"Церква завжди з тими, хто шукає порозуміння, миру, навіть якщо цей шлях проходить через війну", - о. Степан Сус, голова Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ Друк

sus.jpgГосподь вчить нас любити всіх, навіть ворогів. Що означає любити ворога своєї Батьківщини? Якою має бути ця любов, щоб не була лицемірством перед Богом і зрадою рідного народу?

 - Любити ворога – це співчувати йому та вміти знаходити в собі сили прощати. І то ми прощаємо не так заради нього, задля його добра, як задля власного добра. Прощаючи, ми немовби відрізаємо від себе ту нитку зла, яка зародилася через агресію та ненависть до нас зі сторони ворогів. Потрібно взяти до уваги, що це поняття любові до ворогів, про яке говорить наш Божественний Спаситель, має зовсім інше значення, смислову навантагу. Ця любов до ворога – вияв нашого милосердя, розуміння того, що і він міг помилитися. Тому ворогам ми повинні співчувати, а їхні вчинки нехай судить Бог, який є справедливим і все знає.

Як особа, призвана на військову службу в умовах окупації своєї Батьківщини країною-агресором, має переступити через морально-етичні цінності, забути про совість і вбивати інших людей?

 - Кожна людина має право захищатись, якщо її б’ють, принижують, бажають знищити. У нашій державі, як і у всіх цивілізованих державах світу, немає такої інституції, як Міністерство вбивства ворогів, але є Міністерство оборони. Військовослужбовці покликані обороняти країну від зовнішнього агресора. Вони є тими, хто підставляє свою праву і ліву щоку, щоб нікого з нас не вдарив ворог. Хоча людині не є легко вбивати іншу людину, навіть якщо це – ворог. Будь-яке вбивство – це зло, однак вбивство заради захисту мирного населення від агресора та з метою врятування тисячі людських життів є, напевно, виправданим. І ті, хто мають пильну совість, в обставинах боротьби з агресором змушені вбивати і каятись, розуміючи, що одне й інше роблять заради суспільного миру та спокою душі.

Якщо цей призовник – християнин, то чи не порушує він Заповідь Божу «Не вбий!»?

 - Військовослужбовець, вступаючи на службу, «присягає Українському народові завжди бути вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок». Ніхто не присягає вбивати чи стріляти у ворогів, однак захищати Батьківщину та народ. Немає справедливої війни. Будь-яка війна – це зло, агресія, спрямовані як проти військових, так і проти мирного населення. У війні від зброї часто гинуть і ті, і ті – кулі не розбирають, хто є хто. Отож, уже навіть зважаючи на це, всім військовим корисно приступити до таїнства покаяння, щоб перепросити Бога за те, що не завжди знали, в кого потрапляють снаряди, кулі. Військові повинні ставитися з повагою до мирного населення, а очевидних агресорів обеззброїти в той спосіб, який є можливим.

Що таке Російська православна армія? Чи можна боротися за християнські цінності зі зброєю в руках, здобувати честь і справедливість агресією?

 - Російська православна армія – це, на превеликий жаль, помилка історії. Уже були випадки, коли хтось намагався використати Церкву в політичних цілях. Погляньмо тільки на часи так званих хрестових походів. Знаємо, які були наслідки того, що хтось прикривався Церквою чи використовував її для задоволення політичних амбіцій. Я не знаю, як реагує на такий вид «православних збройних сил» сама Російська Православна Церква… Поодинокі випадки свідчать, що хтось навіть із духовенства благословляв цих «православних воїнів-терористів» на боротьбу… Якщо проаналізувати, що ці «православні воїни-терористи» – це, здебільшого, колишні агенти іноземних спецслужб чи представники різних православних козацьких братств, які по цей день «охороняють» наші українські святині – лаври, то можна їх сміливо віднести до армії «Русского мира». «Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мт. 17, 20)

Якою має бути позиція Церкви під час війни: проповідувати мир чи закликати до зброї? Чи маємо «підставляти другу щоку», якщо це веде не до вирішення конфлікту, а навпаки – до його посилення, сприяє поширенню, умовно кажучи, «хвороби»?

 - Церква під час будь-якої війни чи збройного конфлікту повинна бути на стороні миру, сприяти діалогу між ворогуючими сторонами та бути зі своїм народом, зі своїм військом. Церква молиться за військо не для того, щоби воно вбивало, але щоб доклало максимум зусиль для збереження миру та змогло дати відсіч ворогові. Вона молиться за душевні та тілесні рани воїнів, просить прощення і прощає. Церква завжди з тими, хто шукає порозуміння, миру, навіть якщо цей шлях проходить через війну.

Де на війні межа між вбивством-захистом і вбивством-злочином?

 - Кожна людина, кожен військовослужбовець має право на захист від агресора. Тим більше, якщо ціль останнього – цілковите знищення людини. Злочином на війні по двох сторонах фронту є вбивство мирного населення, військовополонених, поранених чи обеззброєних людей.

Наскільки добре, що український інформаційний простір творить образ Росії як ворога, а не як хворого суспільства?

 - Ми як український народ переживаємо непрості часи. На нашу долю випала подвійна війна: як збройна, так й інформаційна. Здорове суспільство та тверезомисляча людина розуміють, де – правда, а де – брехня. Їм непритаманна брехня, вони відчувають, коли їм брешуть. Можливо, саме тепер ми повинні навчитися подавати об’єктивно всі факти, всю правду про наше з вами життя. Вважаю, що краще роз’яснювати людям, якими не потрібно бути і яке суспільство принижує людську гідність, торгує нею заради поодиноких осіб. Ворог – це той, хто ніколи не може бути для нас прикладом у наслідуванні. Це – зло, від якого потрібно боронитися добром. Бо добро сильніше і завжди – навіть якщо й не одразу – все одно перемагає.


Розмовляла Марія Всяка


Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     інтерв’ю      проблема      політика      війна
( 4668 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити