Якщо б мене запитали, чого варто повчитися в цієї жінки, я би відповіла: «Навчитися просто йти далі». Це не майстерність, не риси, не вміння. Це – величезна потреба, коли в тебе більше нічого не залишається – усі варіанти названі, всі сподівання і надії розвіяні, все минуло й тобі від цього не легше – просто йди далі! Можливо, це безглуздо, неправильно, оптимістично чи флегматично, можливо, тобі всі кричатимуть: «Приречений!», «Ганебний!», «Лицемірний!». То й що? Ти все одно йдеш далі, без зупинок, нехай і без орієнтиру, без компасу та карти. Якщо так треба, то вони з’являться згодом. Потрібно просто йти, ковтаючи сльози й людські погляди, бо довгий шлях потребує багато кроків… Тому треба вчитися ходити, вставати і йти, щоб це не було бажанням чи примхою, спокусою, а тільки неодмінною частиною твоєї людської сутності – йти далі.

Він кидав виклики часу, глибоко вивчаючи минуле, своє і свого народу, ідеями сягаючи в далеке майбутнє. Його не розуміли сучасники, неспроможні осягнути величі душі й щирості думок. Невгодний жодному політичному режиму, проте благословенний своїм народом. Опікун всіх і кожного. Таким був митрополит Андрей Шептицький – батько екуменізму. Саме про цей аспект життя та діяльності ми говоритимемо з львівським істориком Ліліаною Гентош, авторкою книги, яку нещодавно побачив світ, «Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів»

    Конференція Єпископів ГКЦ у Римі, 1929 р.

Цього року минає 1000-річчя від часу смерті Бориса та Гліба. Брати були синами хрестителя Русі Володимира Великого, правнуками першої хрещеної з руських «порфірородних» княгині Ольги. Вони стали першими святими, яких за 5 років після смерті канонізувала Руська Церква. До слова, канонізації особливо добивався їх рідний брат Ярослав Новгородський, згодом – Мудрий.

Якщо ж Борис і Гліб були зі знатної родини Рюриковичів, якщо їх змалку оточував усталений та сильний ореол християнства, то чому вони зовсім юними стають мучениками? Чому два улюблені сини могутнього Володимира Великого в один час прийняли таку, на перший погляд, безглузду смерть, ще й від родичів-християн? Чим і для кого вони були небезпечними?

Чи не межує політичний розрахунок і по-людськи справедливий суд самодержавців із гріхом? Де проходить ця межа й чому руських князів Ольгу та Володимира зараховано до лику святих рівноапостольних, якщо за життя і владарювання вони були дітьми свого часу, жорстоких та складних політичних і соціальних обставин та викликів?

24 липня Церква відзначає День пам’яті блаженної княгині Ольги, а 28 – святого рівноапостольного князя Володимира Великого. Ким були ці правителі, яке їхнє місце у становленні християнства в Україні й у чому вони можуть бути взірцями для нас сьогодні спілкуємося з фахівцями й експертами кафедри богослов’я Українського католицького університету.

Напередодні Дня всіх святих українського народу, яке в нашій державі відзначають 28 червня, ми вирішили провести невелике дослідження, щоб з’ясувати, ким вважають таких найвідоміших святих Києво-Печерської лаври, як Агапита, Нестора Літописця, Антонія та Теодосія Печерських, а відтак розповісти читачам, які відомості дійшли до нас про їхній життєвий шлях.

В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.

[1] Див.: М. Соловій, Г. Великий. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба, с. 356.

Ігор Яким'як

Завантажити статтю 

Життя і діяльність священномученика Йосафата Кунцевича [1] випали на контроверсійну добу Української (Київської) Унійної Церкви [2]. Постать Йосафата Кунцевича, хоч і глибоко увійшла у свідомість тогочасного українського християнського світу, однак оцінка його значення в житті Церкви була часто полярною: як негативною, так і позитивною. Дехто вважав його зрадником, узурпатором та тираном. Інші ж вважали його «національним героєм», взірцем для пастирів та святим мучеником. Чи справді коректно оцінювати роль Йосафата Кунцевича через дуалістичні окуляри, спробуємо з’ясувати на основі документів беатифікації, канонізації та історично критичних джерел.

Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся не встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?.. 

                                                         (М. Шашкевич)

 Нещодавно розпочався 2013/14 н. р. і тому варто нагадати учням, батькам та вчителям про визначну постать Маркіяна Шашкевича, який відіграв у нашому просвітницькому русі важливу роль. Тим більше, що цьогоріч виповнилося 170 років від дня його смерті. Маркіян Шашкевич – це винятково заслужений діяч у нашій історії, який в несприятливих умовах висунув ідею піднести мову українського народу на висоту мови літератури і науки. Він також був визначним богословом, тому варто згадати його ім’я і в контексті 1025-річчя Хрещення України-Русі.

Україна багата і на історію, і на архітектурні пам’ятки, але цей храм єдиний в своєму роді. І це не просто слова – і кожен хто побачить його, з тим погодиться.

Отче Рафаїле, розкажіть про Ваш духовний і професійний шлях.

Я народився в Англії, в Манчестері. Очевидно, я вболівав за «Манчестер Юнайтед». Змалку часто ходив до церкви, любив «лазити» між старих книг, так що мене з тої бібліотеки при церкві вигнали і сказали: «Як станеш священиком, ми тобі ту бібліотеку відкриємо». Коли я став священиком, пішов на першу Службу, то мені її спеціально відкрили – не забули. Я народився у звичайні родині: тато був робітником, мама теж працювала. Вони були побожними людьми, для яких християнство було конечним: щонеділі й на свята ми ходили до церкви. Мої батьки народились в Україні. Тато з Тернопільщини, село Бариш, фактично, з поселення Тисів біля села Бариш на Бучаччині. А мама за Старої Соли, це Старосамбірщина. Вони познайомилися в Німеччині, а побралися в Англії. Тато був із партизанської родини, тому з родичів на Тернопільщині нікого не залишилося – всіх вивезли. Бабуся, фактично, одна всіх пережила і таки повернулася назад, на те саме обійстя. І померла там у кінці 60-х. А діда розстріляли росіяни. Як тільки прийшли, то відразу оточили нашу хату і ще кілька. Отже, хтось видав, та й «почистили», як-то кажуть.