Макс Вебер досліджував зв’язок між релігійною та економічною сферами. У своєму історично-соціологічному дослідженні «Протестантська етика та дух капіталізму» Вебер показує значення аскетичного раціоналізму для соціально-політичної етики, те, як «релігійні мотивації особистості впливають на її економічну поведінку». Зокрема, зміна ставлення до свого щоденного, світського заняття приводить до появи нового поняття – «професійне покликання», яке також можна розглядати як Богом дану відповідальність та обов’язок. Це дослідження, не в останню чергу, ламає стереотип, що багаті люди є далекими від Божого Царства, тому що займаються бізнесом. Навіть більше, в силу своїх внутрішніх переконань та вірувань, вони є розпорядниками майна і грошей, що Бог доручив їм. Християнські цінності і позиція християнина у ставленні до матеріальних статків є визначальним чинником у розпоряджені ними. З такого ставлення до грошей та їх накопичення виростав капіталістичний уклад, який згодом втратив свій релігійний зміст.
Найпослідовніше обґрунтування ідеї професійного покликання дає англійський пуританізм1, що виріс на ґрунті кальвінізму... Багатство як таке криє у собі страшну небезпеку, його спокусам немає меж; прагнення багатства не лише безглузде з огляду на незрівнянно вище значення царства Божого, а й сумнівне з морального боку. Тут аскеза спрямована взагалі проти всякого прагнення мирських благ, причому набагато різкіше, ніж у Кальвіна. Адже останній не вважав багатство духовних осіб за перешкоду для їх діяльності; більше того, він розглядав його як засіб посилення їх впливу, для чого дозволяв їм вкладати майно у вигідні підприємства за умови, що це не викличе невдоволення людей. У пуританській літературі є досить прикладів того, як засуджувалась жадоба до багатства і матеріальних благ, на противагу до значно наївнішої за своїм характером етичної літератури пізнього середньовіччя. До цих застережень слід ставитись цілком серйозно ‑ одначе їх справжнє етичне значення і зумовленість можна виявити лише при детальнішому розгляді. Тим, що тут насправді піддається моральному осудові, виступає заспокоєність і задоволення досягнутим; насолода багатством і ті наслідки, що випливають звідси, зокрема бездіяльність та тілесні насолоди і, насамперед, послаблення прагнення до «святого життя». Лише тому, що власність пов’язана з такою небезпекою бездіяльності і заспокоєності, є підстави сумніватися в ній. Бо «вічний спокій» чекає на «святих» у потойбічному світі, а в земному житті, аби здобути певність у своєму спасінні, «мусимо виконувати діла Того, Хто послав Мене, аж поки є день» (Йо. 9, 4). Не неробство і насолоди, а лише діяльність служить примноженню слави Божої, згідно з недвозначно висловленою волею Його. Отож головним і найтяжчим з гріхів є марна трата часу. Життя людське надто коротке і коштовне, і його слід використати для «підтвердження» свого покликання. Трата ж часу на світські розваги, «порожні балачки», розкіш, навіть на сон, якщо це виходить за потрібні для належного стану здоров’я межі ‑ не більше шести, а у крайньому разі вісім годин, ‑ морально абсолютно неприпустиме. Тут ще не кажуть «час ‑ це гроші», як це робив Франклін, однак ця ідея вже значною мірою утвердилась у духовному контексті; час є чимось неймовірно коштовним, оскільки кожна втрачена година праці забрана у Бога, не віддана примноженню Його слави. Марним, а потенційно навіть і шкідливим заняттям є також і споглядання, в усякому разі коли ним займаються на шкоду професійній діяльності. Бо споглядання менш бажане Богові, аніж активне виконання Його волі у рамках своєї професії. До того ж, для такого роду занять існує неділя; люди ж бездіяльні у своїй професії не знаходять, на думку Бакстера, часу навіть для Бога, коли настає година Його.
... Праця здавна вважалася випробуваним аскетичним засобом; як така вона з давніх пір високо цінувалася церквою Заходу ‑ на противагу не лише Сходові, а й більшості чернечих статутів усього світу. Саме праця є специфічним превентивним засобом проти всіх тих ‑ досить серйозних ‑ спокус, котрі пуритани об’єднували поняттям «unclean life» (нечисте життя) ‑ і її роль щодо цього справді немала...
Однак значення праці виходить і за ці рамки, оскільки вона як така є поставленою Богом метою усього людського життя. Слова апостола Павла: «Хто не працює, той не їсть», ‑ стають загальнозначимим і обов’язковим приписом. Небажання працювати ‑ це симптом відсутності благодаті.
Заможний теж нехай не їсть, якщо він не працює, бо, коли він і не має потреби у роботі для задоволення своїх потреб, це не скасовує Божої заповіді, і він зобов’язаний пильнувати її так само, як і бідний. Провидінням Божим усім без винятку надана своя професія (сalling), котру треба прийняти і на її ниві працювати; професійне покликання ‑ це не доля, з якою слід змиритися і якій слід покірливо слідувати (як у лютеранстві), а вимога Бога до кожної окремої людини працювати на славу Його. Цей, на перший погляд незначний, відтінок мав далекосяжні психологічні наслідки і сприяв дальшому утвердженню того провіденційного розуміння економічного космосу, яке було відоме вже схоластам.
Тома Аквінський, із вчення якого нам у даному разі найдоцільніше виходити, розглядав, як і багато інших мислителів, розподіл праці суспільства на професії як прямий наслідок Божого плану світового устрою. Разом із тим включення людини у цей космос відбувається ex causis naturalibus2 і є випадковим («contingent», за термінологією схоластів). Для Лютера, як ми вже бачили, розподіл людей за станами і професіями у відповідності з об’єктивним історичним порядком суспільства є прямою еманацією Божої волі, внаслідок чого перебування кожної людини на своєму місці та її діяльність у межах, визначених для неї Господом, перетворювались на релігійний обов’язок.
… Професійна спеціалізація, сприяючи виучці (scill) робітника, веде до кількісного зростання продуктивності праці і підвищення її якості. Тим самим вона служить спільному благові, яке ідентичне добробутові, якомога більшої кількості людей. … «Поза певною професією усяка інша діяльність людини ‑ це не що інше, як випадковий заробіток, працюючи заради нього, людина більше часу ледарює, аніж трудиться». … «Він (працівник певної професії) трудиться згідно певного порядку, тоді як інші перебувають у вічному збентеженні, не знаючи ні постійного місця, ні постійного часу для своїх занять, … тому певна професія … є найвищим благом для кожного». Випадкова ж робота, яку часто змушений виконувати рядовий поденник, ‑ це іноді необхідне, однак у принципі небажане тимчасове заняття. В житті людини «без певної професії» відсутній той систематично-методичний характер, котрий, як ми бачили, є обов’язковою вимогою мирської аскези. Квакерська3 етика також вимагає, щоб у професійній діяльності людини послідовно втілювались аскетичні чесноти і випробовувалась її обраність; остання ж проявляє себе у добросовісності, свідченням якої, у свою чергу, виступає ретельне і методичне виконання своїх професійних обов’язків. Не сама праця як така, а лише раціональна праця в рамках професії бажана Богові. …
Нарешті ще одне, найважливіше: корисність певної професії і, отже, її бажаність Богові у першу чергу визначаються з моральної точки зору, а потім уже тою значимістю, яку блага, що виробляються в її рамках, мають для «всього суспільства»; нарешті третім і, практично, звичайно найважливішим критерієм виступає «прибутковість професії». Бо коли Бог, волю якого пуританин вбачає в усіх обставинах свого життя, надає комусь із своїх обранців певний шанс для здобуття прибутку, то він робить це, керуючись цілком певними намірами. І віруючий християнин мусить слідувати цьому велінню і користатися цим шансом. Якщо Бог вказує вам шлях, на якому ви зможете без шкоди для душі своєї і не шкодячи іншим законним чином більше придбати, ніж на якомусь іншому шляху, а ви відкидаєте це і обираєте менш прибутковий шлях, то ви цим самим стаєте на перешкоді здійснення одної із цілей вашого покликання, ви відмовляєтесь бути керуючим (steward) Бога і приймати дари його для того, щоб мати можливість вжити їх на благо Йому, коли Він того забажає. Не заради тілесних втіх і грішних насолод, але для Бога мусите ви трудитись і багатіти. Багатство заслуговує осуду лише постільки, поскільки воно криє в собі спокусу піддатись лінощам і грішним мирським насолодам, а прагнення до багатства ‑ лише постільки, поскільки воно викликане сподіваннями на майбутнє безтурботне і веселе життя. Як наслідок же виконання професійного обов’язку багатство морально не лише виправдане, а й приписане. Про це майже прямо мовить притча про того раба, який впав у немилість за те, що не примножив довірену йому міну срібла4. Бажання бути бідним рівнозначне, як це неодноразово підкреслюється, бажанню бути хворим і заслуговує осуду. …
… Думка про обов’язок людини щодо майна, яке їй довірено і якому вона підлегла як розпорядник або навіть своєрідна «машина для отримання прибутку», лягає важким тягарем на все її життя, заморожуючи його. Бо чим більше стає майна, тим сильнішим стає (за умови, що аскетичне світовідчуття витримає випробування багатством) почуття відповідальності за те, щоб майно було збережене недоторканим і примножене невтомною працею на славу Божу. Генетично окремі елементи такого способу життя, так само як і багато інших компонентів сучасного капіталістичного духу, сягають своїми коренями у середньовіччя, проте свою справжню етичну основу такий життєвий уклад знаходить лише в етиці аскетичного протестантизму. Значення її для розвитку капіталізму безсумнівне.
Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що мирська протестантська аскеза з усією рішучістю відкидала безпосередню насолоду багатством і прагнула обмежити споживання, особливо, коли воно набирало надмірного характеру. Разом з тим вона звільняла набування від психологічного гніту традиціоналістської етики, розбивала кайдани, які сковували прагнення до наживи, перетворюючи останнє на заняття не лише законне, а й бажане Богові (у тому розумінні, про яке йшлося вище). Боротьба проти тілесних втіх і прагнення до матеріальних благ була […] боротьбою не проти раціонального придбавання, а проти ірраціонального використання придбаного майна. Під цим мали на увазі насамперед властиву феодальному життю прихильність до показної розкоші. Пуритани проклинали її як обожнення рукотворного, доводячи, що Богу бажане раціональне і утилітарне застосування багатства на благо кожної окремої людини і суспільства в цілому. Аскеза вимагала від багатих не умертвління плоті, а такого застосування багатства, яке диктувалося б необхідністю і служило б практично корисній меті.
1Пуританізм – течія в протестантизмі, яка виступила за простоту обряду і життя (прим. ред.) 2Згідно з природним законом (лат.). 3Квакери ‑ протестантська конфесія у християнстві, відома своїми пацифістськими настановами і гуманістичним спрямуванням (прим. ред.). 4Грошова одиниця (прим. ред.).
Макс Вебер (1864 – 1920), німецький соціолог, мислитель, економіст і правознавець. Один із засновників соціології як науки.
Підготував Роман Прокопів
* Витяги з другого розділу книги М. Вебера, Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Основи, 1994. С. 161-173.
|