«Все можу в Тому, Хто укріпляє мене» – саме ці слова були життєвим кредо великого подвижника віри Никити Будки, а терпеливість, працелюбність та величезне уповання на Бога – знаряддями для осягнення найвищої цілі, що нею є спасіння душі. Його ноги вздовж і впоперек сходили безкрайні канадські простори, він щедро засівав їх сім'ям Божого Слова, ретельно ростив його і беріг від диявольського кукілю, щоб скласти в Господню комору. Його руки знали чи не кожен камінчик, дбайливо укладений ним у підвалини славного відпустового місця – Зарваниці. Але серце його ніколи – ні перед несправедливими наклепами, ні перед ошуканством, а то і просто грубим насильством – не зазнало й тіні озлоблення, вберегло чистою його душу навіть тоді, коли разом із немічним тілом злягло в мерзлу землю карагандинського степу».

Сестра Єлизавета Поппе, бельгійська монахиня, яка довірила Богові вибрати для неї життєву дорогу і дозволила себе нею вести протягом довгої мандрівки. Не маючи українського коріння, перемігши прив’язання до рідної землі і добробуту, вона поїхала у чужий край, де панували жахливі злидні і страждання людей. Сестра так полюбила український народ, що вирішила щоденною працею перев’язувати його рани, вести до Бога, з ним жити і серед нього вмирати. З 86 років життя, 44 роки ця слугиня Господа поклала на вівтар служіння Україні.

Cлуга Божий о. Кирило Селецький – діяльний душпастир другої половини ХІХ, поч. ХХ с., відомий громадський діяч, публіцист, засновник перших активних українських чернечих згромаджень та першої української захоронки в Галичині.

Народився в 28 квітня 1935 р. в с. Підбуж на Дрогобиччині в шляхецькій родині. Батько Михайло був вчителем, а мати Іванна, з дому Павликівська, займалась вихованням дітей. Кирило навчався в гімназії у Самборі, опісля в Львівському університеті та в Перемиській духовній семінарії. Після закінчення семінарії від 1959 р. працював вчителем в Дрогобицькій гімназії. В цьому ж році одружився з Емілією Івасівкою, донькою о. Миколи із с. Більче Дрогобицького повіту.

Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.

Тема Воскресіння – серцевина християнського вчення, адже як каже апостол Павло: «А як Христос не воскрес, то марна віра ваша» (1 Кор. 15,17). Воскресіння Христа й донині залишається предметом подиву, глибоких роздумів та навіть суперечок у християнському середовищі. Відправною точкою для осмислення Пасхального таїнства має стати не стільки питання «як сталося Воскресіння?», скільки – «заради чого? навіщо?» Саме ця перспектива дозволяє глибше проникнути в суть євангельської благовісті (Йо. 5, 25: 12,  31-32; 1 Пт. 3, 18-20, 4.6;  1 Кор. 15, 20 – 22.26.55, Фил. 2,10, Євр. 2,14-16).

Тайна Вечеря як остання вечеря Христа зі своїми учнями перед страстями є певним пророцтвом в дії, особливою жертовною трапезою, яка провіщаючи хресну смерть Спасителя, водночас виступає знаком нового союзу між Богом та людиною, що буде запечатаний кров’ю самого Бога Слова. Про цю подію згадують всі три синоптичні Євангелія (Мт.26, 20-22; Мк. 14, 17-25; Лк. 22, 14-23), окрім Йоана, який наголошує на інших важливих моментах останніх днів Спасителя на землі ( Йо. 13, пор. також  І Кор. 11, 23-29). Кожен з євангелистів, беручи до уваги аудиторію, для якої пише своє Євангеліє, в своєму описі Тайної Вечері акцентує на різних її моментах, що в сукупності творить цілісну картину цієї події та її сакраментальне значення для життя Церкви.

XX століття стало для Української Греко-Католицької Церкви періодом випробувань та зміцнення віри серед жорстоких переслідувань і тортур. Церква мужньо вистояла та збагатилася новими мучениками, що різними способами засвідчили перед Богом і людьми вірність Христові. Серед тих, хто постраждав за віру в тоталітарний період, – як відомі постаті блаженних, так і майже незнані для загалу особистості. Одним зі свідків Божого милосердя та любові є Марія Шведа (1954–1982 рр.), яка 29 вересня 1982 р. прославила Господа своєю мученицькою смертю*.

Радуйся, Благодатна Богородице Діво,
бо з Тебе засяяло Сонце правди – Христос Бог наш,
що просвічує тих, що в темряві.
Веселися і ти, старче праведний,
що прийняв у обійми Визволителя душ наших,
Який дарує нам воскресіння.
Тропар свята

Свято Стрітення, яке Церква візантійської традиції святкує 2 лютого, знаменує собою завершення свят різдвяного циклу, де головним лейтмотивом є подія Воплочення Бога, входження Його в людську історію. Бог, в особі свого (через свого) Сина, щоб сповнити задум щодо людини, її спасіння, діє незвичайно просто в конкретному історично-культурному контексті, підпорядковуючись букві Закону. З-поміж усіх євангелистів про подію принесення первородного Дитяти Ісуса до храму та пожертвування  його Богові говорить лише євангелист Лука (2, 22-39). Апокрифи (Євангеліє псевдо-Матея, вірменське Євангеліє дитинства) не додають жодних додаткових деталей до тексту Євангелія.

8 (21) листопада Східна Церква святкує Собор святого архистратига Михаїла та всіх небесних сил. Про ангелів, як посланців, посередників між Богом та людьми говорять три релігії: юдаїзм, християнство та іслам.

У християнстві ангел (грец. angelos, євр. malakh) – посланець, вісник, духовна істота, створена Богом для служіння Йому. Як говорить Катехизм католицької церкви (І, 1, 330): «Як власне чисто духовні створіння, вони (ангели) мають розум і волю: вони є творіннями особовими (Пор. Пій XII, Енц. «Humani generis»: DS 3891.) і безсмертними (Пор. Лк. 20, 36.). Своєю досконалістю вони перевищують усі видимі створіння. Про це свідчить блиск їхньої слави (Пор. Дан. 10, 9-12)». Попри  певну скупість інформації у Святому Письмі про небесні сили, їхню природу, завдання та функції, християнство створило не лише словесний, але й візуальний образ ангела з метою зрозуміти та наблизити до себе це безтілесне буття. «Св. Августин говорить: «Ангел» означає функцію, а не природу. Запитуєш, як називається така природа? - Дух. Ти запитуєш про функцію? - Ангел. Через те, чим він є, – це дух, а через те, що робить, – це ангел» (Св. Августин, Пояснення Псалмів, 103, І, 15.). Усім своїм єством ангели – слуги і посланці Божі. Позаяк «повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця, що на небі» (Мт. 18,10), тому вони - «виконавці Його наказу, покірні голосові Його слова» (Пс. 103,20)» (ККЦ, І,1, 329). У пошуках візуального образу небесного посланця воно (християнство) опиралося не лише на тексти Святого Письма, твори Отців Церкви, апокрифи: книга Еноха (ІІ ст. до Хр.), Євангеліє Варфоломія, Одкровення Варуха, але й взяло за основу зображення крилатих істот у мистецтві Близького сходу та античності (так звані ніки, ероти, сирійські крилаті бики, єгипетські сфінкси та ін.). В процесі формування іконографії ангелів антропоморфна форма крилатої істоти стала візуальною формою для численних та невидимих небесних сутностей. Чому? Бо вони часто об’являлися в людській подобі в Старому завіті. Тілесність – це одна з форм появи ангелів на землі, як прояв благовоління до людини, доказ участі Бога в житті людини, а крилатість – потреба відрізнити ці сотворіння від людини, символ трансцендентної ангельської пригоди  (Іс. 6, 1-3; Єз. 1, 5-6; Одк. 4, 7-8.), ознака післанництва та демонстрація метафізичного виміру християнства, його перемоги над смертю. Однією з рис, яка відрізняє християнський візуальний образ ангела від його образу в античній культурі є те, що всі імена ангелів – чоловічого роду, а не жіночого, і посланець одягнений у туніку та палій, а не пеплос.

У Львові 10–11 листопада відзначали 40-ліття від заснування Української Гельсінської групи (УГГ) та одночасно проводили ІІ Кримський форум. Під час трьох круглих столів колишні та дійсні представники гельсінського руху з України, Росії, Литви та Вірменії обговорювали здобутки і втрати авангардного правозахисного руху другої половини ХХ ст., дискутували на тему результатів їхньої діяльності в сучасних пострадянських країнах.

Ще не так давно цих людей називали «в’язнями сумління», адже вони за власним сумлінням намагалися відстоювати права та свободи Гельсінського акта, прийняті в 1975 р. у СРСР де-юре, які проте де-факто так і залишалися дріб’язком слів на папері, що для радянського урядовця не мав жодного значення, окрім «показухи» на світовій політичній арені. Відтак правозахисники ставали не в’язнями власного сумління, але в’язнями через власне сумління та відчуття обов’язку захисту міжнародного і внутрішнього права. Нагадаємо, що того ж 1975 р. Гельсінкський акт підписали всі держави Європи (крім Албанії), Канада та США. Цей документ діяв на рівні державного законодавства, а тому надав право захисникам різних республік Радянського Союзу легально і законно боротися з порушеннями прав людини, використовуючи офіційний юридичний документ.