Марко Подвижник. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_2.jpgЦе був кінець ІV ст. Учень Йоана Золотоустого, св. Марко Подвижник, або як його ще називали Марко Аскет чи Марко Пустельник, сидів на пекучому сухому піску єгипетської пустелі. Суховії намітали дюни позаду нього, сонце випалювало останню краплю на його тілі, а він лиш прислухався до цього дійства, тихо, смиренно. Йоан Ліствичник ще напише про сонце, що наче покора: сутність його ми визначити до кінця не здатні, та добре відчуваємо його дію, вплив на нас. Марко ж уже це відчуває – і сонце, і покору, і ще щось…

Він розплющує очі, обережно струшує піщинки з волосяниці. Марко роздумуватиме про смиренномудріє довгою дорогою до церкви Нітрійських келліотів, куди він час до часу приходить на службу, покидаючи свій самотній скит. Пресвітер цієї церкви, св. Макарій Александрійський, згадає потім про Подвижника як про людину крайнього смирення, дорівнятись до якого чи міг хто… Макарій переповідав, що цей пустельник отримував причастя Святих Тайн ніби від самого Божого ангела. І ця милість, на думку пресвітера, свідчила про велику силу віри Марка.

Аскет йшов гарячим піском і з легкою усмішкою на обвітреному обличчі перечитував в умі Євангеліє від Луки, 6 розділ, 37 стих: «Простіть і вам проститься». Кажуть, Марко Подвижник настільки любив Святе Письмо, що знав Старий і Новий Завіти напам’ять.

Це була доба пустельництва в розквіті, і він був серед перших монахів, які слідували прикладу Антонія Великого. Вірогідно, що й сам Марко міг спілкуватися з Антонієм.

Очевидно, така людина мала, що сказати і про що написати, та до наших днів дійшло лише декілька його праць, найпоширеніші з яких видані українською мовою у двотомному виданні Добротолюбія.


Про закон духовний 200 глав

13. Сліпий той, хто покликає і мовить: «Сину Давидів, помилуй мене», – молячись тілесно і ще не маючи духовного розуму.

Розпорошеність, роз’єднаність, роздвоєність, розхристаність – і це далеко не всі «роз» у нашому житті. Вони повсюди, вони претендують на першість і привілеї, їх не треба чекати, плекати, виховувати в собі. Ці «роз» приходять самі – в цьому їх маркетинговий хід – вони легкі для здобуття, акційні. Та річ у тому, що якщо їх здобудеш, то викорінити непросто. Тому-то важливо мати отой «духовний розум» у будь-чому. Почати хоча б із найменшого (та останні стануть першими!) – з молитви. Молитися тілесно – це просто промовляти слова порухом язика, звертаючи в той час порух серця на щось інше, що не стосується молитви. Ось воно це «роз»! Отці кажуть, що молитва – це пряме спілкування з Богом. Чи добре, коли людина не задумується про те, що говорить? Які наслідки цього?

Марко додає у 25 главі: «У час, коли пам’ятаєш про Бога, помнож моління, щоб коли забудеш [про Нього], Господь згадав про тебе». Коли ж навчимося уважно говорити до Бога, то почуємо відповідь. Тоді ця відповідь зможе зайняти всі місця «роз».


18. Одне сокрушення серця м’яке й корисне для його умиління, а інше – жорстоке й шкідливе, що призводить до твердости.

І дня не мине без розчарування, втрати, страждання свого чи чужого. А як казав Ф. Ніцше: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Інколи ми сокрушаємося, тобто розчаровуємося. Розчарування у країні, майбутньому, мріях, та найприкріше – розчарування в людині (у собі чи в комусь). Якщо такі випадки частішають, а ми не можемо, а радше не хочемо, цьому зарадити, наше серце твердішає. І стаємо тоді точнісінько, як той лісоруб із казки. Важко від сухого дерева дочекатися зеленого пагінця. Але… чекання буває не таке безнадійне. Бо є ще «сокрушення серця» – покаяння. Коли вину дерева, що засохло, ми визнаємо в собі. Адже це ми його знівечили, понабивали шпаківень, пообприскували отрутою, щоб мати гарніші плоди, без червиночки. От і перебрався шкідник до нас. І які плоди? М’яке сокрушення серця і покаяння чи жорстоке сокрушення й зачерствіння, звинувачування інших садівників?

41. Вчинивши чесноту, згадай того, хто сказав: «Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5)

Філософія Нового часу наробила багато шуму і в доброму, і в поганому сенсах. Людина й без того схильна до самолюбства і надмірної уваги до себе, а тут ще й кажуть, що це добре, що треба заглиблюватися в себе, що Бог – це казочка для слабких. Гординя – один із найстрашніших пороків, який і з психоаналізом розпізнати не легко. Ми схильні вважати себе розумними й всемогутніми, самостійними, та часто забуваємо Того, хто нам дав цей розум. Забуваємо дякувати… Натомість нарікати і звинувачувати – виходить на автоматі. Марко у 42 главі писав: «Добро людям приготоване через скорботи, подібно ж і зло через марнославство і любов до насолод». Людям часто бракує часу, вони хочуть його зупинити, щоби вирішити всі свої проблеми. Чомусь рідко хто зупиняється сам, щоби краще обдумати, чому зараз є це зло, або добро, яке зазвичай минає як належне.

57. Всяка несподівана хвороба нехай навчає тебе пам’ятати про Бога, і нехай не забракне тобі причин до покаяння

А от хвороба зупиняє час за нас – мимохіть. Подібного до того, як у бідах нарікають на Творця, так у хворобі до Творця навертаються, усвідомлюючи врешті свою безпомічність перед вічністю. У часи будь-якої хвороби – від застуди та раку до душевної недуги – найменша, а інколи найбільша річ, яку ми здатні зробити власними силами, – це знайти в собі причини тої хвороби, не симптоми, а саме витоки, які зазвичай криються в нашому мисленні та діях. Покаяння – це цілковите одужання духовне. І хоч тіло може бути знищене, душа ж одержує життя вічне.

84. Не кажи, що не знаєш того, що належить чинити, і тобі можна вибачити, що не чиниш належного. Коли б ти чинив що добре, наскільки знаєш, і все інше по черзі б виявилося; одне приходило б через друге. Не корисно тобі, перш ніж побачиш перше, бачити друге. «Знання ж роздимає» від лінощів, «а любов будує» (1 Кор. 8, 1), – бо вона все терпить.

«Все і відразу!». Це сказав максималіст? Ні, це сказала людина ХХІ ст., однією рукою пишучи статус у соцмережі, а іншою – тримаючи банку енергетика. Якщо «все і відразу» не виходить, значить збій системи, щось заповільно працює, і це треба конче замінити на нову модель. Та ба – Святе Письмо сюди не вписується, надто вже воно претензійне і вимогливе. Що це значить «належить чинити» чи не належить? Як це «все інше по черзі виявилося»? Ні, так буде заповільно, треба поспішати.

Нам бракує не часу, а терпіння і любові. Любові, що будує, врівноважує, дає розуміння речей і життя разом із цінуванням його. Нам бракує бережливості й кроку, що за ним послідує інший. Інколи краще бути повільнішим, але розважливішим, поступовішим, а отже – мудрішим.

85. Читай слова Божественного Писання і сповняй їх ділами, а не многословствуй, похваляючись своїм розумінням.

Тут не будемо многословствувати. ;)

88. Хто вчинив за заповіддю, нехай чекає на спокусу за неї. Адже любов до Христа випробовується супротивним.

Добре не з тою людиною, з якою добре, коли й так добре, а з тою, з якою добре, коли погано. А виявити це можна випробуваннями, які, на жаль, легше сприймаються як кара, а не як важливий урок. Легко йти протореним благочестивим шляхом із думкою, що ти спасешся так; сподіватися на постійне зелене світло попереду, адже ти дієш так, як книга пише. Та інколи від читання треба відволіктися, і тоді час писати власний твір, який не скопіюєш із попереднього й не спишеш у сусіда. Виникають труднощі – і після першого закресленого слова опускаються руки. Навіщо писати власний твір, якщо можна це проігнорувати, як сотні тисяч інших? Можна ж перефразувати попередній текст! Ні! Досить читати один і той самий твір на різних діалектах! Краще пережити творчі муки, але відчути це на власному досвіді, який не зможе описати ніхто інший, окрім тебе. Любов до Христа супроводжується супротивним, бо біля світла завжди є тінь, а чорне видно на білому фоні.

109. Коли почуєш Господа, що каже: «Хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 33), – знай, що сказано тут не тільки про майно, а й про всі порухи гріха.

«Мати» – це дієслово з матеріального світу, до духовного – воно ледь пасує. Натомість, «володіти» – це вже рівень не матеріальний, а розумний. Володіння передбачає розумне керування усіма «маю». Легко «зректися» старого одягу чи віддати на благодійність п’ять гривень, бо це зі світу матеріального – воно так чи так приходить і йде. Та чи так само легко зректися своїх упереджень, страхів, звичок тощо? Адже свій внутрішній духовний світ чи хто може без вагань кинути на жертовник?

118. Оскільки між сівбою і жнивами триває якийсь час, ми не віримо у відплату.

Чекання. Воно виснажує та зневірює. Інколи розтягується в часі разом із цією зневірою, і тоді ми забуваємо, що за чеканням обов’язково приходить час зустрічі. Довга зневіра може стерти з пам’яті того, кого ми так сильно чекали, те, на що ми чекали. Чи тоді впізнаємо ми очікуване? Тому в довготерпеливому (та й у короткому) чеканні важлива надія та віра, що «між сівбою і жнивами триває якийсь час», всього лиш «якийсь час»!

132. Краще з благоговінням молитися за ближнього, аніж викривати його у всякому прогрішенні.

«А судді хто?!» – ця вічна фраза монологу Чацького з твору «Горе від ума» Олександра Грибоєдова. Чи можемо визначити це суддівство, чи можемо на нього претендувати? Чи можемо кидати камінь у грішника (як ми думаємо), перед тим спіткнувшись об той самий камінь? І ще багато можна наводити аналогій, запитань, та пригадуються слова Симеона Нового Богослова: «Навіть коли побачиш, що комусь допікають пристрасті, зненавидь не брата, а пристрасті, котрі поборюють його». А розпізнати пристрасті іншого зуміємо, побачивши ці ж вади в собі.

От і в 164 главі Марко дає підказку: «Молися, щоб не прийшла на тебе спокуса, а коли прийде, прийми її як свою, а не як чужу». Пам’ятати про смиренномудріє Подвижника, яке пізнав він у пустелі. Пам’ятати і діяти в пустелі своїх пристрастей, навіть якщо вони прийшли ззовні, ці піщинки все одно вже «свої», а не кара і злодіяння інших. «Бо одна річ – сповняти заповідь, а інша – чеснота, вони ж є доброю причиною одна одної» (193 глава).

200. Завжди чини добро по силі і під час більшого подвигу не повертайся до меншого, адже сказано: Хто «озирається назад, не здатний до Царства Божого» (Лк. 9, 62).

Взагалі складно (і чи є потреба?) розділяти подвиги і чесноти на «більші» та «менші». Добре не має ні мір ваги, ні розміру, ні якості. Добро – це абсолют, який є або його немає. І якщо цей абсолют є, то й озиратися назад чи врізнобіч у пошуках чогось кращого немає потреби.


Про тих, які думають виправдатися ділами, 226 глав

18. Деякі, не виконуючи заповідей, гадають, що вони правильно вірять, інші ж, виконуючи, очікують Царства як належної нагороди. І перші, і другі грішать проти істини. І подібна 140 глава: Деякі, виконуючи заповіді, очікують, коли їх буде зважено поряд із їхніми гріхами; інші ж, виконуючи їх, умилостивлять того, хто вмер за наші гріхи. Дослідити подобає, хто з них слушно мислить.

Якщо ми робимо щось із власної доброї волі, то чи очікуватимемо винагороди? Якщо любиш щось чи когось, то чи ця любов «за щось»? Любов – це повнота, а не частковість. І коли благодать діє, тоді ти не роздумуєш про «правильність» та винагороди, адже віра в силу і дію доброго викреслює будь-які питання сумніву й очікувань. Істина цілком самодостатня за умови, якщо їй довіритися. Марко дописує в 109 главі: «Через діла, і слова, і думки праведниками стають одиниці, через віру ж, і благодать, і покаяння праведниками стають численні».

І далі читаємо продовження щодо виконання заповідей та гріховності у 25 главі: «Здержливий уникає обжерливости, не жадібний багатства – лихварства, безмовний багатослів’я, чистий – любові до насолод, чесний – блуду, самовдоволений – сріблолюбства, лагідний – збентеження, смиренномудрий – марнослав’я, слухняний – любови до суперечок, той, що докоряє собі – лицемірства; так і той, хто молиться, уникає безнадійності, вбогий – майна, ісповідник – відречення, мученик – ідолослужіння. Чи бачиш, як усяка чеснота, яку звершуємо до смерти, це не що інше, як уникання гріха? Уникати ж гріха маємо ми за природою, а не тому, що хочемо осягнути Царство». Важливо дослухатися до свого серця, в якому з хрещенням закладена благодать і розуміння Істини. Марко у 92 главі додає: «Кожен, хто православно хрестився, таїнственно прийняв благодать. Про все ж інше довідується, коли виконує заповіді». Як казав Карлсон: «Спокойствие, только спокойствиє!».

37. Коли почуєш, що останні будуть першими, а перші останніми (Мт. 19, 30), знай, що мова йде про причасників чесноти й причасників любови. Любов за чином остання з усіх чеснот, а за гідністю – найперша з усіх, являючи останніми тих, що раніше були перед нею.

Фундамент будинку найнижчий, найближчий до землі та бруду, він непримітний, не має особливої естетичної краси та вичурності, але на ньому тримається вся будівля. Із фундаменту починають будівництво. Як ми можемо здобути чесноти, якщо фундаменту не закладено, якщо не знайшли в собі любові? Чи можна бути розсудливим, терпеливим, милосердним, щедрим без любові? Чи кохання без любові, що триваліша, можливе?

Останні ж будуть першими. Це стосується і чеснот, і людей, серед яких можуть бути найбільші грішники, які, втім, діють за любов’ю, а не «побожно» мавпують чесноти. Читаємо в 45 главі: «Той, хто утісняє свій ум, але шукає спокою для тіла, схожий на того, хто утісняє своє тіло, а умом веселиться». Щоб не відчувати тісноти, треба добре подумати щодо площі фундаменту.

74. Як мале теля, біжачи до трави, падає з кручі, так стається із душею, котру поступово сокрушають помисли.

Східне християнство особливо наголошує на тому, що гріх вчинений уже від помислу, тому важливо не просто уникати неправильних дій, але очищати свій ум. Це виглядає надто вимогливо та претензійно. Проте варто лише спробувати не думати про багато непотрібних речей, вплинути на які ми не можемо, як життя стане вільнішим і в ньому з’явиться простір для ближніх, нових ідей, стане більше місця для руху вперед, що пришвидшиться, якщо прибрати сміття. Тому пригадуємо і 209 главу: «Коли ти образишся і в тебе розворушиться нутро й серце, не печалься, що за помислом піднялося те, що лежало всередині, але, радіючи, перемагай помисли, котрі починають приходити. Знай, що коли їх нищити, як тільки покажуться, то нищиться й гріх. Коли помисли приходять часто й затримуються, то й гріх збільшується».

Та буває так, коли розпізнати думки, що засмічують наше життя, складно (79 глава): «Багато хто з нас сумує через гріхи, а причини гріхів з радістю приймає». Що тут допоможе? Молитва і порада мудрої духовної людини. Не дарма ж Отці Церкви мали духовних отців, від яких і переймали мудрість. Читаємо у 102 главі: «Коли хочеш коротким словом допомогти тому, хто любить вчитися, покажи йому молитву і праведну віру, і терпіння скорбот, що надходять. Все інше, що добре, здобувається цими».

Вміти дослухатися – тонке мистецтво. Вміти прийняти – мистецтво, що перемагає гординю, а це робить шлях чистішим і просторішим.

80. Кріт, що повзає під землею, сліпий і не може бачити зірок, а той, хто не вірить щодо тимчасових речей, не може вірити й щодо вічних.

Є така приказка: кожна жаба хвалить своє болото. Чому кріт став сліпим? Бо під землею, в темряві, зір не потрібний. Можна, звичайно, сказати: кріт сліпий, бо він кріт і у нього така спадковість. Так, а як щодо людини? Ми можемо сказати, що людина сліпа, бо вона людина; що людина нещасна, бо вона людина; що людина добра, бо вона людина? Ми часто себе обмежуємо й не піднімаємо голови вгору, щоб побачити щось поза собою, «позамежне». Меж не існує, і між зірками та нами – тільки повітря й час. Між тимчасовістю та вічністю – час. Як ми його в(и)трачаємо?

91. Знання кожного настільки істинне, наскільки його утверджують лагідність, смирення і любов.

Хтось із письменників також сказав, що людина досконала настільки, наскільки досконале її мислення.

111. Смиренномудрість – це не докори сумління, а благодать Божа і пізнання милосердя.

Людина схильна до крайнощів, тому інколи, прагнучи повного визволення від пристрастей, може вдатися до надмірного самобичування та зневаги своєї «темної сторони». Тоді докори сумління перетворюються не в розкаяння, а у своєрідний механізм: ет! знов нагрішив – треба зробити то-то і то-то, щоби спокутувати. Або людина вдається до надмірної самоненависті, чим теж чорнить свої божественні «образ і подобу». Так розвиваються духовні розлади, фанатизм.

Знати міру, золоту середину – цього вчили ще в Античності. Бог людині вже подарував цей мезотес – смиренномудрість, яку потрібно в собі віднайти не замість докорів сумління, але задля мудрого керування цими докорами.

155. Хто розумний і знає істину, сповідається Богові не згадкою про вчинене, а терпінням того, що надходить.

Визнати свою провину – це добре, та не повторити її – тут вже потрібне не механічне чи навіть дуже сокрушене зізнання, а пильність і свідомість. Може видатися, що у християнстві забагато говорять про терпіння та страждання, що людина сприймає як щось негативне, що приносить їй біль. Але правдиве терпіння не означає пасивність, коли тебе мучать, а передбачає мудре поборення страждань, виважене і спокійне. Адже, як писав Соломон: «І це мине…».

203. Бог випробовував Авраама, себто на користь йому посилав скорботи не для того, щоб той зрозумів, яким є Бог – хто бачив Бога, той бачив усе, що було, поки постав світ, – а для того, щоб навчити його досконало вірити.

Пам’ятаємо старозавітну історію про Авраама, якому Бог наказав принести у всепалення свого сина. Він повів єдиного нащадка на жертовну гору. Він вірив Богові, який обіцяв берегти свій народ, який не може вчинити лихо проти свого творіння. Через таку беззаперечну відданість на волю Божу, Творець вберіг життя Авраамового сина. «Навчитися досконало вірити», тобто в усьому покладатися на волю Бога – це ще далеко не все, чому ми можемо навчитися від цієї історії. А ще – не втрачати надії на справедливість і добро у, здавалося б, найважчих ситуаціях, розуміти, що людина не може сповна керувати тим, чим вона сповна не володіє. До прикладу, чи можемо забирати життя іншої людини, якщо ми його не давали? Чи вправі нищити своє життя, а потім нарікати на Бога, якщо рішення щодо «руїни» приймали самостійно?


Послання до Миколая-інока

«Коли ж ми були в такому лютому полоні й панувала над нами невидима й гірка смерть, Владика всіх сотворінь, видимих і невидимих, не посоромився, а смирив Себе і, прийнявши безчестя страстей і заборону й Владичий присуд щодо осудженої людини, в усьому став подібний до нас, окрім гріха, себто крім безчестя пристрастей. І те, що Владичим присудом було наведено на людину як кара за гріховний переступ, себто смерть, труд, голод, спрага, – усе це сприйнявши, був таким, як і ми, щоб ми стали такими, як Він…».

Тема обоження людини – одна з найбільш провокативних і спокусливих у християнстві. Іриней Ліонський теж казав, що Бог став людиною, щоб людина обожилася. Чи може сотворене бути рівним Творцеві, якщо воно похідне? Піднестися і стати на один рівень із Богом – чи це не спокуса гордині? Тоді навіщо Отці провокують на це обоження?

Справа в тому, що у світі багато речей вже існують, тобто незалежно від того, чи ми знаємо про їхнє існування, чи ні. Так само і щодо обожнення у християнстві. Отці кажуть, що людина у хрещенні вмерла і народилася заново у Христі, тобто одержала Божу благодать, завдяки якій перейматиме всі чесноти, які теж уже в ній закладені (читайте 92 главу про тих, хто думає оправдатися ділами). Обоження – це не означає стати Богом і зайняти Його місце, натомість – наблизитися до Бога за благодаттю, перемагаючи страждання, приймаючи випробування, даруючи і плекаючи любов.

«Коли в душі збережеться згода між істинним знанням і пам’ятанням слів Божих, і благою пильністю, що твориться під дією благодаті, тоді знищується в ній навіть слід забуття, і незнання, і зневіри і – перетворюється в ніщо, а в душі надалі царює благодать, що в Христі Ісусі Господі нашому, якому слава і влада навіки-віків. Амінь».

***

Це був кінець ІV ст. Сонце усе так само пекло, суховій усе так само зализував сліди на піску. Пустелею йшов м’яко і впевнено старенький чоловік у шматті, що раніше було волосяницею. І хоч не було ніяких орієнтирів та дороговказів, він йшов без зупинки, не оглядаючись назад, бо головний дороговказ був у його серці… Він підняв вгору ще більше, ніж колись, висушене вітрами обличчя. Його усміх давно переборов усі скорботи – цей чоловік доторкнувся до вічності – пізнав смиренномудрість і ще щось... Це був Марко Подвижник.


Ніна


Рейтинг статті

( 13 голосів )
Теги:     духовність      есей      роздуми
( 1855 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити