ІКОНА. Пізнавати непізнаваного Бога, щоб віднайти себе |
На питання «Що таке ІКОНА?» - відповіді дуже різні, оскільки це феномен, в якому переплелося дуже багато різних аспектів як результат багатовікових мистецьких, богословських та інтелектуальних пошуків. Попри те, що про ікону, як невід’ємну частину східнохристиянської традиції було написано чимало наукових та науково-популярних праць, однак, здається, що феномен ікони (зокрема її духовна цінність) і надалі залишається не до кінця зрозумілим для християн православної традиції загалом. У грецькій мові термін eikon має декілька значень, зокрема „зображення”, „образ”, „мислений образ”, „бачення”, “уподібнення”. Грецькою мовою слово „ікона” означало і матеріальне (зображення), і духовне (мислений образ) у їх нероздільному взаємозв’язку.[1] У святоотцівській традиції – ВСЕ ІКОНА – ВСЕ ІКОНІЧНЕ (БОГООБРАЗНЕ): весь світ – ікона Божа, витвір досконалого художника. В. Лєпахін говорить, що «слово eikon (іконообраз) змогло передати надзвичайно важливу богословську ідею: ікона – це не просто зображення (почитання якого було б просто ідолопоклонством), а це і зображення, і мислений образ, єдність яких богослов’я ікони трактує як невидиму, проте цілком реальну „присутність” у зображенні його оригіналу, у зображенні святого – самого святого, у зображенні Христа – самого Христа.[2] У контексті сучасної культури саме поняття «ікона» дуже багатозначне (як приклад, ікона – це знак, символ, ієрогліф, образ на християнську тематику, використовується на означення поп-культури (Елвіс Преслі, Майкл Джексон, Мадонна, коли термін запозичується з релігійного контексту тим самим втрачаючи релігійне значення і т.п.) і власне ця багатозначність спричинила втрату автентичного змісту самого поняття. Тому у цих роздумах ми говоритимемо про ікону (візуальний образ) не просто як зображення на християнську тематику, не як прикрасу для храму чи ілюстрацію Святого Письма, говоритимемо не про її естетичну чи пізнавальну цінність, а передусім мова йтиме про ікону як locus theologicus, як джерело богослов’я, як вираження Православ’я в цілому, як уприсутнення Бога тут і тепер. Християнство – це богослов’я Слова, а богослов’я Образу розвивалося і продовжує розвиватися в його тіні. Образ, як і Слово, впливає на людину [3]. Оскільки Бог-Слово став людиною в конкретному історичному періоді, Він дав можливість людям дивитися на себе. Ікона – найбільш змістовний, яскравий та складний для розуміння феномен мистецтва, принципи, форми та художні засоби якого у християнстві мають свої особливості, тонкощі, правила, що формувалися протягом століть перш ніж з’явився особливий канон створення іконографічного образу як такого[4]. Унікальність християнства власне і полягає в тому, що духовне пізнання починається з того, що можна побачити очима і торкнутися руками, як говорить євангелист Йоан у своєму Першому посланні (Пор.: 1 Йоан.1,1-3) [5] Візуальне сприйняття є завжди сильніше, ніж сприйняття на слух. Тому почитання ікон (візуального образу) – це найдоступніший для Церкви спосіб проповідувати основоположну догму, без якої б не існувало самого християнства, а саме догму Воплочення, появу Бога во плоті, в особі Ісуса Христа. Однак це не просто зображення історичного Ісуса, а воплоченого Слова. Свого часу Теодор Студит, один із захисників іконопочитання, зазначив: «оскільки Христос прийшов як людина в тілі, то ікона (образ) є найвиразнішим свідченням Божого плану спасіння. Якщо немає образу Христа, то немає й Христа воплоченого. Якщо Бог не воплотився, не воскрес, тоді немає християнства». [6] Ікона є вираженням християнської догматики, а догма випливає зі суті християнського віровчення. Говорити про феномен ікони можна з різної перспективи, акцентуючи на тому чи іншому аспекті, площині, функціях, які їй приписують. Розглянемо кілька вимірів [7] ікони, які приводять до найважливішого у розумінні візуального образу християнами. Ця своєрідна багатовимірність образу нагадує шлях пізнання: від простого до складного, від видимого до невидимого, від образу до первообразу. Перший вимір – це ікона як мистецький об’єкт. Вона може бути створена з різних матеріалів, у різній техніці та художньому стилі (фреска, мозаїка, мініатюра, скульптура, стінопис, станкова ікона; темпера, слонова кістка і т.д.), виконувати декораційну функцію, коли у сакральний простір вноситься певне тематичне послання. Однак слід зазначити, що мистецький вимір не є визначальним, оскільки ікона – це не спосіб самовираження її творця, а передусім іконопис – це церковне мистецтво, де Церква через руки іконописця передає своє бачення Бога, світу, людини, коли вона через (або за допомогою) образ свідчить про віру, проповідує. Другий вимір – це ікона як носій історично-богословського змісту [8]. На іконі зображують те, про що чуємо на проповіді чи читаємо у Святому Письмі. Тут можна говорити про наративну функцію ікони як своєрідної «Біблії для неграмотних». Християнство – єдина релігія, де історія відіграє ключову роль. У центрі християнського богослов’я – Воплочення Христа. Ікона вважається видимим образом невидимого світу, свідченням правдивого Воплочення Спасителя. Однак слід зазначити, що ікона зображає події тут і тепер, а не просто події минулого, бо як Святе Письмо – це Божа присутність у Слові, і ця присутність не пасивна, а втягує кожного, хто слухає, у дію, так само і образ, зображаючи події чи особи священної історії, уприсутнює їх тут і тепер, заохочує до діалогу. Наступний вимір – це ікона як summa theologiae. Тут мова йде про дидактичну функцію образу, коли твір мистецтва навчає глибоких правд віри, доповнюючи або замінюючи слово. Іншими словами говорять про віронавчальну функцію образу. Богословське значення ікони власне і полягає в тому, що вона живописною мовою говорить про ті догматичні істини, які містяться у Св. Письмі та Переданні. [9] Ікона за допомогою невербальних знаків виражає певну богословську ідею, кожен її елемент читається як знак (колір, час, світло, сюжет, жест, надписи, пропорції постаті). Проте важливими є не лише ці знаки, а й контекст, всередині якого один і той же елемент може мати широкий діапазон тлумачень. Тому науковці, богослови, які почали вивчати феномен ікони у ІІ пол. ХХ ст., називали ікону «богослов’ям краси, богослов’ям у барвах». Окрім того, іконографія – це літургійне мистецтво, яке твориться для Церкви як спільноти, яка об’єднана спільним богопочитанням. Літургія, богопочитання – це життя Церкви, а ікона – це частина богопочитання, храмового дійства. Ікона – свідоцтво присутності Небесної Церкви у сакральному просторі храму [10] В цьому контексті можна говорити про ікону як літургійний феномен, як мистецтво соборної Церкви, весь Її досвід богопізнання акумульований протягом тисячоліть свого існування, висловлений у догматах та представлений у образі. Найважливіший вимір – духовний: ікона як «стояння» у Божій присутності або можливість побачити незриме. Бог відкривається людині у різний спосіб: словом, дією і в образі. Божа присутність завжди пов’язана з Божою дією. У житті Церкви ікона (образ), як і слово, вимагає від людини відповіді. Ікона нерозривно пов’язана з духовним життям християнина, з його досвідом богопізнання. І тому на цьому рівні говоримо про зустріч Бога та людини обличчям до обличчя, коли споглядач стає причасником Божої благодаті, яка відкривається через красу ікони [11]: це означає «бачити очима віри», духовними очима. Св. Василій Великий говорить: «перед іконою не писаному ликові поклоняємося, а у молитві піднімаємося до первообразу”[12]. Власне суть іконопочитання полягає у тому, що споглядаючи ікону Христа в його людській природі, віруючи, що в ньому поєднані Божа і людська природи, особа спілкується зі самим Богом, за словами Христа: „хто бачив мене, той бачив Отця” (Ів. 14,9): це зустріч природи та надприродного, гріха та святості, людського часу та вічності Бога. Оскільки ікона – це образ живого Бога, вона звернена водночас у минуле – до історичного Ісуса та у майбутнє – до вічного споглядання Бога. Будучи плодом молитви, ікона є школою молитви для тих, хто її споглядає і молиться перед нею [13]. Молитва виводить людину за межі ікони (зображеного), ставлячи її перед лицем самого первообразу, саме молитва стає дорогою для Бого-людського діалогу, котрий конкретизується через дар благодаті [14]. Водночас ікона відображає містичний досвід всієї повноти Церкви, а не лише її поодиноких членів. Особистий духовний досвід іконописця теж не може не відображатися в іконі. За своїм змістом кожна ікона антропологічна. Ікона показує нам не лише образ Бога, але й образ людини. В центрі – завжди людина, вінець Божого творіння, завданням якої є відновити в собі іконічність, втрачену після гріхопадіння [15]. Власне в іконі людина представлена в переображеному та обоженому стані, такою, якою вона була задумана. За допомогою ліній, фарб, форм, за допомогою символічного реалізму, розкривається духовний світ людини, яка стала Божим храмом. Символ – це міст, який поєднує два береги: видиме і невидиме, земне і небесне [16] Ікона – це вікно у духовний світ [17], де перед очима споглядача відкривається «вічність», і він запрошений до участі у таїнстві Божої любові (втаємничення). Тому в іконі важливими є лик та погляд (всюдиприсутній та всеобіймаючий; фронтальність) зображуваної особи для того, щоб відбулася зустріч двох осіб: Бога і людини. В іконі немає нічого випадкового, кожен елемент несе певне смислове та символічне значення. За допомогою зворотної перспективи (теоретичне обґрунтування цього поняття було зроблено о. Павлом Флоренським, Б. Раушенбахом та ін.), композиції, символіки кольору, споглядач ніби втягується у божественний простір, що представлений в образі. Головне завдання показати, що зображене на іконі перебуває в іншому світі, з цілком іншими просторовими параметрами. Тому на цьому найвищому і найважливішому вимірі розуміння ікони та її глибинного змісту можна використовувати поняття позачасовість, позапросторовість, богослов’я присутності [18], І власне саме у цьому вимірі ми говоримо про ікону як locus theologicus, як джерело богослов’я, яка дозволяє прояснити Боже Об’явлення, як місце зустрічі Бога та людини, як можливість пізнавати правду та її переживати. Протягом різного періоду в історії Церкви виникали проблеми з розумінням та сприйняттям ікони. Вона, будучи невід’ємною частиною східнохристиянської традиції, потребує богословського переосмислення кожною епохою на зрозумілій для тої чи іншої епохи мові, і не менше й у сьогоденні. Якщо завданням ікони є свідчити про Істину, то це неможливо зробити поза Церквою та її вченням. Хоча вчення Церкви теж може бути спотворене образом, як і словом, і тому впродовж віків і до сьогодні Церква боролася не за художні якості свого мистецтва, а за справжність, не за красу, а за правду. Ікона – образ нашої віри, яка поєднує минуле (через Традицію), теперішнє (через талант іконописця) та майбутнє (стремління до Царства Божого) [19] – об’явлення Бога у вічному тут і тепер; це складний організм, де богословська ідея виражена за допомогою художніх засобів; це індикатор духовного життя Церкви. Ікона як твір мистецтва, дає нам можливість торкнутися тайни Боговоплочення; це концептуальне мистецтво, що розкриває суть події. І тому завданням, яке стоїть перед сучасним християнином, є навчитися розуміти ікону передусім як місце Божої присутності, навчитися її «читати» і бути готовим «дати» відповідь. Людина втомлюється від абстракцій, множинності зображень, які її оточують, і потребує видимих знаків. Ікона – реальна запорука того, що речі можуть набувати іншого, глибшого змісту понад те, чим вони здаються на поверхні. Однак лише особистий досвід святості є ключем, що відчиняє двері у багатовіковий соборний досвід Церкви. Сучасний світ потребує ОБРАЗУ, потребує занурення у ТАЄМНИЦЮ ЛИКУ ХРИСТА (споглядання божественного в людині та людського у Бозі): пізнавати непізнаваного Бога, щоб віднайти себе. Марія ХОМИШИН викладач кафедри богослов’я УКУ
( 3 голосів )( 2441 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео