Мирослав Сеник: «Церква повинна зайняти принципову позицію ... критикувати владу» Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_4._m.senyk_2.jpg Яким був Ваш духовний шлях до християнства? Чи були якісь життєві обставини, люди, книги, які відіграли визначальну роль у Вашому наверненні, чи, можливо, глибшому усвідомленні християнської ідентичності?

Думаю, що у мене був зовсім традиційний шлях. Християнські питання почали мене цікавити дуже рано, ще в радянські часи, завдяки прикладу батьків, особливо бабці. У ранньому дитинстві, коли я ще не вмів читати, коли священик виносив для читання Євангеліє, в мене виникало дуже велике бажання читати цю книгу. Потім, коли була закрита православна церква і храму в селі не було, на постійні богослужіння, які відбувалися по радіо «Ватикан», до нас додому сходилося багато людей. Це також спонукало мене до роздумів. Цьому сприяли і проповіді владик Івана Бучка, Мирослава Марусина й інших. Потім виникло правдиве бажання ознайомитися з Біблією. Вперше я взяв до рук цю книгу під час навчання на першому курсі Львівського політехнічного інституту. На той час було дуже важко віднайти Біблію, моя бабуся позичила її у сусідів-протестантів. Спершу читання Святого Письма не викликало в мене захоплення, мене вражав якийсь примітивізм. Проте це мене не знехотило. Людей, які читають і досліджують Біблію не можна назвати примітивними. Ці люди заслуговують поваги. Якщо вони там щось знаходять, очевидно, проблема в мені. Я повертався до цієї думки неодноразово. Відразу після закінчення інституту перше, що я зрозумів, – це Євангеліє. Саме перебування на богослужіннях не давало того розуміння християнства, яке відкривалося через глибоке прочитання Святого Письма.

Скільки Вам було, коли заглибилися в читання Святого Письма?

Коли я почав читати – 17, а глибше розуміти – у 22–23. Відтоді, не можу сказати, що систематично, але читаю постійно. Зокрема, надзвичайно цікава для розуміння будови Всесвіту книга Буття... Узагалі, те, що для мене спочатку було примітивним, згодом відкрилося для мене в особливій глибині.

Цікавим був другий етап мого пізнання – початок 90-х років, коли зі здобуттям незалежності почали легально працювати протестантські течії. Появилося багато протестантської літератури, я все це намагався сприйняти. Важко було зрозуміти нівелювання протестантами значенням Богородиці. Логіка викладу, їхні аргументи були зрозумілими, але я не був до кінця переконаний. Якось я йшов проспектом Свободи, і раптом виникла думка: «Діву Марію визнав Бог. То чи потребує вона мого визнання? Це я потребую Її опіки... Вона вже є святою, освяченою Богом». Відтоді всі питання були зникли.

Коли, на початку 90-х років, почав читати праці німецького філософа Ніцше, в мене також було двояке відчуття. З одного боку, надзвичайна жага до життя, величезна енергія і любов до життя. З іншого, повне заперечення Того, Хто дарує це життя. І коли у творі «Жадоба влади або критика християнства», він ставить запитання: чого Бог найбільше боявся, коли Він творив людину? І сам собі відповідає: Бог найбільше боявся, щоб людина не прагнула знань. «Не будеш їсти з дерева пізнання», – і ставить крапку. Я відкриваю Біблію, книгу Буття і читаю: «Не будеш їсти з дерева пізнання добра і зла». Це зовсім інше трактування. Бог не хотів того, щоб людина не прагнула знань, а Він не хотів, як я це зрозумів, щоб людина їла з дерева пізнання добра і зла. Тобто людина повинна запитувати себе і знаходити відповіді.


Правильніше ставити питання і шукати на них глибокої відповіді, щоб той плід дозрів в тобі, а не спожити його готовим. Бо якщо не будеш сам себе запитувати і шукати відповіді, то їстимеш готовий плід з дерева пізнання добра і зла. Те, що береться готове, його можна і забути. Сьогодні тобі хтось сказав, що це так, завтра ти це вже забув, і це не буде твоїм переконанням і твоїм життям.

Оце і є основою того, чого Бог боявся, щоб людина не їла з дерева пізнання добра і зла, тобто не шукала готових відповідей, а сама знаходила їх.

Як Ваші духовні пошуки, питання, відповіді, парадокси, які відкривали для себе, впливали на ваше сімейне життя?

Можу сказати одне, що молився я впродовж життя, від раннього дитинства. Але трансформація молитви також відбувалася. Спочатку це була завчена молитва, потім усвідомив потребу в молитві, та її глибше розуміння, як зустрічі Божого Слова з людською мовою, прийшло не одразу. Навіть сьогодні я ще не можу стверджувати, що до кінця відчуваю це розуміння. Хоча, звичайно, трансформація відбулася.

На сімейному житті воно теж відбивалося. Все потрібно розглядати з тієї історичної доби, в якій ми жили, де виховувались, як виростали. Дружина народилася на Воркуті, вона церкву й священика вперше побачила, коли вже звідти повернулися в Україну. В неї зовсім інший шлях. Хоча вона народилася в родині дуже патріотичній і віруючій, але там були зовсім інші обставини. Якщо спочатку було так, що кожен жив своїм духовним життям, кожен по-своєму молився, можливо, навіть в різних кімнатах, в різний час, то потім зрозуміли, що це треба робити разом, спільно, а в свята —з батьками, якщо їдемо до них. Так і почало укладатись життя навколо принципів побудови та співіснування в християнській родині.

Наскільки цінності духовної сфери життя проектувалися на професійну діяльність, становлення і реалізацію?

Я завжди аналізував, що відбувається. Я зрозумів дуже багато речей. Наприклад, якщо зробити якийсь поганий вчинок, він за собою потягне дуже багато проблем. А життя згідне з християнськими принципами дає свободу – ти спокійний. Це я зрозумів, коли почав працювати. Чи вплинуло це безпосередньо на мою працю? Думаю, що вплинуло, бо я ще в радянські часи займав доволі високі посади на виробничих підприємствах, хоч ніколи їх не прагнув. Навіть найвищу посаду, яку займав, я прийняв всупереч своїй волі, бо це було занедбане підприємство. Та дуже швидко, впродовж двох-трьох місяців моєї праці, там усе налагодилось.

У мене завжди були дуже добрі стосунки з людьми. Очевидно, що це вміння налагоджувати стосунки згідно з християнськими нормами життя дало можливість такого старту в житті. Я ніколи не шукав посад, не добивався того, чого не потрібно добиватися. Все прийде само, коли має прийти. І якщо воно лягає на тебе, значить, ти повинен це нести.

Як Ви як Голова Обласної ради поряд зі своїми професійними обов’язками відстоюєте християнські цінності у політиці, у громадському житті? Як вдається поєднувати професійну відповідальність у вирішенні різних проблем обласного масштабу з християнською відповідальністю перед Богом?

Не пригадую точно, але, видається, у Посланні до Ефесян ап. Павло говорить, щоб раби завжди корилися своїм панам, а ті дбали про своїх рабів. Це викликало в мене нерозуміння, але потім я зрозумів: кожна політична система – це людський витвір, вона недосконала, але якщо там пануватиме християнство, тобто любов, що є основою християнства, то навіть найнедосконаліша політична система буде нормальною. У рабовласницький період, коли раба відпускали на волю, він помирав з голоду. Якщо ж до нього ставилися як до людини, яка має гідність, а він відповідально виконував доручену працю, то там була гармонія. Тому політика не є брудною. Це вчинки, які в ній роблять брудні.

У такому суспільстві, як наше, що вийшло з тоталітаризму, з безбожництва, закони повинні бути дуже сильні. Закони не настільки важливі, коли суспільство зріле. Нам же потрібні дуже жорсткі і чіткі правила поведінки і закони.

Як на Вашу думку, чи можна зводити головні причини суспільно-національної, політико-економічної кризи в Україні до духовної дезінтеграції людини? Наскільки духовний стан особи при владі, в політиці, відображає професійні якості в її діяльності і визначає те, що вона робить?

До певної міри це так, але я не вважаю, що це єдина проблема. Важливі також питання знання, фаховості. В кожній людині закладено бажання добра, адже усі створені на образ і подобу Божу. Та це бажання часто треба відкрити, дати відповідні знання, як це робити.

Наприклад, на цьогорічному соціальному тижні у Львові, що організував Український Католицький Університет, обговорювали закон про те, щоб 2% податку з прибутку люди могли віддавати на благодійні цілі. Прекрасний закон! Але треба було, щоб хтось це показав. Потрібне поєднання доброї освіти, яка ґрунтується на моральних, християнських принципах, з високою духовністю людини. Ці речі повинні йти в парі.

Наскільки, на вашу думку, далека реальність українського політикуму від гармонійного поєднання християнських, моральних принципів і правил політичної діяльності? Чи знаєте Ви політиків, громадських діячів, які ставлять в центр життя і діяльності Божі Заповіді, християнські орієнтири?

Серед тих провідних політиків, з якими мені доводилося спілкуватися, є розуміння того, що ці принципи треба впроваджувати у життя, але є дуже багато егоїзму і шукання свого. Я не знаю, якою мала би бути в ідеалі та картина, але зараз від ідеалу вона далека. Велика відповідальність тут лежить не тільки на політиках, а й на Церкві.

Ні для кого не секрет, що деколи Церква (особливо Московський Патріархат) намагається входити в політичне життя і підтримує того чи того кандидата в депутати чи в президенти, часто не щоби впроваджувати Божі Заповіді в суспільстві, а щоб здобути більший вплив і знівелювати вплив інших Церков, здобути якісь матеріальні вигоди. Безумовно, політики, які це бачать, розуміють, що Церкву можна використовувати. Якось я спілкувався з дуже поважним політиком, коли ми завели мову про популярність тої чи тої політичної сили на Заході України, він запитав: «А попи що роблять?». Він не розумів середовища Західної України. Мені ж було б соромно підійти до архиєпископа і сказати, що, ваше преосвященство, зробімо так чи так. Та коли таке запитання мені поставили, значить, там це норма.

Що, на вашу думку, може зробити політична влада: Парламент, Уряд, Президент, державна влада, щоб покращити духовний простір українського суспільства? Щоб мало бути пріоритетом нового Президента, нового Парламенту?

От, наприклад, дискусія щодо Конституції. Ми повинні передовсім зрозуміти, що таке Конституція, а не просто переписувати те, що записано в Конституції Сполучених Штатів, Франції, Росії. У розумінні людей, які жили в радянському суспільстві, закон – це те, що карає. Потрібно, щоб відбулася трансформація в те, що закон захищає, людину. Основне завдання Конституції – це захист українського світу, українського простору. Необхідно нівелювати ті впливи, які приходять ззовні і руйнують наш простір, бо на чужому ти не виростеш, не побудуєш себе. В цьому основне завдання і на цьому політики мали би працювати.

Потрібно відповісти на запитання, що таке земля – це має бути основою Конституції. Я вважаю, що землю, ріллю, не маємо права продавати. Держава повинна боротися з тим, що нищить наші традиції, культуру, відстоювати такі цінності, як міцна сім’я, міцна родина, свобода для місцевого самоврядування.

Також необхідна безпека інформаційного простору. Те, що нам насаджують, – просто злочин, суцільна пропаганда алкоголю, тютюну. Дуже важливе й мовне середовище, захист мови — це також принципове питання. Думаю, існує якесь мисленнєве поле: якщо ми думаємо одною мовою, то одержуємо відповіді для розв’язання тих чи тих питань однаково, ми думаємо в унісон, і наша творча сила помножується. Своє мовне середовище треба зберігати. Це принципова річ і тут я дуже категоричний.

В економічній сфері також потрібно вирішувати важливі питання. Політики зобов’язані дбати про справедливість. Це найважливіше. Не важливо, який дохід на особу, яке співвідношення між частиною найбідніших і найбагатших. Це питання справедливості. Різниця між одними та іншими існуватиме завжди, але вона не може бути такою разучою, як у нас сьогодні. Бо ситуація, яка склалася в нас, викидає декого повністю за межу, поза якою вони не можуть отримати тих суспільних благ, які суспільство повинне гарантувати.

Як, на Вашу думку, Церква може впливати на сучасні суспільно-політичні, економічні процеси? До якої міри Церква і влада в Україні можуть співпрацювати для виходу зі всіх кризових площин: духовної, політичної, економічної, задля розбудови духовного простору і загалом національної, суспільної зрілості українського суспільства?

Церква повинна зайняти принципову позицію. На жаль, сьогодні я бачу що тільки в УГКЦ є спроби, та й ті не до кінця вичерпні, щоб закликати політиків і суспільство до розв’язання нагальних питань. Я кажу так зовсім не тому, що належу до УГКЦ.

Вдалим вважаю те, коли під час президентської кампанії 2004 року Церква розпочала молитовний «марафон» за справедливі і чесні вибори. Церква повинна постійно акцентувати увагу суспільства на тому, за якими принципами ми повинні обирати політиків. Чуда не буває, якщо людина все життя робила так, а тут обіцяє, щось неймовірне, «золоті» гори. Та люди, на жаль, в це вірять.

Церква повинна критикувати владу. Я пам’ятаю, яку велику роль відіграли слова блаженнішого Любомира Гузара, коли 2003 року відзначали 70-ті роковин жахливого Голоду в Україні. Захід відбувся на вкрай жалюгідному рівні, і блаженніший Любомир був єдиним Главою Церкви, який сказав, що хтось за цей безлад повинен відповідати, насамперед. Тобто він прямо вказав на тих, хто відповідальний за ці речі.
Церква повинна будити совість кожної людини, якщо та приспана. Не потрібно боятися того, що хтось може відійти від Церкви, втратити прихильність. Існують вищі принципи.

Що з духовної літератури Ви читаєте? Що найбільше вразило, запам’яталося, що можна назвати підґрунтям, з якого ви черпаєте, крім Святого Письма?

Це праці богословів. Дуже багато є праць, які відкриті для суспільства, яких раніше не було. Я періодично читав різних авторів. Був час, коли захопився Мішелем Куастом, і те, що мені потрапляло в руки, я перечитав. Це проповідник любові. І розуміння любові, як сили, яка упорядковує світ, в нього дуже сильне. Ще виокремив би твір Генрі Науена «Повернення блудного сина». Книга Жана Ваньє «Розбите тіло» про цінність людини, була для мене дуже важливою.

Чи мали Ви нагоду читати праці Отців Церкви?

Я маю п’ятитомник «Добротолюбіє». Часто брав до рук, але не можу сказати, що читаю систематично. Це дуже складні твори, для яких потрібен час. Мене цікавили питання боротьби людини з вісьмома духами зла. Досвід багатьох отців є також цікавий. Це стосується святих Теодора Студита, Йоана Ліствичника та інших.

Скажіть, яким є Ваше молитовне правило впродовж дня, літургійне життя, духовне читання?

Ранішня і вечірня молитви – це обов’язково. Стаю – одразу молюся, перед сном також. Якщо вдається, а я часто це практикую, то йду на роботу пішки. На це витрачаю 35-40 хв, дорогою обов’язково заходжу в церкву. Там помолюся і дорогою, як правило, молюся. Молитва на вервиці дуже багато мені дала. Якщо розмірковувати про п’ять радісних таїнств, то видно, що Діва Марія не була людиною, яка мала глибокі знання, не була богословом, але була відкритою і могла прийняти те, що їй сказав архангел, відповівши йому: «Я раба Господня, хай буде по твоєму слову». Відкритість пастухів, які зустріли новонародженого Ісуса, Марії, Єлизавети, Симеона, якому принесли Дитя і він зразу зрозумів, ким є те Дитя, багато мене в житті навчила. Як правило, в неділю я завжди знаходжу час, щоби почитати Святе Письмо. На роботі в мене лежить Святе Письмо, також тексти Святого Письма на кожен день.

У неділю я завжди ходжу на Літургію – це найкраща молитва. Після Літургії – зовсім інший стан – там найкраще молиться. Просто стати перед іконою чи просто зосередитись – це важко, а от коли йде Літургія, цей спів дає можливість заглибитись і півтори години молитися, не втомлюючись від цього.

І наостанок: п. Мирославе, яким є Ваш рецепт ліків щодо духовної терапії українського суспільства?

Напевне, я тут не відповім. З позиції християнина, найважливіше в духовному плані, наприклад, якщо говорити про державу і Церкву, то тут найкраще підходить принцип, який під час свого служіння проповідував папа Іван Павло ІІ – «Не бійся!». Якщо немає сьогодні відповіді на те чи те запитання, не роби того, чого не знаєш. Відклади, воно прийде, можливо, завтра. Шукай тих відповідей. Не бійся! Пам’ятай, що тебе люблять і ті питання розвяжуться.

Мирослав СЕНИК
Голова Львівської Обласної ради

Розмовляв Віктор ЖУКОВСЬКИЙ



Сеник Мирослав Петрович народився 2 листопада 1957 року в с. Кам'янки, Підволочиського р-ну Тернопільської обл. У 1980 закінчив механіко-машинобудівний факультет Львівського політехнічного інституту. З листопада 1982 по березень 1990 працював на різних посадах (від майстра до начальника цеху) на Червоноградському заводі "Зміна".

1990 – 1992 – голова Червоноградської міської ради та виконавчого комітету. В червні 1992 очолив регіональне відділення Фонду державного майна України у Львівській області. В липні 1994 обраний керівником секретаріату Львівської обласної ради. З листопада 1995 по січень 2000 працював головою Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради. З січня 2000 по жовтень 200 – директор департаменту житлового господарства Львівської міської ради. Жовтень 2001 – квітень 2004 – директор підприємства з ремонту та експлуатації ліфтів "Ліфт-ЕКО". З квітня 2004 по лютий 2005 – проректор Національного університету "Львівська політехніка". З лютого 2005 – перший заступник голови Львівської обласної державної адміністрації. 28 квітня 2006 – голова Львівської обласної ради.

Дружина, п. Галина, інженер-механік. Разом виховали двох дітей: Василя, інженера комп’ютерних мереж і Оксану, студентку філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Два внуки Ірина та Мирослав.


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     №2      інтерв’ю      політика
( 6442 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити