Смиренномудрість: між гордістю і зреченням Христа ради Друк

balance.jpgЯ поселюся в них, і (посеред них) буду ходити
(2 Кр. 6, 16)


– Отче, я не можу контролювати своїх думок та емоцій, я ніби роздертий вулик, усе в мені кішить, біситься, я не маю спокою, постійно в усьому сумніваюся, вагаюся, не довіряю людям. Інколи все стає настільки осоружним і бридким (бридко зазвичай від самої себе), що хочеться позачиняти двері, вікна і сидіти в темряві, глушині. Та ж ні! Навіть у таких випадках думки важким табуном проносяться в голові. І, напевно, легше було б, якби вони були добрими, світлими, гарними… Де там!


–  Молишся?

– Молюся, але це не допомагає…

– Молися більше!

– Та я пробувала… все одно навіть під час молитви думки втікають і виходить механічне повторювання…

– Молися більше!

– Отче…

– Молися більше!

Було холодно і вітряно за стінами церкви. Сутінки. Сіла на лавочку навпроти кам’яного порталу, вдивляюся в тьмяний вітраж із зображенням ангела. Ще з малечку пам’ятаю ці строгі темні, але такі спокійні лики святих – щільно стулені вуста (мовчання), без емоційне обличчя (рівновага), високе чоло (мудрість) і ця безодня погляду, в якій, здається, все, що тобі потрібно в цей момент! Вдивляюся в очі ангела, а на власних – сльози. І це вічне питання усіх людей в розпачі: ну чому?! Чому це зі мною? Чому саме зараз? Чому все так складно?... Ангел дивився і мовчав.

Почав падати мокрий сніг. Я засиділася, маршрутки не буде, отже, піду додому пішки. Добре, люблю ходити – тоді менше думок у голову лізе. Та це був не той вечір… Трясця! А всі кажуть, що після сповіді легшає! Мені ж ще гірше стало! Ніякої поради, крім молитися… ну не виходить у мене молитися! «Молися більше» – що це значить?! От тобі й християнство! Універсальна відповідь на всі пошуки і проблеми – «молися більше!». Чудово! Красно дякую!

Тим часом дощ падав й охолоджував мою непокриту голову. Щось всередині розуміло-таки, що тут проблема не в поганому отці, що не може дати слушної поради, проблема тільки в мені. Але гордість торочила своє: «Прекрасно! Усі святі – їм легше молитися! А що ж до грішних? Та нехай самі розбираються і вчаться! Ну так, як там у Біблії написано? “Іди за Мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх”… Ха! Дуже зручно! Дуже по-християнські! Це така любов до ближнього?!».

Дощ почав лити сильніше, і я, ще більш обурена такою «милістю», побігла додому. І що робити? Ці слова «молися більше» додали жару у вогонь розбурханих емоцій і думок, та аж ніяк не погасили їх, як я сподівалася. Що робити, коли втрачаєш віру? Шукати сили. Мама не раз казала: «Не плач! Ти сильна!». Почала відкривати Біблію навмання. Після декількох спроб натрапила на історію з Авраамом, який настільки довірився Господу, що погодився принести в жертву власного сина, та Бог, побачивши відданість Авраама, лишив сина жити… Пам’ятаю, як перший раз прочитала про це у творі «Страх та тремтіння» Серена К’єркегора, улюбленого письменника-екзистенціаліста. Тоді я була просто обурена таким бажанням «всемилостивого Бога». А Авраам? Як він міг бути таким необачливим і привести на жертовник власного єдиного сина?! Нічого собі «віра» – це вже якесь одурманення?! А де здоровий глузд?!

Так я думала тоді… тепер же ж, коли вкотре прочитала цю історію, щось в мені зупинилося. У цьому була якась незбагненна сила людської віри – довіритися чомусь вищому за тебе, чомусь незвіданому, ніколи не баченому. Ми часто не можемо довіритися один одному, а тут раптом ТАКА жертовна віра до когось неземного. Можна тільки на долю секунди уявити, як страшно було Авраамові, як усе всередині нього протестувало, вагалося, але разом із тим заспокоювалося, час до часу усвідомлюючи безмірну любов Бога, який обіцяв мир і благоденство. Не можна сказати, що він сліпо вів на всепалення власного сина. Це ж абсурд! Так, в Авраама була повна віра і відданість Богові, але ж ніхто не відняв йому людського страху, інстинкту самозбереження, врешті – батьківської любові. Все ж Авраам довірився Богові навіть у такій абсурдній ситуації і за це був одарений милістю. Із Біблії знаємо, що за беззаперечну відданість Бог не тільки залишив сина Авраама живим, але й помножив його рід десятками і десятками колін. Читаємо в Марка Подвижника: «Бог випробовував Авраама, себто на користь йому посилав скорботи, не для того, щоб той зрозумів, яким є Бог – хто бачив Бога, той бачив усе, що було, поки постав світ, – а для того, щоб навчити його досконало вірити».

Гаразд, моє обурення трішки вгамувалося. Я відчула, що довіра до Бога надважлива, треба більше про неї дізнатися, треба шукати ще прикладів, бо ж за ними легше слідувати, вони надихають. Довго шукати не довелося, зрештою, всі позитивні персонажі Біблії мали непохитну довіру до Господа, покладалися на Його волю і в радощах, і у труднощах та випробовуваннях. Врешті-решт усі, хто вірив чи повірив у Божий намір будь-яких негараздів і «гараздів» були спасенні: Ной, цар Давид, пророк Єремія, старець Симеон і, навіть, Йов, який дискутував із Богом… Так, вони теж, по-різному, але спочатку сумнівалися, лише згодом увірували правдиво, від душі. А Новий Завіт? Чого тільки вартий послух Пресвятої Родини! Марія повірила архангелу Гавриїлу, що зачне дитя від Святого Духа, Йосиф із послухом прийняв таку звістку і повірив своїй дружині. Спробуймо спроектувати ці події на сьогодення – та ж воно навіть не проектується! Що би зробив сучасний Йосиф? Чи не збожеволіла б сучасна Марія? Тут проблема довіри Богові та послуху Його волі.

Апофеозом прикладу відданості Божій волі, втіленням цієї віри став сам Бог-Син Ісус Христос. Усі чудово знають, яким було життя Ісуса, чому Він був розп’ятий і чому не ухилився від страждань, попри Свою могутність не зійшов із хреста. У богослов’ї це ще називають кенозис – самоприниження («умаління») Бога, який спустився на людський рівень, воплотився, став людиною, пройшов крізь усі страждання і спокуси та відкупив первородний людський гріх. Ми схильні думати, що Бог такий позамежний та надвивищений, такий грізний і гнівний щодо наших найменших гріхів, а тут раптом цей кенозис… Спочатку Він ніби «самопринизився», створивши людину на свій образ і подобу (які ще боги дозволяли бути схожими на себе?!), потім дав людині свободу вибору між Раєм та яблуком пізнання, потім ще й сам воплотився в чоловіка, щоби своїми ж стражданнями і жертвою викупити гріховність людства… І знову Марко Подвижник: «І те, що Владичим присудом було наведено на людину як кара за гріховний переступ, себто смерть, труд, голод, спрага, – усе це сприйнявши, був таким, як і ми, щоб ми стали такими, як Він». У цьому прочитується безгранична любов, віра в існування тої іншої сутності людини, не гріховної, але здатної породжувати добро, здатної бути подібною до Бога, множити цю благодать бодай найменшими зусиллями, бодай спочатку всередині себе самого. Адже ніхто ще не озлобився від добра…

Добре, головне – довіра, спокій і… послух. У «Добротолюбії» отці об’єднують цю трійцю в одне слово – смирення або смиренномудрість. Марко Подвижник пише: «Бути премудрим означає не тільки за природним порядком побачити істину, а й зносити лукавство кривдників як належне. Бо ті, що навчилися тільки першого, возносяться до гордості, ті ж, котрі досягли другого, – здобувають смиренномудрість». Так, за кожним кроком до подвижництва й істини чатує людська гордість, що нашіптує: «Дивись, який ти молодець, як ти відрізняєшся від інших нетямущих. От-от ще трішечки і Бога за бороду – хвать!». І так далі за сценарієм.

Ви ж знаєте, що гордість – химера, яка щоразу нашіптує на інший лад і манеру, і багато води може втекти, поки ти отямишся, зрозумівши, та це ж гордість! Це вона не дозволяє нам відійти на узбіччя і подивитися збоку, холодно, без пристрастей, самозакоханості й власного дебелого еґо. Дехто може сказати, що гордість допомагає нам вберегтися від приниження. Та, як казав Спіноза, надмірна гордість та надмірне приниження самого себе свідчать про те, що людина себе зовсім не знає. Щобільше, це незнання мертве, тобто без бажання щось збагнути, чомусь навчитися. Людина кидається з однієї крайності в іншу, бо так легше, – не треба думати, а просто запихаєш себе у формат гордості чи приниження і як у дитячій грі – «я в хатинці», я в безпеці. Смиренномудрість натомість спонукає думати і відчувати, штовхає на шлях прозріння, а не сліпоти та підкорення. Звичайно, людська гордість потрібна, але як отрута – в маленьких дозах. Хоча … цю дозу людина контролювати не може, тому й тут варто пам’ятати про відданість на волю Божу. Адже людина не може самостійно повністю позбутися гордості, яка буде присутньою, якщо не в діях, то в думках – напевне. Так само може бути отрутою надмірна самозневага. І тут знову допомагає Марко Подвижник: «Смиренномудрість – це не докори сумління, а благодать Божа і пізнання милосердя».

Леонід Фьодоров, екзарх РГКЦ, якого Церква канонізувала, писав листи до Андрея Шептицького як до свого духовного отця. Його тексти пройняті неймовірним послухом, але ця чеснота не заважала бути щирим, критичним і прямолінійним, коли це було потрібно. Він навіть міг робити зауваження митрополитові. «Що за гордість!», – подумаєте ви. Так, гордість була, але спочатку було смирення, тихе, але тверде, бо основою була довіра Господові, а не гординя.

«Смирення – його найвища ступінь – саме в тому полягає, щоб не показувати його назовні і не старатися звернути на себе увагу інших як на смиренного. Навпаки, нехай люди думають, що я горда людина, тим сильніша і рясніша благодать, тим більша моя нагорода. Але – video meliora probogue»[1], – писав в одному з листів Леонід Фьодоров.

Отже, бачимо, що між гордістю і самоприниженням важливо зберігати золоту середину, пам’ятаючи про людську неміч перед самопізнанням, самовихованням. На противагу ж нашій немочі стає міць Божа. Симеон Новий Богослов ще в Х ст. сказав: «…одні звикли живитися тілесно, інші – душевно, я ж не надав би переваги ні першим, ні другим. Не сказав би я, що одне з них варте похвали, а інше – осуду, але в усьому, в усіх ділах і діяннях, преблаженним є життя заради Бога і за Богом». Ось ключ! «Життя заради Бога»! Послух, смирення і відданість Божій волі не через власне прагнення до досконалості своєї особистості, яка потім у нагороду одержує життя вічне, але смирення через вдячність Богові за життя, заради Його жертви та «самоприниження». І це «заради» дуже важливе не тільки у стосунках із Богом, але перш за все – в міжособистісних стосунках людей. Адже любов до ближнього – це обов’язкова складова любові до Бога, що її виражаємо у смиренномудрості.

Ця ж любов тиха і покірна. Вона не чваниться, не займається самопіаром. Це стан глибоко внутрішній та надто індивідуальний, щоб його достеменно описати. Та все ж ця «індивідуальність» прочитується як Божа благодать, образ та подоба. За Йоаном Ліствичником, «покора – це наче сонце. Ми нездатні виразно визначити його чесноту та сутність…, ми судимо про нього на основі різних його впливів та якостей». Отже, смирення – це передовсім споглядальне пізнання самого себе, прислухання і розпізнання своєї людської слабкості й обмеженості. Але разом із тим відчуваєш, що у своїй самості та слабкості ти все ж не один, є до чого стриміти, чому вірити. Хоч на сонце довго не подивишся, та відчуваєш його присутність попри все.

Досліджуючи духовність християнського Сходу, польський богослов Томаш Шпідлік писав: «Ницість і велич людини, її слабість та її сила, незнання себе в Бозі названі одним-єдиним словом – покора, котра за чудовим виразом Григорія Нісського, є “низходженням до висот”». Покора – це та ж розумна середина між чванливістю і слабкодухістю; це ніби праоснова всіх християнських чеснот, які без цього духу позбавлені живої дії. Що таке прощення, як не покора звички осудження; що таке милосердя, як не покора страху недовіри людям; що таке лагідність, як не покора і приборкання гніву; чи можливе, зрештою, покаяння без покори своїх пристрастей?... Василій Великий називав покору «всечеснійшою», бо вона перша в царстві добра, напротивагу гордості, що перша у царстві зла.

Тільки-от зважити б, аби смирення (воно ж – покора) не перетворилося на звичайнісіньку побожну сентиментальність, замість любові, поваги та довіри до Істини… Тому-то і важливо пам’ятати про другу частину ключика – мудрість, смиренномудрість.

Пригадую історію з життя пустельника Антонія Великого. За переданням преподобному Антонію було дано бачити нескінченні тенета думок, які довкола нас, зв’язують, обмежують нас, тоді святий зітхнув: «Господи, хто може врятуватися від цього?». І почув голос: «Тільки смиренні та лагідні»…Смиренні та лагідні можуть перебувати в мирі й тиші, що самі по собі є молитвою.

На той вечір роздумувань і прискіпливості з мене вистачило. Відчула втому від себе самої, і раптом молитва сама почала промовляти. Я ще багато не розумію та сумніваюся, думки не так само, але все ще в’ють гніздо на голові, і тепер, здається, розумію оце «більше молися». Адже послух приходить тоді, коли розуміємо, ЩО наробили без послуху…

НІНА ПОЛІЩУК

[1] «Video meliora proboque, deteriora sequor» – «Що добром є – і бачу, і знаю, та до лихого хилюсь» (Овідій, Метаморфози, VІІ, 20)


Рейтинг статті

( 12 голосів )
Теги:     есей      роздуми      духовність
( 2359 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити