Енцикліка «Бог є любов» Святійшого отця Венедикта XVI (уривок) Друк

Фото Тараса Гринчишина
Фото Тараса Гринчишина
Щоб чіткіше визначити відношення між необхідною боротьбою за справедливість і ділами милосердя, належить взяти до уваги дві основні обставини:
а) справедливий суспільний і державний лад – центральне завдання політики. Держава, яка не керується справедливістю, перетворюється на велику банду злочинців, як сказав Августин... До основних принципів християнства можна віднести розрізнення між тим, що належить кесарю, і тим, що належить Богові (пор. Мт. 22, 21), тобто розрізнення між державою і Церквою або, як говорить Другий Ватиканський Собор, автономія дочасної сфери. Держава не може встановлювати релігії, однак повинна гарантувати свободу і мир між прибічниками різних релігій; Церква, як соціальний вияв християнської віри, зі свого боку, втішається незалежністю і в дусі віри живе у формі спільноти, до якої держава має виявляти повагу. Ці сфери відділені, але між ними завжди існують відносини.

Справедливість є метою, а тому водночас внутрішнім мірилом кожної політики. Політика є чимось більшим, ніж просто технікою встановлення суспільних порядків: її джерелом і метою є саме справедливість, яка має етичний характер. Так перед державою стоїть, по суті, неминуче запитання: як досягти справедливості тут і тепер? Воно, однак, породжує ще радикальніше запитання: що таке справедливість? Це проблема, яка стосується практичного розуму; щоб розум міг добре функціонувати, його потрібно постійно очищувати, оскільки його етичне засліплення, спричинене перевагою інтересів і влади (вони засліплюють розум), є загрозою, якої важко позбутися.

У цьому місці стикаються політика і віра. Звичайно, віра має свій особливий сенс як зустріч з живим Богом, – зустріч, яка відкриває перед нами нові горизонти, що виходять за межі розуму. Водночас вона є силою, яка очищає розум. З Господньої перспективи вона позбавляє його засліплення, допомагаючи бути собою. Віра допомагає розумові краще виконувати свої завдання і бачити те, що йому притаманне. Саме тут належить дати місце католицькій соціальній науці: вона не має наміру передавати Церкві владу над державою; не хоче накидати тим, хто не поділяє віри, поглядів і поведінки, які їй характерні. А прагне брати участь в очищенні розуму і надавати допомогу, щоб те, що справедливе, можна було тут і тепер розпізнати, а відтак зреалізувати.

Соціальна наука Церкви аргументує, спираючись на розум і природне право, а отже, на те, що властиве кожній людині. Вона знає, що перед Церквою не стоїть завдання домагатися, щоб наука мала політичний характер. Вона хоче служити вихованню сумління в політиці і сприяти у розпізнаванні істинних вимог справедливості та у плеканні готовності діяти відповідно до них, навіть якщо це суперечить власним інтересам. Це означає, що побудова справедливого суспільного і державного ладу, за якого кожен отримав би те, що йому належить, є завданням, що його має перед собою ставити кожне покоління. Оскільки тут йдеться про політичне завдання, воно не може бути безпосередньою місією Церкви. Та якщо це водночас основне завдання людини, Церква зобов’язана робити свій внесок через очищення розуму і етичне виховання, щоб вимоги справедливості стали зрозумілими і політично здійснимими.

Церква не може і не сміє вдаватися до політичної боротьби, щоб суспільство стало справедливішим. Вона не може і не сміє займати місце держави. Однак вона не може і не сміє стояти осторонь, коли йде боротьба за справедливість. Церква повинна втрутитися в неї через розумову аргументацію і пробудити духовні сили, без яких справедливість, що завжди вимагає зречень, не матиме успіху і не розвиватиметься. Соціальна справедливість не може бути завданням Церкви, її повинна створювати політика. Однак Церква дуже зацікавлена у досягненні справедливості через відкритість пізнання і волі до вимог добра.

b) Любов – милосердя – завжди буде потрібною, навіть у найсправедливішому суспільстві. Немає такого справедливого суспільного ладу, у якому були б зайвими діла милосердя. Той, хто прагне усунути любов, може позбутися людини як такої. Завжди буде існувати страждання, в якому потрібні турбота і допомога. Завжди буде самотність. Завжди також буде матеріальна скрута, за якої доконечною є допомога у вигляді конкретних діл милосердя з боку ближнього. Держава, яка хоче забезпечити усім і все бере на себе, врешті перетворюється на бюрократичну інстанцію, що не здатна надати людині, яка страждає (кожній людині) того, чого та найбільше потребує: особистої уваги, народженої з любові. Ми потребуємо не такої держави, яка б усе регулювала і над всім панувала, а такої, яка б, керуючись принципом субсидіарності, розпізнавала і підтримувала починання різних суспільних сил та пов’язувала спонтанність з близькістю до людей, які потребують допомоги. Церква є одною з таких живих сил: у ній живе динамізм любові, пробудженої Духом Христа. Та любов дає людям не тільки матеріальну допомогу, а й відпочинок і духовне зцілення, яке часто є потрібнішим, ніж матеріальна допомога. У твердженні, що за існування справедливих структур є зайвими діла милосердя, по суті, прихована матеріалістична концепція людини: хибний погляд, згідно з яким людина живе «самим хлібом» (Мт. 4, 4; пор. Втор. 8, 3) – переконання, яке принижує людину і не визнає того, що притаманне тільки їй.

29. Так можемо тепер точніше визначити в житті Церкви відношення між боротьбою за справедливий суспільний і державний лад, з одного боку, і впорядкованими ділами милосердя – з іншого. Як з’ясувалося, побудова справедливих структур не є безпосереднім завданням Церкви, а належить до сфери політики, – сфери самовідповідального розуму. У цьому завдання Церкви можна вважати опосередкованим: повинна сприяти очищенню розуму і пробудженню моральних сил, без яких ані не можна створити справедливих структур, ані вони не зможуть слугувати довготерміновій меті.

Будувати справедливий суспільний лад – безпосереднє завдання мирян. Як громадяни вони покликані брати особисту участь в суспільному житті. Однак не повинні відмовлятися від участі «в господарській, суспільній, правовій, адміністративній і культурній діяльності, яка органічно слугує розвитку загального добра». Завдання мирян – належно розвивати суспільне життя, поважаючи його законну самостійність і співпрацюючи з іншими громадянами відповідно до їхніх повноважень та відповідальності. І хоч активність держави у жодному разі не може нівелювати особливі форми благодійної діяльності Церкви, однак, безперечно, любов має слугувати натхненням для всього життя мирян, а, отже, і для їхньої політичної діяльності як «соціальної любові».

Благодійні організації Церкви – це властиве їй завдання, в якому вона є не співучасником, а діє як безпосередньо відповідальний суб’єкт, роблячи те, що притаманне її природі. Невід’ємним елементом Церкви є спільна впорядкована благодійна діяльність вірних. Хоча не може бути і такого, щоб діла милосердя поодиноких християн стали зайвими, адже людина, крім справедливості, потребує і завжди потребуватиме любові.

* Венедикт. Бог є любов : про християнську любов: енцикліка вселенського архиєрея Венедикта XVI. – Львів: Місіонер, 2008. 57 с.


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     політика      документи
( 5758 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 BestLorenzo 29.10.2018 09:56
I have noticed you don't monetize your website, don't waste your traffic,
you can earn extra cash every month. You can use the best
adsense alternative for any type of website (they approve all websites), for more details simply search in gooogle: boorfe's tips monetize your website
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити