Йоан Карпатійський. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_7.jpgХто він? Де і коли став іноком? Чому ступив на цей шлях, де його проходив і як закінчив? Про це нічого не відомо. Про цього вчителя лиш побіжно згадують Фотій та Діадох, повторюючи його повчання і переказуючи деякі глави.

Слова Йоана прості, не перенасичені академічним богослов’ям, але сповнені щирою любов’ю і лагідністю, спокоєм. Він говорить, як мудрий батько: не нав’язує, не повчає, не диктує правила життя. Через співчуття і співучасть у невдачах і слабкостях тих, що до нього звернулися, Йоан тихо викладає ті істини, які осягнув завдяки власному досвіду. Він залишає вибір за кожним: прислухатися і прийняти чи піти далі, несучи і збираючи свої печалі…


Преподобного отця нашого Йоана, єпископа Карпатійського,
до іноків, що писали йому з Індії, 100 утішительних глав

«1. Наскільки Цар усього вічний і нема його Царству ні початку ні кінця, настільки ревнішими подобає бути тим, що вирішили трудитися заради Нього і чеснот. Почесті теперішнього життя, хоч і світлі, зникають разом із цим життям. А ті почесті, що ними Бог наділяє достойних, перебувають навіки, бо даються з нетлінням».

Людина схильна шукати – це життєво необхідний інстинкт, який є першопричиною полювання задля їжі, пошуку партнера для продовження роду, пошуку хижини, де можна сховатися від дощу чи таких самих людей, котрі шукають. Шукати людина схильна навіть тоді, коли знає, що видимо нічого не знайде. Тоді це зветься надією. Пошук буває тілесним, буває і духовним. Тілесний зазвичай дає миттєві результати: удача–невдача. А от духовний хоч має відповіді, але його мета не вони. Важливим є шлях дозрівання людини до того рівня, коли вона буде здатна почути і прийняти ці відповіді без сумнівів, пересторог чи підозр. «Нема його Царству ні початку ні кінця» – так само нема початку і кінця в духовних пошуках, бо відстань і час тут не валюта. Ціннішим є духовний стан й тонкощі його змін під час пошуків.

Людині також притаманно впадати у крайнощі, зокрема і в пошуках. Хтось забагато уваги приділяє матеріальному, а комусь духовне стає ціннішим за потреби і страждання ближніх. Тому доки ми на землі, доти все земне не має бути чужим для нас, але й не може бути вищим за духовне. Акробату теж нелегко втримувати рівновагу під банею цирку, але це вкрай потрібно зробити, бо від рівноваги залежить його життя. Почесті земного життя зникнуть, але те світло, яке вони в собі мали (якщо мали), продовжуватиметься у вічності. Усе добре, що і є за природою Божим, залишатиметься нетлінним і довговічним у своїй рівновазі.

Тільки-от що означає бути «достойним»? Бути гарним акробатом і тримати рівновагу, бути успішним шукачем, бути високодуховним і високоморальним – чи це достоїнства? А що як звільнитися від ярликів і суджень, сісти в тиші, якщо треба, то сісти в тиші надовго і далеко, і тоді запитати себе: «Моє життя “для”, “заради” чи “просто так”? Якщо я народився справді за Твоїм бажанням, Господи, тоді привідкрий мені Твої плани, бо стою на роздоріжжі…». Бути достойним – можливо, це вміння слухати діалог свого серця з Господом?


«4. Місяць, коли росте і спадає, відображає устрій людини, що нині добро робить і нині ж согрішає, а тоді покаянням вертається до чеснотливого життя. Тому не загине ум того, хто согрішив, як деякі у нас думають, бо й місяць не зменшується – меншає його світло. Людина своє світло відновлює покаянням, як і місяць: після того як зменшиться, знову відновлює своє світло. Хто в Христа вірує, “той навіть і вмерши – житиме” (Йо. 11, 25) і зрозуміє, “що Я – Господь; Я сказав і зроблю це” (Єз. 37, 14)».

Та чи можна справді чути діалог серця з Господом, якщо на душі тягар і бруд? Чи може голодний ситого зрозуміти, а чи невчений – вченого? Тож перед розмовою, напевно, треба зняти все зайве покаянням, що облегшує і дарує спокій. Гірше, коли розкаяння – це справа технічна, заради галочки, бо так треба. Тоді й розмова з Богом «для галочки»? Тоді й відповіді можуть бути «для галочки» і так далі.

Як важко змусити себе бути щирим зі самим собою, не те що із ближнім. А прощати? У молитві просимо «прости провини наші», а самі ми здатні? Завжди благаємо для себе кращого, легшого, простішого, якого там ще? А світло то появляється, то зникає. Як навчитися чекати його повернення і не пропустити появи? Зажди бути готовим, бо хто вірить Богові, «той навіть і вмерши – житиме» (Йо. 11, 25). Бог завжди готовий і прощати, і приймати, чому б й нам у Нього не повчитися бути втіленням Любові, що до неї стікаються всі ріки і горя, і радості. Головна ж ріка залишається спокійною та повноводною, примирює всіх, змішує води всіх приток і напуває вже новою водою спраглих.

Покаяння – це легені любові, а покаяння «для галочки» – це туберкульоз. Не звертатимеш увагу на хворобу – вона прийде зі смертю, а боротимешся – піде геть із печаллю.


«14. “Я віщаю вам велику радість, – сказав ангел, – що буде радістю всього народу” (Лк. 2, 10). Усього народу, а не якоїсь його частини. І ще сказано: “Вся земля нехай поклониться Тобі і заспіває Тобі” (Пс. 65, 4). Не сказано про частину землі, а про всю землю. А співають не ті, що моляться зі сльозами, а ті, що радіють. Коли ж воно так є, то не впадаймо у відчай, а з радістю проходьмо теперішнє життя, думаючи про прийдешню радість і веселість. Однак додаймо до веселості Божественного страху, як сказано: “Радуйтеся Господеві з трепетом”. Бо й жінки, що були з Марією, з великою радістю і страхом бігли від гробу. Може, і ми колись зі страхом і радістю подамося від мисленого гробу. Здивуюся, якщо це буде без страху, бо ніхто не безгрішний, хоч би це був Мойсей чи апостол Петро. Однак у таких при кончині Божественна “любов проганяє геть страх” (1 Йо. 4, 18)».

Чи можна радіти смерті? А втраті, яку приносить смерть? Неминучість не повинна спричиняти смутку, адже якщо вона все одно настане, тоді який сенс засмучуватися через це? Можна змиритися, прийняти, а ще краще зрадіти: що погано у смерті? У ній погана тільки втрата: ти втрачаєш близьких, рідних, коханих, мудрого вчителя, наставника, втрачаєш можливість втілити багато планів і мрій… Але це все минає. Страх перед втратою у смерті допомагає акумулювати свої сили й сказати більше, ніж наважувався дотепер, зробити важливіше, не розпорошуючись на непотріб. Утрата вчить цінувати те, що справді на це заслуговує, якщо сприймати її зі спокійним розумом, бо вона й так настане. Ця ж втрата викликає трепет перед кожними «подарунками долі», найменшими виявами гарних рис людини: відданості, прощення, вдячності, щирості, самопожертви тощо.

Один із висловів закликає «поспішати жити», але читаю «поспішати цінувати недооцінене». Смерті справді можна зрадіти, коли відчуєш, що йдеш із радісним і чистим серцем, сповненим вдячності перед величчю Бога, який сотворив не менш велику у своєму дусі людину.

Молитва може виходити з людського серця по-різному: зі сльозами сокрушення, жалю, смутку, радісним піднесенням, а інколи – механічно. Але молитва від людських настроїв не стає гіршою. Горе нам, коли згадуємо про молитву «від настрою» і підлаштовуємо її під свої бажання та очікування. Тоді й сенсу в тій молитві чи знайдеш? «…Колись зі страхом і радістю подамося від мисленного гробу», бо затісно там стане – молитва потребує простору чистого серця та повітря ума, який бажає наповнення світлом, бо від темряви гробу вже осліпли духовні очі.


«33. Пристрасті тіла і душі, як і сам побачиш, знищені будуть часом і Божественним бажанням, хоч вони й превеликі. А милість Христова ніколи не зруйнується. Милість-бо Господня від віку цього й до віку будучого на тих, що бояться Його».

Правда ж вас колись охоплював розпач? Ви відчували власну нікчемність чи мізерність і ницість того, що робите, про що думаєте? І вам було самотньо не від того, що когось немає поруч, а тому, що навіть попри велелюдність довкола, ви не відчували спокою, миру, ваш пазл видавався зайвим у загальній картині… Повсякденність, в якій ти не бачиш свого місця, висмоктує залишки надії таке місце знайти. А навіщо бути в цій повсякденності? Бо цього не уникнути, адже вона – знаменник, на який незмінно ділиться людське життя. І якщо цю аксіому неможливо порушити й обійти, то треба мудро прийняти і використовувати задля свого ж блага. Повсякденність несе пристрасті душі й тіла, випробування, враження, пише рівняння з багатьма невідомими – це все не тільки для тебе конкретно, не тільки твої страждання і тягарі – вони так само аксіомово належать усім. Що ж, мудро прийняти? Так, але не пасивно змиритися, не скиглити та жаліти себе, а зрозуміти, що цей повсякденний урок пристрасті допомагає виробити таку ж повсякденну, а отже, незламну звичку протидіяти і поборювати ці перешкоди. Чули ж бо про загартування?! Чому б не подякувати рутині за ці неоціненні процедури для укріплення душі? Укріплення, а не очерствіння!

Любов, чи краще сказати милість (від «помилування») Божа, теж присутня в кожному дні й кожній пристрасті. Тільки тут вже не можемо говорити про «повсякденність», бо і вона проминає. Милість, що є вічною та всюдисущою, непроминальна. І те, що несе в собі милість-любов не може вмерти чи зникнути безслідно, як те, що несе пристрасті й печалі. Адже любов присутня не тільки в усьому доброму, але й і в поганому як помилування, а пристрасті живуть тільки у злому, що перебуває в замкненому колі (змій, який поїдає сам себе). Любов може знищити зло, а зло любов – ні! Тому-то любов Божа «від віку і до віку» дається не тільки тим, хто чекає та молить про цю милість, але й тим, хто не хоче її, а тому боїться. Останні потребують цієї любові найбільше.


«40. Одного Бог спасає знанням, а іншого простотою і незлобливістю. Треба тобі знати, що Бог не відкине незлобливого».

І чому ми завдаємо один одному прикрощів? Невже через нестачу всесвітнього зла? А може, через порожні місця в нашому серці, де жила чи мала б жити любов, а тепер натомість тут протяги й порожнечі? Навіщо вигадувати проблеми чи піднімати з мулу старі образи та невдячні-невдалі досвіди? Кому від цього легше? Невже тобі? Невже тій людині, якій ти завдаєш болю?

Усі люди добрі! Усі це знають чи знали, але не всі готові прийняти цю просту істину, не всі здатні повірити в те, що люди по природі своїй «незлобливі», в них просто може коливатися рівень добра, створюючи інколи сприятливі умови для зростання злоби, образи, підозри, ненависті…

Усі люди добрі! Та не кожному стане відваги це визнати, а ще більше – перевірити цю формулу на собі. Одному треба тисячу разів наводити приклади «чому так», переконувати, врешті битися головою об стіну, але йому це «нове знання» не допоможе, бо надто вже зручно і затишно жити зі своїм «знанням», яке, втім, радості не приносить. А іншому, простому, нехай не зовсім досвідченому та «знаючому», достатньо тільки вірити і бути незлобливим, наївним в очах «буцімто знаючого». І першому, і другому Бог дарує свою любов. Але перший цінує своє «знання» більше, остерігаючись прийняти любов, яка щоразу є новою у своїх виявах. А другий зажди готовий приймати все нову й нову любов, акумулюючи її у своєму серці суто інтуїтивно. Мудре серце і душа знають, для чого ця любов, і це не конче знати бентежному розуму.


«46. Якби невірний чи маловірний зміг подумати про те, що в мурахи виростають крила, а з хробачка виростає птах і багато іншого дивного буває зі сотворіннями, то, може, відклавши недугу невірства й безнадійности, здобув би крила і виростив би, як дерево, все хвальне знання. Сказано-бо: “Я – Господь, що дерево сухе сподію квітучим і [оживляю висохлі кості]” (Єз. 17, 24; 37, 9)».

Інколи для відвертості бракує слова, і тоді вона перетворюється в сумніви та підозри. Інколи для прощення не вистачає місця в серці, яке жадібно займають старі образи. Інколи людина впевнена, що прожила більшу частину життя, а отже, може все сприймати через трафарет свого досвіду. Та от починається казковий зорепад, про який вона мріяла у дитинстві, і що? Через трафарет неможливо сповна дивуватися красі зорепаду, бо кожна зірка падає в окремій чітко геометричній дірці, яка визначає шлях і довжину польоту. Тоді й зорепаду як такого немає – зірки просто відпадають як недолугий непотріб, як помилка, а не як рідкісне явище. Ніщо чудесне не влазить у трафарет!

В японського письменника Кобо Абе є дуже повчальний твір «Людина-коробка». Люди носили на голові картонні коробки різної величини і модифікації, кожен думав, що почувається безпечно у своєму «захисті». Та-от приходила негода й «захист» підводив: було холодно, незручно, треба було рятувати «захист», а не себе… Люди інколи подібні до обслуги своїх «захистів», своїх страхів, комплексів, упереджень.

Хіба розумно сприймати усе в житті через тенденції і стереотипи, через «+» чи «–»? Як ми можемо судити чи осуджувати, якщо кожен із нас живе у своєму трафареті й коробці? Якщо вийти зі своєї зони комфорту, стати відкритішим до життя з його чудесами, то можна нарешті відчути впевненість, що немає нічого неможливого, небезпечного і злого. Існує тільки купа сміття із трафаретів й коробок тих людей, які остаточно зневірилися. Це сміття захаращує дорогу іншим, вводячи в оману, що цей шлях неможливий, небезпечний і ним ніхто ніколи не ходив. …Але якщо я народився, значить для чогось комусь потрібен, значить Бог зі мною – тоді чого боятися? «Лише у Бозі душа моя має спочинок, в ньому моє спасіння. Тільки він моє спасіння й моя скеля, мій захист: не захитаюсь ані трохи…», – Псалом 62.


«62. Перш ніж Петрові вручено ключі, було йому допущено відректися від Господа, аби через падіння стало чеснотливим його думання про себе. І ти, коли приймеш ключ знання і впадатимеш у різні помисли, не жахайся, а прославляй єдиного і премудрого нашого Господа, що падінням загнуздує зарозумілість, котра піднімається проти Божественного знання. Спокуса – це вуздечка, яка загнуздує людську пиху проти Божих помислів».

Можна впасти і піднятися, а можна впасти й думати, що коли робитимеш зусилля звестися на ноги, то впадеш ще нижче. А що нижче падаєш, то важче вибиратися, тому краще лежати, бо так і треба, бо кажуть, що народжений повзати не може літати. Так легко і зручно змиритися, правда? І так складно й ніяково визнати свою помилку і зробити зусилля більші, ніж сам від себе очікуєш, повірити не у власні сили, а в силу Любові та Прощення, на яких все ж тримається світ і життя, як би це незручно й пафосно не звучало для багатьох скептиків та зневірених, яких теж варто полюбити і простити.

А можна думати, що ти ніколи не впадеш, і даремно запевняти себе, що ніколи не помилишся і не оступишся. Тоді подумки вже можеш лежати в болоті пихи та самовпевненості, якщо у своїй стійкості й праведності покладатимешся тільки на себе, і себе вважатимеш досконалим, забуваючи, звідки походить ця досконалість та сила.

Спокуса і в першому, і в другому випадку однакова – людина більше довіряє собі й сама приймає рішення. Втім, обидві ж спокуси і випробування дані творінню для більшої його досконалості. Чомусь нам легше буває повірити в нібито неймовірне і нездійсненне, коли ми у відчаї, коли відчуваємо власну неміч та падіння чи то вниз, чи «вгору», як нам здавалося. І тоді для справжнього піднесення задля продовження свого правдивого шляху треба покласти на жертовник власну гординю й надмірну самостійність. Бо хворого неможливо вилікувати, поки він сам не усвідомить, що нездужає.

Йоан у 85 главі пише: «Впасти у відчай гірше, ніж согрішити. Зрадник Юда був малодушний і недосвідчений у боротьбі, тому, коли він впав у відчай, ворог наблизився до нього і впіймав у свої сіті. А Перто – твердий камінь – був скинений страшним падінням, проте, досвідчений у боротьбі не ослаб і від печалі не впав у відчай. Але зірвався на ноги і приніс гіркі сльози із серця скорботного й смиренного …».

Любов терпеливо чекає і на такі жертви, які їй зовсім непотрібні, але потрібні тому, хто наважується на жертву, а отже, справді вірить у милість й допомогу. Велика майстерність – це повірити, не чекаючи великого відчаю, а просто відчуваючи, що це і є твій справжній рушій життя, твоя сила та підтримка.


«63. Коли Господь часто забирає в нас те, що добре, як було з Йововим багатством, бо “Господь дав, Господь і взяв” (Іов. 1, 21), то й те зло, що навів на нас Вічний, буде взято із наших рук. Сказано, що добро і зло – від Господа. І хто наводить на нас зло, той наведе і веселість із вічною славою. “Як я чував, – каже Господь, – щоб зруйнувати і зло вчинити вам, так я знову відбудую і не зруйную, насаджу і не вириватиму”. Нехай мовчить народне прислів’я, що каже: “Одна біде йде і другу за собою веде”. Господь, що змінив речі на гірше, може їх несподівано поміняти на краще».

Йов живе в кожному з нас, кожному дано і зневіритися, і віднайти віру із ще більшою силою та впевненістю в її могутності. Кожному дано спастися від власної зневіри й скептицизму. Питання тільки в часі, який невблаганно спливає. Ваше життя все одно закінчиться, але чи наважитеся ви взяти від нього всі добрі і благодатні дари, чи будете (не)задоволені невдачами та прикрощами? Невже перед смертю вам захочеться згадати образи, скарги, невже вам захочеться вкотре зробити комусь боляче, вкотре комусь дорікнути чи продемонструвати свою байдужість? А що, як ви згадуватимете своє чисте дитинство, свої натхненні почуття, свої мрії, які так і не вдалося втілити через власне маловірство? А що, як ви захочете попросити пробачення, а зустрінете таку ж холодну посмішку, якою раніше відповідали самі? А що, як захочете сказати «люблю», але це слово прокотиться луною в порожній кімнаті?...

Йову довелося несолодко. І виною цьому не всесвітня несправедливість, не відсутність Божої благодаті. Винний тільки сам Йов, бо з численних варіантів він обрав «шлях найменшого опору» – звинувачення і зневіру. Але й він був врятований!

Йоан навчає у 89 главі: «Хто хоче називатися мудрим, і розумним, і другом Божим, той нехай поспішить представити Господеві свою душу такою, якою прийняв від Нього – чисту, і непоранену, і всю непорочну, і за те увінчається на небесах, і ангели прославлять його».

Діти щиро радіють, вони вірять у дива, вони невтомно і природно вірять, їм вдається жити легко і просто. Батькам це теж приносить радість. Але коли дитина дорослішає, їй раптом кажуть, що «це неможливо», що «так не буває», що «не літай у хмарах» тощо. Невже в цій дитині, яка раптом подорослішала, щось змінилося і тепер перешкоджає легкому й радісному життю? Ні, навпаки, дорослий зі своєю свідомістю та мудрістю може вмістити в собі значно більше радості й щастя, щобільше – здатний множити все добре розумно, може бачити кінцевий результат і мету. Тільки-от «так не буває», бо люди не пам’ятають себе дітьми, або називають це «щасливим часом», який закінчився… Дарма, бо час закінчується із смертю, а «щасливий час» вмирає в наших головах за нашим добровільним бажанням.

Монах у 88 главі знову пише: «Як Господь хоче, щоб людина спасалася через людину, так і сатана хоче, щоб людина гинула через людину. Тому не подобає приставати до мужа-зневажника і лукавого, що не береже язика, щоб не відійти тобі з ним на муку. Бо коли хто пристає до праведного, то й тоді ледве спасається. Коли ж хтось водиться з лукавим і не берегтиметься, то, як згубу і проказу, знайде кораблетрощу. І хто пожаліє того, що з радістю наближається до змія? Утікай від тих, що не стримують язика, сіють розбрат і бентежаться всередині й ззовні».

Треба бути пильним не тільки тому, що можна загубитися, довірившись тому, хто не знає правдивого шляху, але запевняє протилежне. Більше потрібно пильнувати, аби самому когось не звети на манівці, а першим таким постраждалим будеш ти. Для тих, хто впевнений у своєму шляху, бо відчуває поруч кроки предвічні, не важко і вказати шлях тим, хто загубився, не стримуючи язика і сіючи розбрат. Таких виправить любов, яка прощатиме і жалітиме збентежених власною самовпевненістю.


«68. Багато братів, хворих тілом, що не могли через хворобу постити, питали в мене: “Як нам без посту збавитися від диявола і пристрастей?”. Треба відповісти їм, що не тільки відмовою, а й криком серця можна перемогти й вигнати зло і посібника зла. … Отож, пізнавши Владичній промисел, не печалься, що ти знемігся в подвигах, а поспіши визволитися від ворога молитвою і вдячним терпінням. Коли помисли немочі й перенесення зла виганяють вас із міста посту, тікайте в інше, себто в місто молитви і благодарення».

Молитва і благодарення. Так просто! Усе, що добре, завжди просте й приносить мир, спокій. А складне вимагає страждань, що доводять інколи до зла, якому важлива зовнішня форма та оболонка більше, ніж корінь і суть. Якщо ж зло добереться до кореня й суті чеснот, то перетворить їх у чорну діру, що засмоктуватиме та акумулюватиме в собі всі зранення.

Для фарисеїв і книжників теж важливішою була зовнішня форма чесноти, ніж її ідея та покликання. А учні Христа часто не могли прочитати Священне Писання, бо не відразу розуміли притчі і метафори Учителя, але відчували ідею Істини чистими та відданими серцями, які укріплювала віра. Вірі ж допомагає терпеливість, яку живить молитва – слова, що йдуть від щирого й відкритого серця.

У 90 главі написано: «Одне добре слово вчинило колись скверного розбійника чистим і святим і ввело в рай. І одне недобре слово заборонило Мойсеєві ввійти в обіцяну землю – тож не вважаймо свавілля язика за малу недугу …».

Нехай слова молільник кричатиме в пустелі власної чи нав’язаної ззовні безнадії, але немає жодної молитви чи то блудниці, чи то кровоточивої, чи то розбійника, яка не була б почутою, якщо мовлена щиро, свідомо й вистраждано. Та, на жаль, є слова, що руйнують молитву, і вони теж бувають вислуханими…


«69. Казав фараон, благаючи: “Нехай забере від мене Бог цю смерть”. І він був вислуханий. Подібно й біси, що благали Господа, щоб не посилав їх у безодню, одержали те, про що просили. Наскільки ж буде вислухана людина, християнин, що молиться про свободу від мисленної смерти».

У світі немає нічого неможливого, бо тоді б і світу не існувало. Адже неможливими, чи то пак лише «ймовірними», є теорії виникнення самого Всесвіту. Хто вкаже на момент відліку? А здійснення неможливого – це чудо. Скільки ж чудес сталося за історію людства: зцілення, могутні імперії, загадкові будівництва, винаходи, без яких сучасна людина не уявляє повсякденного життя. А колись це було «чудом». Людині необхідне «чудо» не тільки для нормальної життєдіяльності, а й для душевного здоров’я. Проте в час інформаційного суспільства та «інформаційної гігієни» слово «чудо» легше викреслити з рухомого рядка, ніж пояснювати його природу, змушувати людей задуматися над чимось таким, що неможливо вмістити в одному реченні зі словами «гроші», «кар’єра», «статус», «мода», «престиж» тощо. Невже й справді вони такі життєво необхідні? Невже ці слова промовляють у відчаї, на роздоріжжі?


«80. Якщо пеньок, що постарів на землі чи на камені, від вологи пускає паростки, як новопосаджений, то можемо й ми, коли зросить нас сила Святого Духа, виростити нетління, що його прийняли за природою, і вчинити жнива, як новонасадженим, хоч і впали ми до старої людини».

Немає нічого неможливого – повторю ще раз! Не існує приреченості! І старість приходить неодмінно тільки для тіла, і лишень ми можемо допустити її до душі, яка все одно пручатиметься. Бо старість для душі – чужорідне, надиктоване іншими затверділими душами.

Ми кажемо, що втомилися від життя, від постійних пошуків щастя і справедливості, втомилися чекати чуда. Невже можна невтомно лиш нарікати і розчаровуватися? … Про молитву і благодарення читайте вище.


«100. За словами євангеліста Йоана, “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Йо. 4, 8, 16). Хто ненавидить ближнього, розриває любов і будує ненависть. Хто ненавидить такого, як сам, той далеко від Бога, бо Бог – любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому, йому слава і влада нині й повсякчас і навіки-віків. Амінь».


***

У маленькій келії, схилившись перед тліючим каганцем, монах дописував оте «Амінь» – нехай буде так… Він пригадав часи, коли сам потребував таких «утішительних глав». Він чітко пам’ятав свої поневіряння і зневіру, коли оплакував власні немочі, які, здавалось, великими кам’яними брилами притискали його до землі. «Ти з землі, тож будь ближче до землі, як будь-який бруд чи нечисть! Чого до неба прагнеш, невже загордився, недостойний? Невже відміряв кроки до Всевишнього своєю пихою і самовпевненістю, своєю надмірною аскезою?», – і більш прикрі слова міг чути молодий інок. Але як він встояв? Хто утішив?

Тепер вже досвідчений старець ледь помітно усміхався, пригадуючи свій шлях і манівці. Раптом його пройняв пекучий жаль за усіх, хто зараз потребує підтримки, поради, віри, але не може їх одержати. Зі сльозами розпачу й любові він вкотре подумки запитав: «Якщо це знання настільки просте, чому люди не прийняли його досі?»... У відповідь по щоці Йоана зісковзнув легкий теплий вітерець. У келії було вогко і неприємно – осінь прийшла з негодою, то де міг взятися цей вітерець? Та попри все він був. Монах добре його знав і чекав щодня.

НІНА


Рейтинг статті

( 23 голосів )
Теги:     духовність      добротолюбіє      роздуми
( 1176 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити