| Художник Володимир Слєпченко | Творчість – це спасіння людини, а гріх – це своєрідне запрошення до святості через його усвідомлення, а не підживлення. Власне, шлях усвідомлення і замилування світом, який відкриває духовні очі, приваблює творчих людей. Творець – це не тільки художник, скульптор чи будь-хто пов’язаний зі сферою мистецтва. Творець – це людина, яка народжує Любов у серцях інших, перед тим віднайшовши цю частку земної природи в собі; людина, яка відчуває динаміку всесвіту й вміє вхопити цю життєтворчу енергію, щоб потім подарувати її потребуючому. Творець не чекає натхнення, він ним живе, його народжує і знову ж таки – народжує для інших. Зрештою, Творцем є Бог, а через Нього - людина.
З Володимиром Слєпченко, Народним художником України, заслуженим діячем мистецтв України та автором сучасної техніки живопису «art-line», я познайомилася швидше, ніж із його роботами. Вірніш, раніше я бачила «лінійні» портрети на листівках, проте навіть не уявляла, хто їх автор. У той день, коли ми познайомилися, пан Володимир розповідав рецепт, за яким правильно смажити м’ясо (що, до речі, в нього виходить неймовірно смачно), а за трапезою поділився новим задумом власного проекту абстрактних полотен на тему «Гріхопадіння». Тоді художник розповів про власне бачення первородного гріха та гріхопадіння кожної окремої людини, описав шлях розвитку людської духовності, паралельно порівнюючи його з певними формами та лініями. Роздуми Володимира Слєпченка були настільки натхненними і схожими до святоотцівських відповідей, що ними було б неможливо не поділитися. Це інтерв’ю – плід нашої другої зустрічі. І таких зустрічей могло б ще бути дуже багато, напевно, стільки ж, скільки ліній в творах цього художника, бо таки є що послухати і чого навчитися від 69-річного творця, того, який дарує натхнення іншим, водночас залишаючись невичерпним джерелом. Це інтерв’ю не покликане розкрити якусь тему чи подати вирішення проблеми, це просто текстовий варіант насолоди від спілкування та слухання.
- Пане Володимире, у чому, на Вашу думку, митці різняться за своєю геніальністю? Чому твори одних промовляють, а інших, хоч вони можуть бути дуже майстерними, - ні? Це справа натхнення? Ми кажемо, що якась людина божественно геніальна, наприклад, Бетховен – це геніальна, космічна людина; Рафаель, Моцарт – теж космічні митці. Перераховувати можна багато. Це ті особистості, до яких Господь доторкнувся. Усі решта – і я до таких належу – ті, які потрапили в зону Господніх променів, божественної енергії, яку випромінює Творець. Таким чином ми співтворимо з Богом: до одних Він доторкнувся, а інших осяяв своїм світлом. Ця співпраця не просто в тому, що ми постійно відчуваємо Його присутність, ні! Ми відчуваємо таку потребу в тому, щоб співтворити. Коли мене питають, як до мене приходить натхнення, я відповідаю: тоді, коли я стаю за мольберт, бо натхнення приходить під час праці. Натхнення – це і є праця, повсякденна.
- Чи можете Ви пригадати окремий випадок зі свого життя, коли Ви почали відчувати Божу присутність у тому, що Ви робите, під час самого процесу праці? Чи була своєрідна точка відліку?
Це складне питання. Я не можу сказати, коли саме і як Господь став переді мною. Пам’ятаю, коли мені було близько трьох років, моя бабця привела мене до церкви. Як тільки вона увійшла зі мною всередину храму, то я побачив сонячні промені, що проходили крізь вітражі, змішуючи кольори та утворюючи неймовірної краси світло. Це сяйво розлилося по всій церкві, вигравало на іконостасі, було відчуття чогось невимовно живого. На мене це справило колосальне враження, напевно, якби я міг це тоді описати, то сказав би, що це Рай. Видно, я був народжений для краси, якщо краса справила на мене таке враження. І це стосується не тільки світла, мене захопилипрекрасно написані образи. Здавалося, вони оживали, ніби були справжніми людьми: апостол Петро був схожий на мого діда Івана, Матір Божа була подібна на мою маму. Усе оживало та мало свій сенс. Враження залишилося дотепер, кращого відчуття від побаченого будь-де, чи то в церкві, чи то на якійсь мистецькій виставці, я ще не мав. Це був момент дотику до духовності. Тоді я був на моїй Батьківщині – м. Олексіївка Білгородської області (Росія). Це етнічна територія України, я зростав в українській сім’ї, навчався в українській школі.
Моя бабця була дуже релігійною, не пропускала жодної служби, і це вона навчила мене молитися, привела до церкви, навчила всім принципам і речам, які мають відношення до духовного початку, який пов’язує нас усіх зі Словом Божим і з усім прекрасним, що повинно оточувати людину. Пам’ятаю, як вдома я мав увесь час перед очима ікону св. Миколая Чудотворця, цей образ був зі мною з дитинства. Він так запав у душу, що коли я вже йшов у, так би мовити, великий світ, то бабця подарувала мені цю ікону. Потім я, у свою чергу, подарував той образ доньці.
- Якщо звернутися до творів мистецтва загалом, то які полотна чи скульптури тощо вразили Вас найбільше у житті?
| "Мертвий Христос" ("Оплакування Христа") Андреа Мантенья, 1480 р. | Оригінальні твори я побачив набагато пізніше, але розглядав репродукції, звичайно. Пригадую зараз, що коли хворів у дитинстві, то, лежачи в ліжку, перед яким були ікони, любив дивитися на них і фантазувати, хто це такий переді мною, якими він чи вона були, як би вони прийшли до мене. Я знав, що святий Миколай приходить взимку до дітей і приносить подарунки. І знаєте, що я просив у святого? Не цукерки, а зошит чи альбом та кольорові олівці. Бувало, навіть вимінював у своєї тітки Валі, яка навчалася тоді в сьомому класі, подаровані цукерки на чисті аркуші паперу. Інколи я сумував, що так швидко змальовую аркуші.
Пам’ятаю, як мене вразив твір «Мертвий Христос» («Оплакування Христа») Андреа Мантеньї. Мені було десять років, коли я почав перемальовувати цю репродукцію. Це був мій перший твір, пов’язаний з релігійною тематикою. Потім - Рафаель «Сікстинська Мадонна». Через багато-багато років я побачив полотно на власні очі й мав неймовірне враження. Коли читав лекції студентам, то дуже любив зупинятися на темі енергії, яку передає витвір мистецтва від автора до глядача. Обмін енергіями стається тоді, коли майстер створює свій твір, і тоді, коли вже готовий твір впливає на глядача. Уявіть собі, скільком людям, які приходили до галереї, та робота віддала свою енергію від самого початку свого існування. А скільки цей твір отримав захоплюючої позитивної енергії? А що, як за кількасотень років завдяки цій отриманій і відданій енергії станеться таке чудо, що ця постать просто вийде з полотна, матеріалізується? Все може бути. Ми своїм позитивним сприйняттям речей та явищ допомагаємо їм матеріалізуватися, стати живими на яву. Наприклад, якщо довго дивитися на «Сікстинську Мадонну», то вона, таке враження, ніби відділяється від тла і ступає, наближається до тебе.
| "Сікстинська Мадонна" Рафаель Санті, 1514 р. |
- Такі ж відчуття викликає ікона, тільки це в неї своєрідне пряме завдання…
Звичайно! Проте ще залежить, хто цю ікону написав. Той образ св. Миколая, про який вже було згадано, намальований місцевим іконописцем. Він вчився ще до революції в іконописній школі Острогозька, на батьківщині Івана Крамського. Той майстер був вже похилого віку, а я мав десь 12 років, любив дуже малювати етюди на березі річки. Якось ми там і зустрілися, він подивився на мої роботи і сказав: «Непогано у вас виходить, только кисти паршивые». Тоді художник витягнув зі своєї сумки саморобні пензлики і подарував мені.
Це була місцева зірка, але трохи дивакувата. Жив біля цвинтарної церкви св. О. Невського, де мене хрестили. Священик одного разу попросив його поправити деякі фрески в церкві. А чоловік захотів гроші наперед, тоді батюшка відмовив, мовляв, як тільки дам гроші наперед, то він відразу ж купить пляшку і нічого не зробить. Художник трохи посперечався з попом, а потім таки пішов і домалював на фресці св. Миколая погони міліціонера і сказав: «Даси на пляшку, тоді змию». Отакий був чоловік: дуже талановитий, але дивакуватий.
- А Ви коли вперше спробували намалювати ікону?
Це було досить пізно. Я довгий час малював на полотні, а справжню ікону на дошці намалював, мабуть, десь у 1980-х, коли це вже можна було більш-менш сміливо робити. Однією з перших ікон був образ св. ап. Андрія Первозваного, який я намалював собі перед подорожжю до Канади. Мені близьке життя та мученицька смерть цього святого, і я вірю, що його апостольський шлях пролягав крізь наші землі. Ця іконка була моїм оберегом.
Сталося так, що в Канаді я не міг знайти роботу по спеціальності, тоді найнявся на пекарню. Там було дуже важко: уявіть, що в приміщені під 40°С, а на вулиці – -15°С. У хлопців, з якими я працював, просто випадали зуби від таких різких перепадів температури, дехто втрачав свідомість. Я молився Богові, щоб він мені послав кращу роботу, нехай навіть з меншим заробітком, роботу, яка була б водночас моїм фахом. І Бог почув мої молитви. Якось до мене завітав знайомий і, знаючи, що я художник, запитав, чи в мене раптом немає ікони, бо місцевий владика Роман (Даниляк) шукає образ для подарунку. Оскільки я не займався писанням ікон професійно, то запропонував пожертвувати для владики мою іконку-оберіг. Знайомий взяв мій образ, щоб показати єпископові. Коли ж владиці сподобалося і він запитав про ціну ікони, то я відповів, що не можу продати свій оберіг, тільки подарую. Владика захотів зі мною познайомитися. Коли ми зустрілися, то єпископ запитав, чому я не захотів брати гроші за ікону. Я пояснив, що малював той образ не на продаж, а для себе, таку річ я можу тільки подарувати. Тоді владика запитав: «А з чим Ви підходите до малювання ікони?» - «З молитвою», - відповів я. Ці слова здивували і водночас втішили його, бо зазвичай, він сказав, більшість відповідала, що зі знанням Біблії, з теологічними знаннями, хтось казав, що зі знанням композиції, канону, з будь-чим, тільки не з молитвою.
Мені було дивно, адже попросити у Господа дозволу, щоб Він допоміг намалювати ікону – це має бути найпершим. Раніше навіть щоб намалювати портрет Леніна, треба було бігти за дозволом у компартію (сміється). Та й взагалі, будь-яка творча праця – це дуже щедрий подарунок, дар від Бога. Адже більше нічого не треба – на, бери і твори. Тому попросити у Господа дозволу на гідне використання цього дару – цілком природньо. Дуже прикро, напевно, Богові, коли ми розкидаємося своїми таланами, гублячи їх. Адже може статися так, що, змарнувавши всі таланти, людина звернеться до Господа, щоб Він повернув утрачене. Але ж у відповідь можна почути мовчання…
| "Голгофа", один із розписів Володимира Слєпченка у храмі св. Йосафата (Торонто), 1994 р. | Отже, тоді владика запропонував мені взяти участь у конкурсі на розпис у кафедральному соборі св. Йосафата в Торонто, де вже були стінописи у 1960-х роках, але їх знищила на той час пожежа. Важливо було наслідувати стиль тих творів, що їх не втратили на той час. І мені вдалося виграти цей конкурс попри дуже складне планування храму. Також однією з умов було представлення проекту стінопису Зішестя Святого Духа – дуже складна тема для будь-якого художника. Якщо б мені дали написати Вознесіння чи Преображення, або Благовіщення чи Розп’яття, то це було б подарунком долі, але Зішестя Святого Духа вимагало особливого підходу – треба зобразити не просто 12 апостолів та Матінку Божу, але й динаміку, рух людей, які збігалися подивитися на чудо, що сотворив Господь, а третьою частиною мала б ще бути сцена проповіді ап. Петра в Римі – наслідок тих подій.
Врешті-решт, я виграв конкурс і нарешті почав займатися своєю улюбленою справою. Тоді моя душа, можна сказати, перейнялася, пережила саму подію Зішестя Святого Духа, щоб наблизитися до передачі ідеї свята – прислухання до Господа, вміння чути і розуміти Його слова до себе конкретно. Стінопис я закінчував вже під ранок того дня, коли комісія мала прийти оглядати роботу. Терміни виконання були дуже короткі, це додавало невпевненості в якості роботи, але комісія була в захваті. Отак я вперше працював над розписом церкви.
- Яка філософія змісту вашої техніки «art-line»?
Лінія – це наскрізь філософське поняття. Лінія – це не абстракція, це не просто геометрична будова на площині. Лінія динамічна сама по собі, та її динамічність ще більше підсилюється кольором. Як ми починаємо лінію? Ставимо крапку, проводимо у певному напрямку і на крапці закінчуємо. Це вже філософія! Людина – це теж суцільні лінії: є лінія життя, є лінія серця, є лінія творчості, а є червона лінія. У цих поняттях така величезна глибина, яка дає нам можливість малювати в собі цілі картини. Наприклад, лінію долі однієї людини я можу розгорнути перед собою, як цілій роман. А сама техніка art-line допомагає передати швидкоплинність часу, руху не просто завдяки реальним формам зображуваного об’єкту, а завдяки лініям і світлу. Статика цього світу наповнювала твори мистецтва протягом багатьох віків, від стилю до стилю, вона була перманентною, але водночас залишається дуже гнучкою. Думаю, першими це вхопили і виразно підкреслили імпресіоністи. Я, напевно, належу до пост-імпресіоністів, які продовжують філософію динаміки в уявно статичному. Лінія передає експресію: ширше, довше, крапка, пунктир – це все елементи однієї лінії, елементи образу. Я створюю за допомогою лінії простір, об’єм і характер.
- Швидкоплинність часу і лінії – це смерть?
Навпаки – продовження, бо у лінії немає смерті, вона вічна і живе постійно. Лінія може лиш припинитися на певний відрізок часу, але якщо сприймати її як філософську величину, то про це можна говорити не одну годину. Одна лінія може змінювати все довкола: швидко проїхав автомобіль (одна лінія), і я вже бачу, як все довкола ніби повторює цей рух, невидимо рухаючись в один бік. Взагалі лінія для мене є живою й тому, що вона може передати риси характеру. Вона може бути сіренькою, ледь помітною – як характер людини. А тут величезна, широка, соковита лінія – теж характер. А скільки всього може передати лінія в кольорі…
Лінія для мене – це прояв сучасності й універсал водночас. В Інтернеті – це цифра, а в народній творчості – елемент вишивки, ткацтва. Візьмемо, до прикладу, карпатські ліжники – вони створені грубою формою орнаменту, в основі якого є та сама лінія. Отже, лінії живуть не тільки поза простором і часом, вони – серед нас, глибоко в нашій свідомості та в щоденному побуті. Лінія також має колосальну здатність будувати образ і руйнувати його. Мені подобається збирати розкидані лінії в один цілісний образ. Я часом сам себе не можу повторити, бо потрапити лінію в лінію, колір в колір – це ювелірна точність на рівні з духовною рівновагою.
- Розкажіть, будь ласка, більше про Ваш задум проекту абстракцій на тему «Гріхопадіння»?
| "Енергія часу", Володимир Слєпченко, 2016 р. З циклу "Гріхопадіння" | Сама тема дуже важка для мене, тим більше, що я хочу показати її в більш символічно-абстрактному плані. Гюстав Доре малював би це предметно, вибираючи конкретні біблійні сюжети гріхопадіння, користуючись образно-реалістичним мисленням. А якщо копнути глибше: що таке гріх, як його тлумачити, в якій стадії трактувати гріх – чи в думці він вже звершується, а чи тільки в дії? Ці міркування приводять до дуже глибоких розумінь, що гріх може бути в усьому, бути також рівнозначним як в думці, так і в дії. Якщо людина дала згоду на гріх подумки, то вона вже в ньому перебуває. Але найбільша краса в тому, що людина може піднятися над гріхом, це, по суті, її завдання.
Одна з моїх ідей – я хотів передати геометричним конусом, знову ж таки за допомогою лінії, пісочний годинник, який своєю формою концентрує в собі енергію часу. І у найбільш вузькому проміжку, де просочується час разом із гріхом (а можливо, ще не з гріхом, а тільки з думкою…) могло б відбутися очищення!
Я не знаю, чи достеменно колись людина зможе зрозуміти, що з нею діється, в якому стані вона перебуває. Це постійна боротьба добра і зла. І на спостерігання та усвідомлення цього нам відведено ціле життя. Та чи збагнемо ми власний внутрішній світ бодай в останню хвилину свого земного перебування тут?... Час, коли людина стане перед Судом Бога, можна назвати часом підсумків і прозріння: життя для людини - це був шлях, мета і нагорода. Нагорода – це те, що отримаємо в самому кінці, і це не мусить бути щось конче хороше, бо навіть якщо отримана нагорода нам видасться негативною, неприємною, то все одно вона залишаться даром, адже найбільше благо та лік нам може здатися, на перший погляд, чимось гірким та неприємним. У Бога – все задля нашого добра.
- Якщо ми вже порушили тему спасіння, то можемо простежити, що в Біблії спасіння відбувається завдяки творчості та співдії людини з Богом. Спасіння може бути сприйняте як пасивний стан: ти або спасешся, або ні, остаточно це вирішує Бог. Натомість творіння, або творчість – це більш активна дія, яка нібито залежить тільки від людини. Мені цікава Ваша думка: як спасіння конкретної людини проявляється в її творчості, чи радше – співтворінні?
Можна відповісти дуже коротко – спасіння можливе через творіння і творчість. Наприклад, для мене сам процес творення – це найприємніша, найкраща частина мого життя. Коли я мучуся в пошуках методів реалізації ідеї, що вже є елементом творчості, то у тих творчих муках все одно знаходжу радість. А воплочення цієї радості – момент, коли я стою перед чистим полотном і готовий вилити на ньому вже сформований задум. Ось тут найбільше себе реалізовує творчість. А спасіння вже приходить під кінець: ти вже постаєш творцем задуманого і перебуваєш у стані піднесення, глибокої радості, ти любиш свою роботу як батько і творець. Я можу додати, що у своїй творчості я спасаюся ще й від нашарування всього болючого та недоброго, яке мене оточує у світі. Світ, який затягує у трубу, у протяг, каже: треба так робити, треба там бути, у людській колотнечі. Мені страшно болять сучасні проблеми та непорозуміння в нашій країні, я можу поспівчувати, допомогти, якщо це в моїх силах, але жити в тому постійно – ні. Тому моє спасіння – у творчості. Я молюся і прошу в Господа дозволу створити певне полотно, і коли бачу, що у мене виходить задумане, то розумію, що це Господь мені допоміг. Я усім єством поринаю у творчість, у ритм роботи, відриваючись від суєтного і буденного. Коли навколо мене починають метушитися і кричати, що все йде шкереберть, що Україна гине, що треба щось робити і хоч щось спасати, то я відповідаю: «А знаєте, я зараз порину у свою творчість і знайду там спасіння. Тож напевно, і ви там його знайдете». Бо ми працюємо і творимо не тільки для себе, але й для інших. Усе залежить лиш від того, наскільки сильно ми це передаємо та переконливо робимо, тоді ця енергія спасіння у творчості буде впливати на інших людей, визволяючи та надихаючи їх. Усі можуть долучитися до загального спасіння.
- Тобто митець може своєю творчістю спасти інших людей, все залежить від його вміння покликати до спасіння через свої твори?
Саме так. Наприклад, сьогодні дуже болючою є тема війни на Донбасі, мене вразили якось фотографії одного храму десь у тих краях, який був зруйнований. | "Матір Божа Донецька Милосердна", Володимир Слєпченко, 2015 р. З циклу "Революція Гідності" | Під цим враженням руїни намалював ікону «Матір Божа Донецька Милосердна» - образ жінки розділений навпіл: одна частина – проста жінка, а друга – Матір Божа. Головна відмінність цих двох жінок ув одному образі – тільки вбрання. Богородиця стоїть із припиняючим і водночас захищаючим жестом (руки відкриті перед собою), а оточує її палаюча арка церкви, вогонь, дим, згарище. Є дві головні деталі в тій іконі: перша – два трикутника між руками, один з них – Всевидяче Око в териконі; друга деталь – приціл на обличчі Матері Божої. Пояснюючи цю роботу, я кажу, що це відображення руйнації не тільки фізичного, але й духовного в суспільстві. Найгірше, що ми в ХХІ столітті все одно причиняємося до руйнації духовного. Я кажу про Церкву не тільки як про інститут, а перш за все – про храм, що є всередині кожного з нас.
Ще є в мене дві картини з біблійним началом, які також свідчать про життя як шлях, мету і нагороду, або час на збирання каміння. Там зображена людина, яка сидить з розгорнутими долонями, а поруч з нею дві постаті у світлому і темному, не в білому і чорному. Вони ніби кидають йому каміння в руки: то темне, то світле – по черзі. Це не ангели, це істоти в його голові, це він сам з його діями. Для цієї людини прийшов той час, коли треба аналізувати своє життя та вчинки, з чим іде на той останній шлях покаяння, який призначив йому Господь.
Друга картина схожого характеру на слова з Книги Буття 2:24: «Так-то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до жінки, і стануть вони одним тілом». На цьому полотні я зобразив Адама та Єву старими. Чому ця тема була непомітною в історії мистецтва? Вони ж прожили величезне життя: Адам прожив 930 років… І у них ще були діти, окрім Авеля та Каїна. Адам і Єва на моїй картині старші, підтримують один одного, зрослися один з одним. Але там також є деталь – між ними лежить, ніби роз’єднуючи їх, тіло Авеля. Тобто це не тільки конкретно Адам і Єва, це своєрідний алегоричний образ усіх чоловіків і жінок, які прожили довге спільне життя, вони зрослися думкою і тілом, їх зріднили і спільні досягнення, і спільні втрати.
- Ми з вами говорили, що спасіння відбувається через творіння, але ж і самі твори часом бувають неідеальними, без сенсу та філософії. Яку б Ви могли запропонувати пораду для тих митців, які шукають сенсу та образу одухотвореного, такого, що спроможне показати шлях до спасіння?
Перш за все треба бути щирим, не можна обманювати довго. Якщо глядач приходить на виставку і дивиться на твори, то він відчуває митця, адже той, так чи інакше, вклав себе у твір¸ а отже цей твір – і є він сам. Обманювати себе самого не можна – не можна малювати того, чого ти не любиш, лукавити, відповідати стандартам моди тощо. Мій девіз – творчість – хвороба, без якої не можна жити. Зрілість – це коли ти стаєш свідомим, в тебе є досвід життєвий, поєднаний із досвідом професійним, і ти знаєш, що робиш і для чого. Я нікого особливо з художників не наслідував, а постійно шукав свій шлях у мистецтві – спочатку через реалістичну манеру, а пізніше – ускладнюючи живопис символами. Та по суті своїй я ідеаліст та романтик¸ мене завжди приваблювала мрія і віра в добро, справедливість, людську красу. Чому мені подобається малювати портрети? Напевно тому, що я люблю людей, завжди шукаю в них позитиву більше, ніж насправді може бути. Як на мене, твори мистецтва народжуються з трьох джерел – з традиції, реальності та інтуїції. На творчість того чи іншого художника значно впливає його характер: яка людина, такий і його живопис. Духовність, пороки, культура, душевна рівновага, велич духу – усе відбивається в його творчості. Не можна довго обманювати людей штучно надуманим мистецтвом, щирість – ось що має бути в основі того, що створив художник.
Глядача не обдуриш: він обов’язково відчує, де є справжнє мистецтво, а де – холодне ремесло. Справжнє притягує до себе, мов магніт, воно випромінює світло і тепло. Секрет будь-якого мистецтва в любові, а любов, як ми знаємо, - це Бог.І коли ми говоримо про натхнення, то це означає, що з нами говорить Всевишній, який посилає нам знак великої любові і творчого підйому.
- Дякую за чудову розмову!
Розмовляла Ніна Поліщук
|