Нещодавно в Київському Центрі УКУ (Київський центр УКУ) відбувся Круглий стіл "Патріарх Йосиф Сліпий: знаний та незнаний", який зібрав у стінах нового дискусійного та навчального майданчика сучасників цьогорічного ювіляра, дослідників історії УГКЦ та наступників, які продовжують справу становлення УГКЦ та розвитку української науки. Зі спогадами та доповідями виступили архиєпископ-емерит Любомир Гузар, о. Михайло Димид, єп. Гліб Лончина, єпархія Пресвятої Родини з осідком у Лондоні, та єп. Борис Ґудзяк, єпархія св. Володимира Великого в Парижі. Із вітальним словом до учасників круглого столу та присутніх звернулися апостольський нунцій в Україні Клавдіо Ґуджаротті та о. Віталій Скомаровський, адміністратор Київсько-Житомирської дієцезії.

Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».

Замість заспіву

З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».

Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…

Про життя великого українського письменника Івана Франка дотепер я знала куці історії з біографії на кшталт «цікавих фактів». Перший український письменник, який почав заробляти своєю творчістю на життя, понад 6 тис. творів протягом близько 40 років активної діяльності, поки що єдиний український поет, про номінацію якого на Нобелівську премію вже відомо – таких фактів можна знайти безліч в Інтернеті. А що як спробувати, бодай на мить, проникнути в життя письменника, дізнатися щось більше про його внутрішній світ? Для мене ці пошуки почалися з будинку І. Франка у Львові.

Заходжу до кабінету, де тепер музейно застигло, вбираю світло з двох величезних вікон, торкаюся глянцевого кахелю п’єца – холодний. Франко теж відчував цей майже безперервний холод. Вдивляюся в його рукописи на столі – почерк ніби гнався за думкою, яка не повинна втекти. Зазираю в очі Івана Труша і вже тепер його поглядом бачу отой пейзаж Канівської гори. Цю картину художник подарував Франкові – письменник так і не побував на могилі Кобзаря, хоч дуже хтів. Погляд разом із серцем завмирають перед застиглою поставою чорної шкіряної софи, яка першою відчула його смерть.

Дивлюся на рибальські сіті й бачу, як він їх перев’язував, наступаючи босою стопою на мотузку. Бачу його високе нахмурене чоло, письменницькі руки, які, натренувавшись плести словесні сіті, тепер легко справляються з рибальськими. Він сидить у вишиваній сорочці, поряд – незмінний сірий піджак, не з дорогих. Напевно, зараз Франко вийде на променад, а чи просто подихає цвітом грушки біля будинку, яка дотепер чекає на нього. А може, сьогодні він дозволить собі відчути післясмак далматинського вина «Злата Ріца»? Та всі ці хвилі відпочинку будуть короткочасними, адже йому треба писати, щобільше, якнайкраще. Він не може не писати.

З першого погляду важко сказати, чого бракує нашій сучасній українській поезії. У нас є багато відомих митців, які мають прихильників у всіх куточках України; маємо численних авторів пісень, що створюють справжні хіти; зрештою, маємо величезну кількість тих, хто вважають поезію своїм хобі й переповнюють своїми творами простори Інтернету чи навіть полиці книгарень. Отже, маємо багато відомих і менш відомих імен. Щодо загальних тенденцій, то їх важко визначити на фоні аж такої великої кількості творів (попри те, що деякі вчені таки намагаються вловити якісь загальні настрої). Але дещо узагальнити таки можна.

У Львові 10–11 листопада відзначали 40-ліття від заснування Української Гельсінської групи (УГГ) та одночасно проводили ІІ Кримський форум. Під час трьох круглих столів колишні та дійсні представники гельсінського руху з України, Росії, Литви та Вірменії обговорювали здобутки і втрати авангардного правозахисного руху другої половини ХХ ст., дискутували на тему результатів їхньої діяльності в сучасних пострадянських країнах.

Ще не так давно цих людей називали «в’язнями сумління», адже вони за власним сумлінням намагалися відстоювати права та свободи Гельсінського акта, прийняті в 1975 р. у СРСР де-юре, які проте де-факто так і залишалися дріб’язком слів на папері, що для радянського урядовця не мав жодного значення, окрім «показухи» на світовій політичній арені. Відтак правозахисники ставали не в’язнями власного сумління, але в’язнями через власне сумління та відчуття обов’язку захисту міжнародного і внутрішнього права. Нагадаємо, що того ж 1975 р. Гельсінкський акт підписали всі держави Європи (крім Албанії), Канада та США. Цей документ діяв на рівні державного законодавства, а тому надав право захисникам різних республік Радянського Союзу легально і законно боротися з порушеннями прав людини, використовуючи офіційний юридичний документ.

Народитися в міжвоєнний час, емігрувати у 13-річному віці, зростати в діаспорі, писати докторат латинською, писати ще один докторат і 20 років чекати на таки довгоочікувані єрейські свячення. А між тим – активна громадська діяльність, боротьба проти комуністичної системи життя та мислення, відстоювання Патріархату УГКЦ, терпіння за свої «незручні» й «занадто сміливі» погляди. Душевна відлига можлива завдяки дружині та чотирьом синам, надихають книги і можливість викладання. Це швидкий етюд до постаті українського богослова в діаспорі о. д-ра Петра Біланюка – постаті, яка, безперечно, надихає.

Не так давно через популярні дискусії мені довелося задуматися над тим, що за 25 років вільності й незалежності в Україні, схоже, досі немає сучасного богослов’я – ні популярних та наукових досліджень, ні відомих імен та прізвищ. Та ось пощастило познайомитися з о. Петром Біланюком, щоправда, посмертно.

Владика Андрей був не тільки неординарним душпастирем та українським Мойсеєм. Одна з найбільших його спадщин – збереження і підтримка розвитку українського мистецтва, починаючи від ХІV–ХVІІ ст. і закінчуючи сучасністю митрополита.

Унікальний український середньовічний іконопис, українське бароко, сецесія, роботи Модеста Сосенка, Олекси Новаківського, Михайла Бойчука, Івана Северина… Зрештою, чи могли б ми сьогодні впевнено говорити про унікальність і самобутність українського сакрального мистецтва, якби не збірка Національного музею у Львові, фундатором якого став владика Андрей?

Олекса Новаківський. Мойсей

«Всюдисущий» отець – саме так називав о. Євстахія підпільний греко-католицький владика та віце-протоігумен Згромадження Найсвятішого Ізбавителя Филимон Курчаба. Життя цього єромонаха – один із небагатьох прикладів відданого і впевненого служіння УГКЦ після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 р. Душпастирство «для українців» у польських катедрах, відправа «хатніх служб» не тільки на Львівщині, але й на Тернопільщині, небезпечні поїздки до Латвії та Казахстану – далеко не повний перелік служіння отця та доказів його жертовності. Але, як відомо, така активна діяльність «уніата» у своєму еклезіальному просторі знаменувала відповідні «превентивні заходи» в радянському просторі, тобто заслання, нагляд і контроль КДБ, неодноразове побиття «хуліганами» й арешти.

Цього року Українська Греко-Католицька Церква відзначатиме декілька ювілеїв, серед яких один з найголовніших та наймасштабніших – 125-ліття від дня народження патріарха Йосифа Сліпого. Офіційно Рік Йосифа Сліпого розпочнуть Урочистою академією в Києві 16 лютого. Та перед цією датою, на декілька днів раніше – 12 лютого – припадає 110-літній ювілей від дня народження не менш видатної особи для історії ГКЦ в Україні – владики Володимира Стернюка, місцеблюстителя Престолу Катакомбної Церкви в часи «застою», «перебудови» та виходу УГКЦ з підпілля на початку 90-х років минулого століття.

Про життєпис людини, яка пройшла усі кола радянської машини знищення людської гідності та особистості, котра не відповідала встановленим стандартам, якій вистачило відвали і сили духу понад 20 років керувати «Мовчазною» Церквою в очах світу, але Єдиною Церквою для великої кількості вірян Західної України. Про священиків без храмів, семінаристів без семінарій, владику в «митрополичих палатах» у 14 метрів квадратних, який міг хрестити в машині швидкої допомоги, вкотре ризикуючи проміняти свободу та роботу на виправні табори у задвірках «Третього Риму». Про цьогорічного ювіляра розповів о. Тарас Бублик, канд.іст.наук, науковий співробітник Інституту історії Церкви, викладач кафедри церковної історії УКУ.