В бетонних джунглях буденності, посеред холодних вулиць та тривожних облич важко знайти Істину. Ми постійно кудись поспішаємо, чи то, радше, втікаємо від неприємностей та особистих турбот. Світ сучасної людини - то вир пристрастей, морок лицемірства і страх перед словом «завтра». Якби мені дозволили змалювати світ, яким я його бачила до того, як глибше почала вірити у Бога, шукати з Ним зустрічі, то це виглядало б приблизно так:
В пеклі їздять тролейбусом номер 2 І пожовтілі пальми хиляться додолу В сірчаних морях —риба напівжива А на сніданок — таблетки димедролу. В пеклі цілодобово звучить попса В пеклі сніг — пекучий на дотик Охоронець у вигляді триголового пса Пропонує забуття як наркотик.
Там не заснути, бо земля йде з-під ніг Чорти збираються щопонеділка на віче Сурмач гуде у червоний ріг Свою філософію вдосконалює Ніцше.
Температура вища за сорок Райдуга кольору застиглого капучіно Люди як зомбі, закутані в морок Проклинають Бога, стоячи на колінах.
В пеклі — вічні черги, тиснява, крики Зірвані сесії найвищих інстанцій Залишиться біль, одкровення зникне Пекло — курорт для повій та поганців.
Скеля Господня розколеться навпіл Змій оселиться в золотавому житі Не чую арф, не бачу ангелів Пекло ще довго в серцях наших житиме.
Тобто, як би дивно це не звучало, але світ багатьох моїх сучасників і мій здавався мені схожим на пекло, де ти не маєш часу бути собою, не маєш змоги вірити у щось краще. В цьому світі - ти частина великої системи, яка називається БАЙДУЖІСТЬ. Людина сьогодні покинута усіма і усіма зраджена. Тож постає запитання: «Де шукати того Ісуса, про якого так захоплено розповідають ті, хто безмежно й безоглядно в Нього вірять?». Інколи мені здавалося, що Його неможливо знайти. Він був дуже і дуже далеко. Здавалося, Він не може стати моїм другом, моєю опорою. Здавалося, Він прихильний лише до святих людей, а простих цурається. Прості люди -то грішні, ті, які сумніваються.
Я завжди була далека від Ісуса. Думала, що у Його найближче коло друзів входять лише ті, хто ніколи не піддавався лихим думкам, не робив поганих вчинків. Були ситуації життя, коли я справді вважала, ніби Він про мене забув. Єдине, що я відчувала, - це страх перед Богом, але ніколи не відчувала Любові ні зі своєї, ні з Його сторони. Так мені здавалося...
Люди - дуже самовпевнені істоти, ми віримо в те, що усе добре, чим ми володіємо, - то суто наше досягнення. Думаю, я не одна така. То ким для мене був Ісус? Скажу щиро, міфом, легендою і загадкою, яку я ніколи не збиралася розгадувати. Але, мабуть, правду сказав Вільям Шекспір: «Любов втікає від тих, хто женеться за нею, а тим, хто геть біжить, кидається на шию». Нехай ця цитата і не досить доречна для запропонованої теми есе, проте вона дуже доречна до всієї історії мого життя та життя деяких моїх друзів. Адже, в кожного із нас настає той момент, коли всі неперевершені аксіоми моральності, у які ти вірив, втрачають будь-який сенс: коли тебе зраджують люди, від яких ти цього ніколи не чекав; коли ти стаєш ніким у справі, в яку вклав усе життя і сили; коли від тебе відвертаються; і, врешті, коли ти падаєш у безодню, летиш із швидкістю літака, якому судилося розбитися вщент.
Все - і ти ніхто, тільки тінь, яка блукає химерними тунелями, залишаючи по собі сльози і біль. Але раптово усе змінюється. Ти розумієш, що твоя космічна самотність наповнюється чимось більшим ніж ти сам, чимось у стократ вродливішим, ніж змогла б змалювати твоя безумна уява. Із самого дна життя до твоєї долоні доторкається долоня Христа. Він про тебе не забув... Він пам'ятав про тебе завжди. Він постійно стукав у двері твого серця, але ти їх ніколи не відчиняв. Ти був зайнятий: ненавидів своїх ворогів, проклинав життя, піддавався депресії... І все прекрасне, що траплялося у твоєму житті, залишалося непоміченим тобою, примарним і невиразним. Ти був заклопотаним пошуками філософського змісту Всесвіту, дозволяючи своїй душі зарости терням, а собі втратити світло.
Лише торкнувшись Його долоні, ти врешті розумієш багато речей про себе та світ. Що Ісус Христос страждав за тебе, помер за тебе, аби ти жив повноцінно, аби в натовпі хижих поглядів ти мав здатність знайти очі, які випромінюють світло. І не важливо, чи ти занадто розумний чи занадто дурний, занадто високий чи занадто низький, не важливо, хто ти. Ісус все одно тебе любить, навіть якщо ти цураєшся Його любові, відрікаєшся від Нього. Світ - це загадка. Він може бути таким, яким ти його зробиш. Ти можеш сам побудувати свій рай, довести, що ти кращий, що ті, хто не вірив у тебе, просто-на-просто помилялися. Якби можна було спроектувати світогляд кожного з нас на призму нашого життя, ми б побачили, що також можемо володіти такими рисами характеру, як і Ісус - непереможною вірою в ближнього, вмінням боротися за правду і, мабуть, найважливішим - любити всупереч усьому. Бо Він - квітка, яка вже не перше століття протистоїть мурам зла.
Ти - світла кумедний промінь, В твоїх холодних долонях Завмирають епохи. Ти воїн! Кожен день - твоє поле бою.
Ти - книга бідного автора Куля, що летить поблажливо, Твоя незахищена правда Руйнує кордони обтяжливі.
Ти - вся виткана з темряви: Очі, волосся, сукня Долаєш своїх демонів І посміхаєшся скупо.
Пташка небесна, скривджена Дикий самотній звір Ти просто прагнеш вижити І повернути зір.
Ти - світла кумедний промінь, І виткана з темряви панна, У всіх дзеркалах Господніх Ти – ніжна і бездоганна.
Лідія Батіг
|