Про великі справи з малої кишені |
Здавалось би, що може зробити одна людина із середнім достатком, щоб запобігти бідуванню більшості? Однак українська канадійка Анна Мазуренко, незважаючи на статус емігрантки, змогла скласти певну суму, яку посмертно заповіла українським дітям. Відтак, завдяки коштам її Фонду, дитячі лікарні Львівщини мають сучасне медичне обладнання, а також у планах – забезпечити необхідними апаратами медичні заклади всієї України. Фахівці установ, де виходжують передчасно народжених дітей, кажуть: «Ця жінка розуміла потреби українських дітей за тисячі кілометрів від них», – а ще: «Про таких, як Анна Мазуренко, кажуть: “вона любила Україну не лише до глибини душі, але й до глибини своєї кишені…”». Історія нашої держави рясніє прикладами меценатства, починаючи від князів Київської Русі. Якщо ж звернути увагу, на що давали гроші українські можновладці, то побачимо, що часто – на побудову церков, видавничу справу, розвиток культури та духовності. Це сьогодні старозавітній закон віддавати десяту частину заробітку «на церкву» звучить дещо дивно. Проте, якби не цей закон, не звів би великий князь Володимир найбільшого храму в Києві – Десятинної церкви, на утримання якої виділив десяту частину свого майна. За його правління Київ став духовним осередком. Там розташовувалась резиденція митрополита. Для утримання вищого православного духовенства і монастирів, київські князі складали великі грошові пожертви, а також віддавали орні землі, ліси, сіножаті та озера. Селяни й міщани, для утримання місцевих церков, сплачували десятину . Син Володимира, Ярослав Мудрий, попри клопоти із зміцненням геополітичного становища держави, багато уваги відводив культурному розвитку. За його правління було відкрито школи, бібліотеки, монахи розпочали літописання та переписування книг. При монастирях засновано перші лікарні. Однак, чи не найбільший приклад меценатства в Україні – митрополит Андрей Шептицький. Цікаво, що це не той випадок, коли громадські мужі допомагають Церкві, а навпаки: людина духовного сану, знаючи про всі закамарки людської бідності, поспішала туди з поміччю. Цінителями добродійництва митрополита є навіть представники української діаспори у Сполучених штатах Америки. Світлана Остапчук із Чикаго дослідила маловідомі приклади допомоги Андрея Шептицького населенню як в Україні, так і за її межами. «У 1902 році Митрополит Андрей приїхав до Боснії, коли тамтешнім русинам-українцям загрожувала голодна смерть, – пише Світлана Остапчук. – Він домігся для них державної допомоги від Відня, а за власні гроші заклав виноградники, щоб люди мали працю, поміг збудувати декілька церков і заснував товариство “Просвіта”» . Сьогодні ми меценатів, благодійників і спонсорів вважаємо рівноправними синонімами, не вбачаючи різниці. Насправді ж, спонсорство нашого часу із меценатством не мають нічого спільного, оскільки останнє не має на меті власної вигоди. На підтвердження цього наведу ще один приклад із діяльності митрополита: «У вересні 1917 року, коли Митрополит Андрей повернувся з російського полону, галицькі українці зібрали для нього 320 000 крон і запропонували заснувати сирітський фонд його імені. Митрополит додав до зібраної суми ще мільйон крон, але відмовився назвати фонд своїм іменем, залишивши назву – “Безіменний”» . Справи на благо людей, які зробив Андрей Шептицький, не описати однією статтею. Тому пропоную лише зауважити, якою різнобічною була його діяльність. На щедрості і безкорисливості Глави Церкви виросла як лікарня, так і Національний музей, їдальня для сиріт і дяківська бурса. Він переймався долею ченців, селян, вдів та сиріт, та, водночас, композиторів, художників, – і для одних, і для інших зводив притулки, купував будинки, знаходив прихисток. Зрештою Світлана Остапчук скаже: «Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький роздавав усе, крім калинових перлів української мови. … Великим меценатом був Андрей Шептицький в тому, що він був людиною дуже скромною – творив добро, не задумуючись, не розумом, а серцем». Що ж таке меценатство? Вдаймося до біблійних прикладів, щоб намалювати ескіз благодійника. Митник Закхей – не улюбленець громади, не праведник, не благодійник, зате багатий, оскільки займав прибуткову посаду (збирача податків). Однак знаємо, як змінила його зустріч з Ісусом і прихильність Господа: він твердо постановляє: «кого скривдив – віддам вчетверо». Зауважмо: не поверну те, що взяв, а віддам із надлишком. Отже, в серці заможного чоловіка приховувалась не скупість, а щедрість, бажання ділитися, допомогти. Треба було лише нагадати йому, що це не соромно, а доброчесно! Людина, якій Бог дозволив збирати завдяки власному таланту земні блага, має великий привілей – допомагати! Маю на увазі не сучасне спонсорство, яке з одного боку часто виручає благі наміри, а з іншого – має власний зиск. Мовлю про правдиве меценатство, коли людині, яка вміло використовує свої «засіки, напхані зерном», повертається натомість шана і вдячність від людей. Як у книзі про праведного Йова: «Хлопці, зобачивши мене, ніяковіли, старі ж уставали – і залишалися стояти» (Йов. 29, 8). Зрештою, не так важко розбагатіти, як вміло управляти цим Божим даром. «Бо страх Божий упав би на мене … коли б на золото я покладав свою надію, коли б до щирого золота казав: Ти – моя безпека, коли б я тішився великим моїм статком, рукою моєю назбиравши…» (Йов. 31, 23–25). Заможному виплекати і зберегти острах Божий, щоб не впасти у спокусу захланності, важче, ніж тому, хто залишається із необхідним. Однак останній часто знаходить виправдання в тому, що «допомогти нічим». Ось як розважає псалмоспівець: «Та ж ніхто не може викупити себе самого, не може дати Богові ціну за себе» (Пс. 48, 8). Може, звідси бере початок людське доброчестя… Чи є сьогодні ті, хто меценує Церкву, неурядові організації, установи, які опікуються соціально незабезпеченими? Такі люди є, але залишимо за ними право гідності мецената і не називатимемо. Однак на одному прикладі проаналізуємо, які почуття сповняють добродійників після того, як добра справа зроблена. Члени одного з львівських Ротарі Клубів (куди входять представники бізнесу та еліти) організували виїзд у села Львівської області розчищати річки під назвою «Чиста вода». «Понад 10 наших професорів виїхало на околиці області і почали розчищати водойми, – розповів президент клубу Тарас Баран. – Місцеві діти побачили, що львівські пани взули гумаки і збирають в їхніх річках сміття, та й кинулися допомагати. Потім ми взяли 20 дітей і повезли до Львова: провезли на Чудо-поїзді, провели їм екскурсії, пригостили. Більшість із них були в місті вперше. Тоді провели вікторину і найкмітливішій дівчинці подарували гітару, на якій написали «Чиста вода», на пам’ять про нашу акцію…». Окрім того, представники цього клубу постійно допомагають обласному Товариству незрячих реалізовувати такі задуми, які, здавалося б, не під силу виконувати людям, що втратили зір. Ще один доказ того, що блага співпраця кількох, навіть дуже різнобічних сил, у результаті дає незвичні наслідки. Бог за добро винагороджує… Повернімося зрештою до того, з чого починали наші роздуми. Чи повинен дбати про іншого лише той, хто щось має? Чи не обов’язок кожного християнина бути небайдужим і, відповідно до своїх скромних ресурсів, подавати добрий приклад? Приходить на згадку розмова з молодою працівницею одного з львівських комунальних підприємств. Ні, вона не меценат, але людина, яка сприймає своє місце праці як сповнення Божого задуму щодо неї, а відтак сумлінно працює, не нарікаючи на невигідність чи привілейованість свого становища. «Коли я працевлаштувалася на “Львівтеплоенерго”, то думала, що Господь хоче використати мене як знаряддя для виконання Своїх задумів на підприємстві. Йому там щось треба, я це зроблю – і Він мене забере. Адже іноді Господь може повести тебе невідомо куди, тримати там багато часу, поки не приведе туди іншу людину, якій ти маєш розповісти про Нього. Мені знадобилося два роки, щоби зрозуміти, чому Господь любить “Львівтеплоенерго”. На цьому підприємстві працювало багато відомих людей, зокрема В’ячеслав Чорновіл у часи його гонінь. Найцінніше для мене те, що на котельнях “Львівтеплоенерго” працювали священики. Небагато підприємств наважувалися взяти такого працівника, відкинутого і переслідуваного владою. Я переконана, що священики були вдячні за це і вимолили в Бога милість для підприємства», – розповіла прес-секретар ЛМКП «Львівтеплоенерго» Ганна Пищула. Чим може зарадити звичайний працівник, коли йдеться про масштабні проекти Церкви, держави, громади? Він може любити життя – і святкове, і буденне, а тому, якщо не гроші, то свій позитивний, спокійний настрій вкладе в загальну справу. Зрештою, на прикладі Анни Мазуренко бачимо, що одна маленька кишеня може копійчина за копійчиною назбирати цілий спадок для потребуючих. Юлія Роїк ( 4 голосів )( 6074 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео