Пренатальна діагностика: благо чи вирок? Друк

prenat_diahnostyka.jpgЯкось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

Що, отже, насторожує у такого роду рекламних роликах? Не стільки те, що вони пропагують моральне зло, як те, що вони пропагують його завуальовано, а навіть представляють його як добро. Виглядає, що «плід» людської пари не є дитиною, а натомість може стати «проблемою», яку лікарі-спеціалісти можуть допомогти вирішити у невисловлений, але зрозумілий спосіб – через аборт. Виглядає, що лише здорові мають право жити, бо так буде добре «для всіх». Окрім того, виглядає начебто сучасна медицина володіє стовідсотково-непомильною діагностикою, тому гідна всякого довір’я. Усе складається в логічну картину: людський «плід» – це ще не людина, але якщо він хворий, то це вже «проблема», вирішувати яку допомагають найнадійніші «добродії», результатом чого стає здорове суспільство. Однак правда є іншою: людський плід не може бути кимось іншим, ніж людиною, і якщо він має недуги, то він сам не стає «проблемою», але має певні проблеми, які потрібно вирішувати, а не вбивати їх носія. Вбивство носія недуг не є лікуванням недуг. Здорове суспільство натомість є утопією, оскільки не існує цілковито здорових людей.

У сфері моралі є певна група засобів, які самі по собі визначаються як морально нейтральні. Оцінка людського вчинку, який досягається такими засобами, залежатиме від об’єкту та мети вчинку. Така справа є і з пренатальною діагностикою. Діагностування дитини в утробному періоді саме по собі не є ані морально добрим, ані морально поганим. Однак мета такого діагностування робитиме вчинок добрим або поганим. З якою метою можна проводити пренатальну діагностику? Можна діагностувати з метою покращити здоров’я дитини, так як сьогодні можливі деякі терапевтичні втручання до народження, які забезпечують кращий результат, ніж втручання після пологів. Можна діагностувати задля того, щоби приготувати себе до народження ймовірно хворої дитини. А можна проводити діагностику і для того, щоб позбавити дитину життя у випадку, якщо вона виявиться ураженою тією чи іншою недугою. Зрозуміло, що перші дві цілі робитимуть оправданим вживання пренатальної діагностики, а остання – навпаки. На жаль, найчастіше зустрічається саме остання мотивація.

Існують різні види пренатальної діагностики. Їх розділяють зокрема на інвазивні та неінвазивні. Інвазія з латинської означає втручання, тому зрозуміло, що інвазивними називають ті види діагностики, які безпосередньо пов’язані з втручанням в життя ненародженої дитини, тоді як неінвазивними – ті, які несуть втручання більш зовнішнього характеру у відношенні до дитини. Інвазивні види пренатальної діагностики є небезпечніші, ніж неінвазивні, зокрема здатні спровокувати викидень, навіть якщо в невеликому відсотку. Тому перед тим, як вдатися до інвазивної діагностики, слід пильно зважити, чи оправданою є пропорція між ризиком та користю для дитини. До інвазивних видів належить амніоцентез та взяття ворсинок хоріону. До неінвазивних – ультразвук та потрійний тест.

Дуже вагомим питанням щодо моральної допустимості пренатальної діагностики, окрім мотивації, є питання достовірності такої діагностики. Наприклад, потрійний тест, який використовується, зокрема, для діагностування синдрому Дауна, має високий відсоток похибки. Навіщо діагностувати хворобу, від якої нема ліку, та ще й за допомогою ненадійного методу? Натомість практика така, що до цього тесту часто заохочують, а подекуди зобов’язують. Звичайно, це викликає сильні моральні заперечення.

Дитина є даром. І відносно здорова (цілковито здорових не буває), і хвора. Пренатальна діагностика повинна служити благу дитини, а не ставати їй вироком. Хвора дитина не є «проблемою» і «тягарем» суспільства, але «вчителем» милосердя. Навіть якщо діагностика показує, що дитина не має шансів на довготривале життя після народження або що помре ще до народження, її життя є даром і чимось цілковито унікальним, і має бути поцінованим до кінця. Правило одне і для народжених, і для ненароджених хворих осіб: їхнє життя не може бути насильно обірване під приводом того, що і так рано чи пізно хвороба його обірве. Поза тим вартує сказати, що багато з тих осіб, що їхнім батькам рекомендовано було після діагностики зробити аборт, втішаються щасливим життям. Деколи тому, що діагностика дала хибні результати, а деколи тому, що просто вміють жити щасливим життям (наприклад, особи з синдромом Дауна). А як щодо батьків і їхнього щастя? Так, вони бувають нещасливі, але лише в тому випадку, якщо не розуміють природи щастя, яке завжди є наслідком того, що інші щасливі, і ніколи не стає реалізованим, якщо поставлене як ціль.


Марія Ярема
доктор біоетики
старший викладач кафедри богослов’я УКУ


Рейтинг статті

( 0 голосів )
Теги:     біоетика      дискусія      проблема
( 780 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити