«Майбутні покоління ченців думатимуть про нас, як про тих, які були зерном, що лягло в зорану мучениками ниву», – єрм. Теодор МАРТИНЮК, ігумен Свято-Успенської Унівської лаври Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_img_1852.jpgЯкою має бути постать монаха і місія монашества у світі та в українському суспільстві сьогодні? Про це в розмові з єромонахом Теодором, ігуменом монастиря студитів.

Отче! Тема нашої розмови – це проблема місії і покликання монашества у світі загалом та в Україні зокрема, вужче – студитського монашества в Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) в сучасному, ХХІ столітті. З огляду на різноманітні виклики, які нас оточують і стоять перед Церквою (секуляризація, ліберальна ідеологія, різноманітні тиски західних культур, псевдокультур, споживацтва, культура смерті), і намагаються витіснити християнство на маргінес суспільного життя, якою, на Вашу думку, є місія монашества?

У нашій Церкві богопосвячене життя представлене в різних формах: чини, згромадження, монастирі. Всі вони є невід’ємними членами Церкви – тіла Христового, і тільки в цьому тілі вони можуть повноцінно діяти та розвиватися. Кожна форма богопосвяченого життя в Церкві займає своє місце, визначене їй у процесі багатовікового розвитку церковного життя, рівно ж, як Ви вже згадували, окреслене викликами сьогодення. У всі часи метою монахів було свідчити власним життям вірність євангельським принципам, показувати, що в будь-якому часі можливо керуватися євангельськими цінностями, їх впроваджувати в життя, і, більше того, показувати, що вони приносять людині щастя, – те, що десь глибоко у своїм єстві кожна людина прагне, – єдність з Богом. Аналізуючи виклики сучасності, мета монашества – показати на прикладі власного життя, що любов до ближнього, гармонійне спільнотне життя у злагоді і мирі, взаємодопомога з посвятою – тобто всі євангельські правди можливі до здійснення. Людина ХХІ століття перебуває в дуже і дуже скрутному становищі, адже часто пропагуються цілком протилежні речі: культуру смерті, споживацтво, лібералізм, які абсолютно витісняють євангельські принципи з життя людини. 

Студитське монашество в сучасну добу шукає, як протистояти цим викликам і в Україні. Наше завдання полягає в дотриманні вірності своїй місії, закладеній Антонієм і Теодосієм Печерськими, отцями давньоруського чернецтва. Можна чітко простежити, яку місію виконувало монашество в Київській Русі, і виділити кілька його рис, які, на мою думку, дуже актуальні і зараз. Отже, вірність традиції, принципам, закладеним у студитське чернецтво на початках, – одне з наших завдань, які ми вважаємо дуже важливими для свідчення євангельського життя сьогодні. Нема сумніву, що перед нами є нові виклики, бо ті особи, які розпочинають монаше життя, виходять з постмодерного світу.

Студити бажають промовляти до світу зрозумілою і доступною мовою: прикладом власного життя. Передовсім, доброго спільнотного життя, щоб показати світу, що таке життя не тільки можливе, але що у спільноті людина щаслива. Бо ж у сучасному світі переважають тенденції, які ставлять на перше місце егоїзм, думання тільки і виключно про власні інтереси. Саме спільнота зобов’язує до того, щоби вийти з власного егоїзму та ділитися християнською любов’ю, повагою одні до одних та носити тягарі одні одних. Це вимагає посвяти й жертви. Монастирі повинні показати на практиці, як любов до Бога, любов до ближнього зреалізувати у спільноті.

Один із невід’ємних елементів будь-якої спільноти – це спільна молитва. Монастир – місце, де на першому місці перебуває спільнотна молитва. Миряни, які до нас приїжджають, кажуть, що для них дуже цінна і важлива участь у спільній молитві монашої братії. Тому, якщо миряни знаходять для себе в монастирях той приклад і можливість черпати Божого духа, вчитися молитви, то одним із пріоритетних завдань студитського чернетцва є розвиток і поглиблення спільнотної літургійної молитви. Ось це такі основні напрями, які ми бачимо у своїй місії в сучасному світі.

Зараз у Церкві триває праця над кристалізацією плану розвитку УГКЦ на найближчі 10 років. Чи думає студійське монашество категоріями «плану»? Якими ви себе бачите через 10-20 років?

Ми не маємо плану на 10-20 років, але, звичайно, намагаємось звертати свій погляд у майбутнє, як в одному із послань митрополит Андрей Шептицький говорив, що християнин повинен дивитися в майбутнє. Період відродження наших монастирів після жорстокого часу переслідування ще не закінчився. Ми продовжуємо відбудову монашого життя. Не йдеться про будівлі як такі, але про відродження внутрішнього чернечого життя, яке неминуче потребує багато часу, багато зусиль після такої тотальної руйнації. Отже, тепер на порядку денному в нас уважний і пильний аналіз різних сторін спільнотного життя. Ми робимо головний акцент на формування спільноти в кожному з наших монастирів, бо вважаємо це найгострішою проблемою. Перед нами стоїть завдання відбудовувати спільнотне життя, бо воно заторкує різні сфери. Це, зокрема, спільнота літургійної молитви, спільнота трапези, спільнота відпочинку, спільнота праці. Монаше життя реалізується саме в цих чотирьох ланках, і коли вони гармонійно поєднані, коли братня любов, братня злагода, братня повага є у всіх чотирьох сферах, то тоді можна говорити про гармонійний розвиток монашого життя. У кожній із тих ланок потрібно ще багато праці. Наш блаженний священномученик Климентій (Шептицький) у «Послідньому Слові», яке він писав на початку періоду переслідування, говорив, що тоді, коли закінчаться переслідування і буде можливість продовжувати монаше життя в умовах свободи, треба звернути особливу увагу на виховання підростаючого покоління до спільнотного життя. Це, так би мовити, головне над чим ми працюємо і, дивлячись у майбутнє, бажаємо виховувати покоління братії, яка має бути вже готовою до того, щоби виконувати завдання монашого життя.

Свято-Успенська Унівська лавра
Свято-Успенська Унівська лавра
Сучасність характерна надзвичайно стрімким розвитком технологій: інформаційних, комп’ютерних, піар-технологій, які проникають скрізь і всюди. Дивлячись на різні новітні технологічні віяння і на місію сучасного монашества Східної Церкви, якою повинна бути монаша спільнота? Чи такою традиційно консервативною, в доброму значені слова, закритою, споглядальною, максимально відгородженою, пустельною, без світла та Інтернету? Чи все-таки не втрачаючи першого, головного, тобто закритості внутрішньої, максимально відкриватися до світу за допомогою технологічно різних сучасних інформаційних способів донесення слова до людей? Де можна знайти цю середину між одним і другим? Чи можна її знайти? Чи є проблемою для вас зараз поєднати монашу внутрішність з одночасною відкритістю до світу?

Східне монашество, і слов’янське також, ніколи не поділялося на активне та контемплятивне. Воно одночасно і активне, і споглядальне. За преподобного Теодозія Печерського було правило, що в Печерському монастирі на час Великого посту закривали браму і монахи перебували в такій внутрішній тиші, в такій закритості від світу, що навіть тоді, коли приїжджав якийсь достойник, браму не відчиняли. Це був період внутрішньої духовної праці. Однак, коли ми поглянемо на інші сторінки життя Печерського монастиря, то побачимо, що ніщо не забороняло преподобному Теодозію відвідувати князя, разом із ним трапезувати, повчати його, а навіть критикувати. Братія також запрошувала князя і мирян до монастиря. Печерський монастир мав широко відчинені двері для бідних і потребуючих. Звичайно, для монашества завжди було характерним відречення від світу. В якому розумінні? Не від людей чи від проповіді слова Божого, а відречення від світу передовсім полягає в тому, що в монастирі не повинно бути місця для гріха. Монастир повинен бути захищеним від деструктивних впливів, які руйнують людину. Ось цього не повинно бути в монастирі. Монашество однозначно мусить зберігати цей принцип. 

Однак для успішного виконання поставлених перед чернецтвом завдань потрібні певні ефективні інструменти. Їх використання залежить від того, яку працю доручено ченцеві. Наше студитське монашество намагається зберігати давню традицію, згідно з якою монастир може займатися різними видами діяльності. Звичайно, намагаємося визначати певні пріоритети праці наших монастирів, Унівської Лаври зокрема, не замикаючись однак на конкретних видах. Тому й використовуємо різні «інструменти» для реалізації наших завдань. Наприклад, якщо наші ченці вчаться, а тепер четверо отців навчається на студіях у Римі, то немислимо, щоб пишучи докторську роботу, не користуватися ноутбуком чи Інтернетом. Ми використовуємо сучасні технології для того, щоб наша праця приносила добрі плоди, щоб вона була якісною, корисною, продуктивною. І зрозуміло, що тоді необхідно використовувати добрі і корисні «інструменти». Вони не мусять бути вишуканими. Монаший принцип такий: «інструмент» повинен бути достатнім для виконання праці. Монах не може прив’язуватись до розкішних предметів. І тому використання тих всіх засобів, які тепер є добрими і сучасними, абсолютно не суперечить принципам монашого життя. Тільки питання стоїть, як їх використовувати?

Що монах має сьогодні читати? Лише «Добротолюбіє» чи також літературу пасторально-психологічного, комунікаційного спрямування для ефективнішого спілкування із суспільством? У чому тепер, в ХХІ столітті, полягає ця відкритість? Говорячи про пошук балансу між внутрішнім, закритим виміром духовного життя монаха і відкритим пасторальний, психологічний, інтенсивним у діалозі з іншими людьми, які мають бути критерії, щоби знайти золоту середину?

Для ченця духовне читання завжди є тією їжею, яку він споживає щоденно. Книга займає в щоденному житті дуже вагоме значення. Від ранку й аж до вечора книга практично постійно перебуває із ченцем. На богослужіннях чернець читає літургійні книги. Після сніданку має годину духовного читання, під час обіду один із ченців читає для всіх якусь духовну літературу. Отже, читання книжок, так би мовити, щоденне заняття ченця. Найперше ми намагаємося живитися словом Святих Отців. Отже, це та здорова їжа, яку ми споживаємо щоденно. Але ми не закриті також до літератури, яка дає змогу краще розуміти виклики сучасної епохи, її проблеми. Хоч нашою метою не є ведення активного діалогу зі світом, однак, для ченця важливо глибше розуміти сучасну людину і її проблеми, щоб у своїй особистій чи спільнотній молитві могти представляти їх Богові. З іншого боку, чернець не повинен поринати у світські проблеми. Тому, згідно з нашим типіконом, ми намагаємося тільки окремі, добре знані газети чи журнали купувати і тримати в монастирі. Може це дивно звучатиме, але монаша «відкритість» до світу полягає у тому, щоб чернець був прикладом християнської поведінки для тих, з ким він зустрічається чи спілкується. Все життя ченця повинно свідчити про присутність Господа у світі.

 

Посвідчити досвідом?!

Досвідом і практичним життям. Коли людина заходить до церкви і бачить, як моляться ченці, чи коли відвідувачі монастиря бачать, як ченці спілкуються між собою, як спільно долають труднощі, як допомагають потребуючим, то це буде найкращим свідченням досвіду християнського життя.

 

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_img_1855.jpgУ східній традиції монашества завжди вирізнялися дві гілки: студитська, на кшталт Студіону в Константинополі, устав яких пізніше перейшов до Києво-Печерської Лаври і споглядальні «ісихастські» типи монастирів. Чи ісихія для монахів студитського монастиря – це основна мета на шляху до спасіння, чи тут активність також дається взнаки і ви намагаєтесь у своєму статуті і традиціях внутрішнього життя поєднувати одне і друге?

Ми намагаємося чинити згідно з справді тим, що нам передали Отці і згідно з монашою традицією, як Ви і сказали, не закриватися ні на один подих Святого Духа. Значна частина монахів виконує активну працю. Проте ті ченці, які відчувають потребу до більш усамітненого способу життя, чи ті, які шукають молитви на самоті, мають можливість реалізувати це покликання у студитському чернецтві. Тому з цією метою ще у 30-х роках минулого століття митрополит Андрей заснував скит у Лужках, біля Осмолоди, який ми сьогодні відродили і там мешкають ченці. Чи, навіть, в Унівській Лаврі, ми маємо досвід такого затворницького життя в особі брата Олександра (Кілара), який від понеділка до п’ятниці перебуває в затворі. У суботу він спілкується з братами, у неділю приймає мирян. Дуже багато вірних користають з його духовних порад, доброго слова, а особливо з його багатолітнього духовного досвіду. Отже, студитське чернецтво намагається поєднувати ті два крила монашого життя: активне і споглядальне.

 

Як Ви думаєте, яким може бути образ монаха ХХІ століття. Ми дещо знаємо, якими були Паїсій Величковський чи Йосафат Кунцевич, маємо певні свідчення про ці духовні постаті, як і чим вони жили. Ці «ікони» духовного шляху в нас є. Якою буде ікона духовного подвижника для наших нащадків через одне-два століття? Монах – це той, хто постійно боротиметься з різними технологічними, моральними викликами, які оточують. Чи, може, якийсь інакший образ?

На мою думку, майбутні покоління ченців будуть думати про нас, як про тих, які були зерном, що лягло в зорану мучениками ниву. Теперішнє чернецтво неспроможне дати серйозні плоди, тому що період відбудови монашого життя тягне за собою дуже багато витрат енергії на другорядні справи: адміністрації, будівництва, налагодження відносин із державними структурами тощо. Надіюся, що майбутні ченці побачать у монахах 21 століття тих, які намагалися перейняти від Церкви-мучениці духовний досвід, досвід витривання у вірі, і прищепили його на свіжому дереві.

 

З огляду на тотальне засилля поп культури в інформаційному середовищі, на телебаченні, на радіо, яка пропонує деградацію і духовну, і моральну, люди втікають у соціальні мережі, де є більша свобода спілкування, більша можливість отримати саме те, що ти хочеш отримати, а не те, що тобі хтось пропонує. Яке Ваше ставлення до соціальних мереж, наприклад, до Facebook? Чи не думали Ви над тим, щоб заснувати там сторінку для братів-студитів, як персональну так і спільнотну, щоб мати можливість спілкуватися неформально з різними прошарками нашого суспільства, зі субкультурами, які теж у свій спосіб шукають щастя і відповідно також йдуть шляхом до Бога. Як Ви думаєте?

Чернецтво завжди цінувало особистісні контакти. Ми посідаємо багато збережених до нашого часу збірок апофтегматів Отців, в яких показаний певний принцип, яким вони керувалися: особистий контакт з особою. Коли ти бачиш перед собою людину, з нею розмовляєш, ти її знаєш, ти переживаєш разом із нею. Такий особистий контакт дає можливість не тільки спілкуватися, не тільки вирішувати проблеми чи дати добру пораду, але й спільно помолитися. Соціальні мережі, поза тим, що вони можуть виконувати добру функцію, залишаються віртуальними, не дають можливості реальної зустрічі обличчя в обличчя, бути поруч один одного. Отже, можна спілкуватися з особою, яку ти ніколи не бачив, або бачив тільки на фотографії, і яка, насправді, може бути зовсім іншою, з іншим іменем і прізвищем. Таке віртуальне спілкування, навіть якщо воно може бути корисним і добрим, цього ми не відкидаємо, у міжлюдських відносинах недостатнє. Ченці надають перевагу особистісному спілкуванню – спілкуванню справді живому, яке відбувається за допомогою живого слова.

Важливе також спілкування писаним словом. Тепер ми забули, що таке писати листи власною рукою – найчастіше набираємо їх на комп’ютері. Проте слова написані своєю рукою відображають особистий контакт із ближнім.

Монашество повинно дотримуватись саме цих традиційних способів, які, на мою думку, найкраще відповідають прагненням людини. Бо втікаючи в соціальну мережу, людина в тому великому морі може просто загубитися, а при особистісному спілкуванні – віднайтися.

 

Яким, на Вашу думку, повинен бути образ монаха сьогодні: радісним і відкритим до суспільства, як громадянина Царства Божого, який проповідує Царство Боже, чи навпаки – сумною, з ликом затворника, каянник?

Чернець, який живе євангельськими цінностями, для якого Євангеліє є живим словом, мимоволі випромінює Христа, випромінює Слово Боже. Не тільки у своєму слові, проповіді, а й своїм виглядом, своїм обличчям. І, напевно, тут не йдеться про те, чи сміятися, чи мати сумний вираз обличчя, чи штучно це робити. Випромінювання Божої Благодаті відбувається саме собою. Воно приносить духовну радість, яку випромінює обличчя людини. Один наш великосхимник Павло, знаний більше як єромонах Порфирій, довголітній чернець студитського уставу, пройшов дуже важкий шлях переслідування – двічі перебував в ув’язненні за віру в Бога, нам, молодим монахам, часто повторював: «Якщо бачиш сумного монаха, то це перша ознака, що в його духовному житті щось не гаразд. Монах повинен бути постійно радісним, задоволеним своїм життям, щасливим. А коли бачиш його сумним, то треба йому допомогти, щоб він був радісним». Отже, чи це буде затворник, чи чернець, який працює в монастирській гостинниці і приймає мирян, чи чернець, який стоїть у храмі на крилосі – на його обличчі завжди повинна бути радість, яка й буде тим індикатором випромінювання Божої Благодаті, випромінювання Христа.

 

Дякую Вам за розмову

Розмовляв Віктор ЖУКОВСЬКИЙ


Рейтинг статті

( 13 голосів )
Теги:
( 6891 переглядів )
 

Коментарі  

 
+2 #2 cophie 18.10.2011 18:50
ніякий це не крок в минуле століття))) Він раивй! Ми губимось)))
Цитувати
 
 
+2 #1 adminko 18.10.2011 15:41
Що за крок в минуле століття?
Не сподівався такого "Проте слова написані своєю рукою відображають особистий контакт із ближнім."...
"використання всіх засобів, які тепер є добрими і сучасними" є необхідною умовою життя з ближніми у 21ст, або втекти на безлюдний острів!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити