Євген Сверстюк: «Наша культура залишається справжньою тоді, коли вона закорінена у традиції» Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_sverstuk_sverstuk1.jpgПане Євгене, зіставлення світу християнства і світу культури завжди викликає більше запитань ніж відповідей. Є різні оцінки, наскільки ці світи можуть бути близькими між собою чи далекими, від повного поєднання до взаємної автономності чи антагонізму. Як, на Вашу думку, можна оцінити співіснування цих двох вимірів буття – християнського і культурно-цивілізаційного у контексті українських духовно-культурних реалій?

Поняття культури набагато ширше, ніж поняття християнської культури. Серцевина нашої культури, звичайно, у християнстві. І тисячолітня християнська традиція заклала основи наших понять про добро та красу. Поза тим є безліч різних культурних вимірів, але вони переважно теж зв’язані з релігіями. Я думаю, що основне поняття, яке нас цікавить, це те, що лежить на глибині. Якщо брати по суті, то наша культура залишається справжньою тоді, коли вона закорінена у традиції. Я, наприклад, видаю газету «Наша Віра». Одне з найважливіших завдань цієї газети – це розмовляти з людьми культури мовою, закоріненою у християнстві. Люди відчужені від християнства, не мають належних понять про Святе Письмо і не розуміють тих творів, які виникли з плином часу з християнських джерел, тому люди часто нагадують відомого персонажа з комедії Мольєра, який не знав, що все життя говорить прозою.

Чи могли б Ви дати характеристику сучасного культурно-мистецького простору України. Двадцять років після Незалежності – чи культура до тепер залишається тою сіллю українського народу, чи вона безнадійно звітріла? Які висновки можемо зробити з погляду християнської моралі?

Сьогодні є тенденція трохи прикрашати той рівень культури, який був до падіння імперії. Справді, багато людей читали книжки. Були бібліотеки, заповнені книжками, і взагалі був дуже великий попит на книжку. Був інтерес до слова, повага до слова. Нині девальвація слова просто приводить людей в жах, і людям здається, що рівень культури дуже впав. Але я думаю, що не вельми коректно було б нести людям той рівень культури, який був до падіння ідеології. То була досить поверхова культура. Ми успадкували дуже низький заідеологізованої сурогат культури… Отже, я думаю, що все ж таки ми просунулися, особливо, в розумінні наближення до християнської глибини. Біблія стала не те що настільною, але дуже поширеною, доступною книгою. Популяризація інформації також заторкнула сакральний зміст. Широкий доступ не прямо повязаний із знаннями, але можливості знань незрівнянно більші.

Наскільки особиста духовно-моральна постава християнина має впливати на різні культурно-мистецькі реалії нашого суспільства?

Я би сказав, що все у світі діється на впливі. Людина наслідує іншу людину. І в цьому розумінні в нас є дуже великі можливості для поширення християнсько-культурного світогляду. А з іншого боку, є дуже велика пасивність у суспільстві і якесь фальшиве тлумачення плюралізму як амбівалентності. Таке трактування призводить до того, що людина залишається зі своїми поглядами, боїться щиро ділитися з іншими людьми, боїться їм пропонувати, боїться їх переконувати, і боїться обстоювати правду. Я думаю, що в цьому розумінні людина культури поставлена в досить фальшиве становище – вона боїться позитивної активності в той час, коли навколо неї вульгарні агресивні люди, які активно просувають свої цінності. Людина загнана у глухий кут. Сьогодні люди «нетрадиційної орієнтації» галасують про себе і ставлять себе на рівні з нормальними людьми. Я думаю, що розв’язна агресивність утилітаризму сьогодні заганяє людей з вищими моральними цінностями у глухий кут перечікування.

Чи могли б Ви поділитися своїми думками, у чому специфіка творчості християнина-митця, християнина-письменника, музиканта, художника...? Що би мало бути квінтесенцією його творчості в тій місії, яку він має від Бога разом із талантом?

Специфіка тут може і не дуже вирізняється. У християнстві ховається суть цілющих позитивних впливів на хворий світ, на хворе суспільство. Християнське переконання завжди промовляло дуже тихим голосом, тихо стукало і не нав’язливо впливало. У нашому світі дуже важливо, щоби поєднати тихе і ненав’язливе глибоке переконання з твердістю і непоступливістю в нашому світі. Можливо, що власне твердість, непоступливість, безкомпромісність – це те, чого нам найбільше бракує. І саме це дається найважче. Бо галасливі виступи політичного проповідника з Кремля, який їздив Україною, не були християнськими проповідями для людей християнської культури. Це політичні виступи, пов’язані з православно імперськими конотаціями. Ми повинні розуміти, що більш перспективний голос тихого блаженнішого Любомира Гузара. Його не надто широко чують, але про нього знають, і він глибше проникає.

Я мушу відверто говорити про суміш політики з «православ’ям» у проповідях Кирила. Те використання має у релігійному плані вплив недобрий, бо це підміна, а всяка підміна, фальш дуже небезпечна.
Я б ще до цього додав, що фактично ми давно знайомі з такими засобами масового впливу на людей. Дещо інші технології, дещо інше спрямування, а у своїй суті поневолюють душу людини замість того, щоб робити її вільною.

Наскільки правдива творчість затребувана в сучасному світі? І наскільки вона може бути впливовою?

Творчість від Бога ніколи не є популярною і затребуваною загáлом. Люди звикли до звичного, легкого, до того, що не вимагає перебудови і переінакшення, переміни себе. Бували випадки в історії, коли ця справжність і правдивість якось брала за живе, як у випадку із Шевченком. Він одразу полонив, але це рідкісний талант і рідкісний збіг обставин. Це був час, коли чекали на когось такого. Але загалом правдивість завжди буде затребувана і завжди буде оцінена. Можна навести приклади, коли її не відразу прийняли, і не відразу вона доходила до людей. Хоча б Василь Стус. Вернімося на двадцять років. Більшість людей, навіть з літераторів казали, що він ніколи не буде популярним, що він у кращому разі поет для поетів, що він дуже ускладнений. Якби в той час сказали, що через 10 років будуть десятки пісень на слова цього поета, я думаю, що цю людину прийняли б просто як особу, яка пробує захвалювати. А тим часом маємо факт – його поезія дуже популярна, популярніша ніж поезія, цінована в 60-ті роки. Вона, правда, приваблива для всіх поколінь, але її не відразу розумієш.
Такі приклади з історії мали б бути школою для молоді, яка тягнеться до чогось дуже популярного і дуже модного, а мода минає і не залишає сліду. Я хочу сказати, що мова мистецтва в наш час дуже змінюється, але справжність залишається, якою б мовою вона не промовляла. Справжність, глибина, органічність – це постійні константи мистецтва.

Якщо дивитися на ситуацію сьогодні і пробувати спрогнозувати, яким би було становище культури в Україні на найближчу перспективу?

На перший погляд, ми маємо картину катастрофічного розриву між поколіннями. Мова різна – сучасного покоління і попередніх. Я думаю, що ми успадкували оцей розрив у зв’язку із радянським вихованням. У поляків не було цього розриву. Коли в нас говорили, що діти не слухають батьків у культурі і мистецтві, то поляки казали, що вони не відчувають цього. У них релігія якось врівноважувала виховання духовне, інтелектуальне і естетичне. Віра давала спільну мову. А в нас було дуже велике відчуження батьків і дітей. Діти боялися своїх батьків, навіть діти дисидентів. Дуже часто оберігали їх від правдивої інформації. У нас здебільша йшли в політику діти політичних банкрутів, тобто колишні комуністи відповідно підготовляли дітей. А діти людей, які пережили драматичний досвід, не мали змоги йти в політику. Але ми говоримо не стільки про політику, скільки про розрив спадкоємності. Не можливо заперечити шістдесятників, тому що це порятунок нації в часи великого страху і ганьби. Та в нас не має спадкоємності. У нас є безліч прикладів того, як відштовхувалися від цієї традиції. Можна пояснити, що там теж не усе було привабливе. Люди відштовхувалися від фальшивих авторитетів, від перебільшень, від певної награності. Але і від самої суті. І це було під гаслами і якимись дешевими формами відмови від спадкоємності і відповідальності. Я підкреслюю – і відповідальності. Ми успадкувади від комунізму безвідповідальність. У нас не було продовження цієї готовності, закладеної попередниками. Нездорове суспільство не потягнулося до чогось природного.

Такі песимістичні прогнози?

Ну це не повинні бути песимістичні прогнози. Просто явища потрібно подати такими, якими вони є. Справжнє не було повністю затоптане. Але молоде покоління не було готове. Для Заходу Україна цікава тими людьми, які боролися за волю, і тільки тими. А в нас це поняття належно не поставлене, воно не набрало культурних форм. Я думаю, що сьогоднішня пасивність пояснюється саме тим.

Ми бачимо, як розвивається культура у сусідніх країнах. Ви наводили приклад Польщі. Але кожна людина, яка хоча б трошечки знає про свою спадщину, вона думає, а чому ми не можемо відзначити своїх авторів, художників…, чому ми до тепер не маємо своїх режисерів? Тут, очевидно, потенціал є скрізь: в економіці, в культурі, але він не реалізований. Невже країна така не розумна, що не хоче реалізувати цей потенціал, користуватися ним, щоб жити повноцінним життям – духовним, фізичним і матеріальним? Чому люди у цьому не зацікавлені?

Коли говоримо про потенціал, то мислимо під цим людей. Ми маємо набагато гіршу спадщину, ніж поляки. Там не було нищення і переслідування таких людей, не було цього і в Росії. Скажімо, навіть українці могли втекти в Росію, якщо вчасно це зробили, і там працювати і реалізувати себе. Не лише в часи Гоголя, але і в 60-ті роки в різних галузях їх було дуже багато у Росії. А в нас культивувався другий сорт культури, культури непевної, заляканої. Ця другорядність не мала стійкості і сміливості, а отже, вона не могла дати належного продовження. У нас культура була специфічною, постгеноцидною, я маю на увазі, тотальне ослаблення національного стрижня. Цей постгеноцидний синдром породив втечу молоді з країни. Дуже важко порахувати чи виміряти наскільки талановиті ці люди, але їх дуже багато. Я думаю, що це не нормальне явище, коли у нас 80-річні працюють за двох.

Отже, цей організм захворів, що є доступним ліком, щоб його вилікувати, зробити здатним не лише для існування, а й для повноцінного духовного життя?

Я думаю, що у всі часи найкращим ліком було духовне оздоровлення. Ми успадкували фальшиві матеріалістичні уявлення про здоров’я. У здоровому тілі має бути здоровий дух, але він не є, він мав би бути. Стрижень духовний – визначальний. А в нашому суспільстві маємо дуже велику кризу моральну і духовну. І ці перепади в питаннях економічних – це спадок радянський. Але оздоровлення починається з духовного оздоровлення суспільства.


Розмовляла Олена ГАНЦЯК-КАСЬКІВ


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     культура      інтерв’ю      №4
( 4587 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 dukascopy opinie 29.04.2017 21:44
My programmer is trying to persuade me to move to .net from PHP.
I have always disliked the idea because of the expenses.

But he's tryiong none the less. I've been using Movable-type
on a number of websites for about a year and am worried about switching
to another platform. I have heard great things about blogengine.net.
Is there a way I can import all my wordpress posts into it?
Any kind of help would be really appreciated!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити