруйнувати наше тіло (мікроби теж можуть це зробити), але вона не повинна домінувати в нашому розумі» [2]. Цим Грицак закінчує не лише свій виступ, але й ставить межу власній компетенції як історика. Без попередньої духовної формації навряд чи можливо в умовах екзистенційної загрози людству демонструвати внутрішню рівновагу і здатність продовжувати жити звичним життям, не кажучи вже про творчі зусилля. І на сам кінець, вміння розпізнавати токсичність певних ідей і не дозволяти їм стати вірусними – це вже справа конкретних духовних практик, на кшталт «духовного розпізнавання» і «умного діяння». Останнє, очевидно, вже не є цариною історичної науки, а радше порівняльної антропології духовності. Я свідомо вжив такі поняття, як «токсичність» і «вірусність», щоб звернути увагу на їхнє використання в сучасному медійному просторі, де почуємо не лише про «токсичних людей», «токсичні стосунки», але й про «токсичну владу», політиків і олігархів які «стали токсичними до України». Натомість, коли журналісти проголошують відеоролик чи пост в соцмережах «вірусними» – це означає, що продукт за короткий час набув шаленої популярності. Для прикладу, «вірусним» став відеоролик американського лікаря, про який була мова швидше, позаяк на сьогодні у нього: 257 тис. переглядів, більше чотирьох тисяч поширень, сім тисяч вподобань і більш як п’ятсот коментарів. Факт використання медійним простором біохімічної термінології свідомо, чи пак підсвідомо натякає на природу самого простору, в якому цензура діє парадоксальним шляхом «переповнення людей недоречною інформацією». Якщо якесь явище характеризують як «токсичне» або «вірусне», це означає, що воно має здатність не лише охопити велику кількість людей, але й проникнути в глиб людського єства. Тому, на думку Ювала Ноя Харарі, «нині влада полягає у знанні того, що слід ігнорувати» [4, 487]. Насправді історик з Єрусалиму не озвучив нічого нового, а лише нагадав про давно відому аскетичну практику, яка лежить в основі духовного розпізнавання. Мета останнього полягає в досягненні найважчої форми влади, влади індивідуума над самим собою: «Спостерігаючи за тим, що з нами відбувається, ми усвідомлюємо, що підлягаємо дії різних імпульсів, прагнень, внутрішніх натхнень, почуттів… Те, що на перший погляд здається добрим, може виявитися тільки ілюзією добра; і навпаки, те, що спонтанно оцінюємо як непотрібне або навіть погане, може виявитися справжнім добром» [1, 5]. Втрата влади над самим собою належить до числа найбільших викликів сьогодення: «Сучасна людина через велику кількість зовнішньої інформації і вражень, які отримує через привабливі аудіовізуальні засоби, наражається на небезпеку жити поза собою, поза своїм внутрішнім “я”» [1, 9]. «Святе місце порожнім не буває», каже народна мудрість. Якщо сучасна людина опиняється поза собою, тоді її внутрішнім «я» панує хтось інший. Про таку людину кажуть, що вона «не при собі», «не при тямі». Повернути людину до себе самої, допомогти їй отямитися – завжди було ключовим завданням духовності, в першу чергу християнської. Але це питання настільки актуальне, що поради про те, як знову бути «при собі», «при тямі» лунають вже з поза меж Церкви і духовних установ. Найбільш влучну рекомендацію, як на мене, дала під час одного круглого столу письменниця Оксана Забужко. Вона складається з трьох, на перший погляд дуже простих, вимог: вимкнути телевізор, читати добрі книжки і часто дивитись на небо. З усіх трьох, як не парадоксально, найскладнішою є саме третя. Чому сучасній людині так важко дивитися на небо, важче, ніж вимкнути телевізор і примусити себе читати добру літературу? Про це йтиметься в наступній статті. о. Олег ГІРНИК
P.S. Пояснення до використаних ілюстрацій Минулого року, акурат в травні місяці, на балконі помешкання зауважив дивну істоту, яка вчепилась крилатими кігтями за рожеву спинку розкладного крісла. Це був чорний кажан. З цими створіннями пов’язано багато народних забобонів і не конче позитивних прикмет. В умовах пандемії кажани, чи пак летючі миші додатково отримали негативну характеристику, як потенційні розповсюджувачі небезпечного вірусу, про що згадує історик Ярослав Грицак, покликаючись на прогнози Біла Ґейтса. Попри негативну конотацію цього створіння, я чомусь не надав події негативного значення. Можливо тому, що перед тим читав біографію Юрія Новосільського, яку польська дослідниця Кристина Черні назвала «Кажан у храмі». Окрім цитати польського поета Тадеуша Ружевича, котрий порівнював Новосільського до «кажана, завислого у підземеллях покинутого храму», мене зацікавили інші особливості цього створіння, зокрема здатність кажанів, летючих мишей і всіх лиликоподібних до орієнтації в темряві за допомогою ехолокації, себто на основі еха надісланих ними в простір звукових сигналів. Колись кажани колоніями проживали в містах. Їх можна було побачити, як вони спритно полювали у вечірніх сутінках за комарами. В 90-х роках я натрапляв на кажанів, які зимували в архівних шафах, а часами вони пролітали акурат над моєю головою, ширяючи коридорами колишнього монастиря Бернардинів… Література 1. Августин Ю. Духовне розпізнавання / пер. з пол. Кривобочок О. Київ 2015. 2. Грицак Я. За кілька років до зламу / https://zbruc.eu/node/105097 . 3. Грицак Я. Пандемія, рік перший: перші висновки / https://youtu.be/uPLQOST3Mng. 4. Харарі Ю. Н. Homo Deus: за лаштунками майбутнього / пер. з англ. Дем’янчук О. Київ 2018. 5. Что видит пациент, умирающий от коронавируса / https://news.obozrevatel.com/tv/video-vrach-mp4.htm. 6. Шурхало Д. Епідемії та армія: як 100 років тому тиф зламав хребет армії УНР і УГА / https://www.radiosvoboda.org/a/epidemii-tyf-uga-unrarmiya-viina/30515930.html. ( 6 голосів )( 1144 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео