Anthropologia Crucis: де поділась творча трансформація страждання? Частина ІІ. Коли зникло Небо? Друк

Сльози мої стали мені хлібом
удень і вночі, коли день-у-день
мені говорять: «Де Бог твій?»

(Пс 42:4)

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_1.jpgСекуляризація сліз

У французького філософа-нонконформіста Мішеля Сьорана (Чорана) є коротесенький есей під назвою «Секуляризація сліз», в якому констатує суттєву переміну людського духу: «Лише за часів Бетховена музика почала звертатися до людини: раніше вона розмовляла з Богом» [17,30]. Крізь призму класичної музики філософ виявляє симптоми «людяності та фальшивої титанічності, що після смерті великого Глухого отруюють найчистіше мистецтво». Останнє з усією силою і очевидністю продемонструвало свою токсичність у першій половині ХХ століття. «Викривлені бажання замінить ніжність; суперечливі почуття – наївне піднесення, шаленство – дисципліновані зітхання: з музики зникло небо, замість нього там засіла людина» [17,31]. У минулому залишився Бах і все, що було пов’язане з епохою, яка передувала йому: «млосність космогонії; драбина сліз, якою деруться наші прагнення Бога; архітектура нашої тендітності, позитивне – і найвище – розчинення нашої власної волі, небесна руїна Надії; єдиний спосіб втратити себе і не впасти, зникнути й не вмерти»  [17,31].

Витіснивши собою Небо, людство витворило культуру, котра, як влучно зауважив сучасний британський бібліст Том Райт, «боїться горя, але не просто тому, що вона боїться смерти». «Наша культура боїться, тому що вона, видно, боїться самого страху, перелякана, що навіки зазнає краху від самої згадки про горе» [14,74]. І зрозуміло чому. Заснувавши своє майбутнє на такому крихкому фундаменті як людина, повіривши в його геніальність та незаперечний прогрес, цивілізована людина страхітливо боїться ознак, що все може бути зруйнованим в одну мить. Адже, на рівні індивідуального досвіду кожний відчуває свою ущербність і ранимість. Щоб знечулити крихку антропологію, сучасна культура застосовує сильні подразники: окрім традиційних алкоголю і наркотиків (географія легалізації маріхуани щорічно розширюється, а «закладки» для синтетичних екстазі ростуть мов гриби), потужно розвивається культ матриці аудіо-візуальних технологій. Остання, з одного боку притлумлює відчуття і думки, а іншого –  забезпечує віртуальну певність всемогутності. Ще цілком недавно людина була здатною спинатися «драбиною сліз» до самого Неба, бо до цього її спонукала культура та її геніальні представники, на кшталт Баха. До чого тепер спонукає культура і чи існує вона сьогодні взагалі?

В доповіді «Пандемія, рік перший: перші висновки» Ярослав Грицак звернув увагу на періодизацію, яку запропонував відомий колумніст New York Times Томас Фрідман. Останній назвав пандемію «великим водорозділом», який ділить історичний простір на «before coronavirus» і «after coronavirus». Але якщо записати ці поняття у скорочені формі «ВС» і «АС», отримуємо абревіатуру, якою в англомовній літературі скорочено позначали грандіозний поділ на дві велетенські епохи історії людства, котрі визначав історичний прихід-воплочення особи Ісуса Христа:  «before Christ» і «after Christ».  «Тепер буде новий BC і AC – тільки замість Христа мається на увазі коронавірус. Тому що він щось дуже серйозне робить із нашим суспільством», – підсумовує історик [6]. Чи можна ставити на одну скалю колосальні зміни, які сталися у випадку воплочення Ісуса Христа, із тим «дуже серйозним», що робить коронавірус? Питання дискутивне. Але сам факт порівняння сигналізує про зміну, яка сталася на рівні антропологічному, коли людина втратила потребу творити не лише музику, але й назагал культуру, котра б спонукали дух до діалогу з Богом. Якщо Христос прийшов звільнити від страху смерті, то коронавірус навпаки, судячи по всьому мав би людину цілковито підпорядкувати цьому страху, залишивши її самою віч-навіч із смертю. Останнє можна порівняти із людським організмом, в якому зруйнована імунна система: навіть легка застуда для такого організму смертоносна.

Danse macabre

В Середньовіччі був популярний сюжет під назвою «Danse macabre» (фран. танок смерті), в якому зображали представників всіх верст суспільства в жвавому танку з людськими костурами, які зображали смерть. Це була своєрідна суспільно орієнтована педагогіка, що ставила за мету виховати свідомість неминучої смерті, яка не щадить нікого. В макабричних сюжетах смерть особливо нахабно поводиться з представниками впливових верст: володарями, єпископами, пріорами і абатисами, багатими купцями,  шляхтичами і т. д. В поданій нижче ілюстрації з Любека смерть шарпає за рамено алхіміка-науковця акурат тоді, коли він затамував погляд перед колбою, наївно сподіваючись побачити в ній ознаки довгожданої вакцини проти смерті.

Автор: Carl Julius Milde, Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=18168015
Автор: Carl Julius Milde, Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=18168015

Попри суспільно орієнтовану інтенцію соціальної рівності всіх перед лицем смерті, «Dance macabre» мав і психотерапевтичне значення. Завдяки включенню смерті в громадський ритуал танцю, котрий в усіх культурах виконував роль групової психотерапії, на ріні підсвідомому формувались стійкі механізми подолання страху смерті. Особливо, коли «Танок смерті» з полотен і фресок перейшов на сцену драматичних постановок, які виконували навіть в храмах.

Чи можна уявити «Danse macabre» в сучасній культурі? На мою думку постапокаліптичний кліп «Шум» українського техно-фолк гурту Go_A, зроблений в стилі кібер-панку з хореографією в ковідних комбінезонах, може слугувати за сучасну версію «Танку смерті»[8]. Запозичений з ковідної реанімації спільний обладунок на символічному рівні скасовує всі соціальні відмінності: за синтетичною оболонкою із прикритим маскою обличчям не видно ні соціального статусу, ні характерних рис індивідууму. Немає потреби окремо зображати смерть у вигляді костура – це не цивілізовано і не гігієнічно. Смерть тепер стерильна і довершує свою естетику кінчиками пальців операційних рукавичок. Остаточно вона повністю нівелює власну індивідуальність, всотуючи її в комбінезон сан-епідеміологічної служби.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_3.pngВтім, із танцювальної екіпи, – остання, включно із солісткою гурту на початку демонструє скутість в рухах, – таки виокремлюється одна постать, що імітує змієподібні рухи особи в стані галюциногенного трансу. Якщо в більшості над чорною маскою бодай виринають прорізи очей, лише в галюциногенного персонажу чорні окуляри, які, зливаючись з чорною маскою, ховають під капюшоном чорне провалля обличчя. Можливо це і є смерть власною персоною, динаміка рухів якої вельми нагадує вихиляси кістлявих костурів «Danse macabre» з Любека. Ритм поступово наростає і макабрична постать з обличчям-проваллям опиняється в центрі хороводу, витикуючи обіруч вказівними пальцями в обличчя потенційних глядачів.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_4.pngЗ усього гурту одинокий сопілкар, попри ковідні обладунки, демонструє автентичність завдяки сопілці, позаяк остання – єдиний елемент ще неелектронного і нековідного світу.  Сопілкар, немов янгол на драбині видіння патріарха Якова, крізь рожеві окуляри взирає на макабричне дійство, сподіваючись сопілковими тріолями зійти до Небес.

Втім, наприкінці постать з чорним проваллям в обличчі краде «драбину сліз», немов би цитуючи гасло з Дантового Пекла: «Надії збавтесь, як сюди ступили» . Довкола густа вірусно-епідеміологічна мряка, з якої виринають не прориси готичних соборів ілюстрації з Любека, а потопає депресивний силует радянського постапокаліптичного міста.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_5.pngb_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_6.png








Так закінчується сучасна українська версія ковідного «Танку смерті» від гурту Go_A, вторуючи Бодріяровим страхам напередодні ХХІ століття із симптоми пневмонії: «Ейфорія, демпінг, прискорення поглинають увесь довколишній кисень і залишають нас без дихання, як риб на піску. Бракує не надії, свободи чи цілей, а повітря. Це скидається не стільки на камеру, в якій бракує простору, скільки на стерильний ковпак з розрідженим повітрям. Це не гніт, а задуха… Ми страх як тішимося перспективним прогнозуванням, аби зачарувати відсутність перспектив» [2,123]. На весь цей ковідно-санітарно-епідеміологічний кліп парадоксально накладається текст композиції «Шум», взятий з веснянки про лісового духа Шума (в південно-слов’янських народів болгарів, македонців, сербів і хорватів ліс так і називають «шума / šuma»), в якій розповідають про весняний звичай приносити з лісу (шуми) зелене віття і прикрашати нею домівки («зелену шубу порвали»). Ця традиція поступово інтегрувалась в християнські свята Зіслання Св. Духа і Трійцю, які в народі називають «зеленими». Що більше, в східно-християнській традиції зелений колір стає символом життєдайної сили Святого Духа, його животворящого «всюди єси і все наповняєш». Останнє, рівно ж як веснянка, кореспондують атмосферу радості і оптимізму життя, контрастуючи з макабричним сан-епідеміологічним танком офіційної версії кліпу «Шум». В окремих випадках драматичний контраст може викликати терапевтичний ефект: коли темп музики і танцю досягає максимальної швидкості, солістка гурту Катерина Павленко зриває з лиця санітарно-епідеміологічне забороло і жбурляє його геть…

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_7.pngАле що означає такий жест для світу, який полюбляє фольклор, прадавні народні звичаї і, швидше всього, не заперечуватиме супроти нової інтерпретацію «before Christ» і «after Christ», де під абревіатурами  BC і AC «замість Христа матимуть на увазі коронавірус». Адже останній, як зазначає історик Ярослав Грицак, «щось дуже серйозне робить із нашим суспільством» [6]. Мав рацію Жан Бодріяр: «Віднині ми дивимося не на зорі й не в небо, а зазираємо в підземелля, що загрожує нам обвалом в порожнечу» [3,19].


Бути добрим самарянином

Аналізуючи актуальну пандемію, більшість аналітиків акцентують увагу на соціальних питаннях, бо саме цей аспект найбільш очевидний. «Чого вчить пандемія? До чого схиляє пандемія?, – запитує Ярослав Грицак і відповідає, – Бути добрим самаритянином. Це наша біблійна правда. Тому що ніхто не може спастися сам, якщо не допоможе біднішому» [6]. Як на практиці виглядає ця «біблійна правда» в актуальних обставинах, ілюструє пародія студії «Квартал 95» на ту саму композицію гурту Go_A. Розумію, що фактом покликання на «Квартал 95» наражаю себе на шквал патріотичної критики і звинувачень, що підтримую кпини з чудової композиції українського етно-гурту, який мав всі шанси взяти перше місце на конкурсі «Євробачення». Але пародія скандального «кварталу» не далека від реальних подій глобальної соціальної політики «добрих самарян» і «філантропів»: «А в нашу країну завезли вакцину, наче від ковіду, а там буде видно. Вакциную, вакциную АстраЗенекою. Ой спасибі, ой спасибі, зеленесенький! Винайшли в Європі, а зробили в Делі. Колять нам на ґанку, воду взяли з Гангу. Сіють-віють, сіють-віють тупу паніку. В теле-шоу, на прямому, на каналіку» [16]. Тут знову міг би втрутитись історик Грицак з тезами: про брак інституційної довіри, характерний для нашого «рідного», саркастично кажучи, «колишнього радянського простору», що  забезпечило значний відсоток відмови від вакцинації; про небезпеку авторитарних режимів таких, як Китай і Росія, котрі «насправді є великою загрозою для спроможності боротися з пандемією» [6].  Відповідно продукція студії «Квартал 95» – це «рука Москви» і т. д.

По-перше, в глобальному світі практично неможливо розібратись в питанні «де і чия рука була», прецінь в будь-якій справі світового масштабу, особливо поганій, зазвичай рук багато і переплітаються вони між собою, виходячи з цілком протилежних ідеологічних і цивілізаційних контекстів. Так, поруч із головною, т. зв. «екологічною» версією про походження ковіду від кажанів (її прихильником є Біл Ґейтс, а судячи із усього до неї найбільше схиляється і Ярослав Грицак), все більше обертів набирає теорія про штучне походження вірусу з китайської лабораторії. Останню вважали малоймовірною, позаяк її висунув Дональд Трамп. Але сьогодні до цієї версії все більше схиляються аґенти західних спецслужб, включно із британською М16, котра ще цілком недавно її відкидала [5]. По-друге, ніщо так не дискредитує вакцинацію, як спроба перетворити процес в розважальний захід з безплатним пивом, грошовими бонусами на шопінг в супермаркеті, азартну гру, на кшталт соціальної лотереї – себто проект «доброго самарянина» від держави [10].

Проблему соціальних пріоритетів в рамках державно-церковних заходів розвиває і відомий бібліст Том Райт: «Комусь треба встати й зачитати, мабуть, не грізне попередження, а 72-й псалом. Це список пріоритетів, які повинна озвучити Церква не лише на словах, але рівні практичних пропозицій, що мають стати головними в порядку денному» [14,99]. В згаданому псалмі бідні й потребуючі очолюють список пріоритетних верств суспільства: «Він бо спасе вбого, що кличе, і бідного, і того, що допомоги не має. Над бідним він змилується і над нужденним, і урятує душі бідних» (Пс 72:12-13). Далі британський бібліст малює ідеальну і дещо наївну картину нагальних потреб: «Нам терміново потрібен державницький мудрий провід, у якому християнським очільникам, які живуть молитвою, відведуть належне місце, щоб вони, беручи до уваги і перспективу, і реальний стан справ, змогли продумати наперед ті виклики, перед якими постанемо в найближчі місяці» [14,101-102]. Суспільно орієнтованому оптимізму Райта немає меж і він завершує свою невеличку книжку «Бог і пандемія» сподіванням «на мудрих та ініціативних лідерів, котрі, як Йосип в Єгипті, запровадять нову і зцілювальну політику та діятимуть у великому і зраненому Божому світі»  [14,103]. Особисто сподівався від відомого бібліста значно глибших оцінок і порад в стосунку до актуальної ситуації.

Людський фактор

Суспільно орієнтований проект «доброго самарянина» із ставкою на «мудрих та ініціативних лідерів» натрапляє на суттєву антропологічну проблему, яку озвучує Ярослав Грицак: «Знаєте, в нас весь час є віра, що всі технології, весь поступ є позитивними і нас винесуть. Нікуди не винесуть. Тому що не зникає людський фактор. Людська природа, на жаль, дуже мало міняється – а може, взагалі не міняється» [6]. Тут з істориком важко не погодитися, бо саме про цей «людський фактор» дуже виразно говорить духовність Отців Пустелі: «Попри нашу люб’язність до ближніх, у нас часто виникають думки, що найохочіше ми би їх вбили. Було б наївно вважати, що досить виконувати заповіді та прагнути чинити добро. Бо в нашому єстві нуртує боротьба між добром та злом, світлом та темрявою, любов’ю та ненавистю» [7,33]. Для людини,  яка вважає себе філантропом і вірить в добро, науковий поступ і технології, така правда про людський фактор звучить достоту скандально. Натомість, сучасний духовний письменник, монах-бенедиктинець Анзельм Ґрюн вважає таке розуміння в монашій духовності нормальним явищем, що більше: «Сьогодні ми сказали б, що така людина живе свідомо, бо ж знає свої хиби і зважає на те, що в її підсвідомості живуть сили, яких вона ще не знає, але мусить дуже обережно з ними поводитися» [7,33].

«Демони терзають св. Антонія» - перша робота італійського митця епохи Ренесансу  Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), яку виконав у 12 років https://historia-arte.com/obras/los-tormentos-de-san-antonio-de-miguel-angel
«Демони терзають св. Антонія» - перша робота італійського митця епохи Ренесансу Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), яку виконав у 12 років https://historia-arte.com/obras/los-tormentos-de-san-antonio-de-miguel-angel

Сирійський аскет, авторство творів якого приписують першому послідовнику Антонія Великого – преподобному Макарію Єгипетському, в IV столітті так описуватиме стан людини після гріхопадіння: «Від часу переступу заповіді Сатана і сили та князі темряви возсіли в серці, в умі й тілі Адама, як на власному престолі» [4,211]. Така макабрична правда лякає сучасну людину і вона списує її на рахунок грубого і примітивного світогляду єгипетських і сирійських аскетів. Тепер світ став освіченим і цивілізованим, а головне науково секуляризованим – вільним від міфів і релігійного обскурантизму. Насправді, як підтверджує приклад сучасного клінічного психолога Джордана Пітерсона, все залежить від того, наскільки людина налаштована «казати правду чи принаймні не брехати» – саме так звучить восьме правило його бестселера «12 правил життя: як перемогти хаос». Там, окрім решти, психолог згадує, що за кілька років до початку до своєї клінічної практики мав низку дивних ситуацій: «Я виявив, що схильний до деяких жорстоких імпульсів (жодному з яких я не піддався). Як наслідок, вирішив, що погано знаю, хто я насправді такий і на що здатен» [12,184]. Про які саме «жорстокі імпульси» йдеться, Пітерсон детальніше описує у вступі до книжки «Карти сенсів». А саме, слухаючи викладача під час лекцій із вступу в клінічну психологію, він постійно ловив себе на думці, що його переслідує дивне бажання: встромити вістря ручку в шию колеги, який сидів попереду. Згодом, асистуючи викладачеві з клінічної психології під час візиту до ув’язнених за особливо важкі злочини, потрапив в некомфортну ситуацію, з якої йому допоміг вибратись невеликого росту й інтелігентної зовнішності в’язень. Опинившись на безпечному місці, Пітерсон із жахом дізнався, що цей ззовні лагідний з професорською борідкою в’язень відбував довічне покарання за жорстоке вбивство двох поліцейських, яких змусив перед смертю викопати собі могили [13]. Все разом змусило канадійського клінічного психолога по-іншому трактувати злочини тоталітарних режимів: не з перспективи відстороненого спостерігача, який жахається злочинами нацистських і більшовицьких катів, а радше «усвідомлюючи, що я, можливо теж здатен діяти як нацист, вертухай із ГУЛАГу чи кат» [12,177]. Тож підсумовуючи пандемічний контекст людського фактору, головна небезпека походить не від «фейків», «теорії змов», «браку довіри до інституцій» чи  авторитарних режимів на кшталт Китаю і Росії. Небезпека на людство чигає всюди, де є людина. Головна небезпека полягає в тому, що людина досі погано знає, хто вона насправді і на що здатна.

Час збирати каміння

Хай там що, але коронавірус таки «щось дуже серйозне робить із нашим суспільством». Це «щось дуже серйозне» особливо було відчутне минулого року, коли раніше повні туристів вулиці враз спустіли, торгові й розважальні заклади замкнулись, транспорт припинив свій рух навіть між районними центрами, а міський транспорт курсував за зміненим графіком з обмеженою кількістю пасажирів. Освіта в той час зіткнулася з цілковито новою формою навчання – «онлайн». Якщо для вищих учбових закладів останнє завдало трохи мороки, для середньої шкільної освіти – це стало справжньою катастрофою, наслідки якої вже видимі тепер. В куточку моніторів комп’ютерів і телевізорів неодмінно з’являлось грубувато-наказове «Сиди дома!». Те саме повторювали ведучі телепередач, музиканти і артисти під час онлайн-концертів. На міських банерах і сіті-лайтах можна було побачити розгорнуту версію пандемічного імперативу, до якої додавалось ще «Збережи життя!». Достоту «щось дуже серйозне» коронавірус зробив з духовним життям Церкви: раніше онлайн-богослужіння були резервовані для старих, хворих і немічних. На час активної фази навіть невеличкі парафіяльні громади перейшли в режим онлайн-трансляцій. Мабуть вперше в історії Церкви священики і єпископи після недільних богослужінь дякували не тим, які прийшли в храм, а тим які залишилися вдома. Тобто, загальний досвід динаміки людського життя нагадував двигун, який після тривалої фази шаленої роботи почав раптово сповільнювати оберти, майже затихаючи.

Зрозуміти, що відбулося, а відтак спрогнозувати, що нас чекає, можливо лише поставивши «ковідні» події в ширший контекст великих трансформацій, які на зламі ХХ-ХХІ ст. почали відбуватися на рівні свідомості, духовності, культури і технологій.  Мається на увазі перехід від цивілізації, що базується на експлозивних (відцентрова дія) технологіях, до цивілізації, в основі якої технології побудовані на принципі імплозії (доцентрова дія) [15,476]. Класичним прикладом першого типу є двигун внутрішнього згорання, а до другого типу належать сонячні батареї. Тобто, в основі першого принципу – розпорошення енергії, а другого – поглинання, накопичення енергії. Образно цивілізаційні епохи, можна описати цитатою з книги Проповідника: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: …час розкидати каміння і час каміння збирати» (Проп 3:1-5). В цьому випадку ковід і супутні йому наслідки пандемії – це лише signum temporis (лат. знак часу) переходу від індустріальної цивілізації до цивілізації, що ґрунтується на законах створеної Богом природи. Прецінь саме в живій природі найвиразніше присутній принцип імплозії – нагромадження і заощадження енергії, наприклад: медведі чи пак кажани, які залягають в зимову сплячку. Натомість вплив на стиль життя та мислення людини технології, побудованої за принципом визволення енергії, тобто за принципом вибуху (експлозії), допіру тепер доведеться осмислити. Всі дотеперішні зусилля цивілізації були спрямовані на те, щоб перехитрити вибухову хвилю, скерувавши її руйнівну силу на корисну дію [15,478]. Завдяки цьому існує швидкісний наземний, повітряний, морський транспорт. 12 мільйонів денно – це шалений потік пасажирів, яких нещодавно перевозили лише авіакомпанії. Але сам принцип дії двигуна внутрішнього згорання, чи пак атомного реактора, глибоко позначилися на структурі мислення сучасної людини: напрямок мисленої експансії скерований переважно ad extra – назовні. На цьому принципі заснована матриця сучасного розуміння свободи, яка передбачає швидкість переміщення не лише в реальному просторі, але й швидкість доступу і завантаження інформації у віртуальному просторі. На рівні тілесному метафора двигуна внутрішнього згорання диктує сприйняття свободи як трансґендерного конструктора людини, чиє право передбачає корекцію-заміну репродуктивних деталей. Відтак на рівні психологічному структура експлозивної експансії ad extra двигуна внутрішнього згорання нав’язала одну з головних проблем офісних працівників – проблему професійного вигорання із супутнім відчуттям внутрішньої порожнечі. Останнє рекомендують лікувати зміною середовища з метою наповнення новими враженнями. Але порожнеча не зникає, вимагаючи все новіших і сильніших вражень.

Ще цілком недавно таке явище, як туризм для більшості було зовсім незрозумілим, позаяк відпочинок ніколи не асоціювався із швидкісним доланням тисячокілометрових дистанцій, що стало тепер нормою в час літніх відпусток. Стома роками швидше більшість людей де жили, там працювали і відпочивали. Але цей відпочинок був побудований на чергуванні фізичної праці з активною фазою внутрішньої, духовної діяльності. Тобто відпочинок не передбачав свободу зовнішнього швидкого переміщення, а полягав у досвіді внутрішнього стану свободи перебування в мирі із самим собою. Сучасній людині важко збагнути як представник якогось тубільного африканського племені може годинами сидіти навпочіпки, нічого не роблячи, або навпаки – тупцювати на одному місці в екстатичному танці, повторюю ті самі рухи. Антропологи стверджують, що представники архаїчних культур бачать неймовірно яскраві, фантастичні сни. Тим часом в сучасної людини, цивілізованої динамічним активізмом ad extra, всю внутрішню різнобарвність поглинають зовнішні враження, особливо віртуальний світ аудіо-візуальних технологій. Цивілізованій людині важко збагнути, що тубілець, котрий ніколи не покидав околиць рідного села, на рівні внутрішньому може жити настільки різнобарвним життям, якого не в стані забезпечити жодна кругосвітня подорож екзотичними країнами. Цікаво, що стан збудження під впливом зовнішніх вражень скептично сприймали окремі поети і письменники ще в першій половині ХХ ст. Найбільшу зневагу до мандрівок продемонстрував французький письменник Раймон Руссель (1877-1933), який радив під час подорожі закривати очі і всіляко оберігати себе від зовнішніх вражень. Прибувши до Китаю, письменник залишився в своєму спальному вагоні і не покинув його, допоки потяг не вирушив назад [15,484].

Чи не найкраще побудована на доцентровій динаміці імплозії цивілізація висловлена у чернечій духовності, яка добре усвідомлювала переваги стабільного перебування на одному місці при одночасному зануренні в глибини внутрішнього життя.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_ac_9.png«Стабільність, витривалість, тобто вміння перебувати зі самим собою та залишатись собою – це умова кожного поступу в духовному розвитку людини. У дотриманні стабільности та витривалости святий Венедикт вбачає ліки для хвороби свого часу, епохи переселення народів, постійного руху та невпевнености. Для нього стабільність – це тривале перебування у спільноті, до якої людина вступає. А також – потреба закоренитися, щоб розвиватися далі. Святий Венедикт уживає образ дерева: постійне пересаджування може сповільнити його ріст», –  писатиме один із найвідоміших сучасних духовних письменників, чернець-бенедиктинець Ансельм Ґрюн [7,23]. Народна мудрість каже, що «все нове – добре забуте старе». Можливо «стабільність, витривалість, тобто вміння перебувати зі самим собою та залишатись собою», які демонструють імплозивну динаміку ad intra (всередину) і лягли в основу чернечого життя, можуть стати ліками від коронавірусу нашого часу?  Адже актуальну добу  також можемо назвати епохою «переселенням народів, постійного руху та непевности». «Уже запізно вчитися такому безпам’ятству? Та й чи потрібно далі мучитися не під звуки органу?», – ставить риторичне запитання Сьоран [17,31]. А чи є інший вихід? Допоки екологи, західні спецслужби, науковці і політики сперечаються про походження коронавірусу, християнин намагається мислити виходячи з перспективи Божого Провидіння: ніщо в світі не стається випадково і без Божого допуску. «Щось дуже серйозне робить із нашим суспільством» не коронавірус, як вважає історик Ярослав Грицак, а Бог за посередництвом епідемій та пов’язаних з ними заходів і обмежень. Можливо після песимістичної «секуляризації сліз» Бог хоче нагадати, що «Небо починається в тобі» – саме так називається книжка Ансельма Ґрюна, присвячена мудрості Отців Пустелі IV – VII століття. Хтось потрактує такі думки наївними, ба навіть дорікне, мовляв, не час тепер на розмови про духовність відлюдників. Тепер слід демонструвати динамічну, суспільно орієнтовану позицію, таку як у перших християн: вони під час епідемій не втікали в гори де чисте повітря, а залишались в уражених епідемією містах доглядати хворих і вмираючих. Це правда. Як і правдою є і те, що таке рішення перших християн ґрунтувалось на глибокому досвіді особи Ісуса Христа. Зрештою маємо приклад тепер вже святої матері Терези з Колкати: лише досвід зустріч з особою Ісуса Христа, якого побачила в лику жебрака під час подорожі, змусила її прийняти радикальне рішення і поміняти затишне перебування в стерильному монастирі на життя на вулиці між хворими на різні заразні хвороби, в тому числі й на проказу. Без цього глибокого досвіду Христа мати Тереза і дня не витримала у смертоносній антисанітарії індійських міст. Згодом, вже заснувавши своє згромадження, вона надавала велике значення молитві євхаристійної адорації. Часто переповідають історію про те, як сестри, повернувшись пізно після важкого дня служіння ближнім, просили скоротити вечірню молитву адорації. На це мати Тереза відреагувала тим, що подвоїла час молитви, арґументуючи, що стояння на молитві перед особою Ісуса Христа – це єдине джерело їхньої сили і здатності бути добрими самарянами в цьому жорстокому світі. Те саме стосується і нашого «заковідованого» в пандемію надміру суперечливої і фальшивої інформації світу, котрий, всупереч побажанням секуляризованих аналітиків, залишається світом «after Christ» і «before» Його другим пришестям, коли «прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця».

о. Олег Гірник

кафедра богослов’я УКУ


Література

  1. Баррон Р. Е. Католицизм: мандрівка до серця віри / пер. з англ. Сташків Г. Львів 2020.
  2. Бодріяр Ж. Божиста лівиця: хроніки 1977-1984 років / пер. з фр. Кононович Л. Львів 2007.
  3. Бодріяр Ж. Фатальні стратегії / пер. з фр. Кононович Л. Львів 2010.
  4. Горяча М. Подорож у серці: динамічна антропологія преподобного Макарія. Львів 2019.
  5. Гладієвський П. Чи створили коронавірус китайці?// https://zbruc.eu/node/105482.
  6. Грицак Я. За кілька років до зламу // https://zbruc.eu/node/105097.
  7. Ґрюн А. Небо починається в тобі: мудрість Отців Пустелі для сьогодення / пер. з нім. Мандрика О. Львів 2012.
  8. Go_A. Шум. Official Video // https://youtu.be/sDeMfL8Ib9A.
  9. Маклюен М. Information Maelstrom // https://youtu.be/W26LppDZbUU.
  10. Масний В. Чи спрацюють в Україні лотереї для вакцинованих // https://suspilne.media/135988-ci-spracuut-v-ukraini-loterei-dla-vakcinovanih-poasnue-psiholog/.
  11. Мертон Т. Семиярусна гора // пер. з англ. Білонога М. Львів 2017.
  12. Пітерсон Дж. 12 правил життя: як перемогти хаос/ пер. з англ. Кожедуб Дм. Київ 2019.
  13. Питерсон Дж. Карты смысла: архитектура верования. Санкт-Петербург 2020.
  14. Райт Т. Бог і пандемія: християнські роздуми про коронавірус та його наслідки / пер. з англ. Пастушук Г. Львів 2021.
  15. Слотердайк П. – Хайнрихс Г. Ю. Солнце и смерть / пер. з нім Перцев А. В. Санкт-Петербург 2015.
  16. Студія «Квартал 95». Пародія на Go_A«Шум» // https://youtu.be/MUaY7_tQH2A.
  17. Сьоран (Еміль Чоран). Допінг духу: есеї / пер. з фр. Славінська І. Київ 2011.


Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     проблема      роздуми      дискусія
( 806 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити